Як півень зарубав дядька, а вовк з’їв пана

Сіяв дядько на полі жито… То сіє, то стоїть. А пан їхав, побачив та й питається:

— Чого ти, чоловіче, то сієш, то стоїш?

Дядько й пояснив:

— А як хмара находить на моє поле, то я сію, бо вродить жито добре, а як нема хмари — то я й стою, бо не буде врожаю.

Дядько той був знахар. От пан і питається:

— То ти знаєш, коли вмреш?

— Знаю, — каже дядько. — Мене півень зарубає.

— А як я умру?

— А вас вовк з’їсть.

Робив якось дядько скриньку у хаті, а сокиру вбив у балку. Злетів півень на балку, став на сокиру, а сокира повалилася і зарубала дядька. Їхав саме селом пан, почув: дзвони дзвонять, люди плачуть. Що таке? Так, мовби хто вмер. Запитав людей, а йому й кажуть, що півень дядька зарубав.

«Ага, — подумав пан, — коли півень дядька зарубав, то, видно, й до мене підходить смерть».

Пройшло трохи часу. Їхав пан із фурманом дорогою. Бачить — край дороги на пеньку сидить гола жінка і плаче. Пан і каже до фурмана:

— Іди й приведи її сюди, заберемо з собою.

Не хоче фурман брати жінки. Та пан зупинив коня, зліз з фаетона, взяв жінку, посадив поряд із собою. Поїхали далі.

А з тої жінки зробився вовк, схопив пана за горло і з’їв у фаетонові.

Приїхав фурман додому, зупинив коні — чомусь пан не вилазить з фаетона. Відкриває двері, дивиться — а від пана одні кістки лишилися.