Як Осел вогонь сховав

Зима була така холодна й люта, що від морозу аж дерева тріщали. Замело всі стежки, дороги, що не проїхати, не пройти.

Особливо важко жилося в цю пору лісовим мешканцям. До села далеко, а їсти нема що. Добре, хоч Лисичка принесла в ліс жаринки і розклала серед галявини багаття. Зійшлися звірі й цілий день грілися, вихваляючи рудохвосту. Був тут і Вовк, і Кабан, і Зайчик, і Білочка, і Осел. Прийшов погріти боки також цар звірів — Лев.

Коли звечоріло, Лев сказав:

— Погрівся трохи і їсти захотілось. Хто з вас піде в село і принесе здобич?

Звірі перезирнулися. Сміливця не знайшлося. Тоді Лев запропонував гру: він буде рахувати, а хто виявиться останнім, тому і доведеться іти в село.

— Раз, два, три…

Останнім виявився Вовк. Власне, він здогадувався, що вийде саме так. Хіба відправиш в таку дорогу Лисичку – сестричку чи Зайчика – побігайчика.

— Ну то, збирайся, сірий, — промовив Лев. — Підеш у село і принесеш свіжини. Не виконаєш завдання — голову зніму!

Як не хотілося Вовкові, а наказ треба виконувати.

А тим часом Лев наказав:

— Усі інші можуть відпочивати. Біля вогню залишиться тільки Осел. Він буде слідкувати, щоб багаття не погасло.

Сказав це Лев і задрімав.

Через хвилину- другу солодко захропів. Позасинали й інші звірі… –

Довго сидів біля багаття Осел, підкладав у вогонь поліна… Ослові таки жилося кепсько. І спало йому на думку потайки викрасти вогонь і десь сховати.

Ще раз обвів поглядом звірів, підійшов до Лева й смикнув його за вухо.

— Спить! — переконався Осел і, схопивши жарини, побрів снігом.

Усю дорогу йому здавалося, що за ним хтось женеться. Тому вдома найперше вирішив сховати вогонь. Та де? Довго думав, гадав і, нарешті, зважився: у сіно!

Сховав вогонь у копицю, а сам пішов спати, бо ж втікаючи, страшенно стомився. Сіно було сухе. Воно спочатку тліло, а потім червоні язички стали лизати суху траву. Незабаром вогонь охопив усю копицю. І вона вигравала сполохами серед нічного лісу…

Першим відчув холод Зайчик. Він натягнув до підборіддя білу шубку і, цокаючи зубами, верескнув:

— Чому так морозно?

— Ось я тебе зараз зігрію! — пробурмотів Лев. Ти чого не спиш, капосне?

Не спала і Лисичка. Вона тільки кліпала оченятами.

— Де вогонь? — Зайчик знову глипнув у той бік, де ще недавно палало багаття.

Тут усі звірі заметушились. Лише Кабан байдуже похропував.

Десь поруч зачулося шарудіння. То Вовк цупив у мішку ягнятко.

— Хутчіше, ледацюго! — наказав Лев. — Бо я з голоду помираю.

— Що будемо робити? — запитала лісових друзів Лисиця. — Чи не пошукати нам Осла і добряче йому всипати.

— Аякже! — підтримав її сіроманець ,жадібно дивлячись, як Лев ласує свіжим м’ясом.

Не знати, що було б з Ослом, якби його знайшли звірі. Розумів це і Осел.

Побачивши, що копиці сіна нема, жахнувся. Сум оповив його вухату голову і, робити нічого. — зібрався в далеку дорогу.

З тих пір Осел більше не з’являється в Карпатських лісах, а хижаків обходить сьомою дорогою.