Кульбабка

Довго лежало зернятко в землi. Може тiльки з осенi до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рiк i пори року: весна, лiто, осiнь та зима. Але одного разу зернятко вiдчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости i почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось iнше нiж тiльки земля навкруги.

І дiйсно. Коли паросток вийшов з землi i трохи пiдрiс, то пересвiдчився, що тут набагато краще нiж було ранiше. Він побачив сонечко, вiдчув на собi вiтерець.

Поруч паростка були такi ж зеленi паростки але рiзнi: i зовсiм тоненькi, якi прогиналися пiд вiтром мало не до землi, трохи товстi i пружнi, але з таким круглим стебельцем як вiн поруч не було нiкого.

Сусiди виявилися паростками рiзних трав чи навiть кущiв та дерев. Всi вони вийшли з землi перший раз i нiхто не мiг сказати паростку з зернятка якої рослини вiн росте. Паросток вирiшив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днiв. Травички, кущi вкорінилися. Вже не так прогиналися пiд вiтром. Певнiше почав вiдчувати себе i пагiнець. На верхнiй частинi паростка виросла кулька. Потiм вона розкрилася i всi побачили квiтку з яскраво жовтими м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагiнцi трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашоi галявинки!

Паростку було приемно це чути i вiн гордо витягнувся назустрiч ранiшньому сонечку.

– Оце вже дiйсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присiла вiдпочити на дереві, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумiв, що звертаються саме до нього, але коли до цього привiтання приєдналися iншi трави, то зрозумiв, що звати його кульбабкою i у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на головi. Так! Вiн – кульбабка, якщо так думають iншi. Приємно бути у центрi уваги, якщо ти такий один!

Цiлий день тiшилася кульбабка своею значимiстю i неповторнiстю, бо не бачила навколо себе подiбних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня тi паростки, яких кульбабка вважала за траву, розкрили своi кульки i вся галявина засяяла безлiччю кульбабок. З зеленоi вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тiльки нашу кульбабку, але i iнших.

Налетiли джмелi i почали пити солодкий нектар з цих квiтiв. З’явились дiвчатка, якi почали зривати кульбабки i плести, а потiм надiвати собi на голову вiночки з кульбабок. Та Бог зберiг нашу кульбабку i вона залишилася далi рости i дозрiвати на рiднiй iй галявинцi.

– Я ще раз вiтаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролiтала над галявиною – у тебе сьогоднi справжня королiвська корона!

Кульбабка ще не знала, що замiсть жовтогарячоi корони, вже мала бiлий пух з дрiбними зернятками на кiнцi кожноi пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неї такоi вiдомої пташки, як сорока.

Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вiтер i кульбабка побачила, як з її голови по однiй зриваються пушинки i розлiтаються урiзнобiч.

– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний i гарний головний убiр, а ось-ось зовсiм стану лисою! Що ж це за нещастя? За що менi таке?

– Радiй, а не плач з того! – вiдповiв горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе iнша. Так, як i ти, зернятка впадуть на землю. Пролежать зиму, проростуть i у тебе з’явиться набагато бiльше таких як ти чудесних діток.

– Горобчик цвiрiнькнув i полетiв далi.

Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду i продовжувала жити серед таких як вона.

…В хатi все затихло, прийшов час укладатись спати. Всi маленькi дiти налаштувалися дивитись чудовi сни.

Спи! Бог i моя любов тебе оберiгають!