Як Осликові приснився страшний сон

Дув осінній вітер. Зірки низько кружляли в небі, а одна холодна, синя зірка зачепилася за сосну й зупинилася якраз біля будиночка Ослика.

Ослик сидів за столом, поклавши голову на копитця, і дивився у вікно.

«Яка колюча зірка», — подумав він. І заснув. І одразу ж зірка опустилася до його віконця й сказала:

— Який дурний Ослик! Такий сірий, а іклів немає.

— Чого?

— Іклів! — сказала зірка. — У сірого кабана є ікла й у сірого вовка, а в тебе немає.

— А навіщо вони мені? — запитав Ослик.

— Якщо в тебе будуть ікла, — сказала зірка, — тебе всі стануть боятися.

І тут вона швидко замигала, і в Ослика за однією й за іншою щокою виросло по іклу.

— І пазурів нема, — зітхнула зірка. І зробила йому пазурі.

Потім Ослик опинився на вулиці й побачив Зайця.

— Пр-р-р-ривіт, Хвостику! — крикнув він. Але Заєць помчав з усіх ніг і зник за деревами.

«Чого це він мене злякався?» — подумав Ослик. І вирішив піти в гості до Ведмедика.

— Стук-стук-стук! — постукав Ослик у віконце.

— Хто там? — запитав Ведмедик.

— Це я, Ослик, — і сам здивувався своєму голосу.

— Хто? — перепитав Ведмедик.

— Я? Відкр-р-ривай!..

Ведмедик відчинив двері, позадкував і миттю зник за пічкою.

«Чого це він?» — знову подумав Ослик. Увійшов у дім і сів на табуретку.

— Чого тобі треба? — переляканим голосом запитав із-за печі Ведмедик.

— Чайку пр-р-рийшов попити, — прохрипів Ослик. «Дивний голос, одначе, в мене», — подумав він.

— Чаю немає! — скрикнув Ведмедик. — Чайник продірявився!

— Як пр-родірявився?! Я ж лише на тому тижні подар-рував тобі новий чайник!

— Нічого ти мені не дарував! Це Ослик подарував мені чайник!

— А я хто ж?

— Вовк!

— Я?!. Та ти що! Я люблю тр-р-равичку!

— Травичку? — висунувся із-за печі Ведмедик.

— Не вовк я! — сказав Ослик. І раптом ненавмисно клацнув зубами.

Він схопився за голову й… не знайшов своїх довгих пухнатих вух. Замість них стирчали якісь тверді, короткі вуха…

Він глянув на підлогу — і обімлів: із табуретки звішувалися пазуристі вовчі лапи…

— Не вовк я! — повторив Ослик, клацнувши зубами.

— Розповідай! — сказав Ведмедик, виходячи із-за печі. У лабетах у нього було поліно, а на голові — горщик із-під пряженого молока.

— Що це ти надумав?! — хотів скрикнути Ослик, але тільки хрипнуло загарчав: — Рррр!!!

Ведмедик стукнув його поліном і схопив коцюбу.

— Будеш прикидатися моїм другом Осликом? — кричав він. — Будеш?!

— Слово честі, не вовк я, — бурмотів Ослик, відступаючи за піч. — Я люблю травичку!

— Що?! Травичку?! Таких вовків не буває! — кричав Ведмедик. Він відчинив грубку й вихопив із вогню палаючу головешку.

І тут Ослик прокинувся…

Хтось стукав у двері, і так сильно, що аж стрибав гачок.

— Хто там? — тоненько запитав Ослик.

— Це я! — гукнув крізь двері Ведмедик. — Ти хіба спиш?

— Так, — сказав Ослик, відчиняючи. — Я бачив сон.

— І що?! — запитав Ведмедик, всідаючись на табуретці. — Цікавий?

— Страшний! Я був вовком, а ти мене лупцював коцюбою…

— Та ти б мені сказав, що ти — Ослик!

— Я казав, — зітхнув Ослик, — а ти однаково не вірив. Я казав, що навіть якщо я здаюся тобі вовком, то однаково люблю пасти травичку!

— І що?

— Не повірив…

— Наступного разу, — сказав Ведмедик, — ти мені скажи уві сні: «Ведмедику, а пам’ятаєш, як ми з тобою говорили?..» І я тобі повірю.