Історія про Петера – Мямлю
Ганс Фаллада
Жив був маленький хлопчик на ім’я Петер, який, загалом, був не такий уже й маленький. Всі в селі звали його Петер-мямля, бо він не вимовляв слова як слід, а мямлив, наче у роті у нього було повно каші, — ніхто нічого зрозуміти не міг.
Тато і мама постійно просили його: «Петер, розмовляй виразно! Говори розбірливіше!» — але він продовжував мямлити, і йому було все одно, розуміють його чи ні.
Якось захворів його учитель, і заняття у школі відмінили. Петер хотів втекти надвір, але мама зупинила і попросила:
— Петере, збігай швиденько в крамницю до пана Мебіуса, купи пів кіло кислого сливового повидла. Я хочу зробити на обід кнедлики.
І мама дала Петеру фаянсовий кухоль під повидло і монету в п’ятдесят пфенігів.
Петер пішов до крамниці, але не можна сказати, щоб він поспішав, а на роздоріжжі доріг взагалі застряг. Одна дорога тут йшла прямо і вела до села Гоорен, а друга повертала праворуч — до села Древолька. До перехрестя якраз під’їхала легкова машина, за кермом якої сидів рудобородий чоловік.
Побачивши Петера, водій пригальмував і крикнув:
— Хлопчику, я лікар, мені треба до хворої в село Гоорен. Скажи: я правильно їду? — І він показав рукою праворуч, на дорогу у Древольку.
—У Гоорен? – перепитав Петер. – Неправильно.
Але Петер говорив так невиразно, що лікар почув: «Направо», і він, крикнувши:
— То я їду туди! — дав повний газ і покотив до Древольки.
«Ось тобі й на! – подумав Петер. — Але я зовсім не винен».
Він ще довго дивився вслід машині, доки не вляглася піднята нею пилюка, і тільки після цього поплентався до крамниці. Не пройшов він і сотні кроків, як зустрівся із дружиною бургомістра. Вона, як завжди, кудись поспішала і на ходу запитала:
— Петере, тато вдома? Він здоровий?
— Тато в полі, — невиразно промимрив Петер, а дружині бургомістра почулося: «Тато хворий».
— Хворий? Ой, ой, ой! Побіжу провідаю його!
І вона помчала у бік будинку Петера, а він дивився їй услід і думав: «Ось тобі на! Але я зовсім не винен».
Пішов він далі і дійшов до покритою соломою комори. На даху працював покрівельник, перестилав її. До стіни комори були приставлені довгі сходи.
Зупинився Петер і почав дивитися на покрівельника, а в цей час з воріт стайні вискочив величезний бик і помчав до комори. Петер злякано крикнув:
— Бик біжить сюди! — і сховався за ріг, бо бик, опустивши роги, біг до них.
— Хто йде? – не розібрав покрівельник. — Зараз спущусь.
І тільки він став на першу сходинку, як налетів бик, підчепив драбину рогами — вона в повітря, покрівельник у повітря… Добре, що його відкинуло на липу, там він зависнув на гілках, несамовито волаючи.
Побачив це Петер і про всяк випадок кинувся навтьоки, думаючи про себе: «Ось тобі на! Але я зовсім не винен!»
Раптом Петер чує: хтось його кличе через огорожу. Глянув, а там стоїть старий жебрак і просить:
— Хлопчику, що в тебе в горнятку? Дай мені напитися.
Петер промимрив:
— Там пусто.
— Капуста? — здивувався жебрак. — А навіщо в кухлі капуста?
— Та не капуста, а пусто! – пояснив Петер. – Вона порожня.
— По пиці? Ти мені? За що? — обурився жебрак.
— Та не «по пиці», а порожня! – крикнув Петер.
— Значить, по пиці? По пиці? От хуліган! Я тобі зараз покажу «по пиці»! — розгнівався жебрак і кинувся на Петера.
Петер, звичайно, навтьоки — біг і все кричав:
— Та, там пусто! Пусто!
А жебрак гнався за ним і теж кричав:
— Він мене по пиці! Хуліган!
Зашпортався Петер об камінь, упав, кухоль розбився, а жебрак радісно вигукнув:
— Ага, попався!
На щастя, коли Петер заволав від страху, з вікна виглянув хворий учитель і гукнув жебраку:
— Не смійте чіпати хлопчика!
Злякався жебрак і втік.
— Ану, підійди сюди, — наказав учитель.
Петер, плачучи, підійшов до вікна, а вушко (це все, що залишилося від кухля) тримав у руці.
— Від кухля… Вушко… Розбив… — проскиглив Петер.
— Руку розбив? Покажи…
— Кухоль розбив! – схлипуючи, промимрив Петер.
— Так, так, я зрозумів, — відповів учитель. – Покажи руку.
— Кухоль! Кухоль! — на весь голос заволав Петер.
— Так, так, руку, — суворо промовив учитель. — Але якщо ти зараз не покажеш її мені, то доведеться тебе покарати.
Що робити, довелося Петеру загорнути рукав і показати вчителеві руку, хоча з нею все було добре.
— Нічого страшного, — оглянувши, сказав учитель. — Коли йдеш дивись собі під ноги і більше не падай.
— Добре, пане учителю, — слухняно відповів Петер.
— І ще, Петере, постарайся говорити розбірливо, бо зараз ти вимовив якесь дивне слово «фарсо».
Вчитель зачинив вікно, а Петер пішов далі, бурмочучи:
— Але я зовсім не винен, що кухлик розбився.
Нарешті він дістався до крамниці. Продавця Мебіуса не було, замість нього біля вікна, щоб бачити всіх хто йде сільською вулицею, сиділа його старенька мати і в’язала панчоху. Петер знав, що вона глухувата на обидва вуха, і вирішив: «Треба з нею говорити голосніше, бо вона нічого не зрозуміє». І він заволав на все горло:
— Доброго дня, фрау Мебіус! Дайте мені, будь ласка, на п’ятдесят пфенігів сливового повидла!
Бабуся як підскочить! Виявляється, вона не чула, як задзеленчав дзвіночок на дверях, коли зайшов Петер.
— Кого не бачила? Чому не бачила? – перелякалася вона.
— Повидла на п’ятдесят пфенігів! — ще голосніше закричав Петер.
— Чого? — приставивши долоню до вуха, перепитала старенька.
— Повидла! – І Петер показав їй монету.
— Ага, вила… Ні, хлопче, у нас не продаються вила…
— Повидла! — Петер так заревів, що у вікнах задзвеніли шибки і заболіло горло.
Бабуся сумно похитала головою.
— Хлопчику, — сказала вона, — ти голосно кричиш, але зрозуміти тебе неможливо. Знаєш, зайди сюди і сам вибери, що тобі потрібно.
Вона взяла монетку і, пропускаючи Петера повз себе, підняла ляду прилавка.
Петер зайшов за прилавок, і очі в нього розбіглися: чого тут тільки не було! Він побачив безліч висувних ящиків, і на кожному була етикетка, де було написано, що в ньому лежить. Сіль, борошно, цукор, мигдаль, родзинки, арахіс…
Раптом його серце забилося швидше.
На підлозі біля прилавка стояли барильця і великі фаянсові банки з написами: “Солені огірки”, “Смалець”, “Патока”, “Мармелад”, “Сливове повидло”. Він швидко відвів погляд і, нарешті, побачив те, що йому так хотілося побачити: дві гарні скляні вази, повні цукерок.
Стискаючи в кулаку вушко від розбитого кухля, у всі очі дивився він на вази і думав: «Добре б замість цього дурного повидла купити на всі п’ятдесят пфенігів цукерок. Я б їх усі з’їв, і не потрібні мені були б ніякі кнедлики».
Доки Петер так міркував, фрау Мебіус звернулася до нього:
— Ну як, хлопче, вирішив, що хочеш купити?
Петер кивнув і сказав:
— Сливове повидло, — а пальцем показав на вази з цукерками.
Про себе ж він думав: «Я чесно сказав, що мені потрібне сливове повидло. І я зовсім не винен, якщо фрау Мебіус дасть мені цукерок».
Бабуся вигукнула:
— Ага, цукерок!.. Але до чого ти невиразно і смішно говориш. Недарма тебе звуть Петер-мямля.
Вона зважила в один кульок карамельок, в другий кисленьких льодяників, подала їх Петеру і попередила:
— Дивись, хлопче, не з’їж всі відразу, бо заболить живіт. До побачення.
Петер засунув один кульок у праву кишеню, другий у ліву, ввічливо попрощався і вийшов з крамниці. Тут йому стало трохи не по собі: він уявив, як розсердиться мама, уявив татів ремінь… Але Петер заспокоїв себе: «Я ж чесно сказав, що мені потрібно, а мені чомусь замість сливового повидла дали цукерок. Я зовсім не винен».
А ще Петер зрозумів: цукерки треба з’їсти до приходу додому, інакше мама їх забере і щодня видаватиме по одній, найбільше по дві. Він швидко пішов вулицею, а дійшовши до школи, навіть бігцем побіг, щоб учитель не покликав.
Потім він звернув на тиху доріжку, що вела до цвинтаря, і пірнув у кущі. Сів на старовинну надгробну плиту, витягнув з кишені кульок з карамельками, потім кульок з льодяниками, потім засунув у кишеню вушко від розбитого кухля і почав розкладати цукерки рядами на плиті, щоб порахувати. Усього їх було сто п’ятдесят шість, і Петер був просто щасливий, що може разом з’їсти так багато цукерок. Раптом у кущах щось зашуміло, і Петер злякано здригнувся. Все-таки, незважаючи на радість, совість його гризла.
З кущів вийшов Альфред Тоде, найбільший і найсильніший хлопчик у школі.
—Скільки у тебе цукерок! – здивувався Альфред.
— Вони не мої, — відповів Петер, боячись, щоб силач Альфред не забрав їх у нього.
— Ну, Петере-мямля, не бреши! – засміявся Альфред. — Дай спробувати.
—Ні! – закричав Петер. – Не дам! Мене й так удома дістанеться, бо я збираюся з’їсти їх усе одразу.
—А вони, мабуть, смачні, – зауважив силач Альфред, згріб цілу жменю льодяників і відправив до рота. – Кисленькі … Дати тобі цукерку, Петер?
І Альфред простягнув Петеру один льодяник. Це було вже надто. Петер не витримав і несамовито заволав:
—На допомогу! На допомогу! Грабують!
— Хто тут так жалібно кличе на допомогу? — пролунав голос з-за кущів.
Альфред, звісно, злякався. Петер перестав кричати, глянув і крізь гілки побачив покрівельника, того, що впав зі сходів. Покрівельник теж упізнав Петера і загрозливо сказав:
— Ага, то це той самий хлопчисько, через якого я впав зі сходів і мало не потрапив на роги бика! Ну, я зараз тобі покажу!
І він попрямував просто на Петера, але той не став чекати і побіг, залишивши цукерки силачу Альфреду. Покрівельник після падіння зі сходів трошки шкутильгав, проте кинувся навздогін за Петером, кричачи:
— Я тобі покажу!
Почув його крики жебрак, побачив Петера, що втікає, і впізнав у ньому того хулігана, який йому погрожував «дати по пиці». Він також приєднався до гонитви. Мало того: на бігу він хапав каміння з землі, жбурляв їх у Петера і кілька разів потрапив йому в спину. При кожному попаданні Петер відчайдушно скрикував і біг ще швидше.
Від цвинтаря до вулиці він промчав зі швидкістю кулі. На розі стояла бургомістерка. Петер не зумів пригальмувати і головою врізався їй у живіт. Однак покрівельник та жебрак були вже близько. Але тепер за ним гналися троє: товста бургомістерка бігла слідом за покрівельником і жебраком. Петер уже ледве дихав. Нарешті показався його будинок. «До мами, швидше до мами!» — думав Петер, тікаючи щодуху, і тут у хмарі пилу назустріч виїхав автомобіль лікаря.
— А, це ти, негідний брехун, послав мене до Древольки, коли мені треба було до Гоорена! Ось я тобі покажу, як брехати!
У жаху Петер помчав швидше за автомобіль. Добре, будинок був поруч – переслідувачі не наздогнали його.
Мама стояла у воротах, і Петер заволав:
— Мамо, спаси, вони хочуть мене побити!
– І я їм із задоволенням допоможу! — грізно промовила мама. — Я вже дві години чекаю на сливове повидло!
Бац! — і вона вліпила йому ляпас.
—Де повидло?
— Кухоль розбився! – схлипнув Петер і витяг з кишені вушко від кухля.
— То ти розбив мій улюблений кухоль! — вигукнула мама, і Петер отримав запотиличник.
— І повидло на п’ятдесят пфенігів пропало! — І вона відважила Петеру ще один.
– Так йому! – схвально сказав лікар. — Він направив мене до Древольки замість Гоорена. Можна, і я йому дам запотиличника?
– Будь ласка, – дозволила мама. — Але це, мабуть, через те, що він невиразно розмовляє, мямлить…
— Все одно, — відповів лікар, — запотиличник він від мене заслужив.
— А мені він погрожував дати по пиці! — сказав жебрак.
— Я через нього впав зі сходів! — поскаржився покрівельник.
— А мені він збрехав, що батько хворий, і ще вдарив мене головою в живіт! – Сказала дружина бургомістра.
Тут і тато недоречно повернувся додому. Дорогою він заходив у крамницю.
— Петере, фрау Мебіус розповіла мені, що ти купив цукерок на п’ятдесят пфенігів. Де ти взяв гроші? – поцікавився він.
Ой, якби Петер міг перетворитися на мишеня і сховатися в нірці! Але нажаль! — про це можна було тільки мріяти, і ось тато взяв Петера за руку, відвів до хати і відлупцював по м’якому місцю. Та так, що весь день Петер не міг сидіти, а вночі спав лежачи на животі.
Але на цьому неприємності для Петера не закінчилися.
Наступного дня на великій перерві Петер хоробро підійшов до силача Альфреда і зажадав:
– Віддавай мої цукерки!
Альфред зло подивився на нього і спитав:
—А скільки їх у тебе було?
— Сто п’ятдесят шість, — сказав Петер і вже чекав, що зараз отримає їх назад.
— То ось слухай, — похмуро сказав силач Альфред. — Я з’їв усі сто п’ятдесят шість твоїх цукерок, і так мені від них погано стало, що в мене всю ніч болів живіт.. І зараз я тобі за кожну твою дурну цукерку видам ляпас!
І Альфред почав відраховувати ляпаси:
— Один, два, три, чотири…
—Ой, боляче! – жалібно закричав Петер.
Але силач Альфред зрозумів його неправильно:
—Ага, більше? П’ять, шість, сім, вісім…
І тут Петер раптом промовив голосно і виразно:
—Будь ласка, більше не треба!
Альфред зрозумів, здивувався і відпустив Петера.
З того дня Петер почав розмовляти виразно і розбірливо.
Джерело:
“Истории из Бедокурии”
Ганс Фаллада
Переклад з німецької – Л. М. Цивьян
Видавництво: “Детская литература”