Хитрий Петр і змій

Кажуть, що в давнину жили на землі величезні чудовиська. Вони мали вогняні крила, і коли злітали, то ставали невидимими. Жили вони в глибоких гірських печерах, але коли на землі відбувалися кровопролитні битви, то залишали печери і теж починали битися один з одним. Незримі, вони кружляли над головами воїнів, і, коли мечі їх схрещувалися, в небі виблискували блискавки. Цих чудовиськ прозвали Зміями. Під час великого потопу вони всі втопилися, бо не вміли плавати, а довго літати не могли — крила втомлювалися. І залишився на землі один-єдиний Змій. Він забрався в Ноїв ковчег і перечекав там, доки спаде вода, а щойно земля підсохла, пішов блукати світом. Дістався нарешті до наших країв і залишився жити в одній печері. Потім узяв собі в служниці стару відьму і, залишивши її стерегти печеру, сам подався шукати богатирів.

Зустрівся йому Хитрий Петр, ​​і Змій спитав його:

— Гей, чоловіче, ти богатир чи ні?

— Богатир, —  відповів Хитрий Петр.

— А що ти можеш робити?

— Я? Можу стисну камінь так, що з нього вода тече.

— Не вірю, —  сказав Змій.

— Зараз покажу. Тільки спершу ти візьми камінь і стисни.

Змій підняв із землі камінь, стиснув — він розсипався на пісок, але вода з нього не потекла.

— Тепер дивись, — сказав Хитрий Петр, ​​підняв інший камінь і, непомітно вийнявши з сумки шматок сиру, стиснув його разом із каменем. З сиру потекла вода.

Змій здивувався.

— Так, ти, мабуть, сильніше за мене будеш. Давай побратаємося!

— Давай, — погодився Хитрий Петр, ​​і вони побраталися.

Далі пішли разом. Підійшли до одного виноградника. Серед виноградника росла висока черешня. Змій, який був ростом з велетня, почав рвати стиглі ягоди з верхівки дерева і ковтати їх жменями. А Хитрий Петр крутився під деревом і тільки облизувався, бо не міг дістатися стиглих ягід.

— Що ж ти не їж, побратиме? — спитав його Змій.

— Високо, не дістаю, — відповів Хитрий Петр.

Тоді Змій ухопив дерево за верхівку і пригнув  до землі.

—  Тепер тримай і їж!

Хитрий Петро взявся за гілку і зірвав одну ягоду, але ще не встиг відправити її до рота, як Змій відпустив зігнуте дерево. Воно відразу випросталося, і Хитрий Петр злетів у повітря, немов птах, перелетів через дерево і впав біля куща терну. А під кущем заєць дрімав. З переляку той схопився і кинувся навтьоки.

— Що це ти, побратиме? —  здивувався Змій.

— Так, ось, побачив зайця і подумав: «Дай перестрибну через черешню і зловлю його за вуха!» А він утік!

Змій ще більше  здивувався. Пішли вони далі. Прийшли в ліс, а в ньому зайців, сарн та оленів мабуть видимо-невидимо.

— Хочеш обнесемо ліс високою огорожею і переловимо всю дичину на вечерю? — Запропонував Змій.

— Ще б не хотіти! — відповів Хитрий Петр.

Взялися вони до справи. Змій тягав цілі скелі і огорожу городив, у поті чола працював, а Хитрий Петр дірки між брилами глиною замазував. Чи довго, чи коротко — обнесли вони ліс високою огорожею і переловили всіх звірів. Сто оленів, двісті сарн та п’ятсот зайців на рожні засмажили. Сіли обідати. Змій по три зайця зараз ковтав, а Хитрий Петр з ногою молодої сарни ледве впорався. На той час уже стемніло, і вони вирушили до печери на нічліг. Відьма зустріла їх і, щоб Хитрий Петр не зрозумів, запитала Змія його мовою:

— Хто це?

— Мій побратим.

— А навіщо ти його взяв у побратими?

— Тому що він богатир сильніший за мене.

— Чого ж ти його тоді не зведеш?

— А як?

— Вночі, коли він засне, візьми важчий молот і розтовчи його на корж!

А Хитрий Петр всі мови на світі знав і зрозумів, про що вони говорять. Перелякався, але виду не подав. Коли всі лягли спати, він тихенько підвівся, вийшов із печери, набрав цілий мішок каменів і поклав його на те місце, де перед тим лежав. А сам забився в куток і почав чекати, що буде далі. Опівночі Змій підвівся, схопив важкий молот — сто пудів, не менше — і ну бити по мішку. З каміння іскри так і посипалися. Лупцював він, лупцював і нарешті, сказав: «Тепер від нього і мокрого місця не залишилося!» — і ліг спати.

На світанку Хитрий Петр вийшов зі свого кутка і крикнув:

— Доброго ранку, побратиме!

Змій очі витріщив.

— Ти ще живий? Я ж уночі на коржик тебе стовк!

Хитрий Петро засміявся.

— Он воно що! А я думав, що це блоха мене кусає. Ти, брате, краще не намагайся вбити мене — я загартований.

— Як тебе загартували?

— У окропі тримали.

— Загартуй мене, — попросив Змій, — ми ж з тобою побратими.

— Гаразд, — погодився Хитрий Петр. — Скажи старій, щоб воду в казані зігріла.

Змій гукнув відьму і наказав їй розвести вогонь та поставити на нього казан з водою. Коли вода закипіла, Хитрий Петр велів Змію залізти у величезну діжку. Змій абияк помістився в ній, а Хитрий Петр міцно-міцно забив днище бочки цвяхами. Лише невелику дірку залишив і почав лити в неї окріп.

— Ой-ой-ой! Побратиме, зварюся! —  закричав Змій.

— Терпи, побратиме, коли хочеш загартуватись, як я! —  відповів Хитрий Петро.

Вилив у бочку всю воду, Хитрий Петр сказав старій відьмі:

— Нехай посидить так до вечора, тоді міцніше заліза стане! А як тільки сонце зайде, розбивай діжку, випускай Змія. — І пішов.

Почала відьма чекати сутінків. Коли місяць піднявся на небо, розбила вона бочку, дивиться, а Змій зварився.

Так земля звільнилася від останнього Змія.