Крилаті чоботи
Крауш Борис Павлович
Був у одного шевця учень. І що воно за дитина? Такий хист мала до шевських справ — диво. Візьметься підбори чи головки на чоботи робити або халяви ладнати — то вже жодним стібком не схибить.
От майстер його завжди іншим учням за приклад ставить:
— Грицю тільки чоботи-скороходи шити, а прийде час, то так воно і буде, запам’ятайте моє слово!
І запала ця думка Грицеві у душу: хай уже як буде, а пошию я чоботи-скороходи! Та дасть Бог не одні: люди у них в гості ходитимуть, діти батьків навідуватимуть, як треба — жоден вражий син не дожене, а як на те — то й не втече.
І з цими думками копирсає собі шилом та молоточком постукує, дратву смолить — чобітки шиє. А час ішов. Ось уже так він наловчився, хоч майстра старого вчи. Отож виносить якось майстер чоботи, що Грицько пошив, та й каже:
— А що, Грицю, чи не час тобі самому майструвати? Все, що знав, тобі передав, а руки в тебе золоті, чого не знаю, того тобі передати не зможу. Бери ти оці чоботи, що сам пошив, дам я тобі товару для початку та струмент, і хай тобі щастить, а люди добрі дякують за добру роботу.
Взяв Грицько чоботи, подякував красно за вчення, вклонився майстрові і пішов додому. А думка про чоботи-скороходи з голови не йде.
— Оце мав би такі чоботи,— думає він,— то вже давно б дома був, а не плентався цілий день.
Та все ж до рідної оселі під вечір прийшов. Мати не знає, де посадити і чим шанувати — майстер додому прийшов! Тут і вареники, і шулики, й сметани полумисок. Розповідає Гриць, як учився і чого досяг, не забув сказати і про мрію чоботи-скороходи пошити.
— А чи ж під силу тобі таке діло незвичайне, синочку? — питає мати.
— А хто ж їх тоді пошиє, мамо? — одказує Гриць.
«І правда,— думає мати,— раз про це і майстер казав, то моя дитина впорається».
Рано-вранці, ще тільки на світ зазоріло, а Гриць уже порозкладав струмент і товар, дратву смолить, одним словом, робота кипить. День шиє, другий, а на третій, під вечір, чоботи готові. Та вже такі показні та справні!
Зраділа мати і побачила, який славний майстер у неї син.
А Грицько чобітки надів — якраз, по хаті пройшовся та на вулицю. Через мить уже в хаті — лице розшарілося, очі блищать.
— Мамо, чуєте, мамо,— оце чоботи, самі по вулиці летять!
Потім зняв чоботи, порох витер, надвір виніс, на лаву поставив, хай добрі люди самі ціну складуть! А тут і покупець у двір входить, питає, чи в цій хаті швець живе, бо з міста йде, чоботи старі розвалились. Побачив на лаві Грицькові чоботи:
— То ви оці продаєте?
— А чом би й ні?
— Гарні чоботи, руку майстра видно, беру їх.
Взуває дядько чоботи, а Грицько питає:
— Куди ж вам іти?
— Не так далеко, а хотілося, щоб ще далі було,— одказує дядько.— Єдиний син був у мене, віддав у місто, щоб на кравця вивчити, а він захворів та й помер. Як мені таку звістку додому до жінки принести?
Похилив дядько голову, вийшов за ворота, дивиться Грицько, а чоботи його ледь дядька по землі несуть, носками землю копирсають. Здивувався Грицько: були прудкі чоботи, по вулиці, як вітер, несли, а тут, як пара волів ухорканих, ледве плентають.
«Ну,— думає,— однак од свого не відступлю!» І знову закипіла робота. Мати вечеряти кличе, а він не йде, аж поки не закінчив.
Знов-таки гарні чоботи вийшли — сидять на нозі, як улиті, і риплять, і блищать. Вийшов з хати — ні, не біжать чоботи, хоч плач.
А в двір сусідський парубок заходить:
— Продайте мені чоботи, пане майстре, бо ж оце свататись іду!
Схопив він чоботи, заплатив, не торгуючись — і тільки курява
за ним знялася.
Дивиться Гриць — оце вже, наче скороходи.
Він до матері:
— Мамо! Бачили!?
А мати одказує:
— Бачу, сину, здається мені, що то радість тою парубка понесла.
…Довго сидів хлопець, думав-думав та й вирішив шукати собі такого майстра, щоб навчив чоботи-скороходи шити. Взяв торбину, поклав туди хлібину, з криниці води у баклажку набрав, з матір’ю попрощався та й пішов у білий світ. Отак довго йшов чи ні, дивиться, опинився він у якійсь пустелі. Ні дерева там
не росте, ні травинки-билинки, і жодної живої душі нема. Огледівся — на обрії хатинка мріє, то він до неї. День іде, а хатинка то з’явиться, то щезне, другий іде — те ж саме, а на третій добрався-таки до тієї хатинки. Заходить, а там якесь страховисько кістляве, головате, борода до колін, пальці довжелезні, а на них кігті, аж позакручувались. Сидить оте страховисько та якісь старі, геть розбиті чоботи ладнає, молотком стукає і лається на всі заставки.
Привітався Гриць. Зиркнуло на нього страховисько, тільки рота одкрило, щоб слово сказати,— щезло. Оглянувся хлопець — хатка вся у павутинні, на сволоку шило висить, а більш нічогісінько нема. Дивується Гриць. Чи хвилина, чи година минула — знов у нитці страховисько сидить, молотком стукає, а шило із сволока
само в пазурі йому плигнуло. Тільки рота одкрив Гриць, шо б спитати, де він і хто перед ним,— знову щезло страховисько.
Чи хвилина, чи година минула — знов сидить, молотком стукає…
Давайте я вам допоможу чоботи злагодити!
— А ти хто? — питає страховисько.
— Я — швець!
— А я — Грець, як поцуплю, тут тобі й кінець!
І знову зникло страховисько, але чоботи лишились. Підсів до них Гриць, де підшив, де підбив — стали хоч куди.
Аж це Грець з’явився, побачив нові чоботи, зрадів, подякував хлопцеві та й знову зник. А як знову з’явився, то розказав Грицю:
— Люди мене зовсім заганяли, чоботи украй розбив, ні пити, ні їсти не дають, у хаті моїй пустка. Бо тільки що, то кричать:
«А хай тобі грець!» Прибіжу — а то хтось або на граблі наступив, або дьогтю в мед налив. Ото й мотаюсь по світу як проклятий, ні просвітку, ні спочинку.
Зрозумів Гриць, чого він так довго до Грецевої хатинки йшов, та й каже:
— Потрібен мені вчитель, щоб чоботи-скороходи пошити, я сам кілька разів пробував, та ніяк не виходить…
— Тобі не вчитель потрібен, а товар. А де товар знайти, то я тобі підкажу. А зараз лягай спочивати, завтра видно буде.
Вранці підкріпились вони хлібом, випили води криничної та й пішли. Дійшли до скелі височенної, вершина її у хмарах губилася.
— Бачиш оцю скелю? — каже Грець.— На ній живе Мати Вітрова. Вона тобі товару дістане, як зумієш з нею ладком домовитись. А назад—іншою дорогою вертайся.
Oт поліз швець на ту гору, ліз-ліз, із сил вибився, нарешті головою хмару пробив, дивиться, стоїть жінка, хмари, як сорочки, викручує, а від того на землю дощ іде. Угледіла вона хлопця, розсердилась:
— Що то за люди пішли, і на небі від них життя немає. Чого ти приперся сюди, що тобі треба? Ось як свисну зараз, прилетять сини — вітри буйні, кісточки твої по світу рознесуть!
А швець угледів, що та жінка босоніж на скелі стоїть, ноги в неї од холоду аж посиніли. Він і говорить:
— Вибачте, паніматко, я оце хотів вам чобітки пошити!..
Вона й змовкла. А він мерщій на око мірку зняв, молотком стук-стук, не минуло й години — такі гарні чобітки червоні зладнав, носки догори підкрутив, підківки дзвінкі підбив. Взула жінка чобітки, аж усміхнулась, такі вони були вдатні, м’якенькі та теплі.
— Ну, кажи, чого прийшов, та тільки не бреши, я цього терпіти не можу! — каже вона.
Сказав Гриць, чого хоче. А Мати Вітрова пальці в рот та як свисне, аж хмари розлетілись. Тут як загуде, як завіє — і вмить на скелі як уродились чотири крилатих вітри.
— Що, мамо? — в один голос питають.— Чи не зобидив хто?
Та до Гриця, вже й кінець би йому настав, але Мати Вітрова як крикне:
— Куди ви, голови буйні! Цьому хлопцеві треба товару дати на чоботи крилаті.
— Та що ви, мамо, це ж нам треба із власних крил пасма драти!
— А ви кожен по пасемцю, то йому й досить.
— Що воно за птиця, мамо, краще ми його порох по світу рознесемо! — кричать вітри.
— А зась вам,— каже Мати Вітрова,— він мені ось які чобітки пошив, а від вас, волоцюг, хіба діждешся. Ану мерщій, давайте хлопцеві товару, а то я сама з вас ті пасма видеру!
Принишкли вітри, крила опустили… Старший на підошви дав, середульший на головки та підбори, два менших — на халяви.
А Мати Вітрова вирвала з голови пасемце волосся:
— Це тобі замість дратви.
Старший Вітер і озивається:
— Пошиєш ти, чоловіче, чоботи, і що — все життя з нами наввипередки бігати будеш?
— І то правда,— знітився Грицько.
— Давай ми тебе віднесемо у тридев’яте царство, там цар оголосив: тому, хто пошиє чоботи-скороходи, він царівну заміж віддасть ще й півцарства.
Згадав хлопець, що назад йому дороги немає, мало що той Грець надумає, і погодився. Попрощався з Матір’ю Вітровою, а вітри однесли його до царського палацу. А там повно людей сидить, перед ними копили стирчать, а вони шилом копирсають та молотками стукають так, що грім на десять верстов стоїть. Всі чоботи-скороходи шиють, щоб цареву дочку та півцарства взяти.
Підходить він до царя, кланяється в ноги і каже:
— Ваша світлість, дозвольте й мені спробувати!
А цар на те:
— А ти наші умови знаєш?
— Та чув, що царівну і півцарства віддаєте.
— Якби тільки так! А якщо не зумієш, то подивись у вікно, що буде.
Глянув Гриць у вікно, бачить: біжить полем швець, а на плечах у нього сидить царський скороход. Пробіг той швець раз навкруг поля, а на другий упав та й не дихає…
— Ну що — згоден? — питає цар.
— Згоден! — одказує Гриць.
Розклав він свій струмент, дістав товар вировий. Стук-стук молоток і готовий чобіток. А там і другий.
Підносить він ті чоботи царю, а вони світяться, як кришталеві. Задивився цар, а тоді кличе скорохода свого:
— Бери, перевіряй!
Взув скороход ті чоботи — і його як вітром здуло. Всі од здивування аж ахнули. Не минуло й години, як влітає той скороход у вікно, а сам радий, аж світиться:
— Диво дивне! Я всю землю оббіг, і хоч би що!
— А що ж ти бачив? — питає цар.
— Та я добре роздивитись не зміг — високо летів, дерева бачив без гілок, на вершечку тільки зелене пасмо, люди там ходять чорні, як сажа.
— Брешеш,— кричить цар,— не може такого бути!
— Ну то взувайте чоботи, самі побачите.
Взуває цар чоботи і вилітає у двері, а назад у другі двері влітає.
— А що, моя правда? — питається скороход.
— Бачив я людей смаглявих, а їздять вони на звірах величезних, два хвости у них спереду і ззаду, а більше морем я мчав, рибина там, як увесь палац, ще й фонтан зверху!
Тоді всі почали кричати.
— Ото дива! А дайте й нам ті чоботи! І мені!
Такий гвалт зчинився!
Царівна у плач:
— Тату, заміж хочу!
Що з нею зробиш?
Мочали до весілля готуватись. Грицько чоботи взув, матір, майстра старого і вітрів запросив, тільки Мати Вітрова не могла свою скелю покинути — без дощу люди пропадуть. Посідали за столи святкові, аж тут муха на кубок з вином царським сіла. Дмухнув вітер — очі цареві вином забризкав. Цар як крикне:
— А хай тобі грець!
Тут і Грець, як уродився.
Сідай з нами та хоч раз поїси як треба, а то люди тебе зовсім замордують,— запрошує швець. Сів Грець за стіл, вихилив
кварту, витер вуса довжелезні, усміхнувся:
Та й добре ж вино, хай йому грець — і в ту ж мить зник.
А весілля було — всім весіллям весілля. І я там був, пив, їв, і гопака бив, не одну пару чобіт стоптав.
Джерело:
“Слобожанські казки”
Борис Крауш
Центр Леся Курбаса
м. Харків, 1993 р.