Історія про мамину казку

Жила – була неслухняна дівчинка: коли її кликали за стіл їсти, вона починала вередувати. Якось мама виставила її в іншу кімнату, зачинила двері, а решті своїх дітей, які були слухняними, почала розповідати казку.

Тільки мама почала, неслухняна дівчинка заплакала, бо їй страшенно захотілося дізнатись, про що ця казка. Мама крикнула їй через двері:

— Якщо слухатимешся, зможеш послухати казку.

Але дівчинка після маминих слів ще більше затялася і заревіла на весь голос, хоча їй дуже хотілося послухати казку. Тут із нірки вилізла миша і каже:

— Дівчинко, ти чого так голосно плачеш? Мої мишенята з переляку ледь салом не подавилися.

Неслухняна дівчинка їй відповідає:

— Мама прогнала мене до цієї кімнати і не дозволяє слухати казку. Якщо хочеш, щоб твої мишенята не лякалися, пролізь по своєму мишачому ходу до їдальні, а потім розкажеш мені казку, яку слухають мої сестрички.

Миша зробила, як просила її неслухняна дівчинка: пролізла до їдальні і почала підслуховувати. А мама, почувши, що дочка затихла, крикнула через двері:

— Ну що, слухатимешся?

Дівчинка подумала: «Все одно мишка перекаже мені казку. Ні, не слухатимуся!» – і захникала знову.

Хникала вона, хникала, а миша не повертається, і неслухняна дівчинка подумала: «Дивно, чому так довго немає мишки? Мабуть, казка така цікава, що вона забула про мене. Он на віконці сидить муха, попрошу я її подивитися, в чому там справа».

Неслухняна дівчинка підійшла до мухи і попросила:

— Шановна муха-клопотуха, я послала в їдальню мишу, щоб вона підслухала казку, яку мама розповідає моїм сестричкам. Але миша не повертається. Будь добра, проліз через замкову щілину і подивися: що там відбувається? А я тобі за це завтра вранці подарую цукор, який мені дадуть до какао.

Муха погодилася, пірнула в замкову щілину і зникла. А мама, почувши, що дівчинка затихла, крикнула через двері.

— Ну що, слухатимешся?

Але дівчинка подумала: «Миша і муха все одно повернуться і перекажуть казку. Не слухатимуся!»

Вирішивши так, вона закричала:

– Не хочу Не буду! – І голосно заплакала.

Плакала вона, плакала, і знову їй стало дивно, що ні миша, ні муха не повертаються.

«Мабуть, це просто незвичайна казка! – подумала дівчинка. — Попробую ще раз і якщо нічого не вийде, стану слухняною, піду і все з’їм, а то не почую казки, а мені так хочеться».

І дівчинка звернулася до мурашки, яка бігла по підлозі:

— Шановна мурашко-поспішайко, ти такий крихітний і зможеш пролізти під двері. Будь ласкавий, подивися, що роблять у їдальні миша та муха. Я послала їх підслухати казку, яку мама розповідає моїм сестричкам. Але тільки, будь ласка, повертайся якнайшвидше: я просто вмираю від цікавості.

— Ну так і бути, виконаю твоє прохання, — сказав мурашко, пірнув під двері і зник.

Мама, почувши, що дочка перестала плакати, крикнула:

— Доню перестань вередувати і йди поїш! Зараз буде найсмачніше!

Дівчинка подумала: «Мурашка ось-ось надішле сюди мишу і муху, і я почую від них казку» — і закричала:

– Не хочу їсти! Не хочу найсмачнішого! — затупала ногами і заревіла на весь голос.

Поревіла вона, поревіла і почала затихати, по-перше, бо горло втомилося, а по-друге, бо подумала: «Напевно, це дуже цікава казка. Усі троє — миша, муха та мурашка — заслухалися і забули про мене. Гаразд, стану слухняною». І дівчинка замовкла, навіть не схлипувала.

Але мама, яка тричі бралася її вмовляти, розсердилася і цього разу промовчала. Дівчинка подумала: «Мама сердиться на мене. Пошкребусь я тихенько у двері. Мама запитає, чи я слухатимусь, я відповім, що так, і вона мене випустить звідси». І дівчинка зашрябала у двері.

Мама чула, як вона шкребеться, але все ще сердилася і тому мовчала, не питала. Тоді дівчинка почала просити:

– Випусти мене! Я буду слухняною!

Тут з норки вилізла захекана миша і вигукнула:

— Яка чудова була казка! Вибач, що я не повернулася раніше, але не змогла піти, не дослухавши до кінця.

З замкової щілини вилетіла муха і загула:

— Так, таку цікаву казку не щодня почуєш. Не дивно, що твої сестри все з’ їли – ні крихти на тарілках не залишили.

А тут і мурашка з-під дверей виповзла і зітхнула:

— Чудова казка… А ще був шоколадний пудинг із ванільним соусом. Я й сам би від такого не відмовився.

– Як! – Вигукнула неслухняна дівчинка. — Був шоколадний пудинг із ванільним соусом?

Вона відчинила двері і крикнула:

– Я теж хочу шоколадного пудингу з ванільним соусом! Я також хочу казку! Я буду слухняною!

Мама та сестрички розреготалися і показали їй порожню тацю — на ній не було ані крихти. Тарілки в них теж були порожні і сяяли так, ніби їх язиками вилизували. А мама сказала:

— Раніше треба було думати. Тепер уже немає нічого.

У дівчинки закапали сльози, і вона попросила:

— Якщо не залишилося пудингу, то розкажи мені чудову, цікаву, прекрасну казку, яку ти розповідала сестричкам.

– Пізно вже. Час спати, а не казки слухати.

Засмутилась неслухняна дівчинка, але довелося їй лягати спати без пудингу і без казки. Краще було б для неї, якби вона вчасно схаменулась: і пудингом би поласувала, і казку би почула. Та й для нас було б краще: ми довідалися би, про що ця казка.