Хвиля і камінь
Крауш Борис Павлович
Лежав на березі Камінь і дивився в море. Хтозна-скільки років минуло, а Камінь усе думав, і глибокі зморшки укрили його кам’яне чоло. Скелі що породили його, пишалися ним, бо він був не простий камінь, а думаючий.
Та ось якось набігла на нього Хвиля і, обсипавши його бризками, втекла в море. І вперше Камінь одірвався від тяжких думок і подивився навкруги. По блискучому морю гуляли грайливі хвилі, високо в небі сміялося сонце, зеленіли на березі дерева, мрійливо всміхалися квіти.
— Гарно,— сказав собі Камінь,— але що з тієї краси?
І знову поринув у свої камінні думи.
А Хвиля, стрівшись із Каменем, не забула його, знову і знову набігала, обсипаючи його бризками. Припала їй до серця ваговита твердість Каменя. Тут і Камінь не витримав. Облишив він нарешті свої думи і почав чекати на Хвилю, а коли вона довго не приходила — сумував.
І ось, коли одного разу Хвиля прибігла до нього, простягнув він руки, щоб затримати її у своїх обіймах назавжди, але тільки піна лишилась у його кам’яних руках.
Вражений відчаєм, думав Камінь:
«Навіщо відірвала вона мене від дум моїх, заполонила мою уяву? А тепер, коли прагну до неї, вона втікає…»
Та ось знову налетіла Хвиля на нього, обсипаючи сміхом і перлами. І розгладилися зморшки на кам’яному чолі. З того часу день у день Хвиля і Камінь, забувши про все на світі, віддавались одне одному. Вона налітала, здіймаючи стовп бризок, відкидалась навзнак у море, щоб з новою силою кинутись у кам’яні обійми.
— Обережно, доню, ти розіб’єшся об нього, поріжеш боки об його гострі кути,— говорило море.
— Стережись, синку, хвилі зрадливі,— гомоніли гори.
— Які вони щасливі,— квилили чайки, і вторив їм вітер.
Ще минула прірва часу. Немає більше гострих кутів у Каменя, ледь плюскотить ласкава Хвиля біля лисого гладенького Каменя.
Дивіться, яка вірність! — кигичуть чайки. Щось шепоче море, гомонять скелі, а Хвиля знову прагне до Каменя.
Джерело:
“Слобожанські казки”
Борис Крауш
Центр Леся Курбаса
м. Харків, 1993 р.
Явно не для дітей 9 років…