Хай живе принц!

Волоцюга Керлі непомітно підбирався до стійки з безкоштовними обідами. Один швидкий погляд бармена — і Керлі завмер на місці, вдаючи поважного бізнесмена, який тільки-но пообідав у «Менглері», а зараз очікує на друга, що обіцяв заїхати за ним на автомобілі. На відсутність таланту до перевтілення Керлі поскаржитися не міг, чого не скажеш про його зовнішній вигляд.
Бармен походжав біля стійки, уважно роздивляючись стелю, ніби роздумуючи над стратегічно важливим питанням її побілки. Враз він блискавично переключив увагу на Керлі, заскочивши вічного мандрівника зненацька. Твердо, але настільки апатично, що це відгонило неповагою до власних професійних обов’язків, вартовий напоїв виштовхав Керлі до прочинених дверей і викинув надвір, напівсумно-напівбайдуже піддавши наостанок щирого стусана. Звичайна річ на Південному Заході.
Керлі повагом виліз зі стічної канави. Поведінка бармена не викликала в нього гніву чи образи. З двадцяти двох років, прожитих на цьому світі, п’ятнадцять Керлі був волоцюгою. Загартована великим досвідом душа наростила міцний щит із байдужості, від якого гострі стріли долі[42]відлітали, як горох від стіни. Образи і побої барменів давно стали невід’ємною частиною існування Керлі. Природно, що бармени були ворогами волоцюги, але вони ж на диво часто виявлялися його друзями. Ризик виправдовував себе. От тільки Керлі досі не звик до холодної повільної манери поведінки південно-західних лицарів коркотяга, які бундючністю не поступалися справжнім графам і коли не схвалювали твою присутність у своїх володіннях, то виганяли тебе з мовчазною незворушністю, як гросмейстер жертвує пішаком.
Керлі постояв якийсь час посеред вузенької вулички з порослими травою тротуарами. Волоцюга не розумів Сан-Антоніо, місто його спантеличило. Зіскочивши з товарняка, три дні він безкоштовно насолоджувався його краєвидами. Керлі вирішив переконатися у словах Джонні Кочегара із Де-Мойн, що в Аламо-Сіті про кожного жебрака потурбуються, його обігріють, безкоштовно нагодують і пригостять кавою з цукром і вершками. В принципі, не те щоб твердження Джонні виявилися чистісінькою брехнею. Мешканці Сан-Антоніо вирізнялися безтурботною, непостійною, своєрідною гостинністю. І хоча саме місто пригнічувало Керлі після ділових, упорядкованих мегаполісів Півночі та Сходу, які жили в постійному русі, натомість тут йому часто кидали долар і не рідше відразу давали доброго стусана. Одного разу галаслива компанія ковбоїв заарканила Керлі на Військовій площі й волочила по землі, після чого жоден поважний мішок для дрантя не згодився б прихистити його одежину. Покручені, переплетені вулички, які закінчувалися глухими кутами, доводили волоцюгу до сказу. Просто посеред міста протікала невеличка річка, вигинаючись на кшталт носика від чайника. Сотні маленьких містків, страшенно схожих один на одного, діяли Керлі на нерви. А тепер ще й цей бармен з ногою сорок п’ятого розміру!
Салун стояв на розі. Була восьма година. Ті, хто поспішав додому, і ті, хто радів утечі звідти, штовхали Керлі на вузькому брукованому тротуарі. Ліворуч волоцюга помітив між будинками просвіт, очевидячки, поворот на іншу вулицю. В темряві провулка блимав лише один вогник. Там, де світло, є люди. Там, де у Сан-Антоніо ввечері збиралися люди, повинен бути якийсь харч і точно є випивка. Тому Керлі взяв курс на вогник.
Освітленим будинком виявилося кафе Швегеля. На тротуарі перед кафе Керлі підняв із землі розірваний конверт. Там спокійно міг лежати чек на мільйон доларів. Конверт виявися порожнім, на ньому волоцюга прочитав назву міста й штату та ім’я адресата: «Містер Отто Швегель». Поштову марку наклеїли в Детройті.
Керлі зайшов до салуну. При світлі стали помітнішими сліди багатьох років поневірянь. Хлопець не вирізнявся охайністю економного і хитромудрого досвідченого волоцюги. Його гардероб складався із відходів дюжини різних епох і модних тенденцій. Колись давно аж дві фабрики потрудилися на славу, щоб його узути. Вигляд Керлі викликав асоціації з муміями, восковими фігурами, сибірською каторгою, людьми, що опинилися на безлюдному острові. Рудувата кучерява борідка, неохайно підрізана кишеньковим ножиком, росла майже від очей, роблячи Керлі схожим на середньовічного розбійника з великої дороги. У блакитних очах відбивалися злість, страх, хитрість, безсоромність, улесливість — свідчення тягаря мандрівного жебрацького життя.
Салун був невеликим, сповненим ароматів м’яса й алкоголю. Свинина з капустою вели із воднем і киснем бій не на життя, а на смерть. За шинквасом господарювали Швегельіз помічником, обличчя якого свідчило про відсутність проблем із травленням. Любителям пива розносили гарячі копчені ковбаски і квасну капусту. Керлі прошмигнув до шинкваса, делікатно прокашлявся і відрекомендувався Швегелю як столяр із Детройта, який щойно втратив роботу.
Швидше, ніж після заходу сонця настає темрява, волоцюга отримав кухоль і обід.
— Ти часом не зустрічав у Детройті Генріха Штрауса? — запитав Швегель.
— Чи знаю я Генріха Штрауса?! — помітно пожвавився Керлі. — Хотів би я мати стільки доларів у кишені, скільки разів ми з Генріхом різалися в карти недільними вечорами!
Дипломатична відповідь принесла хитрунові ще один кухоль пива і тарілку гарячої страви. Підкріпившись, Керлі, усвідомлюючи, що розмова про його «дружбу» зі Штраусом може завести задалеко, тихенько вислизнув на непривітну вулицю.
Керлі поступово починав розуміти, як туго ведеться волоцюзі в кам’яному місті на Півдні. Ніяких тобі дворових веселощів, різнобарв’я, музики, розваг, доступних навіть найбіднішому гостю великих міст Півночі. У Сан-Антоніо вже о такій ранній годині непривітні, ніби вирубані в скелі будинки наглухо зачинили двері й охороняли вологу темряву ночі. Вулиці нагадували ущелини, якими пливли сірі жмутки річкового туману. З-за темних вікон перехожий чув сміх, передзвін монет, апетитне хрумкотіння і музику, що линула з кожної щілинки в дереві й камені. Та розваги належали тим, хто міг за них заплатити. Звичай міських гулянь не прийшов іще до Сан-Антоніо.
Аж ось Керлі, остаточно заблукавши і звернувши за ріг чергової вулички, наштовхнувся на галасливу компанію скотарів із навколишніх ранчо, які щось святкували надворі перед старим дерев’яним готелем. Кремезний повелитель овець, прямуючи до готельного бару, загнав Керлі до гурту, ніби козла, що відбився від стада. Принци худоби і вовни сприйняли Керлі за новий зоологічний вид, засипавши його вітаннями і побажаннями, щирість яких пропорційно співвідносилася із кількістю спожитого алкоголю.
За годину Керлі похитуючись вийшов із готельного бару, забутий непостійними друзями, які втратили до нього інтерес так само швидко, як і зацікавилися ним. Їжі й випивки на сьогодні було більш ніж удосталь; залишилося тільки знайти дах над головою і таке-сяке ліжко.
Надворі почав накрапати холодний техаський дощ — безкінечна, лінива, байдужа злива, яка змушує людей зіщулюватися, а гарячу пару підійматися з теплого каменю будинків і вулиць. Вона — передвісник «північанина», холодного атмосферного фронту, який передає чарівній весні прощання, а дружній осені — холодне вітання від зими.
Керлі обвів поглядом кручену вуличку, куди його занесли безвідповідальні ноги. Внизу, на березі звивистого струмка, він помітив у кам’яній стіні відчинені ворота. За ними горіли вогнища і тягнувся ряд низьких дерев’яних сарайчиків, розташованих із трьох боків паркана. Керлі зайшов у ворота. Під навісами коні жували овес і зерно. На подвір’ї стояли фургони і вози, кінська збруя недбало лежала на голоблях і хрестовинах. Керлі зрозумів, що потрапив на заїжджий двір, який торгівці тримають длязаміських покупців і постачальників. Навколо нікого не було. Понад усякий сумнів, візниці тинялися містом, роздивляючись місцеві дивовижі. Поспішаючи долучитися до міських веселощів і розваг, вони навіть забули зачинити ворота.
Наївшись того вечора як анаконда і напившись як верблюд, Керлі не мав ні наміру, ні бажання перевіряти вміст транспортних засобів. Він різко повернув до першого-ліпшого фургона, що його побачив у напівтемряві сарайчика. Це був двокінний фургон, вкритий білою парусиною. Всередині лежали порожні лантухи з-під вовни, дві чи три великі в’язки сірих ковдр, безліч тюків, коробок, вузликів. Досвідчене око відразу б визначило багаж фургона як поклажу, приготовану для відправки на віддаленугасієнду[43].Та для сонного Керлі ці речі асоціювався з теплотою, м’якістю і прихистком від холодної вільгості ночі. Після кількох невдалих спроб йому вдалося подолати закони земного тяжіння, вилізти на колесо і випростатися на найпрекраснішому й найтеплішому ліжку за минулі кілька місяців. Інстинкт підказав Керлі заритися якнайглибше вмішки і ковдри, тож він викопав собі нору, як степовий собака,і заховався від холоду зручно і безпечно, як ведмідь у барлозі. Три попередні ночі Керлі спав уривками, прокидаючись від холоду. Тож коли до волоцюги прилетів Морфей, Керлі так схопив старого грецького джентльмена за бороду, що дивно, якщо хтось іще зміг бодай на хвильку заснути тієї ночі…
…Шість ковбоїв товклися біля дверей складу на ранчо Сіболо. Поруч пощипували травичку їхні коні, «прив’язані» по-техаському, тобто геть без мотузок. Повіддя лежало на землі. Цей спосіб утримати тварин на місці (така сила звички й уяви!) набагато надійніший, ніж припнути їх до живого дуба мотузкою завтовшки в палець.
Тиняючись без діла з коричневим цигарковим папером у руках, ковбої беззлобно, але безперервно кляли складівника Сема Ревела. Сем стояв у дверях, граючись червоною бахромою на рожевих рукавах бавовняної сорочки і любовно роздивляючись єдину пару жовтих черевиків у радіусі сорока п’яти миль. Ревел серйозно завинив, і тому зараз йому доводилося розриватися між двома надзвичайно важливими заняттями, а саме несміливими вибаченнями і спогляданням власного одягу. Сем проґавив, як на ранчо закінчилися стратегічні запаси тютюну.
— Хлопці, я думав, за стійкою лежить ціла коробка, — пояснював він. — А вона виявилася порожньою.
— Трясця твоїй матері! — вилаявся Нечепура Роджерс із пасовища Ларго Верде. — Тобі що, по голові батогом заїхали? Я десять миль верхи проїхав, щоб розжитися на тютюнець. Ох, чує моя душа, комусь сьогодні порахують ребра!
— Коли я від’їздив, хлопці курили пресований жувальний тютюн із сушеним мескітовим листям, — зітхнув Мустанг Тейлор, ковбой із ранчо Три Водопої. — Вони вірять, що я повернуся десь о дев’ятій, і триматимуть папір для самокруток напоготові, щоб затягнутися по-справжньому, перш ніж заснути. А я приїду і скажу їм, що у косоокого, вівцеголового, жовтолапого, вичепуреного як опудало сина скаженого мустанга Сема Ревела немає тютюну!
Грегоріо Фалькон, мексиканськийвакероі найкращий метальник ласо на Сіболо, нацупив широчезне солом’яне сомбреро, гаптоване сріблом, на копицю чорних як смола кучерів і почав длубатись у кишенях в надії знайти хоч трішки дорогоцінного тютюну.
— Дон Самуель, — у голосі його своєрідно поєднувалися докір і вишукані кастильські манери, — вибачте мені. Подейкують, що у зайця і вівці найменшесекос…як ви це називаєте — мізки? Це брехня — вибачте мені, дон Самуель. Думаєте, люди, яким нема чого палити… але вибачте мені, дон Самуель.
— Хлопці, яка користь із переливання з пустого в порожнє? — безтурботно заявив Сем, нахилившись, щоб протерти носаки черевиків червоно-жовтим носовичком. — Ренс у вівторок поїхав до Сан-Антоніо, я замовив йому тютюн. Панчо вчора пригнав коня господаря, а Ренс приїде на фургоні. На ранчо закінчилися мішки для вовни, ковдри, цвяхи й консервовані персики. Він точно сьогодні повернеться. Ренс завжди рано вирушає в дорогу і мчить, наче за ним половина пекла женеться. Не встигне сонечко сісти, як він буде тут як стій.
— Яких шкап запрягли у фургон? — у голосі Мустанга Тейлора забриніла надія.
— Сірих, тих, що тягають воза, — повідомив Сем.
— Ну, тоді ми почекаємо, — відповів ковбой. — Такі коники ковтають милі не повільніше, ніж зозуля-подорожник — гадюку. Ти, Семе, можеш відкоркувати бляшанку слив-угорок, щоб не так кортіло палити.
— І для мене знайди якусь бляшаночку, — наказав Нечепура Роджерс. — Я теж почекаю.
Позбавлені тютюну скотарі зручно влаштувалися на сходах складу. А всередині Сем відкривав сокиркою жовті покришки бляшанок.
Склад — велика біла будівля, схожа на сарай, — містився кроків за п’ятдесят від жилого будинку. Перед ним розташувалися загінки для коней, дашки для зберігання вовни та стрижки овець — на ранчо Сіболо вирощували і овець, і велику рогату худобу. За складом примостилися вкриті соломою джакалі мексиканців, які мешкали на ранчо.
Будинок складався з чотирьох великих кімнат із потинькованими глинобитними стінами і дерев’яної прибудови на дві кімнати. Оточувала будівлю шестиметрова веранда. Біля будинку на березі озера росли величезні віргінські дуби і водяні планери. Озеро було довге, вузьке і глибоченне, вночі на ньому величезні щуки-трав’янки вистрибували на поверхню і пірнали вглиб, наче грайливе стадо гіпопотамів під час купання. З дерев сірими гірляндами і зеленими кулонами звисав похмурий південний мох. Ранчо Сіболо належало Півдню більше, ніж Заходу. Здавалося, старий Кайова Трусдел приніс його з собою з низин Міссісіпі, коли у п’ятдесят п’ятому році прибув до Техасуз гвинтівкою у руках.
Залишивши на Півдні родовий маєток, Трусдел привіз не менш важливу частину спадку, живучішу за камінь і цеглу, — кревну ворожнечу Трусделів і Кертисів.
Коли один із Кертисів придбав ранчо Де-Лос-Ольмос за шістнадцять миль від Сіболо, кактусовим плато і чапарелевим заростям на Південному Заході сумувати не доводилося. Трусдел звільнив їх від вовків, оцелотів, кугуарів; кілька Кертисів теж були пошановані зарубкою на прикладі його гвинтівки. На березі озера Трусдел поховав брата з кертисівською кулею в грудях. Потім індіанці кайова пішли в останній наступ на ранчо між річками Фріо та Ріо-Гранде, і Трусдел на чолі власних рейнджерів вирізав представників хороброго племені до ноги. Так він отримав своє прізвисько. Настала пора процвітання, час гладких черід і розширення володінь. А потім прийшли старість і гіркота. Старий із гривою білого, як цвіт юкки, волосся і жорстокими блакитними очима сидів у затінку на веранді, ревучи, наче вбиті ним кугуари. Не думка про старість отруювала йому життя — серце Трусдела краялося через єдиного сина Ренсома, який хотів одружитися з дівчиною з роду його кревного ворога Кертиса…
…Деякий час на складі було чути лише гримотіння залізних ложок і булькотіння, з яким ковбої поглинали вміст бляшанок із консервованими фруктами, а ще тупотіння коней і сумну пісеньку, яку наспівував Сем, удвадцяте за день задоволено розчісуючи жорстке темно-руде волосся перед потрісканим люстерком.
На півдні, за прочиненими дверима складу, скільки сягало око виднівся нерівний, порізаний горбами простір прерій із клаптиками світло-зелених хвилястих мескітових низин і плато, чорних від заростей колючого чапарелю. Повз мескітові дерева кривуляла дорога на ранчо, за п’ять миль зливаючись зі старим шляхом на Сан-Антоніо. Призахідне сонце стояло так низько над обрієм, що сірі тіні від найменшого горбка тягнулася на милі в осяяному променями зелено-золотому морі.
Того вечора вуха виявилися швидшими за очі.
Мексиканець здійняв догори коричневий палець, щоб припинити скреготіння ложок у бляшанках.
— Фургон перетнув Арройо-Ондо. Я чую рипіння коліс. Ондо — ду-уже кам’янисте місце.
— Вуха у тебе недарма до голови пришиті, Грегоріо, — сказав Мустанг Тейлор. — Я чую тільки спів пташок у чагарниках і шепіт вітерцю у лощині.
За десять хвилин Тейлор додав:
— Бачу пилюку від фургона. Вона підіймається над лісистим краєм он того плато.
— У тебе вірне око, сеньйоре, — посміхнувся Грегоріо.
Ген-ген за дві милі невеличка хмаринка пилу злетіла над зеленим морем мескітових дерев. За двадцять хвилин ковбої почули стукіт кінських копит, ще за п’ять із гущавини у передчутті смачного вівса вигулькнули з голосним іржанням сірі коники, тягнучи за собою фургон, ніби іграшку.
Із джакалів почулися крики:«Ель Амо! Ель Амо!»[44].
Чотири молоді мексиканці кинулися розпрягати сірих. Ковбої заверещали від задоволення.
Ренс Трусдел, сміючись, на ходу кинув повіддя на землю.
— Хлопці, він у фургоні насподі, — гукнув Ренс. — Я знаю, що вам треба. Якщо Сем іще раз так огулиться, ми використаємо його жовті черевики замість мішені. Там дві коробки. Витягуйте їх і скручуйте цигарки. Думаю, ви не проти покурити.
Виїхавши на розпечену землю рідної місцевості, Ренс зняв парусину, яка вкривала фургон, і кинув її згори на припаси. Отож зараз шість пар нетерплячих рук прожогом стягли тканину й зарилися під мішки та ковдри, щоб дістатися коробок із тютюном.
Довгань Коллінз, власник найдовших стремен на захід від Міссісіпі, делегований по тютюн від пасовища Сан-Габріель, застромивши руку далеко в нутрощі фургона, намацав щось твердіше за ковдру. За мить Коллінз витягнув назовні жахливу річ — брудний безформний шматок шкіри, зшитий дротинками і шнурками. З нього, ніби голова і пазурі потривоженої черепахи, вистромлювалися пальці.
— Нічого собі! — заволав Довгань Коллінз. — Ренсе, ти взявся підробляти жмуриковозом? Тут… щоб мене живцем койоти з’їли!
Нарешті прокинувшись, Керлі з шумом виліз на світ Божий, наче бридкий черв’як із гнилого дерева. Він розгрібав собі дорогу, підсліпувато блимаючи очима, як стара п’яна сова. М’яте й поморщене, як найдешевший шматок яловичини на м’ясному прилавку, обличчя волоцюги вирізнялося неприродним поєднання червоного і синього кольорів. Очі — припухлі щілини, ніс — маринований буряк. У порівнянні з патлами Керлі кошлата грива чортеняти з табакерки здалася б усім бездоганнішою за зачіску Клео де Мерод[45].
Ренс миттю звівся на ноги і вилупився на незрозумілий вантаж широко розплющеними очима.
— Гей, ти, волоцюго, що ти робиш у моєму фургоні? Як ти в біса туди потрапив?
Ковбої оточили фургон, передчуваючи розвагу. На якусь мить вони забули про тютюн.
Тим часом Керлі повільно роззирався довкола і гарчав крізь закустрану бороду, як шотландський тер’єр.
— Де я? — проскрипіла його пересохла горлянка. — Якась бісова ферма посеред поля! Навіщо ви притягли мене сюди? Стоп. Я просив везти мене сюди? Чого витріщилися, селюки? Ану геть звідси, а то отримаєте в пику!
— Витягни його, Коллінзе, — звелів Ренс.
Послизнувшись, Керлі відчув, як земля підскакує і стусає його по лопатках. Підвівшись, він із презирливою посмішкою сів на сходах складу, обіймаючи коліна, щоб стишити тремтіння від нервового перенапруження. Тейлор витягнув коробку тютюну і відірвав верхівку. Шість вогників заблимали водночас, приносячи мир і прощення для Сема.
— Як ти опинився у моєму фургоні?
Цього разу запитання Ренса не залишилося без відповіді.
Керлі відразу впізнав владний тон. Так говорили оглядачі-ремонтники товарних вагонів і важливі персони в синіх дорожніх костюмах.
— Я? — простогнав він. — А, ви до мене звертаєтесь? Я збирався у готель «Менглер», а мій слуга забув спакувати піжаму. Тому я заліз до фургона на заїжджому дворі. Я не просив привозити мене на кляту ферму, зрозуміло?!
— Чуєш, Мустангу, що це за чортівня? — вигукнув Нечупара Роджерс, від хвилювання майже забувши про цигарку в зубах. — Звідки він?
— Нечупаро, це — галювамп[46],— пояснив Мустанг. — Ночами він завиває серед в’язів у низинах. Не знаю, чи він кусається.
— Ні, Мустангу, це не галювамп, — не стерпів Довгань Коллінз. — У галювампа на спині плавці й вісімнадцять пальців на лапах. Це — нюхолов. Живе під землею і харчується черешнями. Тримайтесь від нього подалі, він винищує цілі села одним ударом хвоста.
У дверях стояв космополіт Сем, щирий друг більшості барменів у Сан-Антоніо. Він виявився найкращим знавцем нечисті.
— Що, хлопці, перелякалися? — гукнув Сем. — Де ти відкопав цього безхатька, Ренсе? Збираєшся перетворити ранчо на притулок для волоцюг?
— Скажіть, — поцікавився Керлі, байдужий до обговорення таких актуальних питань, як його належність до людського племені. — Ви набралися і глузуєте з мене, хлопці? На здоров’я. А зараз поясніть мені, що тут відбувається… — Керлі обернувся до Ренса. — Скажи, ти напоїв мене і затягнув у старий фургон? Я що — просив мене везти на кляту ферму? Я хочу випити. По мені наче товарняк проїхав. Що далі?
Ренс утямив, що волоцюга вже на межі, й відіслав мексиканця до будинку по склянку віскі. Керлі махом її перехилив. У його очах з’явився вдячний блиск, тямущий, як у вірного сетера.
— Дякую, босе, — сказав він ледь чутно.
— Ти за тридцять миль від залізниці й за сорок — від найближчого салуну, — повідомив Ренс.
Керлі безсило опустився на сходи.
— Коли ти вже тут, ходімо зі мною, — вів далі господар ранчо. — Ми не можемо покинути тебе серед прерії. Тебе заєць на шматки розірве.
Він повів Керлі до просторого сараю, де тримали вози і фургони. Там Ренс поставив розкладачку і приніс ковдри.
— Не думаю, що ти заснеш після того, як двадцять чотири години давав хропака, — сказав Ренс. — Але можеш перекантуватися тут до ранку. Педро принесе тобі попоїсти.
— Спати! — зітхнув Керлі. — Я можу спати тиждень! Слухай, друже, ти що — носиш цвях із труни[47].
Того дня Рейсом Трусдел проїхав п’ятдесят миль. Слухайте, що було далі.
Старий Кайова Трусдел сидів у кріслі-гойдалці й читав при світлі величезної олійної лампи. Ренс поклав перед ним купу свіжих газет із міста.
— Повернувся, Ренсе? — запитав старий, відірвавши очі від сторінки. — Синку, — провадив старий Кайова, — я цілий день думав про одну нашу розмову. Думаю, ти здогадуєшся, про яку. Я хочу, щоб ти повторив свої слова. Я жив для тебе. Я бився з вовками, індіанцями і білими покидьками, щоб захистити тебе. Ти не пам’ятаєш своєї матері. Я навчив тебе влучно стріляти, вправно їздити верхи і жити по справедливості. Я працював, щоб зібрати долари, які рано чи пізно стануть твоїми. Коли мене зариють у землю, ти будеш багатим, Ренсе. Це я зробив тебе таким, як ти є. Я виростив тебе, як леопард ростить своє дитинча. Ти не належиш собі, перш за все ти — Трусдел. Невже ти не можеш викинути з голови Кертисівську дівку?
— Я ще раз кажу тобі, — чітко вимовив Ренс кожне слово, — я — Трусдел, ти — мій батько, а Трусдел ніколи не одружиться з представницею роду Кертисів.
— Мій хлопчику! — зрадів старий Кайова. — А тепер іди повечеряй, синку.
Ренс пішов на кухню в глибині будинку. Педро, кухар-мексиканець, прожогом скочив з місця, щоб подати вечерю, яку тримав теплою у пічці.
— Чашечку кави, Педро, — звелів Ренс; він випив каву, не сідаючи за стіл. — У сараї для фургонів сидить волоцюга. Віднеси йому попоїсти. І поклади подвійну порцію.
Ренс вирушив до джакалів. Тут до нього підбіг хлопець.
— Мануелю, можеш зловити для мене Ваміноса на маленькому пасовищі?
— Чому ж ні, сеньйоре? Я бачив його біля воріт, але це було дві години тому. Він волочив по землі мотузку.
— Злови його й осідлай якнайшвидше.
— Як скажете, сеньйоре.
Незабаром Ренс уже сидів верхи на Ваміносі; він нахилився вперед у сідлі, пришпорив коня і помчався галопом на схід повз склад, де у місячному сяйві Сем знущався з гітари.
Вамінос заслуговує на добре слово, цей гарний мишастий кінь. Мексиканці, у яких є сотні назв кінської масті, назвали б йогогруйо.Вамінос нагадував кольором мишу або аспідний сланець, цей крапчастий мишасто-чалий кінь, якщо ви мене розумієте. Спину від гриви до хвоста прикрашала чорна лінія. Вамінос житиме вічно; землеміри всього світу не позначили на мапах стільки миль, скільки він міг промчати за день.
За вісім миль на схід від ранчо Сіболо Ренс натягнув повіддя. Вамінос зупинився під великим єрусалимським терном. Пахощам жовтих квіток позаздрили б найвишуканіші французькі парфуми. Місячне світло зробило землю схожою на велику ввігнуту чашу, накриту кришталево-прозорим небом. На галяві п’ятеро зайців вистрибували і бавилися, як кошенята. За вісім миль на схід тьмяно поблискувала зірка, яка, здавалося, впала із неба на землю. Нічні мандрівники, для яких вона служила дороговказом, називали її зіркою ранчо Де-Лос-Ольмос.
За десять хвилин Єнна Кертис підлетіла до дерева на гнідому Танцюристі. Молоді люди нахилилися одне до одного і взялися за руки.
— Мені б слід було під’їхати ближче до ранчо, — мовив Ренс. — Але ти мені не дозволяєш.
Єнна засміялася. У м’яких променях місячного світла зблиснули білосніжні зубки і безстрашні очі. Ніякої романтичності, незважаючи на місячну ніч, пахощі єрусалимського терну і близькість неперевершеного Ренса, її коханого. Головне, що вона була тут, за вісім миль від домівки, щоб зустрітися з ним.
— Скільки разів я тобі казала, Ренсе, — відповіла вона, — ми на півдорозі. Завжди на півдорозі.
— Ну? — в голосі Ренса майнуло нетерпіння.
— Я зізналася йому, — ледве чутно зітхнула Єнна. — Заговорила з ним по обіді, коли він був у гарному гуморі. Тобі не траплялося розізлити лева, подумавши, що це маленьке кошеня? Він замалим не розтрощив половину ранчо. Це кінець. Я люблю тата, Ренсе, але я його й боюся. Так, боюся. Він змусив мене пообіцяти, що я ніколи не вийду заміж за Трусдела. Я пообіцяла. Так от. А в тебе що?
— Те ж саме, — повільно вимовив Ренс. — Я пообіцяв батькові, що Трусдел ніколи не одружиться з Кертис. Я не можу піти проти волі батька. Він дуже сильна людина. Мені шкода, Єнно.
Дівчина схилилася в сідлі й поклала руку на Ренсову долоню, котра лежала на верхній луці.
— Ніколи б не подумала, що кохатиму тебе ще більше, коли ти відмовишся від мене, — палко прошепотіла дівчина. — Але це так. Мені час повертатися додому, Ренсе. Я непомітно вислизнула з будинку і сама осідлала Танцюриста. На добраніч, сусідоньку.
— На добраніч! — відповів Ренс. — Їдь обережно, не забувай про борсучі нори.
Покружлявши на місці, вершники попрямували в різні боки. Раптом Єнна розвернулася в сідлі й гукнула:
— Не забувай, я завжди на півдорозі до тебе, Ренсе!
— Клята кревна ворожнеча й успадковані сварки! — прошипів Ренс, звертаючись до нічного вітерцю, і помчав на ранчо.
Ренс відпустив коня пастися і зайшов до своєї кімнати. Потягнувся до найнижчої шухляди старого письмового столу, щоб дістати пакунок із листами від Єнни, котрі вона писала йому влітку, коли їздила до родичів на Міссісіпі. Шухляду заклинило, Ренс із розмаху смикнув її — так завжди роблять чоловіки. Вона вискочила з пазів і боляче вдарила Ренса по ногах — так завжди трапляється з шухлядами. Зіжмаканий, пожовклий від часу лист без конверта випав ніби нізвідки — напевно, зі щілини між шухлядами, яка чимало років була його притулком. Ренс підніс незнайомий лист поближче до світла і з цікавістю прочитав.
Потім хлопець одягнув капелюха і вирушив до джакалів.
— Тіє[48]Хуано, — покликав він, — я хочу з тобою поговорити.
Стара-престара, сива, зморщена мексиканка підвелася зі стільця.
— Сиди, будь ласка, — сказав Ренс, знімаючи капелюха і заносячи ще одного стільця до джакалю. — Хто я, тіє Хуано? — запитав він іспанською.
— Дон Рейсом, наш добрий друг і господар. А чому ти запитуєш? — здивувалася стара.
— Хто я, тіє Хуано? — повторив він, пильно дивлячись жінці просто у вічі.
Обличчі старої скривилось у зляканій гримасі. Вона почала м’яти в руках чорну хустку.
— Хто я, тіє Хуано? — ще раз запитав Ренс.
— Я прожила на ранчо Сіболо тридцять два роки, — почала тія Хуана. — І сподівалася, що мене поховають під кронами дубів і водяних планер, перш ніж усе відкриється.Зачини двері, доне Рейсом, і я розповім тобі правду. Я бачу, що час уже настав.
Рейсом провів у джакалі тії Хуани годину. Коли він повертався до будинку, з-під навісу до нього озвався Керлі.
Волоцюга сидів на імпровізованому ліжку, гойдав ногами і курив.
— Послухай, друже, — забубонів він, — хіба так чинять із полоненими? Я пішов на склад, у франтуватого хлопця позичив бритву і поголився. Але чоловікові потрібно ще дещо. Ти часом не хочеш пригостити мене ще парою склянок чудодійного пійла, га? Не забувай, я не просив привозити мене на кляту ферму.
— Ану стань отам на світлі, — звелів Ренс, пильно вдивляючись в обличчя волоцюги.
Керлі мовчки підвівся і зробив крок чи два.
Чисто поголене обличчя, здавалося, належало іншій людині. Зачесане волосся характерною хвилею спадало на правий бік чола. Місячне сяйво милосердно облагородило пропиті риси обличчя; пропорційний орлиний ніс і маленьке квадратне підборіддя з ямочкою свідчили про родовитість свого власника. Ренс присів на краєчок ліжка і з цікавістю розглядав Керлі.
— Звідки ти? У тебе є дім чи бодай якась рідня?
— Я? Я — покидьок, — відповів Керлі. — Я — сер Реджинальд… та не зважай! Ні, я не знав батьків. Тиняюся по світу, скільки себе пам’ятаю. Слухай, старий, то ти даси мені випити сьогодні чи ні?
— Якщо ти відповіси на мої запитання, то, можливо, й отримаєш віскі. Як ти став волоцюгою?
— Я? — перепитав Керлі. — Та ще в ранньому дитинстві. Не те щоб у мене був вибір. Я жив у товстого лінивого чоловічка на прізвисько Чарлі Біфштекс. Він посилав мене жебракувати по будинках. Я був такий малий, що не міг дістати до клямки на воротах.
— Він не розповідав тобі, звідки ти взявся? — запитав Ренс.
— Якось, коли Чарлі протверезів, він сказав, що виміняв мене у ватаги п’яних мексиканських стригунів овець за старий шестизарядний револьвер, ще й доплатив шість центів. Яка різниця? Мені байдуже. Це все, що я знаю.
— Гаразд, — мовив Ренс. — Бачу, ти справжній волоцюга без роду-племені. Я поставлю на тобі клеймо ранчо Сіболо. Відзавтра ти працюватимеш в одному з таборів на пасовищах.
— Працювати! — презирливо пхикнув Керлі. — За кого ти мене маєш? Думаєш, я ганятимуся за коровами, стрибатиму, бігатиму й ловитиму скажених овець, як оті дурні, прояких розповідав отой рожево-жовтий хлопець на складі? І не мрій!
— Коли звикнеш, тобі сподобається, — сказав Ренс. — Я накажу Педро принести склянку віскі. Здається мені, ти станеш чудовим ковбоєм — і то швидше, ніж гадаєш.
— Я? — засумнівався Керлі. — Шкода мені корівок, до яких ти мене приставиш. Вони можуть із таким точно успіхом самі себе пасти. Не забудь про скляночку, босе.
Перш ніж повернутися до будинку, Ренс зайшов на склад. Сем Ревел розчаровано знімав жовті черевики і готувався до сну.
— Рано-вранці сюди заїде хтось із табору Сан-Габріель? — запитав Ренс.
— Довгань Коллінз, — доповів Сем. — По пошту.
— Скажи йому, — звелів Ренс, — забрати волоцюгу в табір і тримати там до мого приїзду.
Коли наступного дня Ренс Трусдел під’їхав до табору Сан-Габріель і спішився, Керлі віртуозно проклинав увесь світ, сидячи верхи на ковдрах. Ковбої вдавали, що не помічають брудного смердючого приблуди, зовнішність якого аж ніяк не спонукала їх до спілкування з волоцюгою.
Ренс підійшов до Бака Раба, головного в таборі.
— Такого нікчеми світ не бачив, — поскаржився Бак. — Працювати воно не хоче; не впевнений, що людина може впасти нижче. Я не в курсі, Ренсе, що ти хочеш із ним зробити, тому дозволив йому тинятися без діла. Здається, це заняття йому до душі найбільше. Хлопцям кортіло повісили його на дереві, та я сказав їм, що, можливо, перед смертю ще ти захочеш з нього познущатися. Ренс зняв плащ.
— Завдання не з легких, Баку, я розумію, але нічого не поробиш. Я мушу з цього непотребу зробити людину. Тому й приїхав до табору.
Ренс наблизився до Керлі.
— Брате, — почав він, — якби ти помився, то зробив би велику ласку нашим носам, та й навколишньому середовищу також.
— Згинь, фермере, — іронічно вишкірився Керлі. — Хлопчик покличе нянечку, коли йому захочеться купи-купи.
Від водопою табір відділяло дванадцять кроків. Ренс схопив Керлі за кісточку і поволік до води, як мішок із картоплею. Продемонструвавши силу і спритність метальника молота, молодий Трусдел закинув ходячу образу для хорошої компанії далеко в озеро. Коли Керлі нарешті виповз із води на берег, він шипів як черепаха.
Ренс зустрів його зі шматком мила і грубим рушником у руках.
— Марш на той бік озера. Скористайся цим, — наказав він. — Біля фургона Бак видасть тобі чистий одяг.
Волоцюга мовчки підкорився. Він повернувся до табору ще до вечері. Важко було впізнати Керлі у новій сорочці й коричневих штанях із грубого полотна. Ренс скосив на нього оком.
«Господи, сподіваюся, він не боягуз, — подумав він. — Не дай Боже, він виявиться боягузом!»
Незабаром його сумніви розвіялися. Керлі підійшов просто до того місця, де сидів Ренс. У блакитних очах волоцюги спалахували блискавки.
— Можливо, тепер, коли я помився, — сказав він із притиском, — ти нарешті зі мною поговориш? Ви тут так розважаєтесь, га? Ви, хлопи, гадаєте, можна чавити людину, якщо вона не втекла з дороги? Гаразд. А що ти скажеш на це?…
Керлі щосили дав Ренсу ляпас. На лівій щоці Ренса на засмаглій шкірі розцвів яскраво-червоний відбиток.
Натомість Ренс аж засяяв від щастя.
Ковбої до сьогодні теревенять про бійку, яка тоді відбулася. У незліченних містах і містечках, куди заносили волоцюгу ноги і мандрівна доля, Керлі навчився мистецтва самозахисту. Арсенал же скотаря складали фізична сила, першорядне здоров’я і витривалість як наслідок природного способу життя. Таким чином, суперники виступалив одній вазі. Бій відбувався без раундів. Врешті-решт переміг організм, не зіпсований постійним пияцтвом. У черговий раз упавши на землю від незграбного, але дужогоудару, Керлі не зміг зіп’ятися на ноги. Очі волоцюги палали злим вогнем.
Ренс тим часом підійшов до діжки з водою і під цівкою води з крана змив кров, що цебеніла з розбитого підборіддя.
На його обличчі розцвіла задоволена посмішка.
Я вважаю, вихователі й моралісти отримали б чималу користь від подробиць навчального плану, за яким у таборі Сан-Габріель протягом місяця відбувалося перевиховання волоцюги. А скотар аж ніяк не втілював у життя хитромудрі теорії — його знання з педагогіки обмежувалися досвідом у приборканні коней та вірою в хорошу спадковість.
Побачивши, що господар намагається зробити людину з мотлоху, який він оселив на ранчо, ковбої тактовно взяли на себе роль помічників. Але їхня методика відрізнялася від Рейсової.
Перший урок виявився плідним. Наразі Керлі міг похвалитися дружніми стосунками з милом і водою. Найбільше Ренса тішило те, що з кожним наступним кроком Керлі не забував першого уроку. От тільки часто ступав колишній волоцюга Керлі у протилежний від потрібного бік.
Якось він натрапив на літрову пляшку віскі, яку зберігали у наметі з харчами на той раз, якщо когось укусить гримучка, — і після цього шістнадцять годин пролежав на траві — безтямний, як та трава. Коли Керлі нарешті спромігся звестися на ноги, його першим бажанням було відшукати мило й рушник і помитися. Іншим разом, коли з ранчо привезли гостинець — кошик зі свіжими помідорами і цибулею, Керлі строщив його самотужки, ще ковбої не встигли повернулися до табору на вечерю.
Хлопці покарали його по-своєму. Три дні ніхто з Керлі не розмовляв, хіба що відповідали на його запитання і зауваження, і то підкреслено ввічливо. Хлопці брали один одного на кпини, давали один одному болючі й водночас дружні стусани, беззлобно проклинали один одного і лаяли без упину; а з Керлі ковбої були сама ввічливість. Це зачепило Керлі, — саме на таке Ренс і розраховував.
Однієї ночі налетів холодний вологий північний вітер. Наймолодший хлопець на пасовищі, Вілсон, два дні лежав слабий на пропасницю. Прокинувшись на світанку, щоб приготувати сніданок, Джо побачив, що Керлі спить сидячи, прихилившись до колеса фургона з провіантом і накрившись чепраком[49],а своїми ковдрами він закутав Вілсона, захищаючи від дощу та вітру.
Через три ночі, тільки-но Керлі спокійно загорнуся у ковдру і заснув, решта мешканців табору тихенько встали і почали готуватися. Ренс бачив, як Довгань Коллінз прив’язує мотузку до верхньої луки сідла. Інші витягували револьвери з кобур.
— Хлопці, — сказав Ренс, — я вам страшенно вдячний. Я знав, що ви зробите це для мене, просто я не люблю просити.
Півдюжини револьверів вистрелили в повітря, галас порушив нічну тишу, а Довгань Коллінз галопом перескочив через ліжко Керлі, тягнучи за собою сідло. Така-от душевна манера розбудити жертву. Потім хлопці заповзято знущалися з бідолахи ще цілу годину в повній відповідності до ковбойського кодексу поведінки. Тільки-но Керлі намагався протестувати, його кидали на купу ковдр і похмуро шмагали парою шкіряних лосин.
Екзекуція означала, що Керлі здобув право носити остроги і пройшов обряд посвячення у справжні ковбої. З ним не будуть більше панькатися, але вважатимуть партнером і братом по упряжі.
Коли розвага закінчилась, увесь табір здійснив організований набіг на великий чайник Джо, щоб посмакувати гарячої яванської кави. Ренс очей не зводив із новоявленого лицаря, намагаючись з’ясувати, чи усвідомлює той важливість моменту і чи вартий виявленої честі. Керлі прошкутильгав із чашкою кави до колоди і сів. Довгань Коллінз примостився поруч. За хвильку Бак Раб підсів із другого боку. Керлі вишкірив зуби.
Тоді Ренс підвів до Керлі верхового коня, вручив сідло і збрую, після чого передав колишнього волоцюгу в руки Бака Раба, наказавши тому закінчити інструктаж.* * *
За три тижні Ренс заїхав із ранчо у табір Раба у Зміїній Долині. Хлопці сідлали коней — іще один день вони проведуть верхи.
Ренс розшукав Довганя Коллінза.
— Як поживає наш мустанг? — поцікавився він. Довгань Коллінз посміхнувся.
— Простягни руку, Ренсе Трусдел, — відповів він, — хлопець поруч із тобою. Ти можеш потиснути йому долоню, якщо захочеш, це рука чесної людини і найкращого ковбоя у моєму таборі.
Ренс пильніше придивився до чисто поголеного, засмаглого усміхненого ковбоя, що стояв біля Коллінза. Невже це Керлі? Ренс простягнув долоню. Керлі міцно, як і належить об’їждчику мустангів, потиснув її.
— Я хочу забрати тебе на ранчо, — сказав Ренс.
— Гаразд, друже, — привітно озвався Керлі, — але потім я хотів би знову повернутися сюди. Знаєш, це першокласна ферма. Я б залюбки все життя пас корів разом із хлопцями. Вони — ковбої хоч куди!
На ранчо Сіболо господар і скотар спішилися. Ренс попросив Керлі зачекати за дверима вітальні, а сам зайшов усередину. Старий Кайова Трусдел сидів за столом і читав.
— Доброго ранку, містере Трусдел! — сказав Ренс.
Старий хутко обернув сиву голову.
— Що трапилося? Чому ти назвав мене містером?…
Коли очі старого зустрілися з Рейсовим поглядом, Кайова обірвав себе на півслові, а газета у його руці ледь помітно затремтіла.
— Хлопчику, — повільно вимовив він кожне слово, — звідки ти дізнався?
— Все гаразд, — усміхнувся Ренс. — Я змусив тію Хуану розповісти мені правду. Це трапилося випадково, але так було треба.
— Ти був мені як син, — затремтів старий Кайова.
— Тія Хуана розповіла мені про це, — сказав Ренс. — І про те, як ти, коли я ще пішки під стіл ходив, усиновив мене, підібравши у калюжі, що залишилася від каравану золотошукачів, які прямували на Захід. І про те, як малий, твій рідний син, заблукав або втік. Вона сказала, це трапилося того дня, коли стригуни овець влаштували гульбище і поїхали з ранчо.
— Наш хлопчик зник безвісти, коли йому виповнилося два рочки, — пояснив старий. — А потім з’явилися фургони з емігрантами і нікому не потрібним малим. Ми взяли тебе. Я думав, ти ніколи не дізнаєшся, Ренсе. Про сина я більше нічого не чув.
— Він тут, за дверима, або я останній йолоп, — сказав Ренс, відчиняючи двері й підзиваючи Керлі.
Колишній волоцюга зайшов до кімнати.
Не лишилося жодних сумнівів. У старого і молодого чоловіків волосся лягало схожими непокірними хвилями, обидва мали однакову форму носа, підборіддя, обличчя, проникливі блакитні очі.
Старий Кайова нетерпляче скочив на ноги.
Керлі з цікавістю оглядав кімнату. Раптом він наче щось пригадав і вказав на порожню стіну.
— А де подівся тік-так? — запитав він ніби між іншим.
— Годинник! — закричав старий Кайова. — Тут стояв годинник. Чому…
Він обернувся до Ренса, але того вже не було на ранчо.
Ген-ген ярдів за сто Вамінос, хороший крапчастий чалий, ніс Ренса на схід крізь пилюку і чапарелеві зарості до ранчо Де-Лос-Ольмос. [Картинка: i_021.png]