Катруся

Катрусі подарували ляльку. Біляву, в малиновій сукенці.
Лялька зводила рученята й казала: “Ма-ма”. А Катруся з того потішалася. Голубить, було, ляльку, тулить до себе й шепоче: “До-цю, рід-не-сень-ка, ще-бе-ту-шеч-ко мо-я…”
І ще всяк-усяк — лагіднесенько. Доця немов і собі тулиться до Катрусі й одно повторює: “Ма-ма, ма-ма”. Аж доки дівчинка засміється.

— Сьогодні, Доцю, я тобі покажу білий-пребілий світ, — мовила Катруся по обіді й винесла ляльку надвір.

Сіли на порозі. Сонечко пряжить. Вітерець на мальві бджілку гойдає, Дзумку. Трішки погойдав та й перестав. Тоді бджілка як задзуменить! Бач яка, не нагойдалася!

— Про неї пісенька є, — хвалиться Катруся Доці. — Ми з татом придумали:

Дзумка дзуменить,
як до мальви летить,
а додому летить —
то ще більше дзуменить:
— Дзум-дзум-дзум…

Катруся Дзумку знає. Дзумка їй недавнечко меду дала. Та краще хай не дає. Ну його, той мед! Щока розпухла, вогнем горить, білий світ не милий…

— Білий світ! Ото забувака! Це через ту Дзумку! А як обіцяла показати, то показуй, — мовила сама до себе. —

Бабуся каже, що для кожної людини білий світ починається з рідного порога. Оце звідси. Для нас, Доцю, теж. І, щоб ти знала, усіх на нашому подвір’ї звуть Чимчиками.

Це ще торік ми з татом придумали, як чимчикували на Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір. Повернулися додому — з чорничними носами, з чорничними ротами, з чорничними руками. Словом, чорнющі, як мурашки. Бачимо: не пізнають нас ні мама, ні дід, ні бабуся. Я тоді як загукаю: “Та чого б ми вам пізналися? Ми ж із роду Чимчиків, що обчимчикували білий-пребілий світ і просяться до хати: “Переночуйте нас! Переночуйте нас!”

Мама, і дід, і бабуся й собі загукали: “Прийміть і нас до свого Чимчиківського роду! Хоч ми й не чимчикували в таку далечінь, аж на ту Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір, та можна ж чимчикувати й тут, по двору”.
Вони так просилися, так просилися, що ми з татом дали згоду: а чом би й ні? Нехай усі ми будемо Чимчиками. Гуртом веселіше!..
Ну ось, Доцю, ходімо до саду під яблуньку. Бач, на ній що не яблучко — то й поглядає повненьким бочком, ніби загадує: “Підставляй пелену!” А ми — дві пелени. Та й прикажемо по-доброму:

Ану, яблунько, не скупися!
Які в тебе яблучка налилися —
чи оті, що високо,
чи оті, що низько?
Чи оті, що далі,
чи оті, що близько?

О, й попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся — доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка? Еге, височе-енько!
А цією стежкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й навіщо їм до колоди?
О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто — лежить. Б’є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу — і летить. Легко, вільно.

— Егей, — гукнула Катруся — візьми нас!

Славко підводить голову й дивується:

— І ляльку?

— Це Доця, — каже Катруся.

Лялька зводить рученята й промовляє: “Ма-ма”.

— А хто ж тато? — питає Славко.

Катруся розгублюється:

— Нема…

— Так не буває!

— Чого?

— Бо не буває!
Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:

— Хочеш, я буду татом?

Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне…
Що ж його придумати?

Катруся на хвильку зупинилась, а тоді обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то й що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки… Ого про що! Та й хіба це все?
Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш — видно геть усе. Як на долоні.