Історія про Бідокурію

Жив на світі чоловік, який мріяв мати багато дітей, цілу дюжину: шість хлопчиків і шість дівчаток. Але мрія його не збулася, дітей у нього було лише двоє: син, якого він називав Малюком, і дочка – її він кликав Кнопкою.

Чоловікові було сумно, що дітей у нього так мало, і тому він придумав, ніби крім двох справжніх у нього є ще двоє, а разом це вже буде четверо, тобто третина дюжини. Старшу із вигаданих дітей він назвав Мрією. Вона була ровесницею Малюка і повною його протилежністю: якщо Малюк був хлопчиком, то Мрія — дівчинкою; він був світловолосий, а вона чорненька; він був шибеник, любив збиткувати, а вона смирна і слухняна.

Насправді дівчинки Мрії не було, тато її просто вигадав. Ніхто її ніколи не бачив — ні мама, ні Малюк. А от тато стверджував, що бачить її коли хоче, а бачити її він хотів завжди.

А в товариші Кнопці тато придумав хлопчика на ім’я Вітрогон. Він був швидкий, як вітер, і дуже веселий, найбільше на світі любив бігати босоніж і постійно губив свою носову хустинку. Бувало, Кнопка почне шморгати носом, а тато їй говорить: «Ти просто як твій братик Вітрогон! Куди ти поділа носову хустинку? Вітрогон, звичайно, не зможе тобі дати своєї хустинки, в нього її ніколи немає…»

Батько дуже любив ходити з дітьми на прогулянки. Він відчиняв хвіртку, і першими на вулицю вискакували собаки Петер та Пліші. За ними вибігали Малюк та Кнопка. Тато ще деякий час притримував хвіртку, пропускаючи Мрію і Вітрогона, і тільки потім уже закривав її. Малюк і Кнопка брали тата за руки — один за праву, друга за ліву, — а Мрія та Вітрогон йшли поруч із ними. В деяких місцях польова дорога звужувалась, п’ятьом по ній було не пройти, і тоді, щоб Вітрогон і Мрія не топтали пшеницю, всі йшли один за одним. Зазвичай попереду всіх мчала Пліші — вона була зовсім молоденька, майже цуценя, — а Петер трусив ззаду, і його весь час доводилося кликати, бо він був дуже старий, ледь не старший за тата.

І коли вони ось так йшли один за одним і розповідали, що хорошого чи поганого сталося за день, тато іноді казав: «А ну, наввипередки! Хто перший наздожене Пліші, той дасть їй шматочок цукру!

Хлопці припускали з усіх ніг, і якби хтось ішов тією самою дорогою, то побачив би тільки двох бігунів — Малюка та Кнопку. Але тато бачив чотирьох. Він крокував, ледь не наступаючи на п’яти пихтівшому, як потяг, старому Петеру, і підбадьорював дітлахів: «Кнопка, не відставай від Вітрогона!» або: «Гей, Малюче, не штовхай Мрію!»

Кнопка простягала руку, немов комусь подавала її, ніби вона не сама бігла за Малюком. І той теж, ніби схаменувшись, оглядався і повертав з середини дороги на узбіччя, ніби поступаючись комусь місцем. А Пліші, втікаючи від веселої погоні, мчала, як дурна і радісно гавкала.

Але врешті-решт Пліші все-таки зупинялася і дозволяла хлопцям наздогнати себе, бо знала, що погоня завжди закінчується шматочком цукру. Кнопка і Малюк відразу починали сперечатися, хто прибіг першим, але тато зазвичай вирішував, що першим був Вітрогон. І тут уже діти у всі очі дивилися, як тато віддає цукор Вітрогону. Той зазвичай миттєво вихоплював його з татових рук і кидав Пліші, але бувало, що шматочок цукру падав на землю і його підхоплювала Кнопка. А ось Мрія не відразу брала цукор, який простягав їй тато, і тоді Пліші доводилося довго стояти на задніх лапах та ще й танцювати. Але раптом шматочок цукру зненацька злітав у повітря і зникав у пащі собаки.

Спочатку і Малюк, і Кнопка не вірили в татових Мрію і Вітрогона і вважали, що вони існують навмисне, як казкова Червона Шапочка або Попелюшка. Але тато наполегливо стояв на своєму, стверджував, що Мрія і Вітрогон живуть насправді, і діти зрештою переконалися в цьому і потоваришували з невидимими братом і сестрою.

Як це було добре, коли спускалася темрява і діти лягали спати, а батьки йшли в іншу половину будинку. Ліжка дітей стояли далеко один від одного, а перемовлятися їм було заборонено. А вони й не розмовляли між собою. Вони нечутно розмовляли — Малюк із Мрією, а Кнопка із Вітрогоном. Надворі темрява, за вікнами гуляє вітер. Старі липи, що ростуть поряд з будинком, шумлять, а у дітей у спальні тиша: вони лежать і мовчать, заборони не порушують, а насправді ведуть безшумні бесіди з Вітрогоном та Мрією.

Вранці Малюк, який був уже великим, брав зошити, буквар, підручники і йшов до школи, а маленька Кнопка залишалася вдома, але теж не на самоті. Вона йшла до пісочниці і там із вишневих кісточок, яких повно валялося під вишнею, і зірваних маргариток влаштовувала садок для ляльки. І якщо сад виходив негарним, винним був Вітрогон, а якщо гарним, то теж завдяки Вітрогону.

Малюк же в цей час був у школі. У класі за кожною партою сиділо по чотири дитини, але за однією — п’ять, бо поряд з Малюком на самому краєчку примостилася невидима Мрія, і вчитель цього не помічав. І було просто дивно, звідки вона знала і як вміла вчасно поправити і підказати, якщо Малюк читав неуважно.

– Яке сіно? — здивувався вчитель, коли Малюк поспіхом прочитав: «Сіно м’яте». Правду сказати, він був не такий уже й неправий, бо, якщо сіно добре зім’яти, воно стане м’ятим. Але річ у тому, що у книзі було надруковано зовсім інше слово.

Малюк уважно вдивився у слово, яке було після «сіно», і одразу зрозумів, що це не «м’яте», бо літери «т» там не було. Починалося воно на «м’я», кінчалося на «е», але ось що там у нього в середині, як воно звучить і що означає, Малюк не міг зрозуміти. У вчителя урвався терпець:

– Ну, ти ще довго? Чи не можеш прочитати таке просте слово? Урсуло, допоможи йому!

Проте вчитель даремно намагався: Малюк не слухав Урсулу Гартіг. Він прислухався, що підказує Мрія. А вона беззвучно шепотіла йому на вухо: «Там не т». Після «м’я» йде «к»: «м’як»… Потім «е» —виходить…»

– М’яке! — вигукнув Малюк. — Сіно м’яке!

– Нарешті! – Сказав вчитель. – Сідай.

І Малюк сів, увесь червоний, але не від сорому, а від радості.

А радів він тому, що Мрія йому підказала, допомогла, і тепер він справді переконався, що вона існує насправді. Так, мав тато рацію, коли говорив, що Малюк і Кнопка тепер ніколи не залишаться на самоті.

Минали дні за днями, і одного разу старий пес Петер захворів. Шерсть у нього облізла, вся шкіра була в болячках. Хлопці підійшли до його будки і запропонували:

— Петере, тато кличе нас на прогулянку. Пішли з нами!

Петер важко підняв голову, сумно глянув на дітей і не вильнув хвостом на знак згоди.

І тоді тато запитав:

— Хто залишиться з Петером, щоб він не нудьгував?

Ні Малюк, ні Кнопка не хотіли залишатися.

– Що ж, – сказав тато, – доведеться тоді залишитися Мрії та Вітрогону. Ходімо без них. Так, невесела у нас сьогодні буде прогулянка.

Так воно й вийшло. Почали хлопці розповідати татові про свої новини, але чомусь дуже швидко замовкли. Ішли вони й усе озиралися на всі боки. Порожньо навколо, тільки спекотне марево в повітрі тремтить. Все ніби як завжди, а порожньо, тому що немає поруч невидимих брата і сестри: вони сидять із хворим Петером. І Пліши плететься з похмурим виглядом, не стрибає навкруги, як бувало колись. Мабуть, їй також сумно без старого Петера.

Так, невесела вийшла прогулянка… Заквапилися хлопці назад, підійшли до будинку, а з хвіртки виходить ветеринар у білому халаті.

— Помер ваш собака…

Кнопка та Малюк у плач, соромно їм стало, що кинули вони свого старого друга, не попрощалися з ним перед смертю.

Поховали його на лузі, і ввечері Мрія Малюку, а Вітрогон Кнопці розповіли про останні хвилини Петера. Сумно було хлопцям, але вже не так, бо їм стало здаватися, ніби вони були при цьому — не кинули старого собаку на самоті.

Так вони й жили вчотирьох, і стільки мали всяких пригод, що про всіх і не розповіси.

Ось, наприклад, якось вони без дозволу, потайки залізли в човен і маленька Кнопка впала у воду у глибокому місці, а плавати вона не вміла. Малюк закричав, а Вітрогон швидше блискавки кинувся до будинку. І в ту ж мить — Малюк оком не встиг моргнути — на березі опинився тато і витягнув Кнопку з води.

А якось пішли хлопці в гай руйнувати воронячі гнізда. Справа в тому, що всю осінь і зиму ворони величезними зграями літали над будинком і так зловісно каркали, що всім ставало не по собі. Видерся Малюк на сосну і раптом зрозумів, що ні вгору не може лізти, ні вниз спуститися. Від безпорадності і страху він розплакався, а маленька Кнопка так злякалася, що кинулась тікати. Сидить Малюк на дереві, а ворони з карканням кружляють над ним і все вужчі кола роблять. Зовсім він від страху голову втратив і тільки про одне думає: хоч би хто на допомогу прийшов. Та тільки ніхто не йшов.

Тут він згадав про Мрію і в ту ж мить почув її тихий, беззвучний голос. Спершу вона вказала йому гілку, на яку можна поставити ногу, потім другу, а потім прошепотіла: «Заплющ очі і сповзай по стовбуру!»

Так він і зробив і миттю, цілий і неушкоджений, опинився на землі.

Мрія і Вітрогон завжди були поруч із хлопцями, тож ні Кнопка, ні Малюк ні на секунду не залишалися на самоті. Вони разом балакали, разом мовчали, разом грали, разом сиділи на лавці —скрізь і завжди були разом.

Час минав, Малюк та Кнопка росли, і раптом все змінилося. А сталося ось що: мама, страшенно сердита і засмучена, заявила батькові:

— Це не дім, а якась країна Бідокурія! Я більше не можу! З мене досить! Кнопка посіяла носову хустинку, я почала її лаяти, а вона каже, що загубив хустинку Вітрогон. Малюк залишив двері відчиненими. Запитую: «Чому ти їх не зачинив?», а він мені: «Останнім виходив не я, а Мрія». І так день у день. Ляпка в зошиті — Вітрогон поставив. Дірка на штанах Мрія порвала. Кішку за хвіст Вітрогон смикнув, квітковий горщик Мрія впустила… Ні, це якась Бідокурія! З цим час кінчати!

Тато суворим голосом запитав: чи правда, що пустують і шкодять у будинку тільки невидимі брат і сестра, а Малюк і Кнопка поводяться чемно? Діти опустили голови і промовчали. І тоді тато сказав, що він дає тиждень терміну і, якщо за цей час щось подібне повториться, з Мрією і Вітрогоном доведеться розлучитися: вони мають піти з дому.

Протягом цього тижня Вітрогон розбив дзеркало. Татова газета, порвана на шматки, опинилася замість письмового столу в будці біля Пліші. Малюк та Кнопка стверджували, що газету не чіпали, і підозра, природно, впала на Мрію…

Виходить, все йшло по-старому. І тато, взявши за руки Кнопку і Малюка, повів їх на найвищий в окрузі пагорб, звідки видно було далекі озера, ліси, села та дороги, що розбігалися в різні боки. День був похмурий, осінній, діти мовчки йшли поруч із татом, а за ними бігла Пліші.

Коли вони піднялися на вершину пагорба і їм відкрилося безліч доріг, що йшли за обрій, тато обійняв дітлахів за плечі і сказав:

— Прощайте, Мрія та Вітрогон! Відпускаю вас на всі чотири боки! Моїм дітям час ставати старшими, час обходитися без вас.

І тато помахав їм услід і крикнув:

– Прощайте! Ви були прекрасними, вірними братом та сестрою! Спасибі вам за все! Може, настане час, коли ви знадобитеся знову, і тоді ми знову покличемо вас до себе!

Малюк та Кнопка заплакали. Правда, останнім часом вони вже не вірили, що невидимі брат і сестра існують, вважали їх батьковою вигадкою, але зараз, при розставанні, серця їх стиснуло тугою: славні невидимки, які щоночі разом з ними спали в ліжечках, назавжди йдуть у сіру осінню  далечінь… Тільки ось очі дітям застеляли сльози, і тому вони не розібрали, якою дорогою пішли Мрія і Вітрогон. На зворотному шляху Кнопка і Малюк засперечалися про це, а тато йшов мовчки: він усім серцем любив своїх придуманих дітей Мрію і Вітрогона і зараз дуже сумував, що довелося з ними розлучитися.

Минули роки. Кнопка та Малюк виросли, стали дорослими, і їх ніхто вже не називав Кнопкою та Малюком. Вони багато працювали, багато про що думали, а про своїх давніх придуманих брата і сестру забули. А от тато, який уже постарів, не забував їх, і часто разом з мамою згадував, яка весела, прекрасна Бідокурія була в їхньому домі, коли в ньому жили маленька Кнопка, Вітрогон, Мрія та Малюк.

А потім і в Кнопки, і в Малюка теж з’явилися свої діти, і коли вони трохи підросли, то почали вимагати, щоб їхні татусі та мами розповіли їм про своє дитинство. Ось тут і Малюк, і Кнопка згадали про невидимих брата та сестру і розповіли своїм дітям безліч історій про них. І діти вважали, що Мрія та Вітрогон справді існували, були живими, а зовсім не придуманими дівчинкою та хлопчиком.

Так завжди буває на світі. Якщо по-справжньому віриш у щось, воно починає існувати для тебе. І зовсім не обов’язково побачити це щось на власні очі або помацати руками. Ти раніше теж нічого не знав ні про Мрію з Вітрогоном, ні про Бідокурію. А тепер ось довідався, і вони для тебе існують. Правда?