Кубло злиднів і чарівна жарина

Жив-був собі чоловік із жінкою. І що вони не робили, як тільки не бідкались, а життя на добро не повертало. Хата
майже по самі вікна в землю вросла, а ще ж не так давно останній гвіздок у крокву забили. Копійку до копійки збирають, корівчину куплять, додому приведуть, а вона через день-два і здохне. Жито в полі стоїть, як море, скосить чоловік, до господи привезе, а його або миші посічуть, або підмокне.

Лежить собі чоловік уночі, не спить, гіркі думи обсіли. Коли чує — щось у вікно стукнуло. Підхопився він, а біля воріт хтось у білій свитці стоїть, а до двору не заходить. «Піду попитаю, чого йому треба»,— подумав чоловік. До дверей, а вони не одчиняються.
«Бач, як хата просіла, вже й двері не відчиняються. Треба завтра поріг підстругати»,— вирішив він і знову подивився у вікно.

А той «хтось» постояв, постояв, а далі махнув рукою й пішов до сусіда.

Вранці чоловік зустрічає сусіда й питає:

— Чого це ви, сусідоньку, серед ночі приходили? В мене морока з дверима трапилась— не одчиняються, і квит.

Сусід дивується:

— Я,— каже,— до вас не приходив, по хазяйству порався. Мої дві корівки по двоє теляток привели!

На другу ніч чоловік навмисне не спить, чекає, що буде. Десь опівночі щось стукнуло в шибку. Глянув він у вікно — біля воріт хтось стоїть у білій свитині, і шапка смушева проти місяця сріблом світить. Кинувся до дверей, а вони знову не одчиняються. То він як наліг плечем щосили — й одчинив. Виходить надвір, а по двору якесь чорне кубло сновигає та того прибульця у двір не пускає. Хотів Микита (так звали того чоловіка) собі підійти, так де там —
кубло мало з ніг не збило, хотів прибульця запитати, чого він прийшов… так рота зціпило. Покрутився Микита коло дверей, а той, у білій свитці, махнув рукою й пішов у двір до сусіда.

Хто ж то приходив? — дивується Микита.— Й що воно за кубло по двору сновигає?

Так до ранку і не заснув. А тоді пішов до сусіда, питається:

— Чи не ви це сьогодні знов до мене вночі приходили?

— Не приходив, бо якраз уночі мої кобили кожна по двоє лошат привели.

Зрозумів Микита, що то не простий чоловік вночі приходив.
Розказав жінці, а вона порадила до ворожки піти. Прийшли вони до баби, послухала вона Микиту та й каже:

— То до тебе Добробут приходив, а те кубло його не пускає.

— Звідки ж воно взялось?

— Це ти, чоловіче, краще в себе поспитай та в жінки своєї. Може, ви те кубло своїми руками накублили!

— А що ж нам робити? — зажурились обоє.

— Ось що я вам скажу. Є на болоті лелека, ти до нього, Микито, сходи й попроси жарину. Як дасть тобі лелека жарину, кинь її на те кубло, згорить воно, тоді й Добробут у твою хату зайде.

На другий день зібрався Микита на болото. Бачить — лелеки по болоту ходять, він до них, а вони від нього.

А далі бачить: стоїть на одній нозі лелека, сумний якийсь. Підійшов до нього чоловік. А вже добре по болоту набігався, думає:

«Не дай Бог, і цей втече — то вже не знайду».

Зняв шапку, привітався, а лелека не тікає. То він до нього:

— Чи не допоможете мені жарину дістати?

Скосив лелека на нього око, кивнув головою й пішов углиб болота, а чоловік за ним подався. Довго йшли осоками та очеретами. Ось зупинився лелека й каже:

— Підожди мене отут, а я жарину принесу.

Аж під вечір прилетів лелека, приніс у дзьобі жарину. Підставив Микита долоні, кинув лелека жарину, а вона так опекла, що враз кинув її чоловік у болото. Засичала вона й погасла.

— Що ж у тебе за руки, коли ти жарину втримати не можеш? — говорить лелека.— Доведеться тобі, чоловіче, на мене попрацювати доти, доки жарину в руках утримаєш, а як ні — то нічим зарадити не можу. Дам я тобі три завдання. Завтра я полечу жарину шукати, а ти вужів пасти будеш. Дивись, щоб не порозлазились.

«Як же я тих вужів пастиму?» — думає чоловік.

Накосив він осоки та очерету, сплів огорожу. Уранці випустив лелека вужів, а сам полетів за жариною. Тут чоловік швиденько свою плетінку на тички — та й загнав туди вужів.

Увечері лелека прилетів, жарину приніс. Трохи потримав її в руках Микита й знову в болото впустив. Погасла вона, тільки пара знялася.

— Завтра я знову за жариною полечу,— каже лелека,— а ти моїх жаб паси.

Притьмом кинувся Микита, нарізав цілу юру верболозу, сплів тин вербовий.

Як полетів лелека за жариною, то випустив він жаб, щоб Микита пас. А той швиденько тин на паколи поставив, загін зробив й усіх жаб гуди загнав.

Прилітає ввечері лелека, приносить жарину, бачить— Микита з роботою справився, дає йому жарину. Цього разу схопив Микита жарину й ще довше тримав, а тоді-таки впустив у болото.

— Добре ти працював, Микито, руки собі натрудив, теперь уже останнє тобі завдання,— каже лелека.— Підемо завтра в ліс, будеш хату будувати. Та зроби таку, як у заможного хазяїна, а не так-сяк.

Ліг спати Микита, а як устав уранці, лелека йому в дзьобі сокиру приніс.

— Ця сокира тобі допоможе хату збудувати, як ти кебету маєш та руки у тебе туди стоять.

Взяв Микита сокиру до рук. Цюкнув раз — упало дерево, цюкнув два —- пройшлася сокира по гілках, цюкнув три — вже й сволок для хати готовий. А для хати одного сволока мало. До кривавих мозолів працював Микита, але хата вийшла добра, як дзвін.

Прилетів лелека, обійшов хату.

— Добра господа буде.— похвалив він Микиту,— тільки чогось тут не вистачає.

Здогадався Микита. Схопив сокиру — раз-два, й колесо готове. Поліз він на хату, припасував його.

— Отепер бачу, що ти тямкий чоловік,— киває головою лелека.— Ну, почекай трохи.

За якусь мить приносить він Микиті жарину. Схопив ту жарину чоловік, дуже в руки пече, але не більше, як од роботи.

— Теперь можеш додому іти,— каже лелека.— Все гаразд буде. А це тобі за работу,— й подає у дзьобі трав’яну торбинку. Заглянув туди Микита, а там вуж та жаба сидять.

Подякував Микита лелеці та й пішов собі. Прийшов додому під вечір, чекає, коли кубло викотиться. Тільки стемніло — а воно й покотилося, тільки пилюга стовпом. Кинув чоловік жарину в те кубло, а воно як завиє, як завищить — та попелом і розвіялось.

А тут і хтось у білій свитці до воріт підходить. Придивився ближче, а то лелека до подвір’я заходить. Махнув крилом — і стала замість старої хати нова, ще й колесо знайоме на даху.
Злетів на те колесо лелека і став там, дзьобом затріщав.

Витрусив Микита з трав’яної торбинки вужа. Звився вуж, наче дибки став — і враз табун коней як уродився. Витрусив Микита жабу з торбинки. Надулась жаба, крекнула — де й узялась ціла череда корів.

Виходить з нової хати жінка Микити, наче на світ народилась.

Ось і живуть вони, горя не знають, гроші з припічка в торбу змітають, злиднів у двір не пускають.