Кіт Тимоха

Жила собі молодиця. Чепурненька жіночка, до роботи беручка. І мала вона котика — Тимошку. Котик пухнастенький, сам рудий, а очі зелені. Дуже вже вона любила того котика, бавилася з ним. На руці носила та жіночка чарівну каблучку, бо ще як малою була та нездужала, дала їй ту каблучку одна бабця- ворожка та й сказала:

— Носи, дочко, її на лівій руці. Поки ця каблучка в тебе буде — жодної недуги не бійся!

Так і сталося. Тільки стане Недуга до неї підбиратись, а як угледить каблучку, так зараз у щілину і заб’ється.
Одного разу заходилася жінка тісто місити, зняла каблучку, щоб не заважала, поклала на краєчок столу. Хитнула стіл ненароком, а каблучка упала і в щілину закотилась. Упоралася жінка з тістом, почала пиріжки пекти, закрутилася та й забула про свій оберіг.

А ввечері — хвать — а каблучки нема. Вона б, може, й знайшла її, та Недуга клята їй туману в очі напустила. Та й радіє: «Оце вже, нарешті, я до неї доберуся, червоної крівці поп’ю, білих кісточок погризу!»

Лягла втомлена жінка спати. Думає: «Завтра знайду каблучку, куди вона подінеться». Та й заснула.

А тут і Недуга з щілини, мов туман, виповзає, хитається, до стелі піднімається. Розчепірила пальці, пащу роззявила, до молодиці підступається. А котик поряд лежав. Як угледів ту потвору, наїжився, шерсть настовбурчилась, очі горять, кігті випустив — на Недугу кинувся. І кігтями її шкребе, зубами хапає. Покотилися вони клубком по підлозі. Чує молодиця — хтось бореться, запалила світло, а до неї котик підходить.

— Молодець, мишок ганяєш! — та й знову спати лягла.

А котик до ранку з Недугою боровся. Так і другої ночі сталося. Стереже котик молодицю, не підпускає Недугу. Тоді й думає та потвора: «А постривай, я тебе перехитрю, буде тобі капець».

Виповзла вона за поріг, а котик за нею. тільки він через поріг переступив, а Недуга прожогом двері зачинила і напустила на котика дощ із вітром. Змок він до рубця, а вітер холодний, не- дужний, з ніг валить. Захворів котик і помер.

І потрапив він на той світ, а там біля вогню дідок Гончар сидить.
Ліпить він з глини півнів і корів, кішок і собак — словом, живність усяку.

— Ну,— питає.— Ким тепер тебе зліпити?

— Котом хочу бути, до хазяйки повернутись,— одказує Тимоха.

— Ну, дивись,— каже дідок гончар.— Моє діло зліпити.

Знову зліпив він із чарівної глини Тимоху, в огні обпалив, чарівною водою остудив.

А молодиця та за котиком так жалкувала, що зовсім зажурилась. Тут і каже їй одна бабця:

— У мене кішка привела кошенят, і один, як вилитий ваш Тимошка — і очі зелені, і хутро руде.

Принесла вона кошеня (а то й справді Тимошка був). Зраділа молодиця, знов кошеня Тимошкою назвала. Росло те кошеня як з води. Ось уже знову од Недуги її оберігає. Тільки вилізла вона — як кинеться Тимоха на неї, тільки клоччя полетіло.

— Ну, постривай, клятий! — засичала Недуга і заповзла у свою щілину.

Підмовила Недуга мишей — давайте цього рудого зі світу зведемо. Ось миші повилазили з нірок та й дражнять:

— Ти, рудий котисько.

Не підходь і близько!

Кинувся котик за мишами, а вони в нірки, а найпрудкіша шасть із дверей, а котик за нею, а вона в сарай та в нору. Котик надворі лишився. А Недуга напустила морозу колючого, костоломного.
Нявчав Тимоха під дверима, а хазяйка не чує, їй Недуга вуха позакладала. До ранку і пропав він.

Приходить він знову на той світ, а там дідок Гончар питає:

— Чого так рано прийшов?

— Знов мене Недуга перемогла.

— Давай я тебе кимось іншим зліплю.

— Як же я свою хазяєчку Недузі на поталу кину?

— Ну то зліплю тебе ще раз котиком.

А хазяйка сумує та плаче, а Недуга її сушить. Лежить, стогне, а це сусідка заходить.

— Йду я,— каже,— біля криниці, а назустріч кошеня біжить, таке руде, як твій Тимоха. Хай у тебе живе.

Зраділа жінка, знов його Тимошкою кличе, а він росте як з води та по всіх закутках нишпорить. Думала жінка, що він грається, а котик каблучку шукав. Ось і надибав на ту щілину, каблучку кігтиком підчепив і витяг. А потім і на середину хати викотив. Молодиця од радості аж скрикнула, котика цілує, каблучку на палець наділа. А Недуга, як те побачила, то непомітно, мов білий дим, у вікно вилетіла.

Живе собі кіт у молодиці, та короткий котячий вік, пішов він якось і не повернувся. І знову потрапив на той світ.
Сидить біля вогню дідок Гончар:

— Ну що,— каже,— поробив свої діла на землі?

— Зробив,— одказує Тимоха.— Хотів би я оце людиною стати та хоч у прийми до тієї молодиці піти.

— Ні,— каже дідок Гончар.— Людей я ліпити не можу.— Перепливеш он ту чорну річку, там інший Гончар сидить. Він тобі поможе.

Поплив Тимоха через річку, пливе, пливе, пливе, пливе, аж дивиться хата знайома, а в шибку його та молодиця виглядає, ніяк не діждеться.