Кольоровий горобчик

Одного лiтнього дня горобчик пролiтав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палiтра – дощечка, на якiй художник розмiшував фарби, i впала на горобчика. Вона не прибила його, а тiльки замастила фарбою крила.

Горобчик хотiв гратися з iншими горобчиками, але тi проганяли його i глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший iз зимових холодних мiсяцiв. Горобчик ще не знав про морози, але чув вiд дорослих, що морози – це не тiльки холодно, а й голодно i небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але бiльш важке i холодне. Не встиг вiн це скинути, як воно перетворилось на краплинку води i стекло донизу. Так горобчик вперше зустрiвся зi снiжинкою.

За мить на горобчика впала друга снiжинка, третя, п’ята i т. д. Вiн увесь покрився снiгом.

– Ой, ой! Як холодно i сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Вiн повернув голову i застиг вiд здивування: на камiнцi був метелик. Горобчик згадав початок весни та лiто, коли найцiкавiшим для нього було полювання на метеликiв. Вiн скльовував iх з листочкiв та квiтiв. Але найбiльшу насолоду горобчик отримував тодi, коли влучно хапав їх у повітрі.Призвичаiтися i збити метелика нальоту – вищий пiлотаж для птаха. Тiєї пори горобчик вiддав би десяток жирних хробакiв за одного лiтаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидiв справжнiй метелик. В цю пору року? Неймовiрно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звiдки взявся на початку зими? Твої друзi давно сплять пiд листочками чи пiд корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рiдкісний i красивий метелик, – гордо вiдповiв той.

– Дiвчинка, моя господиня, виростила мене i тримає у спецiальному прозорому будиночку. Там завжди тепло i свiтло, вдосталь iжi. Інколи мене випускають полiтати по кiмнатi. Але цього разу я вилетiв крiзь кватирку на вулицю. Хiба ж я знав, що тут холодно i сиро? Хочу повернутись у свiй будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, i я вже не злечу. Пожалiв горобчик метелика. Вiн навiть забув, що це здобич, бо у нього виникло невiдоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока вiн побачив, що кольори на його крилах подiбнi до кольорiв на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика i птаха. Горобчику стало дуже приємно. Вiн підскочив ближче до метелика i прикрив його крилом. А снiг падав i падав… І горобчик перетворився на снiгову кульку. Та все ж iз задоволенням слухав метелика.

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всi, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Моi крильця теж кольоровi. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою i забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, i фарба на твоiх крилах потьмянiе та змиється. Але залишиться найважливiше, що е у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, якi зараз смiються над тобою, змiнять свою думку i стануть твоiми справжнiми друзями. Я поважаю тебе i вiрю, що ти допоможеш менi повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вiкна будинку i побачив, що кватирка вiдчинена тiльки на другому поверсi. Ймовiрно, що саме з цього вiкна i вилетiв метелик.

– Лiзь пiд моє крило, мiцно тримайся за пiр’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить вiн влетiв крiзь кватирку в кiмнату, де сидiла дiвчинка i плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привiт, дiвчинко! – зацвiрiнькав вiн. – Чого так гiрко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледiла i втратила найцiннiший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де вiн живе, аби полiтав по квартирi, але перед цим закриваю всi кватирки. А зараз не помiтила, що одна з них вiдчинена, i вiн вилетiв у двiр. У таку лиху погоду бiдний метелик неодмiнно загине.

І дiвчинка знову заплакала. Та з-пiд крила горобчика вилетiв метелик i сiв на нiс дiвчинки. Та завмерла вiд несподiванки. Їi радостi не було меж!

…Минув час. Настали голоднi холоднi днi. Але на вiкнi дiвчинки завжди була повна годiвничка для нашого горобчика. А коли вiн замерзав, то пiдлiтав до кватирки i вiдiгрiвався теплим повiтрям, яке вiяло з квартири крiзь прочинену кватирку. З того дня кватирка нiколи не зачинялась, окрiм тих хвилин, коли дiвчинка випускала полiтати Махаона. Тодi метелик сiдав на скло вiкна, а горобчик на пiдвiконня. Вони радiли один одному i перемовлялись.