Історія однієї позики

[Картинка: i_030.jpg]
За давніх часів скотарі були обранцями Божими, лордами трави, королями великої рогатої худоби, повелителями пасовищ, баронами кісток і яловичини. Вони могли б їздити у фаетонах зі щирого золота, якби тільки забажали. Долари оскаженілою чередою збивали їх із ніг. Скотарі були непристойно багатими. Так думали вони самі. Та коли вони купляли годинники з коштовними камінцями такої величини, що натирали чималі мозолі, або оздоблені сріблом каліфорнійські сідла ізсуадероз ангорської вовни, і пригощали віскі геть усіх відвідувачів салуну поставало нагальне питання: що робити з рештою зелененьких?
Звичайно, володарі арканів, на ранчо яких водилися ще й матері, дружини чи доньки, не опинялися в такому складному становищі. Їм було значно легше позбуватися надлишків багатства. У створених з адамового ребра істотах талант спорожнити гаманець будь-якої товщини за несприятливих умов може дрімати десятиліттями, але, брати мої, висадіть його у чорнозем розкоші — і він миттю вимахає у велетенський віргінський дуб.
Довгаль Білл Лонглі залишив милі серцю чапарелеві зарості навколо ранчо Біг-Серкл-Бренч на річці Фріо не без участі законної дружини, якій закортіло насолодитися плодами цивілізації у великому місті. Скромні статки Довгаля Білла становили щось близько півмільйона доларів, а прибутки зростали день у день.
Університетами Білла були ковбойські табори і стежки серед прерій. Везіння й ощадливість, тямущість і метке око на молодняк допомогли йому перетворитися з ковбоя на заможного скотаря. Потім настали часи великих приплодів, і пані Фортуна, обережно прямуючи між кактусових колючок, прийшла та засипала Білла усіма своїми милостями.
В невеликому прикордонному містечку Чапароза Білл побудував королівський палац. Так він став заручником соціального становища, полоненим власноруч збудованої золотої клітки. Його назвали почесним громадянином міста. Спочатку Білл брикався, як мустанг, що вперше потрапив до загінки, але врешті-решт повісив на стіну батіг і остроги. Оскільки треба було якось убивати час, він заснував Перший національний банк Чапарози і став його президентом.
Одного дня до віконця каси Національного банку Чапарози підійшов незнайомець із нездоровим кольором обличчя, в окулярах із подвійними скельцями, власник картки державного службовця. За п’ять хвилин увесь банк уже танцював перед поважним ревізором на задніх лапках.
Містер Дж. Едгар Тодд, як звали ревізора, надзвичайно ретельно ставився до власних професійних обов’язків.
Закінчивши ревізію, містер Тодд одягнув капелюх і зайшов до особистого кабінету містера Вільяма Р. Лонглі.
— Ну, що скажете, пане ревізор? — поцікавився Лонглі протяжним басом. — Нетаврованих лошат не знайшли, сподіваюсь, га?
— У мене немає жодних претензій до банківських операцій, містере Лонглі, — почав Тодд, — і з позиками все гаразд — за винятком одного-єдиного випадку. Я натрапив на дуже неприємний документ — настільки неприємний, що сумніваюся, чи ви усвідомлюєте серйозність становища, в якому опинилися. Я маю на увазі позику в десять тисячдоларів, надану Томасу Мервіну. Ви не тільки перевищили максимальну суму, на яку за законом банк може видати позику фізичній особі, але й видали її без індосаменту[65]і належної застави. Таким чином ви двічі порушили закон Сполучених Штатів про банківську діяльність. Ви вчинили злочин, містере Лонглі, який дає підстави для порушення кримінальної справи. Якщо я повідомлю цей факт керівництву, — а я повинен це зробити, — справу передадуть у Департамент юстиції і на вас відкриють справу. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, якими будуть наслідки.
Білл Лонглі відкинувся на спинку крісла, ледь помітно погойдуючись туди-сюди. Руки він поклав на потилицю, а погляд опустив, щоб подивитися ревізорові просто у вічі. Той із подивом зауважив, що на обвітрених губах банкіра розцвітає усмішка, а в блакитних очах жевріють теплі іскорки. Якщо скотар і усвідомлював серйозність ситуації, це не відбилося на його обличчі.
— Звісно ж, ви не знаєте Тома Мервіна, — майже радісно заявив Лонглі. — Я пам’ятаю цю позику. Навіщо потрібна застава, якщо Том дав слово. Я завжди вважав, що слово чесного чоловіка краще за будь-які паперові гарантії. Так, я розумію, уряд може мати щодо цього іншу думку. Бачу, доведеться переговорити з Томом про позику.
Містер Тодд зблід іще більше, якщо таке взагалі можливо. Він здивовано витріщився на степового банкіра крізь подвійні скельця окулярів.
— Бачте, — любісінько вів далі Лонглі, — до Тома дійшли чутки, що у Скелястому Броді на Ріо-Гранде можна купити череду з двох тисяч двохліток по вісім доларів за штуку. Гадаю, це старий Леандро Гарсія контрабандою пригнав їх із Мексики. Ну, ясне діло, він хотів їх чимшвидше продати. У Канзас-Сіті вони коштують п’ятнадцять доларів за штуку. Мені це відомо, і Томові також. У хлопця на руках було шість тисяч доларів, я позичив йому десять, щоб він зміг прокрутити справу. Його брат Ед погнав череду до Канзас-Сіті три тижні тому. Він ось-ось має повернутися з грошима. Тільки-но з’явиться Едді, Том відразу поверне позику.
У ревізора відібрало мову. Можливо, йому слід було негайно побігти на телеграф і повідомити керівництво. Але він цього не зробив. Натомість містер Тодд виголосив іронічну викривальну промову. Вже за три хвилини банкір усвідомив, що стоїть за крок від глибокої прірви. Потім, зглянувшись, ревізор показав Лонглі шлях до порятунку.
— Сьогодні ввечері я вирушаю до Гіллдейла, — пояснив він Лонглі, — щоб здійснити ревізію тамтешнього банку. На зворотному шляху я проїжджатиму Чапарозу. Завтра одванадцятій годині я знову завітаю до вашого банку. Якщо на той момент позику повернуть до останнього цента, я забуду прикрий інцидент. Якщо ж ні — виконаю свій обов’язок і напишу звіт.
Після цього ревізор уклонився і залишив банк.
Наступні півгодини президент Першого національного продовжував насолоджуватися зручністю свого крісла, яке вільно оберталося довкола своєї вісі, а потім запалив легку сигару і вирушив у гості до Тома Мервіна. Мервін, скотар у брунатних шкіряних штанях, сидів із глибокодумним виглядом, закинувши ноги на стіл, і плів сиром’ятний батіг.
— Скажи мені, Томе, — запитав Лонглі, нахилившись над столом, — що чути від Еда?
— Наразі нічого, — відповів Мервін, не припиняючи плести батіг. — Гадаю, Ед повернеться за пару днів.
— Сьогодні до мене в банк припхався ревізор, — сказав Лонглі. — Все винюхував, винюхував — і натрапив на твою позику. У мене до тебе питань немає, я знаю, що все гаразд, але ми вчинили незаконно. Я сподівався, що ти повернеш гроші до наступної ревізії, але цей койот упав мені на голову, як грім із ясного неба. У мене зараз немає достатньо готівки, а то б я тобі позичив, та й по всьому. Завтра рівно о дванадцятій годині я маю покласти гроші на стіл або…
— Або що, Білле? — запитав Том, коли Лонглі зам’явся.
— Або Дядько Сем[66]зажене мене на казенні пасовища.
— Я зроблю все можливе, щоб повернути позику вчасно, — сказав Мервін, не полишаючи плетіння.
— Гаразд, Томе, — підсумував Лонглі, прямуючи до виходу, — я вірю, ти не підведеш мене.
Мервін кинув недоплетений батіг на долівку і пішов до другого банку — у місті Чапароза їх було всього два. Це був приватний банк Купера та Крейга.
— Купере, — звернувся він до одного зі співвласників банку, — мені конче треба отримати на руки десять тисяч доларів сьогодні або завтра вранці. У мене є будинок і ділянка вартістю шість тисяч доларів. Днями я продам худобу в Канзас-Сіті й потрою свої статки.
Купер голосно закашлявся.
— Тільки заради Бога, не кажіть «ні»! — сказав Мервін. — Гроші потрібні, щоб повернути позику.
Я взяв позику до запитання[67].Сьогодні я отримав запит від власника банку, чоловіка, з яким десять років ділився ковдрою у таборах на пасовищах і посеред чапарелевих заростей. Він може подати запит на все, що я маю, навіть на кров у моїх жилах, і я не пошкодую для нього нічого. Йому справді потрібні ці гроші. Він потрапив у до біса… кажу ж вам, йому потрібні гроші — і крапка. Я за будь-яку ціну дістану їх для нього. Купере, ви знаєте, я людина слова.
— Я не маю щодо цього жодних сумнівів, — увічливо запевнив співрозмовника Купер, — але я лише співвласник банку, як вам відомо. Я не можу видавати позики на власний розсуд. Навіть якби у вас на руках були найпевніші гарантії, Мервіне, таку суму раніш як за тиждень нам не зібрати. Якраз сьогодні ми відсилаємо братам Маєрам у Рокделл п’ятнадцять тисяч на закупівлю бавовни. Гроші повезуть у вечірньому потязі вузькоколійкою. Як бачите, у нас наразі немає достатньо готівки. Мені дуже шкода, містере Мервін, але ми нічим не можемо вам допомогти.
Мервін повернувся до порожньої кімнати і знову взявся плести батіг. О четвертій годині він пішов у Перший національний банк і перехилився через поруччя над столомВілла Лонглі.
— Я зроблю все можливе, щоб повернути гроші сьогодні, Білле, тобто я мав на увазі — завтра.
— Гаразд, Томе, — спокійно відповів Білл.
О дев’ятій годині вечора Том крадькома вислизнув зі свого невеличкого каркасного будинку на околиці. В такому місці, о такій пізній порі вулиці були майже безлюдні. На голову Мервін одягнув великого капелюха, а до пояса прилаштував два шестизарядні револьвери. Хутко прошмигнувши пустельними вулицями, він звернув на піщану стежинку, що бігла паралельно вузькоколійці. За дві милі від міста, біля штучного озера, Том Мервін зупинився, зав’язав нижню частину обличчя чорною носовою хустинкою і низько насунув капелюха на очі.
За десять хвилин нічний потяг Чапароза — Рокделл пригальмував біля озера.
Мервін вискочив із чапарелевих заростей і кинувся до голови потяга. Але не встиг він і три кроки зробити, як міцні довгі руки схопили його, підняли в повітря і жбурнули в траву обличчям донизу. Важке коліно притисло чоловіка до землі, залізні руки тримали зап’ястя мертвою хваткою. Безпомічний як мала дитина, Том залишався у незавидному становищі, доки потяг не поповнив запаси води і не рушив із місця, набираючи швидкість. Лише тоді Тома відпустили. Він скочив на ноги — і побачив Білла Лонглі.
— Воно того не варте, Томе, — сказав Лонглі. — Бог із нею, з позикою. Я ввечері зустрів Купера.
Він розповів про вашу з ним розмову. Пізніше я вирішив зайти до тебе і побачив, як ти кудись чимчикуєш, озброєний до зубів. Я вирішив прослідкувати за тобою. Ходімо звідси, Томе.
Якийсь час друзі тихо йшли поруч.
— Я не бачив іншого виходу, — першим порушив мовчанку Мервін. — Ти подав запит на позику, я намагався повернути гроші. Що робитимеш, Білле, якщо тебе завтра відправлять до буцегарні?
— А що б зробив ти, якби тебе сьогодні відправили на той світ? — відповів Лонглі.
— Ніколи б не подумав, що сидітиму в кущах, збираючись напасти на потяг, — додав Мервін. — Але позика до запитання нікуди не поділася. Я досі винен тобі гроші. У нас залишилося дванадцять годин, Білле, перш ніж клятий клерк прийде по твою душу. Маємо десь дістати гроші. Виростити їх, чи що? Може, ми… А бути мені паршивим койотом! Ти чуєш?
Мервін помчав галопом, Лонглі за ним. Утім, банкір не розумів геть нічого, хіба що десь удалині чув доволі приємне насвистування на сумний мотив відомої ковбойської балади «На вулицях Ларедо».
— Малий знає лише одну мелодію, — на ходу волав Том. — Б’юсь об заклад…
Чоловіки підбігли до дому Мервіна. Господар носаком розчахнув двері та простягся на підлозі, перечепившись через стару коричневу валізу. Гарний засмаглий юнак у брудному дорожньому одязі лежав на ліжку із коричневою цигаркою в зубах.
— Як справи, Еде? — задихано прохрипів Мервін.
— Живемо потихеньку, — повагом відповів талановитий юнак. — Прибув о пів на десяту. Череду продав по п’ятнадцять доларів за штуку, як ми й планували. Братику, може, ти нарешті припиниш буцати ногами валізу із двадцятьма дев’ятьма тисячами зелененьких усередині!