Колекція гадів (книга 3)

1. Гарячі перегони
Сонце пекло немилосердно. Здавалося, ще трохи — і наскрізь пропече.

З Дениса Черненка рясно збігав піт. Голий тулуб та розпашіле обличчя вкривав тонкий шар пилюки. Курява, яку здіймали учасники перегонів, осідала на спітнілій шкірі. Через це не можна було розібрати, засмаглі хлопці чи брудні.

Максим Білан не брав участі у змаганнях саме з цих причин. На велосипеді він їздити вмів, навіть вивчив деякі простенькі фінти на спеціально обладнаному майданчику неподалік від дому. На скейті не тримався, в роликах чомусь боліли ноги, а ось велосипедові Максим раду давав.

Та це не означало, що треба гасати під розпеченим сонцем, дихати пилюкою, повертатися розпеченим та брудним і бути від цього на сьомому небі від щастя. В усякому разі, його приятель Денис справді був від цього щасливий. Добре хоч руки перед їжею не забував мити.

Вже тиждень хлопці жили в селі Зозулястому на Полтавщині. Обоє гостювали в Денисової бабусі. Черненка мама кожного року відправляла сюди дихати свіжим повітрям, щонайменше на місяць. Сама вона з меншими дітьми перебиралася в село в серпні, коли зазвичай брала відпустку або домовлялася про неї на всіх своїх роботах. Черненки жили без батька, тож мама, окрім основної роботи, підробляла ще в різних місцях, аби тягнути родину.

А Максимових батьків несподівано запросили за кордон на важливу та солідну конференцію. Відмовлятися не хотілося, але й лишати тринадцятирічного хлопця самого вдома — теж. Хоч як Максим переконував батьків, що вже дорослий і носа йому витирати не треба, мама лишалася невблаганною. Тато запропонував єдиний розумний вихід — нехай їхній син погостює трохи в Зозулястому разом зі своїм другом.

Ще тиждень тому Максим Білан не міг упевнено сказати, що Денис Черненко — дійсно його друг. Денис — той взагалі не розумів, як і чому за останні місяці життя звело його з цим відмінником, якого він вважав «матусиним синочком» і до якого ставився коли насмішкувато, а коли — відверто вороже.

Правда, останнім часом Черненко мав кілька можливостей переконатися: його власне вміння хвацько забивати м’ячі та щотижня збільшувати кількість підтягувань на турніку проти Максимової кмітливості на начитаності виглядає дещо блідо. Розуміння цього лише дратувало Дениса. «Ботанік», який задихався на стометрівці, знаходив вихід у таких ситуаціях, де Черненко своїми м’язами нічого зробити не міг. Виходило, що результат всіх Денисових виснажливих тренувань не вартував кількох прочитаних Максимом книжок.

Але після того, як у перший же день свого приїзду в Зозулясте хлопці прославилися на все село, врятувавши від злочинців доньку мільйонера Коцюби, свою думку про приятеля Черненко змінив. Лише вони двоє знали, як усе насправді відбулося з тим викраденням. Максимове прозріння відбувалося в Дениса на очах, і вперше за весь час близького знайомства з розумником Черненко побачив, як той не радіє з того, що в останній момент прорахував ситуацію і вивів істинних винуватців на чисту воду.

Іноді видима перемога може сприйнятися переможцем за поразку.

Хоч Денис не вважав, що тоді вони програли, весь наступний день він не впізнавав свого приятеля. Той ходив, наче у воду опущений, і лише вечірнє купання в річці Хорол, яка текла за селом, трошки привело його до тями. Всі попередні історії Максим зазвичай охоче обговорював. Цю — не хотів, хоча не щодня їм доводилося ганятися за злочинцями на справжньому вертольоті.

Дивно, але переживаннями Максима перейнявся і Денис. Він завжди відзначався міцним сном. Але тієї ночі вперше на своїй пам’яті довго не міг заснути. Крутився з боку на бік і думав: він теж повірив тоді в ту історію з викраданням. Теж викладався на всі сто, рятуючи дівчину, за якою гналися крадії. Та потім з’ясувалося: їх обох обвели довкола пальця — і Максима, розумника, і Дениса, спортсмена.

Це означало: вони насправді рівні. Нічим один від одного не відрізняються. Для кожного з них завжди може знайтися сильніший та розумніший супротивник. А значить, зробив висновок Денис, їм обом слід триматися разом. З цією думкою він благополучно заснув, аби ранком рішуче затягнути Білана до гурту сільських хлопчаків, своїх давніх друзів та приятелів.

Саме сьогодні їхня компанія прийняла виклик від хлопців із сусіднього села Бережного. «Береги», як вони себе називали, запропонували «зозулям», як вони охрестили своїх суперників, визначитися, чиє село краще ганяє на велосипедах. Все це не просто так — подивитися на змагання зібралося чоловік десять із бережан та чоловік п’ятнадцять від Зозулястого. Серед обох груп підтримки були дівчата, тому учасники перегонів старалися як могли.

Кожна команда складалася з п’яти чоловік. Спочатку треба було на швидкість проїхати сто метрів битою дорогою. Потім те ж саме — полем. Після того вигадали естафету: проїхати сто метрів, розвернутися на повній швидкості, повернутися назад і передати естафетну хусточку наступному гравцеві. Нарешті — з розгону заїхати на велосипеді у воду. Хто далі заїхав, той і переміг. Щоб міряти відстань, один «зозулинець», Юрко Громницький, захопив із дому батькову рулетку.

Проти участі Дениса в команді «зозуль» ніхто не заперечував. У Бережному його знали і давно вважали за місцевого, котрий з якихось незрозумілих причин більшу частину року живе в Києві. Максим зайняв місце серед уболівальників.

Ці змагання він сприймав не лише як екстремальні, а і як дуже брудні. Білан був чистоплотним хлопцем і навіть не думав у все це втягуватися.

2. Потрібен стрибок
Поки що обидві команди йшли, як кажуть, голова до голови.

У перегонах на сто метрів лідером стали «береги». Вова Пономаренко із Зозулястого так різко рвонув із місця, що його велосипед став сторчака і хлопець перелетів через кермо. На щастя, приземлився вдало, тут же знову осідлав двоколісного коня і погнав за суперником, та дорогоцінні секунди все ж таки втратив. А в нього були реальні шанси «зробити» свого противника, Грицька Вовчука з Бережного — той був слабшим. Перший результат змагань — 3:2 на користь «берегів» і 1:0 у загальному рахунку.

Та на полі «зозулі» зрівняли рахунок. Колесо Вітька Соломахи з Бережного потрапило в якусь ямку, мало не зігнулося, Соломаха розбив носа та коліно, проте з дистанції не зійшов. Хоча фору Черненкові, своєму суперникові, все одно дав: Денис подолав сто метрів поля, наче справжній екстремал. А в наступній парі «зозулі» отримали перемогу просто по очках. Тому результат був 4:1 на їхню користь. Таким чином, загальний рахунок — 1:1.

З естафетою взагалі вийшов цирк. Розвернутися на повному ходу не вдалося майже нікому. Під загальний регіт щасливих від цього видовища вболівальників майже всі гравці падали в пилюку. Когось придавлював велосипед, хтось сам опинявся на ньому зверху. Проте Грицькові Вовчуку єдиному вдалося не впасти, отже команда Бережного автоматично виграла, звівши рахунок до результату 2:1.

Лишилися тільки стрибки у воду. Стрибки — сильно сказано. Хлопці вибрали не лише пологу ділянку берега, а й таке місце, де річкове дно виявилося не дуже замулене. Колеса не повинні вгрузати в мулі, інакше чистої перемоги не буде ні в кого.

Та хоч цей останній етап змагань і вийшов найвеселішим, визначити переможця тут виявилося найскладніше. Ніхто, заїхавши у воду на повному ходу, не зміг утримати велосипед. Кожен падав під загальний регіт, здіймаючи хмару бризок. Хоч міряй метром, хоч не міряй, перемогу не можна було записати жодному із гравців. І як результат, жодній команді.

Коли остання пара суперників хлюпнулася в річку майже одночасно і майже поруч, Вітька Соломаха заявив:

— Ну все, бійці, тут без варіантів. Бовтаємося, наче жаби. Або переграємо цей тур, або ми виграли.

— Чого це ви виграли! — півнем підскочив до нього Черненко, який під пекучим сонцем уже встиг майже повністю висохнути. — Наші їздять швидше, а ваші виграли?

— Ваші падають красивіше, — втрутився Вовчук. — За падіння вам дамо спеціальний приз — качан вареної кукурудзи.

— Тобі від твоєї ж кукурудзи живіт заболить! — вишкірився на нього Денис. — Бо я тебе нею нагодую, раз такий розумний!

— Чого ви завелися, пацани? — наспів Вова Пономаренко. — У нас судді є — хай вони вирішують. Для чогось же вони тут сидять.

Суддями взяли Валю, дівчину з Бережного і Галю, дівчину із Зозулястого. Звісно, вони могли між собою посваритися, відстоюючи перемогу кожна своєї команди. Проте хлопці цього навіть не припускали: якщо хтось на перегонах прийшов першим — це очевидно. Від дівчат вимагалося просто оголошувати: «На старт! Увага! Марш!», а далі просто відзначати, хто виграв, а хто пас задніх. Тому спортсмени нічим не ризикували і не боялися нечесного суддівського вироку.

— Судді не зможуть нічого толком вирішити, — зітхнув Соломаха. — Бо справді, з цими заїздами у воду фігня якась виходить. Колеса грузнуть, і все тобі. Треба просто щось інше придумати.

— Справедливо, — погодився Денис, відразу заспокоївшись. — Тільки ми вже на великах хіба не літали.

— До речі! — стрепенувся Вовчук. — Ось і політаємо. Дивіться, он там, — він кивнув ліворуч.

Решта хлопців повернули голови. Трошки далі берег піднімався вгору і нависав над річкою невеличким, але й не надто низьким пагорбом. При бажані цей пагорб можна було вважати трампліном.

— Метрів зо два над рівнем води, — промовив Соломаха.

— Те що треба, — сказав Пономаренко. — Тільки якщо хтось підігне хвоста…

— А ми простіше зробимо, — заявив Вовчук. — Знаєте, як? Всі стрибати не будуть. І ніхто з нас не буде. Фінал нехай вирішать самі вболівальники. Слабо?

— Це як? — не розумів Денис.

— А дуже просто. Ви вибираєте кандидата серед наших. Ми — серед ваших. Якщо стрибнуть обоє — гаразд: нічия. Купаємося, потім кавуни їмо. А коли той, кого оберуть, відмовиться з переляку, перемога записується іншій команді навіть без стрибка. Годиться?

— Раптом обоє відмовляться? — припустив Соломаха.

— Двох інших оберемо. Нормальний хід, пацани, хіба ні? Вболівальники рятують свою команду.

— Годиться, — кивнув Черненко. — Тільки все ж таки якщо хтось відмовиться, інший нехай стрибає. Хай доводить свою сміливість. Інакше або переграємо, або…

— Без «або»! — перебив його Вовчук. — Нехай так буде. Пішли до людей.

Хлопці рушили до гурту вболівальників, які з цікавістю чекали, до чого ж домовляться їхні команди. Підкликавши до себе дівчат-суддів, велогонщики виклали їм свою ідею.

— Оригінально, — погодилася Валя.

— Може бути, — підтвердила Галя. — Головне — судити дуже просто. Відмовився — програв. Стрибнув — виграв. Двоє стрибнули — нічия.

Тепер лишалося обрати тих, від кого залежатиме доля кожної команди.

3. Коротка паличка
Несподівана ідея вболівальникам сподобалася.

Більшістю серед них були дівчата. Їм, звісно, стрибати на велосипеді з трампліна в річку ніхто не пропонував. Лишалося четверо хлопців з Бережан, п’ятеро — з Зозулястого, і Максим Білан, який не розумів затятості суперників, та до себе її зовсім не притягав. Денис тут свій, а він, Максим, — гість. Ні ваш, ні наш. У всякому разі, йому здавалося — саме так його тут всі і сприймали: друг Черненка, герой-рятівник, але все одно — чужак.

Тому він спокійно, навіть із цікавістю почав стежити за розвитком подій.

А відбувалося все досить просто. Спочатку Вова Пономаренко попросив «берегів» стати півколом. Тоді під смішки кілька разів пройшовся повз хлопців. Нарешті тицьнув пальцем у груди одному з них — невисокому на зріст Костику Чепізі.

Костик був на рік меншим від усіх велогонщиків, та це нічого не змінювало. Його задерикуватий характер в Брежному добре знали. І те, що вибір Вови впав саме на нього, підтверджувало: зовнішність оманлива. Саме з Костиком ніхто із Зозулястого ніколи толком не перетинався. Звісно, дехто з хлопців знав, як його звуть. Маленького зросту, з рясно вкритим ластовинням обличчям, клаповухий, він справді був схожий на таку собі невинну ясочку.

— Не підведи, малий! — вигукнув Соломаха.

— Спокуха! — промовив Костик Чепіга з таким серйозним виглядом, що решта глядачів вкотре не стрималася від сміху.

Зробивши рукою заспокійливий жест, клаповухий Костик із поважним виглядом вибрав собі велосипед, зупинившись на машині Вовчука. Вмостившись у сідлі, він зробив коло пошани, зіскочив і діловито запитав:

— Ну, хто на старенького?

З боку все це виглядало справді кумедно. Максим давно так не забавлявся. Він взагалі думав, що такі персонажі бувають тільки в комедіях.

Раптом він відчув на собі чийсь пильний погляд. Ще сміючись, він глянув туди, звідки прийшли відчуття, і зустрівся очима з Вітьком Соломахою. Той міряв його дуже серйозним поглядом, ніби вирішуючи щось серйозне.

В Максимову душу закралися недобрі передчуття. Наче підтверджуючи їх, Соломаха ступив до гурту вболівальників «зозуль». Він не обтяжив себе проханням стати півколом, рядком чи ще якось. Бачив перед собою ціль, а точніше — жертву, і негайно вказав на неї пальцем.

— Ось він нехай стрибне!

Реакція Дениса Черненка виявилася дуже швидкою. Він миттю опинився між Вітьком і Максимом. Поки Білан переварював усе, що трапилося, Черненко вже кричав:

— Не вийде! Він взагалі не при ділах!

— А які тут у нас діла? — в голосі Соломахи чулися глузливі нотки. — Тут лише спорт. Твій друг з тобою, значить — він за вас. Чи проти?

— Чому проти? — не зрозумів Денис.

— О! Значить — за. Раз так, тоді твій друг грає на рівних з усіма. І якщо він зараз відмовиться стрибати, ваша команда програла. Ми щойно про це домовилися. Навіть судді підтвердять — все чесно, все за правилами.

У більшості життєвих ситуацій Максим вирішував щось для себе після роздумів. Тривалих, нетривалих — різниці жодної. Головне, що він завжди давав собі час подумати. Зараз на роздуми лишалися не хвилини, а навіть секунди.

— Перестань, Денисе, — з усією можливою тут гідністю промовив він. — Треба — значить, стрибну. Тим більше, отой їхній малий в останній момент відверне.

Тепер настала черга Костика Чепіги показати гонор:

— Ну ти, київська дитино! — крикнув він, намагаючись, аби його ламкий голос звучав грубувато, по-дорослому. — Ми зараз побачимо, хто відверне! Я тебе в лобовій атаці зроблю, синок!

Якими б розпеченими не ставали пристрасті, все одно оте «синок» із вуст клаповухого Костика розрядило обстановку. Навіть Денис не стримався — пирхнув. А тоді, змусивши себе посерйознішати, сказав Максимові:

— Дивись. Сам дивись. В тебе досвіду нема.

— А в малого є? — поцікавився Білан.

— У нього повні штани нахабства. Такий стрибне не тому, що сміливий, а на зло.

— Ну і я на зло. Всім, — буркнув Максим. — Краще велика дай.

Черненко підняв із землі свій велосипед, підкотив до Білана. Той сів у сідло, проїхався туди-назад, загальмував, зістрибнув.

— Годиться. Де у вас тут стрибають? Давайте покінчимо з цим.

Соломаха пошукав на землі, знайшов і підняв невеличку паличку. Переламав її так, аби вийшло дві нерівні частини. Простягнув жеребок судді Валі. Та тихенько про щось порадилася з суддею Галею. Після того, повернувшись до всіх спинами, вони кілька разів передали палички одна одній і нарешті повернулися.

Кожна з них виставила руку вперед. З кулака в кожної стирчав краєчок палички.

— Коротка — перший. Довга — другий. Давайте, хлопці.

Костик Чепіга трошки загальмував, і Максим потягнув жеребок першим. Йому дуже не хотілося цього робити. Він боявся стрибати навіть із такого невисокого трампліна. Тільки така вже натура: те, чого не хотілося робити, але робити це треба, Білан намагався зробити відразу, в першу чергу. Зробити і забути.

Спочатку рука сіпнулася до кулака Галі. Та тут же якась сила повернула її до палички, край якої стирчав із Валиного кулака. Взявся двома пальцями.

Смикнув.

Коротка.

4. Гад
— З цього місця у воду на велику ще ніхто ніколи не стрибав, — ніби між іншим промовив Вова Пономаренко.

— І який вихід? — з викликом спитав Соломаха. — Все переграти і відмінити?

Відповіді не було. Всі — дівчата-судді, вболівальники обох команд, самі спортсмени і ті двоє, хто волею долі мусив за кілька хвилин виконати стрибок, — розуміли: завдання безглузде. Проте виконати його треба, інакше не буде жодних радощів ні від сьогоднішніх змагань, ні, головне, від перемоги.

Загравшись, команди самі загнали себе в глухий кут.

Лишалася слабка надія, що Костик Чепіга і Максим Білан одночасно відмовляться стрибати. Це єдине, що могло хоч якось врятувати ситуацію. Але нахабний Костик уже гордо випнув груди, ще не до кінця второпавши, на що погодився. А Максим тим більше не збирався відігравати назад. Адже він витягнув коротку паличку. Значить, будь-яке рішення йому доведеться приймати першим.

Це рішення в жодному разі не повинно підставити команду, за яку він мусив уболівати і яка сьогодні вважалася «його командою».

Взявши велосипед за кермо, Білан неквапом рушив до фатального краю берега. Весь натовп наче по ко^ манді посунув за ним. Дійшовши до імпровізованого трампліну, Максим глянув униз. Край берега в цьому місці трошки нависав над водою.

— Тут нема двох метрів, — припустив Білан.

— Уже легше, — додав Черненко.

— Цікаво, яке там дно, — вів далі Максим. — Якщо мілина — пропоную навіть не пробувати.

— Боїшся? — вихопилося в Соломахи.

— Боюся, — спокійно відповів Білан. — Для чого дурно ризикувати? Якщо тут, під берегом, мілко, давайте пошукаємо місце, подібне до цього, де нормальна глибина. І тоді я ризикну.

— Він діло говорить, — погодився Вовчук, після чого швиденько стягнув майку, шорти і, не зважаючи на дівчат, в самих довгих трусах зайшов у воду трошки далі від невеличкого урвища.

Пропливши трошки вперед за течією, він повернув до крутого берега, вирівнявся, пошукав ногами дно. Тоді, набравши повні груди повітря, підстрибнув на воді і занурився в неї ногами вниз, тримаючи простягнуті руки над головою. Це називається «показати дно». Руки зникли під водою, за мить Грицько виринув на поверхню, відсапався, крикнув:

— Нормально! Я не дістав!

— Давай назад! — махнув рукою Пономаренко, і поки плавець вилазив, запитав у Білана: — То як?

— Все на нашу користь, — вичавив із себе посмішку Максим.

— Розійшлися всі! — гаркнув Черненко.

Глядачі розбіглися в різні боки, даючи стрибуну простір для розгону. Але все одно мимоволі стали таким чином, що на березі утворився невеличкий живий коридор. Тим часом Вовчук вибрався на берег і як був, мокрий, приєднався до глядацького гурту.

Денис підійшов до Максима, поклав руку йому на плече:

— Можеш відмовитися. Я все зрозумію.

— А вони? — Білан кивнув у бік «зозуль», які затамували подих. — Про мене теж подумай. Мушу ж я себе теж хоч трохи поважати. Тим більше — там глибоко. І зовсім не два метри, десь півтора, не більше. Я в басейні з такого бортика стрибаю. Прорвемося.

— Добре, ні пуху, — зітхнув Черненко. — Тоді так: коли вже будеш на самому краю, спробуй рвонути велик уперед ніби від себе. І тримай його, бо як пустиш — точно на тебе впаде. Впораєшся?

— Бог його знає, — чесно признався Максим.

Денис відійшов. Максим осідлав велосипед. Міцно, аж заболіли долоні, стиснув роги керма. Набичив голову. Міцно стиснув зуби.

— Марш!

Команда ніби канчуком ударила. Білан поволі рушив з місця, та відразу почав набирати швидкість. Він розганявся, наче літак на бетонній злітній смузі.

Край берега стрімко наближався. Відвернути ще не пізно. Щоби назавжди прогнати від себе цю зрадницьку думку, Максим ще сильніше натиснув на педалі.

Коли під переднім краєм колеса зникла земля, хлопець спробував смикнути кермо, як радив Денис. Дивно — допомогло: він не звалився у воду мішком, а якусь невловиму мить зависнув над водою, пролетів уперед, і вже тоді шубовснув.

Велосипедне кермо Максим відпустив уже в воді і сіпнувся вбік, відпливаючи далі від машини. Дна під ногами справді не відчув, запрацював ними і за якусь мить вже виринув на поверхню.

Просто на його очах велосипед повільно опускався під воду, і Максим тут же кинувся рятувати його. Ще раз занурившись, він таки схопив кермо, потягнув на себе. У воді велосипед виявився досить важким, та Білан непогано тримався на воді. Глибина все ж таки не повинна бути надто великою, а до берега — зовсім трошки. Кілька рухів у воді — і він відчув під собою дно. Ще один ривок — і ось він упевнено стоїть обома ногами.

Максим глянув за спину, як там врятований велосипед. Нічого, витягне. Тоді повернув голову, щоб глянути на берег. І остовпів.

З-під вузлів коріння, яке вкривало берег під його імпровізованим трампліном, визирала голова чудовиська.

Воно було схоже на звичайну ящірку, тільки в кілька разів більше за неї. Буро-коричнева плямиста шкіра. Лютий погляд маленьких очиць. А головне — гребінь від маківки вздовж спини. Цей гребінь настовбурчився, даючи зрозуміти — тварина розлючена. З пащі стирчав невеличкий зелений пучок — водорості.

Максимові забракло повітря. Перше, що прийшло в голову, — фільм «Парк Юрського періоду».[3] Там чудовиська, подібні до цього, нехай навіть невеликі на зріст, сміливо нападали на дорослу людину і шматували її своїми гострими зубами. Наступна згадка — «Загублений світ».[4] Лише взимку він за татовою порадою прочитав цю захопливу книжку. Власне, після читання він захотів подивитися кіно про динозаврів.

Тепер один із таких хижаків сидів на березі річки Хорол і поїдав його очицями.

Максим позадкував. Розтиснув руку, пускаючи велосипед на дно. Відчувши порожнечу під ногами, пірнув, ніби намагаючись сховатися під водою від невідомого хижого гада.

А коли виринув і глянув перед собою, великого плазуна з гребенем на тому місці вже не було. Він труснув головою. Видіння не поверталося.

— Е, Максе, де ти там! — почулося над головою.

Він підняв очі. На урвищі та внизу, біля берега, скупчилися всі глядачі. А Денис уже роздягався, щоб допомогти товаришеві вибратися з води.

5. У гості до рептилій
Про свою дивну зустріч Максим поки що вирішив мовчати.

Спочатку, коли його витягали і віддавали хвалу за сміливість, він просто не міг вибрати слушний момент. Потім всім виявилося не до нього: Черненко, Пономаренко та Вовчук спільними зусиллями витягли з води втоплений велосипед. А коли дійшла черга до Костика Чепіги, то він заховав весь свій гонор далеко в кишеню і вперся: «Не хочу!» Видно, досвід Максима видався йому не надто бажаним для повторення.

Соломаха пообіцяв прибити Костика, і пістрявий вухань якось сам собою здимів. Перемогу, звісно, записали «зозулям». Вони тут же заходилися качати мокрого Білана, котрий здобув їм перемогу, тож на якийсь час Максима, що цілком зрозуміло, захопили належні йому п’ятнадцять хвилин слави.[5]

Потім, коли переможці й переможені, а разом з ними всі охочі, як і було домовлено, пішли їсти кавуни, Білан зробив для себе кілька висновків, на підставі яких не варто було розповідати всім про побаченого під берегом невідомого гада. В усякому разі поки що.

Перше: Грицько Вовчук за десять хвилин до того плавав на тому ж місці і нічого такого не бачив. Він міг не дивитися в той бік, але не звернути увагу на величезну ящірку він тим більше не міг. Друге: нічого такого не помітив ніхто з двох десятків глядачів, котрі товклися на березі. А така величезна ящірка просто не могла проскочити повз них непомітно. Тим більше повз дівчат. Ось хто здійняв би вереск!

Значить, доведеться зі слиною на губах переконувати всіх, що він таки бачив чудернацького гада. Який невідомо де взявся і невідомо куди зник. Білан визнавав свій переляк під час стрибка. І завжди знайдеться який-небудь Вітько Соломаха, що розказуватиме всім про цього гада з гребенем на спині просто як про продовження переляку.

Марення переляканого київського пацана.

Так чи інакше, всім цим людям зайва інформація зовсім не потрібна. Згодом Максим планував розказати про своє видіння Денисові — цей повірить. Але що далі? Вони зберуться, повернуться на уривчастий берег і лазитимуть кругом, шукаючи велику ящірку? Білан не бачив у цьому дійстві жодних перспектив.

Але в тому, що явлення гада — певний знак, він не мав жодного сумніву. Адже коли вони повернулися після кавунів додому до Денисової бабусі Галі, та зустріла їх повідомленням:

— Діти, виручайте нашого Сидоровича!

— Це хто? — запитав Максим.

— Місцевий дивак, — махнув рукою Денис. — У школі працює.

— Вчитель, природознавство нашим дітям читає, — пояснила Максимові бабуся Галя. — Чоловік справді дивний. Молодий, в Києві вчився, навіть за кордоном якусь там практику проходив чи що. Йому і там, і там пропонували. А він узяв і сюди повернувся, в Зозулясте, додому. Вчитель, який розповідає дітям про природу, сам мусить на природі жити. Це він так усім пояснив. У нас тут природа, а в містах що? Асфальт, брудне повітря, бродячі собаки.

При згадці про бродячих собак Денис і Максим із розумінням перезирнулися. В пам’яті ще жили спогади про пригоди в лігві бродячих собак та їхнього психа-хазяїна, пережиті не так уже й давно, лише пару місяців тому.

— Ну ось такий він чоловік, — розвела руками баба Галя. — Школа в нас у селі непогана, бо село не найгірше, я вам скажу.

— Та я знаю, — перебив її Денис.

— А я не тобі розказую! — бабуся дала онукові легенького щигля, аби не перебивав старших. — Словом, таких, як наш Сидорович, пошукати треба. Оце прибіга вдень до мене. Каже: «Петрівно, твої хлопці знамениті не хочуть до Полтави поїхати? Я вже автобуса знайшов, весь свій природничий гурток загітував. Ще двох людей не вистачає».

— Для чого? — поцікавився Білан. — Метеликів ловити чи коників?

— Які в Полтаві метелики й коники? — не зрозуміла баба Галя. — Там зараз якийсь зоопарк приїхав. Навіть не зоопарк, а цей… я же він сказав… Господи, язика зламаєш! Екзот… екзит… Тьфу, різні гади, словом. Небачені тут.

— Екзотичні, — здогадався Максим. — Я знаю, є така штука. Екзотаріум називається.

— Як-як? — майже хором перепитали бабуся і Денис.

— Ек-зо-та-рі-ум, — повторив Максим по складах. — Знаєте, в кожному зоопарку є відділ, де живуть різні плазуни та просто гади. Змії, жаби, черепахи, навіть крокодили. А це окрема історія: збирають екзотичних гадів з усього світу. Яких не всюди і не завжди побачиш. Такі собі потворні плазуни, чудовиська в скляних клітках.

— Ну, десь так Сидорович мені й товкмачив, — кивнула баба Галя. — Йому двох людей не вистачає, щоб поїхати в Полтаву і подивитися на тих ек… гадів, одним словом. Водій бусика хоче двадцять п’ять гривень з людини. І саме п’ятдесяти йому не вистачає. Тобто, двох бажаючих. Мені так Сидоровича шкода, що я готова ці гроші йому за вас віддати, аби лиш він на своїх потвор подивився. І дітям заодно показав: до Полтави ближче їхати, ніж до Києва, та й простіше.

Черненко знизав плечима, повернувся до Білана:

— Ти як? Прокататися хочеш?

Максим згадав очиці великої ящірки, її хижо настовбурчений гребінь.

— У Києві все одно дивитися на таке ніколи. Раз є така нагода, тим більше — хорошу людину виручити… Чого б і ні! Тільки, Галино Петрівно, мені батьки гроші залишили. Так що я сам за себе можу заплатити.

— Поїхали, — погодився Денис. — Глянемо, що там за страшні рептилії.

— Ось і добре! — заметушилася баба Галя. — Піду подзвоню Сидоровичу, хай спить спокійно. А їхати завтра рано, діти. Так що не гасайте сьогодні дотемна.

6. Пророчий сон
О сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.

Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трошки старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[6] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.

Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшовся по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді — тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.

До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.

— Насправді, діти, зіткнутися з такими гадами десь на природі — приємного мало, — вів він. — Але весь фокус у тому, що тут, у нас, на Полтавщині чи десь іще в Україні цих тварин у природних умовах ви не побачите. Гадюки в нас водяться, змії мідянки теж…

— Я в річці мідянку бачила! — піднесла руку якась дівчинка.

— Правильно, є, — погодився учитель. — А ось анаконду, пітона чи кобру ви можете побачити тільки по телевізору. Дехто навіть думає, що таких рептилій у житті не буває. Мовляв, це нас так лякають. Але грамотні люди повинні знати якомога більше не лише про братів наших менших із свого краю, а й про мешканців інших країв.

— Змії мені не брати! — озвався з-за спини Максима пухкенький хлопчик років одинадцяти.

— Все живе — наші брати! — глибокодумно підніс пальця до стелі Сидорович.

— Чого ж їх тоді ловлять і в клітки саджають? — не вгавав пухкенький.

— Не в клітки, а в акваріуми, — виправив учитель. — Зібрання таких акваріумів називається тераріумом. Саме в тераріум ми зараз і їдемо. А ловлять їх, Миколо, з багатьох причин. Хоча б для того, щоб ти, хлопчик із українського села, побачив живу анаконду, на яку полюють індіанці Амазонки. Або для того, щоби по можливості зберегти хоч якусь тварину від знищення. Люди, Миколо, нищать змій, скорпіонів, ящірок, крокодилів тощо. Коли через природній страх, коли — для наживи. Опудала з них роблять, сумочки, паски. З одного боку, ці тварини зовсім не симпатичні. Дехто з них справді може напасти на людей. Але з іншого боку, Миколо, люди знищують не гада, а намагаються подолати таким варварським способом свій страх перед ним. Тому видовище живої екзотичної рептилії за склом — більш безпечний для цього живого створіння спосіб подолати свій страх. Зрозуміли мене всі?

— Запитання можна? — не стримався Максим.

— Так-так, звичайно, — чомусь заметушився учитель.

— А що це за чудо таке: велика ящірка, плямиста, бурувато-коричневого кольору, з гребенем від голови до спини?

— Гребенем? — перепитав Сидорович.

— Ага. Як у риби йоржа.

Чомусь при згадці про йоржа всі дружно засміялися.

— А чому ти раптом про це запитав? — поцікавився учитель.

— Справді, — повернувся до товариша Денис. — Де це ти таке бачив?

— Наснилося сьогодні, — легко викрутився Білан. — Знав, що їдемо дивитися на екзотичних ящірок. Ось і приснилася чомусь одна.

— Баба Галя казала: гадина сниться — стережися ворога, — серйозно відповів Черненко.

— Забобони, — відмахнувся Сидорович. — Значить, ящірка з гребенем, кажеш… Швидше за все, гм… Думаю, ти говориш про морську ігуану. Якщо ти і міг десь її побачити, то хіба що справді в не дуже приємному сні. Цю рептилію вважають чи не найбільшою потворою серед їй подібних. В наших краях, зрозуміло, вона не водиться. Такі рептилії мешкають переважно на Галапагоських островах.[7] А відкрив морську ігуану світові, аби ви знали, не хто інший, як Чарльз Дарвін![8]

Тут учитель, видно, осідлав свого улюбленого коника і почав розповідати, хто такий Дарвін і який внесок він зробив у світову природничу науку. Захопившись, Сидорович уже нікого і нічого довкола себе не помічав. Денис присунувся до Максима ближче, прошепотів на вухо:

— Чого це тебе понесло з великими ящірками? Мені хоч не бреши, що наснилося.

— А я не можу запитати просто так? — ядуче запитав Білан.

— Ти — не можеш! — впевнено відповів Черненко.— Не крути, кажу. Чого це ти раптом рептиліями зацікавився?

— Бувають же і в мене причуди.

— Ти, блін, сам ходяча причуда! — Денис надувся і до самої Полтави приятелі їхали мовчки.

В Полтаві, як і ще в багатьох містах, Максим Білан ніколи не був. Тому, коли вони заїхали в це давнє місто, одну з колишніх гетьманських столиць, хлопець почав крутити головою, роздивляючись. Ніби читаючи його думки, учитель природознавства тут же перетворився на історика і почав сипати назвами, мов просом із мішка: Кругла площа, Пушкарівський собор, Технічний університет, Храм Віри, Надії, Любові тощо.

Нарешті вони під’їхали до міського краєзнавчого музею і біля входу побачили величезну афішу. З неї скалив гострі зуби якийсь доісторичний ящур. Над його головою півколом було написано:

ЕКЗОТАРІУМ!
Найстрашніші рептилії з усього світу!
Ласкаво просимо всіх сміливців!
— Прямо тобі сміливців! — озвався хтось із зозулянських школярів.

— А по-моєму, нормальний рекламних хід! — заперечив їм Черненко. — Хто себе боягузом визнає? Мовчите? Правильно. Значить, всі заплатять грошики і підуть дивитися на потвор.

— Ну, не так уже й усі, — уточнив Максим. — Купа народу повз музей ходить, і що? Всіх зачіпає оцей заклик? До речі, там, по-моєму, зачинено. Зарано приїхали?

Але ні. Автобус стояв досить близько до входу в музей. Години роботи було чітко видно: з дев’ятої ранку до шостої вечора. Вони приїхали якраз вчасно. Нікуди не квапилися, підкотили точно до відкриття. Проте Сидорович вже вкотре марно намагався відчинити двері. Коли вчителеві набридло смикати за ручку, він почав відчайдушно бити у двері.

Наче допомогло. Двері відчинилися, на поріг вийшов, не зовсім ввічливо відштовхнувши Сидоровича, молодик у синій формі служби охорони. Незважаючи на спеку, формена сорочка на ньому була з довгими рукавами. Чоловіки поговорили між собою. Зі свого місця Максим бачив, як у процесі розмови вчитель мінявся в обличчі. Потім, коли охоронець зник за дверима, знову зачинивши їх за собою, Сидорович на ногах, що, здавалось, не гнулися, повернувся в автобус.

— І таке буває, — вбитим голосом сказав він. — Учора звідси вкрали трьох екзотичних тварин. Тепер їх шукають, огляду нема. Бач, — він глянув на Максима, — сни таки збуваються.

— Тобто? — не зрозумів він.

— Гадина сниться — стережись ворога, — повторив Сидорович слова Черненка, який, у свою чергу, цитував свою бабу Галю. — Ось вороги тут і побували. До того ж украли вони, серед інших, саме морську ігуану. Точно таку, як ти, хлопче, описав.

7. Заборонена мода
Аби хоч якось згладити поразку, вчитель запропонував усім, раз уже приїхали, покататися Полтавою. Водій не заперечував — гроші йому все одно заплачені. Ніхто зі школярів теж не був проти — раз уже приїхали, то чому б не покататися.

Тепер усі більш уважно роздивлялися місто з вікна автобуса. Максим, хоча його голова була заповнена іншими думками, теж мимоволі захопився. Адже він їхав не просто містом — він їхав музеєм героїчної історії.

Старовинний готичний Львів, який він побачив зовсім недавно, видався йому більш холодним та похмурим, ніж підтягнута, завжди готова до бою і геометрично правильна Полтава. На Круглій площі він звернув увагу на пам’ятник, по якому перед тим просто мазнув очима. Велична колона, яку ніби ввіткнули в постамент, схожий на бачений на картинках оборонний редут вояків вісімнадцятого століття, оточували гармати і поставлені на вістря мечі.

Максимові хотілося вийти, торкнутися гармати рукою і, чим чорт не жартує, прилаштувати руку до руків’я меча. Він розумів — бравого вояки з нього не вийде. Та як кожен хлопчисько, що захоплювався пригодницькими романами, він уявляв себе хоробрим воїном.

Та автобус поїхав далі. Максим почув лише, що ці мечі й гармати — пам’ятник на честь знаменитої Полтавської битви.

Коли автобус проїхав повз монумент, Черненко шарпонув Білана за плече.

— Слухай, сонько, мені хоч не бреши, добре?

— Це ти про що? — Максим зробив вигляд, що не розуміє.

— Про те саме! Сни твої пророчі! Спочатку ми їдемо дивитися на чудернацьких гадів, потім йому сниться потвора, схожа на морську ігуану, а тепер саме цю морську ігуану і стирили! Давай, дружбане, колися.

— Почекай трошки, о’кей? — попросив Максим і голосно запитав учителя: — Тарасе Сидоровичу, а той, з музею, не сказав, кого ще вкрали?

Педагог перервав свою зовсім позбавлену жвавості розповідь про історію Полтави.

— Лопатохвостого гекона та леопардового хамелеона. Це дуже показово, скажу я вам!

— Що ж тут показового? — запитання Білана вже ставали схожими на допит, але помічав це тільки Черненко.

— Морська ігуана, індо-малайський лопатохвостий гекон та леопардовий хамелеон з Мадагаскару — найпопулярніші екзотичні рептилії в приватних колекціях.

— А що, є такі, хто збирає гадів? — здивувався Денис.

— Я вам скажу, друзі мої дорогі, що це не просто нинішня мода. Це пошесть. За можливість мати вдома таку екзотичну іграшку колекціонери платять грубі гроші. Адже законно ввезти таку тварину в нашу країну можна лише для потреб зоопарку. Або якщо науковець досліджує таких рептилій. І досліджувати в даному випадку не означає вбивати і патрати ножем. Колекціонери замовляють таких рептилій контрабандистам. Або злодіям, які крадуть їх ось із таких пересувних тераріумів.

— Ясно, — Максим зітхнув і відкинувся на спинку сидіння. Денис знову хотів про щось його запитати, та хлопець приклав пальця до вуст і заплющив очі. Черненко скреготнув зубами. Він не любив чогось довго і терпляче чекати. Та мабуть, доведеться.

Знову повернувся до вікна. Саме зараз вони проїжджали проспектом повз квадратну площу, на якій між гранітними кубами примостився кам’яний лев. Над ним височив обеліск із гербом на вершині. Вчитель пояснив, що це — давній герб Полтави.

Денис ще кілька разів спробував заговорити до Максима, але той мовчки відмахувався. Лише коли всі вийшли на Панянському узвозі, щоб піднятися на оглядовий майданчик і подивитися з найвищої його точки на річку Ворсклу та на знаменитий Хрестовоздвиженський монастир, Білан відчув: він готовий до розмови. Тепер щось підказало йому: приятель не засміє і не почне крутити пальцем біля скроні.

Тож коли автобус зупинився біля знаменитої полтавської Каштанової алеї і гурт школярів рушив за Сидоровичем, який знову щось розповідав, Білан трошки відстав. Те саме зробив і Черненко.

— Ну? — нетерпляче запитав він, щойно хлопці позбавилися сторонніх вух довкола.

— Гну, — в тон йому відповів Максим і коротко розповів про вчорашню дивну пригоду попід берегом.

— Чого мовчав? — буркнув ображено Денис.

— А ти б повірив? Та й не до того було. Січеш, що вимальовується? Гада з Галапагоських островів я бачив учора по обіді. Крадіжка сталася, як я розумів, учора вранці. Якби раніше, природолюб знав би наперед, що виставка потвор зачинена. Значить, він загорівся ідеєю, довідався що і як, і весь поринув у пошуки автобуса та формування групи цікавих. Як же галапагоська морська ігуана опинилася на березі річки Хорол, причому недалеко від села Зозулясте? Ніяких думок нема з цього приводу?

— Слухай, не кобенься! — роздратовано кинув Денис. — У тебе вони вже точно є. На мої думки тобі начхати.

— Мислю я собі так, — почав складати два і два Максим. — Хтось украв трьох рептилій на замовлення якогось колекціонера. І шукати замовника треба не десь у далеких світах, а у Зозулястому чи його околицях. Бо як інакше ігуана могла потрапити в ваші краї?

— До речі — як? Втекла?

— Поки що відповіді в мене нема. Бо я нічого не знаю про звички цих гадів. Ти краще подумай, хто в Зозулястому міг би бути кандидатом у колекціонери.

Весь цей час хлопці повільно йшли алеєю. Після цього запитання Черненко зупинився.

— В нашому селі такі потвори точно нікому не потрібні. Є звичайно, куркулі, але щоб викидати гроші на різних там ящірок чи, Боже збав, зміюк із жабами… Я тут усіх знаю, можеш мені повірити.

— Вірю, — кивнув Максим. — Тому й питаю. Думай ще.

Денис почухав лоба.

— Що ти там про околиці говорив?

— Які околиці?

— Ну замовника треба шукати в самому селі або околицях. Слухай, за село я поручуся. А ось околиці варті уваги. І тут уже на наших сільських людей не гріши. Тут швидше ваші, київські можуть бути при справах.

— А ваші, значить, уже не київські? — ядуче поцікавився Білан. — Давно таким патріотом став?

— Ти чувак, до слів не чіпляйся. Кажу — ваші, значить, ваші. Крутелики, знаєш таких?

Від несподіванки в Максима відібрало мову. Кілька секунд він стояв і мовчки хапав ротом повітря, наче викинута на берег риба. А тоді його мов прорвало.

— Значить, мої батьки, по-твоєму, крутелики? Банкіри-депутати-мільйонери-бандити, так? Якщо в нас машина є і квартира трикімнатна, якщо тата за кордон запрошують, значить, у нас десь у стіні глечик із золотом замурований?

— Тихо. Ша, — здав назад Денис, розуміючи, що бовкнув зайвого. — Я той… Не те хотів сказати… Словом, ну… Оті самі кияни з грішми…

— До чого тут кияни з грішми?

— Хати купують за селом чи ділянки. І будуються там, типу дачі. Таких уже четверо. Всі — з Києва. В них тут, як кажуть, літні резиденції.

Максим криво посміхнувся.

— Ти справді нічого не знаєш про великі гроші. Справжні багатії купують будинки під Києвом. Кілометрах у десяти, двадцяти, хай тридцяти від столиці. А тут — більше двохсот. І до Полтави шлях не такий уже близький. Щоби ти знав, розумнику, ділянка чи будиночок на околицях твого улюбленого Зозулястого не може коштувати аж так дорого. Значить, купують його ті кияни, в яких грошей не так багато, як гонору. Мовляв, і в мене особнячок заміський є. Дарма, що далеченько від Києва. Зате природа, річка, свіже повітря. Знову ж таки — Полтавщина, колиска України.

— Красиво заговорив, — оцінив Черненко. — Нехай там як, але якщо когось і підозрювати, то тільки одного з цих чотирьох прибульців. Більше нікому тут заокеанські потворні плазуни не потрібні. Наші дядьки та тітки не знають навіть про таку моду на гадів.

Хоч яким ображеним у кращих почуттях був Максим, довелося визнати: Денис правий.

8. Меню гадів
Не можна сказати, що учні Сидоровича були розчаровані чи незадоволені поїздкою.

Подумаєш — змій, ящірок та жаб не побачили. На полі та в річці такого добра — хоч греблю гати. Зате покаталися, Полтавою погуляли, морозива в кульках поїли, поміняли обстановку хоч на півдня. Чого ще треба для повного щастя?

Вчитель, здається, теж трошки відійшов від шоку. Навіть спробував диригувати своїми учнями, коли ті по дорозі назад вирішили хором заспівати якусь пісню з репертуару невідомого київським хлопцям українського естрадного виконавця. Місце біля Сидоровича було вільне. І Максим, який уже розробив спільно з Денисом план найближчих дій, скористався моментом і пересів до природознавця.

— Можна біля вас?

— Валяй, — кивнув той, за звичкою посунувши окуляри, що сповзли з перенісся.

— Тарасе Сидоровичу, я запитати хочу: а ось ці гекони, хамелеони, інші плазуни, яких крадуть, — їх же чимось годувати треба, правда?

— Ну звісно, — кивнув учитель. — Всі живі створіння їсти хочуть.

— Важко для них корм знайти?

— В великому місті — елементарно. Це ж, як я казав, заборонене хобі, про яке всі знають. Так що прогодувати домашнього пітона, алігатора, навіть тигра — не проблема. Не кажучи вже про таких не дуже великих створінь, як гекони.

— Я бачив багато ящірок по телевізору. Але гекона від хамелеона не відрізню. Хіба що хамелеон колір міняє, правильно? — обережно вів далі Білан.

— Так, — розмова на улюблену тему захоплювала Сидоровича, хлопець розрахував правильно. — Народжуються вони сірими чи коричневими. А з часом стають більш яскравими і при цьому залишаються смугастими. Кольори такі красиві, що леопардовий хамелеон у колекціонерів дуже популярний. Тим більше, що до людей тваринка швидко звикає. В нього, знаєш, таке коротеньке тіло, довгий хвіст і луската спина.

— З геконом його сплутати важко?

— Гекон, Максиме, зовсім інший плазун. Він зовсім не яскравий. Сірий, зелений або такого землистого кольору, трошки схожий на таке собі дитинча крокодила. Лапи в нього широкі, пласкі та чимось нагадують лопаті гвинта чи вентилятора. Тому і назва така. Тваринка взагалі унікальна: на волі живе два роки, а в неволі — близько чотирьох. Дуже швидко звикає до людей, тому і популярна.

Перш ніж запитати далі, Максим витримав паузу, аби Сидорович не поцікавився, звідки раптом такий активний інтерес до вкрадених екзотичних тварин.

— От якби їх помістити в тутешні природні умови, вони б вижили самі, без сторонньої допомоги? Ну розумієте, аби хтось почав тут розводити всю цю гидоту…

— В природі, хлопче, гидоти не буває! — повчально промовив педагог. — А так… поняття не маю. Ще ніхто не пробував. Думаю, вижили б, особливо гекони. Вони люблять відкриті простори. А в нас же край не лісовий. Правда, серед поля на сонці ті ж гекони довго не протягнуть. Це ж не наші звичайні сірі ящірки. Між іншим, таких ящірок гекони можуть їсти! Ще вони харчуються цвіркунами. Так само полюбляють зелених коників. У цьому їхні смаки з хамелеонами збігаються. Правда, до меню леопардового хамелеона додають іноді маленьких польових мишенят. Тільки це, я вважаю, варварство. А ти, я бачу, зацікавився?

Білан обережно промовив:

— Все це для мене нове. Ось і думаю, як люди можуть брати на утримання таких тваринок…

— Вірно думаєш, — погодився Сидорович. — Не всі до цього готові. В когось тварина здихає. Комусь вона набридає, і її викидають чи спускають в унітаз. Хтось викидає в наші водойми, а це означає, що тварина помре. Серйозна проблема, хлопче, серйозна.

Вирішивши, що дізнався вже достатньо, Максим ще для годиться запитав природознавця про те, що зовсім не стосується екзотичних плазунів і повернувся на своє місце, біля Черненка.

— Ящірки і коники, значить, — гмикнув той, вислухавши товариша. — Коники-горбоконики… Про мишенят нічого не скажу, а такого добра, як коники-стрибунці, на нашому полі вистачає. Тільки що це нам дає? Думаєш, хтось із наших дачників піде сам ганятися за комахами?

— Найгірше, що може бути, — збирач гадів привіз корм із собою, з Києва чи де він там ще продається,— сказав Максим. — Тоді доведеться шукати інший спосіб, як його вирахувати. Якщо нам пощастить, наш невідомий колекціонер спробує шукати корм тут, на місці. Звісно, сам він полем стрибати не буде. Але, — Білан багатозначно глянув на Черненка, — хто б не ловив коників у полі, він сам чи хтось для нього, вночі це робити неможливо. Отже, — підвів він риску під сказаним, — ким би не був той, кого ми шукаємо, коників та, можливо, ящірок для нього ловитимуть серед білого дня. На полі.

Черненко азартно потер руки.

— Далі — елементарно, Вотсоне! Серед поля не сховаєшся. Видно далеко. Лишається випасати мисливця на коників.

Скоро автобус заїхав у Зозулясте. Всі дружно подякували водієві та Сидоровичу і дуже швидко розбіглися кожен у свій бік.

9. Полювання на коників
Годинник показував час обіду, проте їсти Максиму з Денисом не хотілося. І все ж вони прийшли додому і слухняно витримали випробування гарячим борщем баби Галі в тридцятиградусну спеку. Лише коли настала черга традиційних галушок із сиром та сметаною, Черненко почав свою роботу зі збирання потрібних відомостей.

— Ви ж все знаєте, ба’ Галь, — почав він.

— Ну Дениску, далеко не все. Я крім Хорола, Пирятина, Полтави та вашого Києва ніде за свої п’ятдесят вісім не була. І телевізор у мене лише дві програми показує. Так що…

— Я не про взагалі, я про Зозулясте, — уточнив Денис. — Тут-то ви все знаєте?

— А ясна річ! — бабуся Галя розплилася в рум’яній посмішці. — Все життя тут прожила! В кожну баюру вступала, об кожен горбок перечіпалася!

— Тоді ви точно повинні знати, хто оті чотири хати на тій околиці, яка ближче до річки, купив. Бо ми в автобусі завелися: одні кажуть — кияни, інші — полтавчани.

Бабуся здивовано глянула на онука.

— Яка різниця? Тим більше, що всі праві. Ту хату, в якої другий поверх добудовується, де старий Панько жив, його родичі полтавській родині продали. Чула я, добудують вони її і здаватимуть комусь під дачу, бізнес такий. Поруч хата соломою крита і не перебудовується — це київський художник її купив. Бачила його кілька разів. Щасливий, мов слоненя. Все життя, каже, мріяв про щось справжнє, і ось отримав. Далі добротна хатинка — директора якогось полтавського заводу. Він сюди батьків своїх переселив, так вони захотіли. Навідує акуратно. Четверта, з верандою — знову київського чоловіка власність. Зовсім недавно купив, десь навесні. То стояла безхазяйна, онуки тітки Катерини ніяк продати не могли. Все якісь грубі тисячі хотіли. Кажуть, таки за безцінь віддали. Хто такий цей чоловік, чим займається — поняття не маю.

Аби поміняти тему, Денис попросив компоту, баба Галя пішла по нього, а коли принесла — почала оповідати якісь сільські новини: чия курка на чий двір зранку встигла забігти, чия корова куди забрела абощо. Вислухавши необхідну порцію чуток, хлопці подякували за обід і подалися в поле.

— Як думаєш — хто? — запитав по дорозі Денис.

— Можуть бути й полтавчани. Там теж, думаю, є фанати гадів. І сховатися зі своїм тераріумом тут — миле діло, — припустив Максим.

— Справді, хто завгодно. Як діємо?

— Методом наукового тику, як завжди, — відповів Білан. — Нічого підозрілого не надибаємо — спробуємо вирішити проблему з іншого боку. Не придумав ще, але придумаю.

Село скінчилося. Попереду виблискувала водою річка Хорол. Трошки далі, ген через поле, майоріли ті самі чотири будинки. Стояли вони не поруч, були розкидані недбало, ніби хто жменю горіхів з кошика жбурнув. Хата художника примостилася під тихими вербами. Двоповерхова забудова, обгороджена абияк збитим парканом, стояла ближче до берега. Десь між ними бовванів добротний будинок батьків полтавського директора. І ближче до битого шляху стояла хата, куплена за безцінь чоловіком невідомої професії.

Яку хочеш — вибирай.

Але увага товаришів раптом перескочила з потенційних схованок збирачів гадів до кущів верболозу.

З них діловито вийшов хлопець і, пройшовши кілька кроків, став серед поля. На пекуче сонце він, здається, не зважав.

Зняв з голови кепку з довгим козирком.

Присів навпочіпки.

Потім став навкарачки. Завмер з кепкою в руці.

А тоді сіпнувся вперед, накриваючи щось у траві.

Не було жодних сумнівів: Костик Чепіга з сусіднього села Бережани ловив тут коників.

Ось так — звір на мисливця біжить. Або все простіше: у тих, для кого ці коники призначалися, так само наставав час обіду. Чи як мінімум, чергової перекуски.

Навіть якщо Костик Чепіга і помітив Дениса з Максимом, жодних висновків для себе не зробив. Подумаєш — коників ловить. Які небезпечні для нього висновки можна зробити, спостерігаючи за цим безневинним зайняттям? Дійсно, полюючи серед поля за кониками, стерегтися чи боятися справді нема чого.

Р-раз — Костик упіймав ще одного стрибунця і закинув комаху в спеціально приготовану коробочку.

Максим дещо розгубився. Справді, якось швидко все в них зрослося. Ще кілька годин тому вираховували можливості виходу на крадія або ж скупника крадених плазунів, і ось будь ласка, мов концерт на замовлення… Білан спробував знайти такому везінню логічне виправдання. Крадіжка сталася тільки вчора. Полонені тварини виявилися ненажерами. Попросити про послугу невибагливого хлопчину з сусіднього села, яке не так уже далеко від Зозулястого, — значить, не привертати до себе зайвої уваги місцевих…

З одного боку, правильно все. З іншого — ой як притягнуто за вуха.

Поки Білан розмірковував, що сталося: невідворотне торжество залізної логіки чи звичайне везіння, Черненко вже прийняв самостійне рішення. Навпростець через поле він посунув до Костика. Той за цей час встиг покласти до коробочки ще кілька стрибучих комах.

— Здоров, малий! — привітався Денис. — Як, твої не натягали вуха за вчорашнє?

— Чого це? Подумаєш — не стрибнув… Твій дружок теж дарма геройствував, понтовило київське. І ніякий я тобі не малий.

— Великий, великий, — заспокоїв його Черненко. — Слухай, малий, якого дідька ти тут оце робиш? Гербарій збираєш?

— Гербарій, до твого відома, це засушені листочки та стеблинки, — гордо відповів Костик, пишаючись своєю обізнаністю. — Сіно, коротше. Корів годувати. А я тут бізнесом займаюся.

— Коників засушуєш?

— Мені за них Анатолій Федорович по гривні за штуку платить! Рибу я ловив учора під вечір, а він підходить. Теж, каже, рибалка. Хоче сома вловити, а він добре на коника клює. Сам він ловити їх не годен, ось мене попросив.

Тим часом Максим, розуміючи, що відбувається важлива розмова, рушив до них.

— Давай, Костику, старайся, — Денис нагнувся і поплескав його по плечу. — Це який Анатолій Федорович? Завклубом наш?

— У завклубом вашого руки не до вудки виросли, — в голосі Костика чулася зневага. — Звати вашого завклубом не Анатолій Федорович, а Федір Анатолійович, Цей, натомість, — солідний чоловік. Он його хата, бачите?

Білан наспів саме тоді, коли ловець коників показував рукою на хату, куплену за безцінь загадковим киянином.

10. Спокуса очевидна
Побажавши Костику Чепізі успіхів у його важкій та благородній справі, приятелі пішли геть.

Обом дуже хотілося дізнатися більше про цього Анатолія Федоровича. Та розпитувати Костика довше було ризиковано. Не змовляючись, обоє зрозуміли: навряд чи Костик знає про свого працедавця щось більше, ніж як його звати та місце, куди йому треба приносити наловлених коників. До того ж наполеглива цікавість навіть може насторожити ловця стрибунців.

«Чого це ви питаєте?» — «Так, просто…» Це нелогічна відповідь на цілком природне запитання. Ні; зараз світитися не хотілося.

Не знаючи, куди йти, хлопці рушили навмання, подалі від збирача коників. Ноги самі винесли їх до того краю берега, з якого вчора Максим стрибнув на велосипеді і під яким побачив морську ігуану з водоростями в пащі. Денис присів на прибережну траву. Максим опустився навпочіпки — він не любив сидіти на землі. По його голій нозі дуже швидко почала дертися нагору, до коліна, мураха. Збивши комаху щиглем, Білан промовив, дивлячись не на Черненка, а на повільний плин течії води Хоролу:

— Вилами по воді.

— Ти до чого? — стрепенувся Денис.

— До того, — в тон йому відповів Максим. — Цілком може бути, що Анатолій Федорович з он тієї хати, — він кивнув головою кудись позад себе, — виявиться безневинним рибалкою. Спить і бачить, як би оце вловити величезного сома. І припахав сільського хлопця ловити йому коників у полі. Тільки, мені здається, дорогувато він платить за одного коника.

— Думаєш, коник-стрибунець не коштує своєї гривні? А спіймати його ти пробував?

— Дорого, дорого, — відмахнувся Білан. — Я не рибалка. Тільки мені здається, що для того, аби закинути вудку на сома, коробка комах не потрібна. Десяток — то максимум. Костик же розігнався. Ти що — одна гривня за штуку!

— Значить, — підсумував Черненко, — ти тут заперечуєш сам собі. І в той же час відповідаєш на власне запитання, може бути Анатолій Федорович простим рибалкою чи ні.

— Поясни.

— Легко, — Денис вмостився зручніше і не зважав на кількох мурах, які сновигали по його нозі. — Подумай не як київський хлопчик, а як сільський. Справді, Костик чи хтось інший будуть стрибати за кониками по чистому полю і за копійки. Десять, двадцять, п’ятдесят — тут до копійок ставляться ще як до грошей. Це в Києві одну чи дві копійки у магазинах чи кіосках за гроші вже не вважають і кажуть: «Забери, мамці своїй занесеш!» Сільський погляд інший: копієчка до копієчки. Але Костика спокусили не копійками, а відразу гривнею. Для чого?

Максим ще не зовсім міг спіймати логіку приятеля. Тому промовчав. А Дениса вже несло далі. Він помітно пишався власною догадливістю.

— Я тобі скажу для чого. Справді, спокуса дуже велика: отримати по цілій гривні за кожного зловленого коника. І обмежень, наскільки я зрозумів, не існує. Ти почув від Костика, скільки саме комах треба тому чоловікові?

Білан похитав головою.

О! — Черненко ляснув себе по коліну, скидаючи заодно неуважну мурашку. — Наловить Костик двадцять коників — буде йому двадцять гривень. Наловить п’ятдесят — буде півсотні. А ти уяви, як у пацана зараз фантазія розгулялася і він уже ловить шістдесят, сімдесят чи навіть сто коників? За таку перспективу він буде старатися на совість, повір мені. Значить, замовнику справді треба щонайбільше комах. І він, як мені здається, справді готовий за них заплатити. Сільський хлопець Костик Чепіга ловитиме їх для нього, не питатиме зайвого і загалом лишиться щасливим. Тепер ясно?

Нарешті до Максима почало доходити.

— Отже, йому справді потрібно багато стрибунців?

— Не просто стрибунців. Багато корму. Я нічого не знаю про екзотичних рептилій. Тільки мені здається, відсутністю апетиту вони не страждають. Жеруть як не в себе. Лишається тільки це перевірити. Ти як, готовий?

Замість відповіді Білан звівся на рівні ноги, потупцяв, розминаючи їх, а тоді підійшов до краю берега. Глянув униз, тоді сказав:

— Шансів мало. Але давай полазимо там, унизу. Раптом ігуана далеко звідси не втекла?

Денис знизав плечима. Максим тим часом, не дочекавшись відповіді, скинув футболку, шорти, капці, спустився вниз, до пологого берега, і зайшов у воду. Черненкові лишалося тільки взяти з нього приклад і так само, роздягнувшись, зайти в річку, але з протилежного боку. Спочатку хлопці бродили по воді біля берега, а потім трошки поплавали під урвищем, вдивляючись у ріденький верболоз.

Дарма. Жодних слідів морської ігуани. Тільки потривожені жаби з кумканням стрибали у воду, хлюпаючи, мов кинуті з берега камінці.

Вибравшись із води, хлопці підставили мокрі тіла під гарячі сонячні промені.

— Коротше, — мовив Денис, — іншого виходу я не бачу. Треба на розвідку йти. У стан ворога.

— Не ворога, а ймовірного супротивника, — поправив його Максим. Як ти це собі уявляєш? Якщо він і тримає десь украдених гадів, то сто процентів не надворі й не в сараї. Для цього існує хата. А ще краще — погріб. Там вогко, гади вогкість люблять.

— Тут можна сперечатися,— заперечив Денис. — Дивлячись які. Жаби, черепахи — можливо. Але якщо гекон — це звичайна ящірка, тільки індо-малайська, то він теж любить грітися на сонечку. Хіба що їх на певний час ховатимуть у льох, далі від людського ока. А так плазуни повинні жити в світлому приміщенні. Значить, він може тримати їх в одній з кімнат. Чи на горищі — там, я помітив, горище нормальне. Не ламайся, Максе.

— В смислі?

— В прямому! Нам що, в перший раз кудись на чужу територію забиратися? Діємо так, — Черненко відчув, що пора брати ініціативу в свої руки. — Зараз обсихаємо і сунемо туди. Стукаємо у хвіртку. Якщо хазяїн вдома, прикидаємося чайниками і питаємо, чи не потрібні йому коники. Або бабки чи метелики. Ондо жаби їх жеруть за милу душу, чого б не додати до меню плазунів ще й таких комах…

— Припустімо, він буде вдома. І комах йому не треба. Що тоді?

— Тоді — облом, — легко погодився Черненко. — Відступаємо, займаємо вигідну позицію і стежимо. Рано чи пізно хазяїн повинен вийти з хати. В магазин чи ще кудись. Це ж село, постійно щось треба. Тим більше нашому брату киянину, який звик два кроки до будь-якого магазину ступати. І коли він піде, тоді спокійно пробираємося на його територію. Далі — по ситуації. Простий план, простіше не придумаєш.

11. Халепа
Навіть при всьому бажанні сперечатися Максим не бачив, до чого можна причепитись. Інших варіантів у них просто не було. Тому кивнув і заплющив очі, підставляючи променям обличчя.

За півгодини хлопці вже підходили до хати загадкового Анатолія Федоровича. Коли йшли полем, Костика Чепігу вже не бачили. Видно, наловив коників і пішов, очікуючи небачених прибутків.

Підійшли до хвіртки. Денис постукав. Потім, побачивши новенький дзвінок збоку, натиснув на кнопку. Нічого, жодного руху з того боку.

Почекавши для вірності ще хвилин п’ятнадцять, хлопці нарешті наважилися. Денис штовхнув хвіртку, та господар приладнав до неї замок і зачиняв, просто так не відкриєш. Зробивши кілька кроків праворуч, Черненко став, розставивши ноги, оцінив висоту паркана. Тоді відступив назад.

Короткий розбіг, стрибок — і він учепився руками за край. Ривок — підтягнувся, закинув ногу, осідлав паркан. Максим так ніколи б не впорався з перешкодою.

— Лізеш? — запитав згори Денис.

— Якщо хвіртку зсередини не відчинити — навряд. Краще давай сам, а я тут повартую. Коли буде що — свисну.

— Ти ж не вмієш!

— Придумаю щось! — роздратовано кинув Білан. — Давай, бігом тільки, не барися там. Всього-то справ — у вікна зазирнути.

Кивнувши, Денис перекинув через паркан другу ногу і стрибнув, зникши в дворі.

Максим, глянувши довкола, знайшов для себе вигідну позицію за стовбуром густої верби. Звідти прекрасно видно хвіртку і частину дороги. Лише вмостившись на своєму спостережному пункті, Білан раптом зрозумів, що відійшов досить далеко від будинку. Його самого не видно. Господар не помітить його присутності. Але з цього місця хоч свисти, хоч кричи — Черненко все одно не почує.

Ситуація починала хвилювати Максима. Теоретично він не лишив товариша самого і сидить у засідці. Фактично від нього не було жодної користі. Якщо виникне критична ситуація, Денис просто змушений буде викручуватися сам. Попередити його про небезпеку не було жодної реальної можливості.

Тут же пригадалися американські фільми про шпигунів чи федеральних агентів, які, проникаючи на ворожу територію для розвідки, тримали зв’язок, озброївшись спеціальними приладами для переговорів. Сидячи в тіні верби, Максим Білан ще раз переконався: такі технічні штучки бувають лише в кіно. Реальне життя набагато складніше.

Час спливав повільно. Годинника в Максима не було, тому він не знав, скільки вже Денис шурує на чужому подвір’ї. Десять хвилин, двадцять, тридцять… Ні, тридцять навряд чи. Хоча все може бути: кожна хвилина тягнулася, мов доба.

Здавалося, Денис захопився. Проте поки все було спокійно. Дзижчали комахи, цвірінькали пташки, де-не-де кумкали жабки. Максим поволі заспокоївся: нічого страшного, зараз приятель усе закінчить і перелізе назад через паркан.

Та раптом він стрепенувся.

Далеко почулося гудіння мотору, і враз на обрії з’явився автомобіль. Він наближався швидко, і в Білана не лишилося сумнівів: він не їде мимо, а прямує просто сюди, до будинку Анатолія Федоровича.

В голову стрельнула безглузда і зухвала думка: кинутися просто зараз під колеса, здійняти якомога більше галасу. Не важливо, як він буде виплутуватися з цієї халепи. Головне — аби Денис за парканом почув шум, швиденько зорієнтувався і або втік городами, або десь заховався.

Тільки коли авто зупинилося біля будинку, якась дивна сила притиснула Максима до стовбура верби. Він не міг рухатися, не міг не те що кричати — слова сказати. Чоловіка, який вийшов з-за керма, він не знав. Високий, підтягнутий, в кожному скупому русі — гідність та повага до себе. Коротко стрижене кучеряве волосся викликало в Дениса несподівані демонічні асоціації. Пояснити їх він собі не міг.

Чоловік витягнув із кишені ключі від брами. Впевнено всунув їх у замок. Значить, він і є Анатолій Федорович, той, хто купив будинок за безцінь і про якого ніхто до пуття нічого не знав.

Але не його поява дала відповідь на всі запитання, над якими ще кілька годин тому билися хлопці. І не його поява змусила ноги Максима Білана прирости до землі, а плече — до стовбура.

З боку пасажира вийшов ще один чоловік. Максим упізнав його, хоча бачив якусь мить. І саме його поява остаточно переконала хлопця: шукаючи викрадача екзотичних тварин, вони рухалися навпомацки. Більше того — їхні припущення виявилися правильними лише наполовину.

Анатолій Федорович не крав ігуану, гекона і хамелеона.

Їх викрав його супутник. Охоронець краєзнавчого музею, який мав прямий доступ до мешканців екзотаріуму. Викрав на його замовлення — і продав. Потім ігуана кудись поділася. І якби не ця прикра оказія, слід інших вкрадених рептилій загубився б назавжди.

Хто буде шукати гекона з хамелеоном у звичайній хаті на околиці такого собі села Зозулястого…

Господар відчинив хвіртку, Пропустив гостя вперед. Потім зайшов сам.

Хвіртка за ним зачинилася. І якщо Денис Черненко не встиг сховатися, він таки скочив у серйозну халепу. Мозок Максима працював на повні оберти.

Як би не розгорталися події далі, вихід він бачив поки що тільки один.

Діяти треба негайно. Та часу це все одно забере. Тільки б Денис протримався.

12. «Ага, попався!»
За свого приятеля Максим переживав недарма.

Опинившись на подвір’ї, Денис роздивився довкола. Хата, невеличкий садок. В глибині саду — сарай. У таких селяни тримають інструменти: лопати, сапки, сокири. Майстрові люди ставлять там верстати. Хтось ховає в таких сараях велосипеди, санчата, просто різний мотлох, непотрібний у хаті. На його дверях висів амбарний замок.

Підійшовши до сараю і посмикавши замок, Денис гмикнув. Тоді обійшов будівлю довкола, спробував роздивитися щось крізь щілини в дошках. Дарма, темно. Зазирнув у саморобне прямокутне віконце, засклене брудним порошним склом. Теж нічого.

Махнувши рукою, Черненко повернувся до будинку. У тому, що нинішня розвідувальна вилазка — марна справа, він уже переконався. Та визнавати поразку і відступати зовсім не хотілося. Раз уже почав, треба довести справу до кінця.

Тому він так само обійшов хату довкола, зазираючи в кожне вікно. Два вікна вели до великої кімнати, очевидно — зали. Крім стареньких меблів, явно вивезених з Києва спеціально сюди, на так звану дачу, і телевізора Черненко нічого не побачив. А ось два других вікна насторожили його. Вони виявилися щільно заштореними. Значить, є що ховати, вирішив хлопець.

Годилося б для чистоти експерименту зазирнути ще на горище. Тим більше, що воно гостинно зяяло прочиненими дверцятами. А драбина валялася біля сараю.

Спокуса була дуже великою. Денис підхопив драбину, підтягнув її до стіни будинку, прилаштував. Із мавпячою швидкістю видерся нагору, застромив голову всередину. Пахнуло тим, чим завжди пахне на горищі: сіном, пилом та мишами. На диво, воно виявилося зовсім порожнім. Там не лише не тримали акваріуми з викраденими гадами — там взагалі нічого не тримали. Чисто і порожньо.

Розчарування дало несподіваний ефект: Черненко замість того, аби відразу спускатися, примостився на верхньому щаблі драбини й замислився. В голові крутилося: чи є з горища вихід до хати, всередину? Особливо його хвилювали оті зашторені вікна. Пробратися б туди і подивитися, що ховає господар за темними шторами. І чому взагалі так старанно ховається від людей — замок у хвіртку врізав. У селі всі зачиняють хвіртки на клямки, а цей бач — замурувався…

Тому, коли до будинку під’їхало авто, Денис пізно схаменувся. Можна було стрибнути з драбини і сховатися за сараєм. Та він підсвідомо обрав інший сховок: завалившись на бік, перекотився через нижній щабель всередину горища. Розпластався на порошній підлозі, принишк.

Він не бачив, хто зайшов на подвір’я. Чув тільки голоси. Спочатку хряснула, зачинаючись, хвіртка, а потім перший голос, різкий та неприємний, продовжив якусь перервану розмову:

— Ти зі мною, шановний, у різні там ігри дурнуваті не грайся. Не треба цього!

— Так я хіба граюся? — другий голос був молодшим і звучав нахабно. — У Полтаві нам зустрічатися ризиковано. А тут нормально, нікому до нас діла нема. Жодного, як ви кажете, шпигунства.

— Я тобі, дурню, не про шпигунство зараз кажу. Для чого ти взагалі сюди приперся після вчорашнього? — дратувався власник різкого голосу.

— Бо вчора ми не договорили. І я, здається, дав вам це зрозуміти. Хіба ви не зрозуміли, що ми з вами в рівних умовах?

— Ми з тобою, шановний, ніколи не будемо їсти з однієї тарілки. Закорбуй це собі на лобі. Я знаю, для чого ти сьогодні до мене приїхав. І відразу скажу:і більше, ніж я обіцяв, ти не отримаєш. Навіть якщо ти показав мені свій гонор і викинув ігуану в річку, цим ти мене не переконав.

— Слухайте, Федоровичу, я ж можу запросто подзвонити, і сюди, до вас, приїдуть захисники живої природи, — хоча власник нахабного голосу і намагався погрожувати, Денис зі свого сховку чув у голосі швидше відчай, ніж реальну загрозу.

— То й що? Нехай їдуть. Я лише покупець, колекціонер. Мої годованці тримаються в належних умовах. Я над ними не знущаюся. Приватні тераріуми є сьогодні в сотень людей. Тих, ким ти мене тепер лякаєш, більше зацікавить, де я беру тварин, офіційно заборонених для приватного ввезення в Україну. Ти сам це розумієш, тому засунь собі свої погрози в те місце, яким ти, схоже, думаєш. Це ж треба додуматися: рідкісну морську ігуану пожбурити в річку тільки для того, аби переконати мене: тобі зовсім не важко викинути рідкісну тварину. Тобі їх не шкода, бо за вдвічі більші гроші, ніж ми домовлялися, я екзотів купувати не буду. Але я все одно не платитиму більше! Мені потрібні ці гади. Для чого — не твоя справа. Тільки я не такий природолюб, щоби тремтіти за долю кожної потворної гадини.

— Ви просто жлоб, Федоровичу! — зробив нахаба цілком логічний висновок. — Я ж раніше в міліції працював. Не довго, але достатньо для того, щоб зв’язки зберегти. Коли ви поцікавились, чи можу я за певну суму викрасти для вашої колекції трьох годованців того тераріума, я навів про вас довідки. Хату цю ви купили за малі гроші — скористалися безвихіддю власників. Трьох крадених рептилій хотіли купити в мене за ціною однієї. Теж розраховували, що крадене дешевше коштує. Та я ціну цьому всьому дізнався. І становище моє не таке вже критичне. Добре, не нацькую я на вас любителів природи. Зате інші хлопці можуть приїхати. Ті, хто її ненавидить. Решту ваших гадів у Хорол повикидають, а ви нікуди не поскаржитесь, бо пояснювати багато чого доведеться. Так що з вас, Федоровичу, ще два рази по стільки. За ігуану теж доведеться заплатити. Не думайте, що ми тут, у провінції, в тім’я биті. Що таке?

Розмова раптом підозріло швидко урвалася. Денис грішним ділом вирішив — зараз хазяїн нападе на свого нахабного спільника і щось йому зробить. Та замість цього почув:

— Я драбину сюди не ставив.

Денисові забило подих. Він обережно посунувся вглиб горища.

— Тобто? — перепитав нахабний голос.

— Вона лежала біля сараю. У мене пам’ять чудова, все ж таки математик.

Запала тиша. За кілька довгих секунд її порушив звук, від якого Черненкові стало зовсім лячно — скрипіння дерев’яних сходів драбини. Хтось піднімався вгору.

Тікати не було куди. Денис стиснув зуби, приготувавшись до найгіршого.

— Ага! — почув він голос різкий голос Анатолія Федоровича. — Ось тут хто! Попався, злодюжко! Давай, злазь, все одно ж витягну.

13. Серед отруйних змій
За руку себе смикати Денис Черненко не дозволив. За вухо — тим більше. Слухняно зліз із горища і став перед двома дорослими чоловіками.

Анатолій Федорович не сподобався йому відразу. Було в цьому чоловікові щось неприємне. Зовні він нічим не нагадував типового поганого хлопця з телевізійних бойовиків, але приховану загрозу просто випромінював. З таким жарти погані, це ясно.

Його співбесідник, власник нахабного голосу, навпаки, виявився молодим хлопцем із широким відкритим обличчям. Денисові навіть здалося: він бачив цього нахабу, причому зовсім недавно. А ось коли і де — згадати не міг.

— Так, шановний, — тон хазяїна будинку не віщував нічого хорошого. — Значить, по чужих горищах лазимо? І чого ж ти тут шукаєш? Щось украсти хотів?

Денис мовчав. Він просто не знав, що сказати, як збрехати. Визнавати себе сільським злодюжкою не хотілося. Якщо Анатолій Федорович викличе зараз місцевого дільничного, то буде абсолютно правий. Хлопчисько забрався до нього на подвір’я. Висновки однозначні — красти.

Нехай ще вісім днів тому пузатий добродушний дільничний тиснув їм із Максимом руки як справжнім героям. Тепер він змінить свою думку. По селу відразу піде поголос: Денис Черненко по чужих хатах лазить. Як воно буде матері, а особливо — бабусі Галі…

Головне — на своє виправдання Денис нічого не зможе сказати. Довести, що хазяїн замовив своєму знайомому викрасти трьох гадів із тераріума, а потім мало за них заплатив, і тепер крадій на розбори приїхав, неможливо. Навіть якщо його і вислухають, доказів не буде. Тепер Черненко був переконаний: тут Анатолій Федорович свою колекцію гадів не тримає.

— Мовчати будемо? Великий німий? На мене дивитися, щеня! — викрикнув хазяїн, взявши хлопця пучками пальців за підборіддя і піднявши голову. Денисові нічого не лишалося, як сміливо дивитися просто йому в очі. — Мовчиш, значить?

— А ви, Федоровичу, його ременякою по задниці, — втрутився молодик. — Ремінь я позичу, в мене хороший, армійський. Все одно такому належиться.

— Непедагогічно, — промовив хазяїн, не повертаючи голови. — В мене є інші методи. Більш дієві. Пішли зі мною, шановний.

Підштовхнувши Дениса в спину, він звелів йому йти до сараю. Для певності молодик таки стиснув хлопця за лікоть, аби той нікуди не вирвався. Та Черненко навіть не думав тікати. Їх двоє, і вони його все одно зловлять. Краще йти до кінця.

Не катуватимуть же вони його. Не пектимуть вогнем. Хочеться в це вірити.

До того ж Білан, мабуть, усе бачив. І саме в цей час щось мудрує. Ні, вирішив Денис. Він обрав правильну тактику. Що б не сталося — мовчати.

Тим часом Анатолій Федорович витягнув із кишені в’язку ключів, знайшов потрібний, відчинив замок. Заштовхнув полоненого всередину, зайшов сам. Помацав рукою стіну, знайшов вимикача. Клацнув. Над стелею загорілася самотня лампочка, що звисала на дроті.

Аж тепер Денис зрозумів, куди потрапив.

Уздовж стінок сараю на підлозі по периметру стояли скляні прямокутні акваріуми різної величини. Скільки їх — хлопець не встиг порахувати. Та не менше десятка, це точно. В кожному ворушилося щось бридке. Видно, світло розбудило мешканців цього сараю.

Без перебільшення — жахливих мешканців.

Просто перед ним, лише в якихось п’яти невеличких кроках, лежала товстезна смугаста зміюка. Пласка голова, захована дотепер у складеному в кільця тулубі, повільно висунулася на поверхню. Господар узяв довгу палицю, що стояла біля стіни, підійшов до скляного помешкання гадини, легенько стукнув у прозору стінку. Змія поволі підняла голову, висунула роздвоєного язика з пащі, показавши два отруйних зуби.

— Вона дуже дратівлива, — спокійно сказав Анатолій Федорович. — Це — австралійська тигрова змія. Її отрути вистачить, щоб убити чотири сотні людей. Скількох вона вже кусала — не знаю. Я називаю її Маруся. Вона — гордість моєї колекції. Подобається?

Денис далі мовчав, ніби загіпнотизований поглядом тигрової змії. Зате за його спиною озвався молодик:

— Значить, ви їх тут тримаєте?

— Найбільш небезпечну частину колекції — так. Для того, до речі, цю хату купив. Перевіз я все це сюди лише три тижні тому. Думаю, кого б знайти, аби за всім цим хазяйством приглядав. Не сидітиму ж я тут вічно. Ти не знаєш, до речі, нікого?

— Подумати треба, — промовив молодик. — А це хто?

— Це? — палиця хазяїна перемістилася ліворуч від змії Марусі, до іншого скляного прямокутника, де повільно повзла по спеціально покладеному пеньку тоненька змійка з невеличким хрестиком на пласкій голові. — Звичайна ефа. Живе в Центральній Азії. Теж отруйна, але сила її отрути дещо перебільшена. Маруся кусне — відразу гаплик. А ця потвора калікою може залишити. Людина, скажімо, осліпнути може. Чи м’язи паралізуються назавжди. Ти, піонер-герой, уважно дивися, — хазяїн поплескав його по плечу. — І слухай, я для тебе все це кажу. Ось поруч із ефою — справжня гримуча змія. Зараз вона спокійно лежить. Але варто мені кілька разів стукнути по склу — вона стрепенеться. Тоді ти почуєш, як тріщить он та шишечка в неї на хвості. Тільки вона затріщить — все, змія готова атакувати.

Денис, щоб не показати, як йому страшно, відвів очі. Ліворуч він побачив два невеличких акваріуми, у яких завмерли дивні ящірки.

— Привіт, — молодик фамільярно штовхнув один акваріум носаком. — Давно не бачились.

— Це, шановний, гекон та хамелеон. Вони людському життю не загрожують. Ну і наостанок познайомлю тебе ще з двома моїми годованцями. Он там, бачиш, дивись уважніше, — хазяїн поклав руку на потилицю полоненого, змушуючи зробити два кроки до скляної коробки, — скорпіон звичайний. Поруч — тарган із Таїланду. Бач, який великий. На відміну від скорпіона, не кусається. Та все одно коли такий по тілу пробіжить, приємного мало.

— Невже, Федоровичу, вся ця гидота вам подобається? — щиро поцікавився молодик. — Мене від них усіх верне. Особливо — від таргана.

— З моєю шкідливою роботою тільки такі гади і допомагають, — пояснив Анатолій Федорович. — Я від них сил набираюсь, енергії. Інакше з нинішніми архаровцями не витримаєш.

— Де ви працюєте, до речі? — запитав молодик.

— Тобі яка печаль? — байдуже відмахнувся хазяїн. — Головне — я знаю, як ось із такими важкими підлітками раду собі давати. Значить, слухай мене уважно, шановний, — тепер хазяїн говорив до Дениса. — Або ти зараз почнеш говорити, або я зачиняю тебе на кілька годин тут, із цими прекрасними представниками живої природи. Я мало знаю дорослих сильних людей, які готові витримати в одному зачиненому приміщенні з отруйними зміями більше двох годин. Навіть якщо всі ці гади сидять за склом і не можуть вибратися. Отже, шановний, якщо ти — такий герой, якого з себе корчиш, і витримаєш тут дві години, наступну годину ти проведеш більш цікаво. Знаєш, як?

Анатолій Федорович нахилився до Дениса і голосним шепотом прошипів йому на вухо:

— Я відсуну кришку кожного акваріума не декілька міліметрів. А тобі зв’яжу руки. Злодюги на це заслуговують. І якщо протягом години ніхто з мешканців мого тераріума не скористається можливістю вийти на волю, тобі пощастило. Та я потурбуюся, щоб кілька з них були трошки роздратовані. Ти закричиш, ми почуємо твій голос, і це буде сигналом: ти вирішив поговорити зі мною. То як, граємо в героя далі?

Черненко подолав спокусу заговорити. Міцніше стиснув зуби.

— Ти сам вибрав! — Анатолій Федорович розпрямився, розвів руками, підштовхнув Дениса в спину, щоб той зробив ще кілька кроків уперед. Після чого обоє вийшли.

Ззовні брязнув замок. Ледь скреготнувши, повернувся ключ.

Тигрова змія Маруся хитала головою з боку в бік, дивлячись просто на хлопця. Ефа повільно повзла по своїй деревині. Гримуча змія вороже поводила хвостом із калатальцем на кінці.

Денис хотів вимкнути світло. Та враз передумав: сидіти з гадами в напівтемряві буде ще страшніше.

Краще б уже розпеченим залізом пекли, раптом подумав хлопець. Хоч покричати не соромно.

Відійшов до дверей. Сів, притулився до них спиною. Заплющив очі — і відкрив. Ні, він мусить бачити цих потвор. Коли бачиш небезпеку, не так страшно стає.

Не так. І все ж таки страшно.

14. Федорович і Сидорович
Минула година після ув’язнення невідомого злодюжки.

Молодик навіть перестав з’ясовувати з Анатолієм Федоровичем стосунки — так його зацікавило, хто ж переможе в цьому нерівному двобої. Та чим далі, тим більше дратувався господар. Його методи поки що не приносили результатів.

— Упертий, — відзначив молодик.

— Не таких виховували, — заспокоїв не стільки його, скільки себе Анатолій Федорович. — Знати б, заради чого він геройствує.

— Характер такий, — припустив молодик.

— У мене теж характер. Причому цей шмаркач ще не до кінця розуміє, з ким має справу.

— Я теж, до речі, — зауважив молодик.

Господар уже збиравсь задовольнити нарешті його цікавість, та раптом у хвіртку спочатку подзвонили, а потім — постукали. Причому калатали так, ніби за кимось сто вовків гналося.

Анатолій Федорович підвівся з ганку, на якому вони сиділи весь час, і пішов відчиняти. Побачивши Костика, клаповухого хлопчину, який старанно наловив йому коників на харч годованцям, він неабияк здивувався.

— Чого тобі?

— Швидше! Швидше! Там… там…

Костик захекався і не міг толком сказати, що ж десь там такого незвичного відбувається.

— Спокійно, — Анатолій Федорович узяв його за плечі. — Вдихни. Видихни. Молодець. А тепер скажи де «там» і чим я можу допомогти.

— На березі наші хлопці сіткою рибу ловили. І витягли дракона! — видав клаповухий.

Почувши це, молодик насторожився і теж підвівся. Анатолій Федорович зиркнув на нього через плече, а тоді знову повернувся до Костика:

— Тепер давай повільно і чітко. Якого дракона?

— Такого! — хлопчина розвів руки, як це роблять бувалі рибалки, хвалячись виловом. — Плямистий, зубатий, з хвостом і гребенем на спині! У нас такі не водяться!

— Де це сталося? — швидко запитав господар.

— Тут! Тобто, там! — Костик махнув рукою кудись позад себе.

— Так тут чи там, шановний? — нетерпеливився Анатолій Федорович.

— Он там! Прямо, біля річки! За полем!

— Далі: чому ти прибіг із цим до мене?

— Бо я вас же знаю! — просто пояснив Костик. — І потім, ваша хата від того місця найближче стоїть! Ви рибалка, я знаю. І хлопцям просто хтось дорослий треба. Вони не знають, що з драконом робити. Бояться його — ще пальця відгризе.

Озирнувшись на сарай і зустрівшись поглядом із молодиком, Анатолій Федорович рішуче звелів:

— Веди до вашого дракона! Паніку не піднімай, більше нікуди не ходи. Я сам розберуся.

На цей час день уже схилявся до вечора. Денна спека поволі відступила, дихалося легше. Від річки тягнуло прохолодою.

На порослому густим верболозом березі Анатолій Федорович та його супутники побачили не хлопців, як казав Костик, а лише одного хлопця. Біля його ніг стояло велике синє емальоване відро, накрите кришкою. Цю кришку хлопець притримував зверху ногою.

— Ти сам? — швидко запитав Анатолій Федорович.

— Друг мій у село погнав. Все ж таки сенсація — таке в Хоролі плаває,— спокійно відповів хлопець.

— Ох чорт! Язики ваші довгі, всім розляпають! Добре, все одно ніхто не повірить. В разі чого скажете — утік дракон. За палець укусив і втік. Де він, там? — Анатолій Федорович кивнув на відро.

— Хто, морська ігуана? — з невинним виглядом запитав Максим Білан.

— Вона, вона! — квапливо промовив чоловік і раптом осікся: — А ти звідки знаєш?

— Значить, правда, — сказав Максим, забираючи ноги з кришки.

Вже не стримуючи себе, Анатолій Федорович зірвав кришку.

Відро було порожнє.

— Ах ти… — просичав він, стискаючи кришку в руці.

Та нічого не встиг ані сказати, ані зробити.

З густого верболозу вийшов учитель і природолюб із Зозулястого Тарас Сидорович Головач. Він заховався досить близько, аби не лише чути цю коротку розмову, а й бачити реакцію Федоровича.

— Значить, морськими ігуанами цікавитеся, — промовив він, поправляючи окуляри на переніссі. — Значить, знаєте, що одна з них десь тут загубилася. Може, ви і гекона з хамелеоном допоможете знайти?

— Не розумію… — голос Анатолія Федоровича зрадницьки здригнувся. Де й поділася самовпевненість.

Сидорович підійшов ще ближче. Примружив короткозорі очі.

І далі сталася чи не найбільша несподіванка.

— Чекайте… Толя? — вигукнув сільський учитель. — Толя Громовець? Давно тут — і не признаєшся? Як це все розуміти, пане… добродію Громовець?

15. Новини бувають різні
Всю цю історію, а також усе, що було далі, Сидорович розповів Максимовому татові.

Білан-старший приїхав по сина, як і обіцяв, через десять днів. Спочатку вислухав плутану розповідь з вуст приятелів, котрі перебивали один одного, а потім переговорив із Головачем, якого знав з дитинства і дуже поважав.

З синової розповіді Білан-старший зрозумів: коли Денис через власну необережність та самовпевненість обох доморощених сищиків опинився в халепі, Максим розвитку подій чекати не став. Зрештою, навіть якщо Черненкові вдасться втекти, діяти все одно треба. Тож Білан рвонув крос на довгу дистанцію. Добіг до села, розшукав Вову Пономаренка і запитав, де можна знайти Костика Чепігу і чи конче для цього мчати аж у Бережани. Якщо без цього не обійтися, він попросить у Вови велосипед. Та все виявилося простіше, ніж чекав Максим: двоюрідний брат Костика живе в Зозулястому, і клаповухий мало не щодня приїздить до нього на велику. Не така вже велика відстань між селами.

Знайшовши Костика, Максим без жодних пояснень попросив його про послугу: сходити до його знайомого Анатолія Федоровича і сказати про спійманого дракона. Для чого це треба — Білан не пояснював. Замість пояснень простягнув клаповухому п’ять гривень, сказав, що сам за все відповідатиме, і попросив почекати двадцять хвилин. За цей час Максим відшукав Сидоровича, і йому сказав уже правду про свої підозри.

— Не знаю, як твоєму синові це вдалося, — розповідав далі Сидорович, — але він, виявляється, все точно розрахував. Громовець виказав себе мимоволі. Коли я його впізнав — теж трошки збентежився. Але швидко взяв себе в руки. Я його знаю, вчилися разом. Тільки я на біологічному, а він — на фізико-математичному. Так склалося, що в одному гуртожитку жили. Потім Толя за щось зачепився, вгору пішов, ну а я — сюди…

— Ти, Тарасе, тут на своєму місці, — перебив його Білан-старший.

— Та не заспокоюй ти мене, не треба! Дослухай краще. Знаєш, що вони на місці зі своїм спільником, тим охоронцем із музею, придумали? Історія залізна. Мовляв, хтось дізнався, що Громовець цікавиться екзотичними тваринами. Ось йому і принесли. Анатолій Федорович відразу зрозумів: крадене. І купив, щоб в погані руки не потрапили. Тоді подзвонив до музею, наткнувся на цього охоронця, все йому пояснив і той приїхав за тваринами. Куди поділася за цей час морська ігуана — він не знає. Не було її — і все.

— Як вони пояснили, що Дениса в сараї зачинили?

— Так і пояснили: мовляв, господар забув сарай закрити. Хлопець забрався на подвір’я, зазирнув у сарай. Тут господар його і злапав. Налякати злодюжку малолітнього хотів. Коли випустив хлопця, угоду запропонував: він не тягне його в міліцію, я мовчу про цю історію. Рептилії повернуться на своє місце.

Денис, який був при цій розмові, насупився.

— Вибачте. Ну винен, винен…

— Винен-то винен, — погодився Сидорович. — Тільки саме ти підслухав оту їхню розмову. І я тепер можу більш-менш прояснити всю ситуацію. Хто, для чого і таке інше.

— Виходить, ми обміняли Дениса на своє мовчання, — зітхнув Максим.

— Це ви можете мовчати. І то — короткий час. Я мовчати не буду, можете мені повірити, — запально пообіцяв Сидорович. — Нехай я не доведу змову цих двох. Зате я сам бачив купу небезпечних плазунів та комах у сараї Громовця. Навряд чи він має право їх тримати. Хоча бажання тримати цих гадів у нього дуже велике. Натура така. Він сам хитрий та підступний, наче змія. Може засичати, може куснути тихцем. У гуртожитку дівчата його так і прозвали — Плазун.

Білан-старший взявся за телефон, відійшов подалі в сад і близько години комусь надзвонював. Коли повернувся до гурту, настрій у нього був кепський.

— Словом, навів я довідки через своїх знайомих. Громовця Анатолія Федоровича мої знайомі знають не з гіршого боку. Переконувати їх я не став, мені не суперечки потрібні, а інформація. Подробиці я опускаю. Бо в результаті сам трошки розгублений. Виявляється, цей Плазун, — він витримав багатозначну паузу, — з вересня буде директором однієї київської школи. Там якісь кадрові перестановки, зовсім мені не зрозумілі. Та й не треба воно мені, це розуміння. Тут головне — результат.

— Ото комусь не пощастило! — не стримався Денис.

— Я навіть знаю, кому, — якось дивно подивився на хлопця Білан-старший.

— Тату! — ахнув Максим.

— Готуйтеся до нового навчального року, хлопці, — сумно посміхнувся Білан-старший. — Бо я вже морально готовий.

Приятелі замовкли, переварюючи інформацію.

А порушила загальну мовчанку бабуся Галя. Зайшовши на подвір’я з банкою меду, який ходила купувати спеціально для Біланів, вона поставила слоїк на стіл і промовила:

— Ви знаєте, що сьогодні в селі сталося? Двоє наших мужиків рибу сіткою ловили. І якусь небачену потвору витягли. Зубата, хвостата і гребінь на голові. Вже в Хорол подзвонили, в міліцію. Наш дільничний її злякався.