Князенко Мирослав

Були та жили собі давним-давно князь Любомир і княгиня Доброслава. Жили вони в кедровій  палаті, де вліті була мила прохолода, а зимою тепло від ясного огню в мальованій печі. Стіни всіх кімнат були вкриті дорогими килимами, а долівки — шкірами великих звірів. У мисниках стояв золотий та срібний посуд, а всі столи та лави вирізьбили найкращі мистці багатими взорами.

Кругом палати ріс великий та прегарний сад, де на яблунях дозрівали золоті яблука, а на лозі — смарагдові китиці винограду. Під деревами цвіли найрізно-барвніші квіти. На деревах співали пташки з зеленим, червоним та синім пір’ям, що мінилося в сонці, мов самоцвіти.

І мали князь Любомир та княгиня Доброслава одним-одного синка Мирослава. Гарний він вдався хлопчина і веселий. Цілими днями бігав з своїми друзями — боярськими синами попід густим листям дерев, стріляв різнобарвних пташок із свого золотого лука, то вилазив на дерево звинно та зручно, мов білка, щоб зривати золоті яблучка.

І покликав його до себе одної днини князь Любомир і сказав:

— Великий ти вже, сину! Ось і сьомий рік тобі незабаром скінчиться. Пора б тобі засісти до науки, щоб знав, як княжити, коли мене Господь покличе до себе…

А Мирослав струснув своїми золотими кучерями та й каже:

— Буду я колись княжити, батечку, як і ти тепер, бо бачу, що це гарно і не так уже й важко: всі тебе люблять, всі поважають… Але вчитися? Як же мені вчитися, коли надворі сонечко так любо світить, пташки так весело щебечуть?

Поклонився батькові, як звичай велить, і стрілою погнався до своїх друзів — нову гру грати.
А старий князь похилив сиву голову і важко-важко зажурився.

Минуло літо і прийшла осінь. Знов покликав князь Любомир князенка Мирослава до себе та й каже:
— Бачиш, Мирославе, я слабшаю з дня на день! Час тобі покинути дитячі вигадки та вчитися княжити. От і всі друзі твої, боярські сини, пішли у двірську школу вчитися…

Пригладив на собі парчеву  дорогу одежу князенко Мирослав та й каже:

— Ой, як же мені вчитися, батечку, коли в саду всі стежечки золоті та червоні від опалого листя, а воно так гарно шелестить під ногами! Так любо бігати по ньому!

Поклонився батькові, як звичай велить, і щосили побіг із палати.
А князь Любомир ще важче зажурився: як то буде нерозважний князенко Мирослав його державі лад давати? …

Прийшла і біла зима, і княжа палата та сад стали білі, немов їх хто блискучим цукром посипав. Покликав знову князь Любомир князенка Мирослава до себе та й каже:

— Дивися, сину! Я вже ледве держу берло  в руках, уже мене важка корона щораз нижче до землі хилить, а тут і вороги люті з усіх сторін моїй країні грозять. Спровадив я мудреців великих з усієї країни, щоб тебе навчили, як по моїй смерті княжити.

А Мирослав усміхнувся так чарівно, як це лише він умів, та й каже:

— Відпусти, батеньку, мудреців у їх міста; як же мені тепер учитися, коли на всіх горах кругом нашої палати сніг пухкенький, на озерах лід гладенький, а двірські ковалі викували мені такі блискучі ковзи та санчата!…

Поклонився батькові, як звичай велить, і чимдуж побіг одягати свій соболевий *6) кожушок, щоб іти на лід ковзатися.

Прийшла і весна. І що не вговорював князь Любомир князенка, щоб брався за науку, князенко і слухати не хотів.

З журби та з горя занедужав князь. В усіх церквах по всій країні горіли свічі і молився нарід день і ніч, щоб не брав Господь до себе їх доброго князя, щоб не лишав народу сиротою.

А не журився в усій країні лиш один князенко Мирослав. Мов нічого не було, вибіг він у сад любуватися весною. Глянув — а попід кущами розцвілої шипшини з’явилася вузенька стежечка. Цікаво стало князенкові, куди то вона веде, то й пішов нею. Іде, а кущі самі перед ним розхиляються, немов запрошують, а на них рожі, такі свіжі та пахучі, аж у голові від них морочиться!

І дивно йому стало, бо здавалося йому, що він уже давно повинен був дійти до частоколу, що оточував весь сад; а тут стежечка ще не кінчається, і частоколу не видно. Коли це нараз стежечка розширилася, склепіння з рож піднялося вгору — і Мирослав побачив, що він у великій печері, а посередині її сидів за столиком дідусь і щось писав. Кругом нього — книжки та книжки, великі і пожовклі з старости. Здивувався князенко, а дідусь каже:

— Добре ти зробив, хлопче, що наважився зайти до мене. Сідай, поговоримо!

Не сподобався Мирославові ні дідусь, ні книжки, тож струснув своїми золотими кучерями:

— Ніколи мені говорити з тобою, діду!

— Ов, а яке ж у тебе діло? — немало здивувався старець.

— Мій батько незабаром помре, і тоді мені треба буде княжити!

— А хіба ж ти знаєш, як треба княжити?

— Чому ж би ні? Треба сидіти на золотому престолі, держати берло в руках, а всі тобі низько кланяються…

Похитав старець тричі головою, а за кожним кивком щораз меншав за князенком отвір печери, поки зовсім не зник. Побачив це Мирослав та й налякався дуже. Почав плакати вголос і тупати ногами з люті. А тоді старець заговорив суворо:

— Не плач, бо сором плакати князеві! Тепер я вчитиму тебе, як князювати!

І нараз зник кудись старець, а Мирослав побачив себе в убогій селянській одежі, далеко поза княжою палатою. І якась дивна сила вела його все вперед та вперед і не давала ні спинятися, ні спочивати довго.

Вилазив він на недоступні вершки гір, ночував у колибах із пастухами, перепливав з рибалками на їх човнах широкі ріки, проїздив драбинястими возами поміж золотими ланами збіжжя, продирався з дроворубами крізь пущі.

Говорив з людьми: з бідними і багатими, вченими і простими, і всі говорили йому одно: який мудрий і добрий був князь Любомир, як бідним допомагав, безборонних не кривдив, злим не давав зла робити.

Жалували всі дуже, що він помер, і казали, що його син-одинак Мирослав кудись пропав у самий день його смерти, і досі про нього вістки немає. Говорили, що вороги люті знущаються тепер над усією країною і що нема кому боронити народу…

Слухав цих речей Мирослав, і соромно було йому признаватися, що це він — князенко. Бо не знав він, як боронити свій край від ворогів.

Так перейшов він усю свою країну з півдня на північ і зі сходу до заходу, від границь до границь. А тоді появився йому знов старець та й питає:

— А тепер уже знаєш, князенку, над ким та над якою країною тобі панувати?

— Знаю… — відповів тихо Мирослав. І в серці його вже не було гніву на старця.

— Так тепер ще пізнай, як панували колись на ній твої предки!

І знову кивнув старець тричі головою — і відчув Мирослав залізну кольчугу  і блискучий панцир на собі, А кругом себе побачив давніх воїв, що їх колись на старих картинах у замковій церкві розглядав. І побачив, що він не в теперішнім, а в сивій давнині пробуває.

І ходив він з колишніми воїнами в бої, переносив усі труди походів та страхіття битов, хоробро відганяв ворогів, що наступали з заходу і зі сходу. То в’їздив переможцем у ворота столиці, то попадав у неволю і везли його вороги у свої далекі землі. Аж повернувся (і сам не помітив, коли!) знов у теперішнє і побачив, що він знов у печері старця, як колись давно-давно. Але не міг пригадати, скільки то вже літ від того часу проминуло. І спитав старець:

— Знаєш тепер, князенку Мирославе, скільки труду поклали, скільки крови пролили твої предки, щоб відстояти волю для свого народу?

— Знаю! — відповів Мирослав ще тихіше і поклонився старцеві низько-низько, аж до землі.

— Так тепер пізнаєш іще, що думали вони та чого бажали для свого народу!

Оглянувся Мирослав: яке диво зараз станеться? А старець усміхнувся:

— Не шукай нічого іншого, хлопче, тільки сідай за оці книжки, що тут бачиш. В них захована вся мудрість твоїх предків!

Сів покірно Мирослав за книжки і почав читати: спершу було йому важко-важко, бо й читати він не дуже вмів. Але згодом почали до нього книжки мов живими словами промовляти, і не зчувся він, як довго просидів над ними. Аж знову появився йому старець і питає:

— Знаєш тепер, князенку Мирославе, як тобі треба буде княжити?

— Знаю! — відповів Мирослав ледве чутно. — Та не знаю, чи сил стане братися за таке важке діло.

Усміхнувся старець, і від тієї усмішки немов ясніше в печері стало:

— На те ти син великого князя Любомира, що про нього й досі нарід згадує у своїх піснях, щоб не боятися ніяких трудів! Виріс ти вже на великого та розумного юнака, знаєш, як тобі княжити — тож іди тепер у свою землю, визволяй її від ворога та пануй на ній довгі-довгі літа!

***

Триста років стогнав нарід під ворожим ярмом. Аж ось рознеслася вістка, що появився нараз князенко Мирослав, що то триста років тому пропав був кудись. Почали збиратися кругом нього молоді і щонайзавзятіші. І весь нарід повстав проти ворога і прогнав його з своєї землі. А князь Мирослав княжив довго, мудро і справедливо. Вся земля раділа, і всім було добре в його державі.