Як Ведмедик-Кирпоносик став слухняним

Стара ведмедиха  нагодувала своїх діток і наказала їм сидіти вдома, нікуди не виходити. Сама загорнулась у грубу хустку і пішла в ліс шукати поживи.

Ведмежата обсіли невеличке віконце й дивилися на доріжку, якою пішла їх мати. Сиділи чемно і час від часу облизували солодкий медок, що залишився ще від сніданку на їх товстеньких лапах.

Один тільки Кирпоносик не був слухняним. Тихцем, щоб сестрички не чули, викрав дзбанок із медом, що його мати заховала за димарем, і висунувся з хати.

Нишком перебіг подвір’я і вузенький городчик, оглядаючись, чи хто за ним не женеться, і заховався за ку­ щиком ліщини. Ще раз озирнувся, чи хто не підглядає, і заходився коло солодкого меду.

— „Аж тепер, — думає, — поїм собі меду досита”.

От лиже він собі отой медок, лиже, а з лісу лисичка вибігає. Вона також діточкам своїм поживи по лісі шукає. Глипнула сюди, зиркнула туди, Кирпоносика зразу вгляділа та й простісінько до нього!

— А, це ти тут, Кирпоносику! Добрий ранок тобі! — поздоровкалася. — Це, ма­ буть, мати спить, не погодувала, коли ти так коло меду заходився. Дивіться, їсть, аж по бороді тече. Хе-хе-хе!

Засоромився Кирпоносик. Поставив дзбанок із медом під дубом і низенько вклонився:

— Добридень і вам, тіточко! Мої матуся давно вже встали… І почав розказувати про матір, батька, а лисичка-хитрунка на те тільки й чекала. Швиденько встромила свій пушистий хвіст у дзбанок і непомітно притягла до себе. Ну, тепер уже не всидіти лисичці на розмові з Кирпоносиком! їй додому спішно дітей погодувати. От, крутиться вона. вертиться, роздумує, як би то від Кирпоносика втекти, а далі каже ласенько-миленько:

— Посиділа б з тобою довше і поговорила б, та, бачиш, часу в мене немає. Прощавай! Прийду ще завтра, а ти не забудь вийти! Дивись, твоя мати вже йде!

Розглядається Кирпоносик за матір’ю, а лисичка вхопила дзбанок, притиснула до себе і помчалася хутенько в ліс.

— „А де ж це тітка маму бачила? — міркує собі Кирпоносик та все розглядається довкола. — А й справді, може мати вже вдома?”

Схопився й побіг, став під дверима, наслухує. Та ні! Це тітка, мабуть, обманула. І вернулося ведмежа до свого меду.

— Ой, матінко ріднесенька! — крикнув Кирпоносик. — А де ж дзбанок подівся?

Думав кирпоносий ведмедик смачно поїсти меду, а тут і дзбанка не стало! Крутиться Кирпоносик, шукає та й мало не плаче.

— Піду, — каже, — до тітки ли­сички, розпитаю, може вона знає.

Пішов.. . От іде він, іде, а все розглядається довкруги. Яке тут усе гарне! Ось роса на травичці перлинами блищить, метелики жовті, білі, сині, червоні з квітки на квітку перелітають, тут слимачок по камені повзе, а там щиглик у росі на листку лопуха купається… А який запах чудовий! А сонечко таке тепле, гріє, аж душа радіє! Отак посидів би собі ось тут та трішки меду полизав .. .

Згадав про мед — слинка зараз у роті закрутилась. Посто­яв, подумав та й пустився далі в дорогу до тітки лисички..

Глип, а біля старої осики бджоли роєм літають. Згадав, що мати про бджіл роз­ казувала, як то вони медок збирають та в комори складають, і зрадів.

— Присяду собі тут, — каже, — та приглянуся, як бджоли медок складають. Може пощастить мені його від них дістати.

Примостився на колоді. Не знав, що якраз на тому місці бджілка сиділа, теплу росу збирала.

— Ой, ой, рятуйте! — заверещав Кирпоносик, звівся на рівні ноги і вхопився за болюче місце.

За деревом вовчик сидить. Дивиться на Кирпоносика та регоче. Він давно вже тут чекає, меду від бджілок купити гадає.

Вглядів Кирпоносик дядька вовка та й засоромився. Поскакав, поскакав та й пустився в дорогу додому. Коли це вовчик до нього:

— Куди ти, Кирпоносику? Не втікай! І регочеться, аж за боки держиться. — І чого ви, дядьку, регочетесь? — забурмотів невдоволено Кирпоносик.

— Краще навчили б, як меду дістати.

— Ходи, я тебе навчу! — радо згодився вовк. — Бачиш, там на дереві є щілина невеличка. Я підсаджу тебе на своїх плечах, а ти їж, скільки захочеш. Там меду стільки, що ще й додому матері принесеш. Гляди тільки, щоб бджоли не з’їв! — підсміхнувся вовк.

Зрадів Кирпоносик, бо дуже хотілося меду полизати. Забув і про тітку лисичку і про бджолу, що його вжалила. Видряпався на дядькові плечі і встромив писок в дупло. Та тільки почув запах меду, як у ту ж мить бджоли обсіли ніс та й стали жалити.

— Дядьку, дядечку, рятуйте! — заверещав Кирпоносик і повалився на землю.

А по вовкові вже й сліду не стало. Він боявся, щоб стара ведмедиха не почула, та й побіг собі щосили в ліс. Насилу підвівся Кирпоносик, бо таки й потовкся добре. Тримаючись за носа, потупцював плачучи додому. Жалував дуже, що не послухав матері й не лишився вдома. А то й меду не попоїв і стільки сорому та болю набрався.