Легенда про Дитріха Бернського
Втеча Дитріха
Якщо хочете ви послухати розповіді про щось чудове, то я можу повідомити вам велику новину. Не гнівайтесь на мене, якщо розповім вам правду про одного шляхетного, славного короля — звали його Дитвартом. Вся римська земля визнавала його своїм володарем і служила йому. Багато доблесних витязів служило йому заради великої слави, яку він мав у своєму царстві. У всіх далеких і близьких землях славився він своєю хоробрістю та відвагою, і в його власній землі панували мир та злагода.
Так жив Дитварт цілих тридцять років, доки досяг нарешті цілком зрілого віку. У той час у землі його звичаї були дуже суворі й чисті, і юнаки не привчалися з ранніх років проводити час з жінками або доглядати жінок, як це в моді тепер, у наш час. Тому й люди на той час були чеснішими і кращими, а водночас і жилося їм веселіше.
Досягнувши зрілого віку, Дитварт наказав посвятити себе в лицарі разом з багатьма іншими молодими людьми, а потім, прийнявши владу над своїм царством, зібрав на раду своїх найближчих і найвірніших радників і сказав їм:
— Ви бачите, що досяг я вже зрілого віку і настав час мені тепер одружитися; порадьте ж, яку з молодих дівчат вибрати мені собі за дружину?
Довго мовчали радники; нарешті один із них промовив:
— Цілком схвалюємо ми твій намір, але де знайдемо гідну тебе наречену?
— Усі царства об’їздив я, — заговорив інший, — і багато я бачив доброчесних і прекрасних жінок, але жодна з них не може зрівнятися в красі та чесноті з дочкою короля Ладинера. Батьківщина її — країна Вестенмер, а звати її Мінне. Дай Бог, щоб вдалося тобі добути її собі за дружину, і я не думаю, щоб хтось із твоїх радників міг вказати тобі більш гідну наречену.
Всі інші радники підтвердили його слова, і Дітварт, обравши шляхетних і почесних послів, послав їх своїми сватами в землю короля Ладинера.
Одного з послів його звали Штархер, другого Арнольд, третього Еревін, а четвертого Бальдевін. Дитварт щедро забезпечив їх усім необхідним для далекої дороги і дав їм міцний корабель і надійних корабельників. З плачем проводили послів їхні друзі та родичі, та й сам король сильно турбувався за їхню долю і пролив чимало сліз, прощаючись із ними, і довго проводжав поглядом їхній корабель.
Посли ж благополучно пливли собі та пливли, поки нарешті на одинадцятий день не прибули вони до країни Вестенмер. Перед ними височів замок Ладінера, Валданіс, і корабельники при вході в гавань почали потроху прибирати вітрила. Побачили їх із замку лицарі та пані та вибігли на зубчасті фортечні мури, щоб подивитись на них.
— Хотілося б мені дізнатися, що це за люди, — сказав король Ладінер, — чи це посли чиїсь чи просто купці?
Тим часом посли увійшли до гавані. Корабельники кинули якір, і гості висадились на берег. Сівши на узбережжі, наказали вони вивантажувати з корабля все привезене ними добро — розкішний оксамитовий одяг і найкращі шовки з далекої язичницької країни. Багато було в них запасено всяких добрих речей. Одягнувшись разом зі своїми супутниками в дорогий гарний одяг, верхи на прекрасних конях поїхали вони в замок. У цей час сонце готувалося вже спуститись на спокій. Господарі замку та їх почет поспішили вибігти до воріт, щоб гідно прийняти таких знатних гостей. Збіглися назустріч гостям і городяни, яким не терпілося дізнатися, в чому справа.
Послів привели до короля і, отримавши від нього дозвіл викласти мету їхнього приїзду, Еревін сказав:
— Король римського царства шле тобі свій уклін і просить тебе віддати йому за дружину твою дочку.
— Я не проти видати за нього свою дочку, — відповів король Ладінер. — Але якщо хоче він отримати її собі за дружину, то нехай приїде сам і сам посватається до неї. Я чекатиму його до себе наступного літа. Та скажіть йому ще, що в мене лише двоє дітей: ця дочка та син; вони успадковують після мене усе моє царство і все моє багатство.
З такою відповіддю, пригостивши послів і обдарувавши, король Ладінер відпустив їх у зворотний шлях.
Ледве встигли вони, прибувши на батьківщину, увійти в гавань, як уже з усіх кінців почав збігатися до них народ, горячи цікавістю і поспішаючи дізнатися, які новини вони привезли з собою. Але посли, тільки-но перепочивши, сіли на коней і поспішили до Риму, де в той час перебував король, який з нетерпінням чекав їхнього повернення.
— Володарю, — ще здалеку крикнув, побачивши його, Еревін, — ти можеш порадіти: все йде добре і за твоїми бажаннями. Король Вестенмера шле тобі свій уклін і запрошує тебе приїхати до нього, якщо тобі завгодно, щоб дочка його стала твоєю дружиною.
Дитварт наказав зараз же готуватися до подорожі. З настанням кращої пори року — травня місяця — рушили вони морем у дорогу і сподівалися скоро досягти берега. Але не те судилося їм долею, і перш ніж скінчилась їхня мандрівка, багато з них повинні були втратити життя.
Не встигли вони пробути й восьми днів у дорозі, як зчинилася страшна буря; вітром віднесло їх, незважаючи на всі зусилля, далеко вбік і прибило до одного острова. Король наказав кинути якір і прибрати вітрила. Мандрівники вийшли на берег. Сталося так, що якраз у цей час пробігав тим місцем жахливий дракон, який при диханні вивергав полум’я. Голос його гулом озвався на березі.
— Якщо сам Господь не прийде нам на допомогу, ми загинули! – сказав король своїм супутникам.
Наказав він дістати з корабля щити та зброю і приготувався битися з чудовиськом. Проте чули ми, що перший, лицар, що виступив проти нього, Тібальд добрий, загинув.
Тим часом встиг приготуватися до битви і сам король із сорока своїми воїнами. Всі вони по черзі почали нападати на чудовисько, але, повірте, аж тридцять людей загинули один за одним. Бачачи таке лихо, король покликав собі на допомогу всіх своїх людей, і збіглися вони з луками і стрілами, з мечами та списами і почали нападати на чудовисько — хто з чим був і хто як міг. Дракон захищався відчайдушно, і навіть королю було непереливки. Король схопивши списа, кинувся він до чудовиська і завдав йому глибокої рани. Дракон заревів і почав викидати зі своєї пащі на короля сморід і полум’я, і вогонь був такий сильний, що навіть панцир на королі спалахнув. Король не втратив присутності духу: стрімголов побіг він до моря і поринув у морські хвилі. Охолонувши трохи, він вискочив на берег і знову напав на дракона. Довго тривала між ними запекла боротьба, — то той, здавалося, долав, то другий, але скінчилося все-таки тим, що Дітварт завдав чудовиську такий удар, що воно з виєм побігло назад у ліс і скоро мертве впало на землю. Але й король, знесилений від битви, впав і довго лежав непритомний; у такому вигляді слуги перенесли його на корабель, не сподіваючись що до нього повернеться життя.
Однак, коли після триденного шляху вони побачили замок Валданіс, Дітварт так зрадів, що радість повернула йому сили і він схопився на ноги, як ні в чому не бувало.
Тут усе обійшлося благополучно: король Ладінер видав за Дітварта свою дочку, і народ радісно привітав наречених після приїзду їх у римське царство. Довго і щасливо жили вони, але з їхніх дітей залишився живим лише син, Зігегер, який успадкував царство після свого батька, коли той помер від старості.
Зігегер одружився з Амельгардою, донькою короля Нормандії. Вони мали двоє дітей; їхню дочку звали Зігліндою; вона була одружена з Зігмундом Нідерландським і була матір’ю могутнього Зігфріда, якого вбив Хаген; у Зіґфріда був син Ортніт; про нього розповідають багато чудового. Він одружився з дочкою одного язичницького короля, і цей злий язичник послав у його землю лютих драконів, які там усе спустошили і нарешті позбавили життя і самого короля. Вдова, що залишилася після нього, обіцяла свою руку тому, хто помститься драконам за загибель її чоловіка. Це зробив Вольфдітріх, могутній грецький витязь, і королева дотрималася свого слова і вийшла за нього заміж. У них народився син Хугдітріх, він одружився із Зигміною Французькою. Після його смерті володіння його перейшли до сина його, Амелунга.
У Амелунга було три сини, що сильно відрізнялися один від одного характером: двоє з них, Дітгер і Дітмар, були славні і доблесні витязі, третій же син був злий та підступний. Це був віроломний Ерменріх, і на світі не бувало людини гіршої за нього.
Вмираючи, Амелунг порівну розділив свої володіння між своїми трьома синами, але, на жаль, добрі сини його померли невзовзі після нього і залишився живим тільки віроломний Ерменріх.
Дітгер заповів свої володіння двом своїм синам, молодим Гарлунгам, яких виховував вірний і відданий їм Екегард. Але тільки-но встиг померти їхній батько, як підступний Ерменріх, захопивши в полон молодих принців, наказав їх повісити. Так зробив він за порадою двох злісних товаришів своїх, Сібеха та Рібштейна; за їхніми порадами і наученнями здійснив він чимало й інших поганих справ.
Дітмар, помираючи, передав свої володіння синам своїм, Дітріх і Дітгер. Дітгер був ще зовсім дитя, але Дітріх під керівництвом старого вихователя свого, лицаря Хільдебранда, встиг уже стати сильним і прекрасним юнаком, який майстерно володів зброєю. Берн був головним містом у його землі.
Якось Сібех сказав своєму пану:
— Тепер належать тобі і землі Гарлунгів, але ти не можеш бути спокійним за свої володіння, поки живе могутній Дітріх Бернський, і ти постійно маєш побоюватися, як би він не надумав раптом прийти до тебе сюди з великим військом.
— Дякую тобі за пораду, — відповів йому король, — але було б ще краще, якби ти сказав мені, яким чином мені захопити його в свої руки, бо з ним не так легко порозумітися, як з Гарлунгами.
– Пане, – заговорив тоді Сібех, – пішли в Берн посла, і нехай він скаже твоєму племіннику, що ти каєшся в загибелі молодих Гарлунгів і вирушаєш у Святу землю, щоб вклонитися Гробу Господньому і замолити там свій гріх, і просиш Дитриха охороняти твої володіння під час твоєї відсутності. Повір, він відразу ж приїде до тебе. А коли б він не приїхав, збери військо і постарайся захопити його землі.
Здивувався король такому хитрому плану, але вирішив здійснити його і послав по графа Рандольта з Анкони, щоб відправити його послом до Берна. Коли приїхав граф, Сібех відкрив йому свій підступний план, наказавши зберігати все почуте у таємниці. Граф мовчки вислухав його, але в душі був проти.
Залишив він двір Ерменріха і поїхав у Равенну, де були віддані слуги Дітріха, Сабен і Фрідріх. Попередивши їх про все, порадив він їм якнайшвидше озброїтися і бути напоготові, щоб відбити напад Ерменріха. Потім посол рушив у подальший шлях і не зупинявся на жодний день, поки не приїхав до міста Берн. Тут він одразу ж прийшов до двору Дітріха прямо в його залу. У цей час зібралося біля молодого короля багато лицарів та шляхетних пань. Зрадів Дітріх, побачивши посла.
— Благослови тебе Бог, Рандольте, я завжди радий тебе бачити, — привітав його витязь Хільдебранд. — Розкажи нам, які приніс ти нам якісь вісті, і взагалі як ти поживаєш!
— Я з’явився до вас із новинами, — відповів Рандольт.
Тоді наказали вийти геть із зали всім, крім найближчих і довірених людей, і Рандольт повів таку промову:
— Просить тебе твій дядько, Ерменріх, приїхати до нього, як тільки тобі буде можна, і ніяк не відкладати поїздки далі, ніж на ранок. Тепер же скажу я тобі без таємниці: коли б і як би ти туди не приїхав, ти втратиш там і своє багатство, і життя. Краще зовсім відмовитись тобі від цієї поїздки, ніж знайти в ній смерть. То було б невтішне горе для всіх твоїх людей. Залишайся тут, сину Дітмара! Я сказав тобі всю правду без приховування. Кинь клич по всій своїй землі і збери більше воїнів у своїх фортецях, тепер ти знаєш тепер, що на тебе чекає віроломство і зрада. Хай збереже тебе Господь! Я ж, з твого милостивого дозволу, поїду додому в свою землю, і, повір мені, на мене ти сміливо можеш покластися: заради тебе я готовий пожертвувати своїми воїнами, багатством, дружиною і навіть власним життям.
Посол поїхав і, не зупиняючись на шляху, приїхав прямо до Ерменріха і одразу доповів йому, те про що в Берні не було й згадки.
– Пане, – сказав він, – я передав Дітріху твої слова, і тепер роби, як тобі буде завгодно. Відтепер ви чужі один одному: він не приїде.
Велике лихо і горе спіткали тут Дітріха, і віроломство було їх причиною. Це було перше горе, яке пізнав він, перш ніж встиг стати дорослим. Ерменріх пропонував своє золото кожному витязю і щедро обсипав дарами тих, хто погоджувався служити йому. Так зібрав він велике військо і пішов з ним туди, де, напевно, чекала його слава, — у герцогство Сполето. Багато шкоди завдав він тут. У марці Анкона спустошив землі, розорив людей і наказав усе спалити пожежею. Недовго залишався він і тут і пішов далі, всюди несучи з собою грабунок та пожежі. Нікому не було пощади, ні знатним, ні малим, ні багатим, ні бідним, ні ворогам, ні купцям, ні іншим заїжджим людям: усім прийшлось погано від зради Ерменріха племіннику своєму, Дітріхові. Але Ерменріх про те й не думав і продовжував руйнувати вогнем та мечем одну землю за іншою. Так, не знаючи сорому, захопив він все римське царство, поширивши пожежі до самого Мілана, і не замислюючись вбивав чоловіків та жінок. Згодом Господь покарав його за це, але тоді всюди стояли крики та плач, і тільки йшли чутки про ці злочини. Але король Дітріх нічого не чув про лиха, що охопили його людей.
Але в Равенні герцог Сабен дізнався, що Ерменріх з військом стоїть перед містом Міланом. На жаль, це було правдою і ніхто не врятувався від його руки. Кажуть, Ерменріх дав клятву, що він не зупиниться на своєму шляху, доки не візьме Берна.
Дітріх дізнався про все від Фолькнанта, якого поспішив послати до нього із звістками герцог Сабен. Спочатку Хільдебранд не хотів і вірити, що Ерменріх встиг зібрати таке велике військо, але Фолькнант стверджував, що при ньому було до вісімдесяти тисяч воїнів, і благав його і Дітріха скоріше скликати собі на допомогу друзів.
— Не треба тільки поспішати та діяти необачно, — відповів Хільдебранд. — Тоді ми зберемо таку силу, що Ерменріху прийдеться погано.
Коли вони так радилися, прийшла звістка, що до Берна підходило якесь чуже військо. Дітріх думав уже, що то були вороги, і наказав готуватися до захисту міста, але тут у двір його замку в’їхало двоє добре відомих лицарів: то були Хельмшарт і могутній Вольфгарт. Приїхали вони з звісткою, що могутнє військо, що підходило до міста, складається з надійних і відданих Дітріх друзів; вони зібралися йому на допомогу, як тільки довідалися про віроломство Ерменріха.
Тим часом вояки, що прибули, увійшли до міста і були там гостинно прийняті. Але їм не довелося довго відпочивати: вороги були вже близько.
Дітріх оголосив, що він має намір вийти зі своїм військом із міста і напасти на Ерменріха, і при цій звістці у всьому місті піднявся плач і нарікання: то матері та дружини оплакували своїх синів і чоловіків, що вирушали на битву і, можливо, на вірну смерть . Нарешті сам король Дітріх вийшов до народу, що товпився, і сказав: «Якщо є тут хоч хтось, кого я образив або кому завдав зло, то нехай вони вибачать мене за те заради Господа Бога; не знаю, чи доведеться ще нам з вами побачитися». За цих слів плач і нарікання тільки посилилися, і всі вигукнули як один: «Хай збереже тебе Господь! Ти ніколи не завдавав нам ніякого зла!
Стояла глуха ніч, коли Дітріх зі своїми воїнами почули вдалині глухий шум від ворожого війська. Хільдебранд порадив вислати дозорців, щоб розвідати, наскільки великі ворожі сили. Дітріх послав самого старого Хільдебранда і з ним Фолькнанта, Еревіна та Хельмшарта; але не зраділи вони тому, що побачили.
— Пане,— сказали вони, повернувшись до Дітріха,— вороги надто численні, і тобі їх не здолати. Повернися в місто і придумай щось інше.
— Про повернення не може бути й мови, — вигукнув палкий Вольфгарт. — Ми повинні самі напасти на них, бодай їх було там до шістдесяти проти одного з нас!
А Дітрих мовчки взяв у руки прапор.
Воїни рушили, і коли вони просувалися вперед, до Дітріха тихенько під’їхав лицар; то був Гунольт. Він прокрався до табору Ерменріха і привіз звідти втішну звістку: усі воїни спали там глибоким сном. Дітріх вирішив відразу ж дати битву; воїни пришпорили коней і з оголеними мечами та військовим кличем Дітріха кинулися вперед.
Злякалися люди Ерменріха, почувши вигуки та тупіт коней.
– До зброї! На коней! — кричали вони спросоння.
Але майже ніхто з них не встиг приготуватися до оборони, коли воїни Дітріха увірвалися до їхнього табору. Не розгубився Рінольд Міланський: зі жменькою своїх воїнів відважно зустрів він Вольфгарта. Але це була остання його битва: Вольфгарт ударом меча розсік йому шолом та череп. Слідом за Рінольдом зустрів Вольфгарта Хейме зі своїми лицарями, але й для них сутичка виявилася такою ж невдалою, і вони втратили багатьох воїнів.
Після цієї останньої та невдалої спроби Ерменріх утік із поля битви, покритого тілами його воїнів. Воїни ж Дітріха захопили багато полонених і навіть сина самого Ерменріха, Фрідріха.
Радісно зустріли Дітріха у Берні, коли він повернувся туди після перемоги. Але сам король був сумний: він знав, що не вистачить у нього скарбів, щоб нагородити вояків, які допомагали йому, так щедро, як він обіцяв. І знав він також, що коли він тепер не дотримається свого слова, то надалі ніхто з них не прийде до нього на допомогу. Але Хільдебранд потішив його.
– Пане, – сказав він йому, – якщо твого золота не вистачить тобі, то візьми в мене скільки забажаєш.
— Візьми і в мене, — сказав Бертрам фон Пола, — у мене, в моєму місті, накопичено багато золота та коштовностей, і я накажу доставити їх сюди.
Так допомогли вони йому в злиднях. Дітріх відібрав і озброїв достатню кількість надійних воїнів, щоб охороняти на шляху золото та коштовності, оскільки дороги були ще далеко не безпечні. Сам Хільдебранд мав везти скарб, а з ним Вольфгарт і Дітлейб зі Штейєра і сам Бертрам з Поли.
Але тут-то і спіткало їх справжня біда. Хай буде проклята ця подорож! У глибокий смуток кинула вона всю римську землю і стала причиною невтішних сліз та гірких скарг. Через неї Дітріх Бернський втратив свою честь і втратив свої землі та майно.
Ерменріх дізнався-таки про те, що славні лицарі поїхали за скарбами. Таємно закликав він до себе п’ятсот найкращих своїх воїнів і почав з ними радитись.
– Виїжджайте вперед на дорогу, – сказав їм Ерменріх, – і засядьте там у засідці. Коли ж побачите воїнів Дітріха, негайно нападете на них і захопіть скарб. Захопіть у полон і самих витязів та приведіть їх сюди.
Витязі рушили в дорогу, і на чолі їх став Вітег. День і ніч поспішно їхали вони, поки не прибули до Полу, де й забрали скарби.
Як розповідає нам книга, сам він приготував для них місце для засідки біля міста. Тут сховалися вони так спритно, що їх ніхто й не помітив.
У цей час посли Дітріха взяли золото, щоб везти його в Берн через Істрію, і, нав’ючивши коней, зараз же покинули місто і рушили назад. Без турбот і турбот їхали вони три дні і на четвертий ранок, як казали мені, підійшли вони до фортеці Мунтігель. Тут вони хотіли відпочити після стомливої дороги і наказали розв’язати коней.
Нізвідки не чекали вони ніякої біди і зважилися розвести в полі велике багаття.
Але тут-то і починається історія. Не встигли вони зняти вантаж з коней, як раптом з’явилися їхні вороги, ніби сам диявол підіслав їх якраз цієї хвилини.
Що толку в запізнілих жалю і сльозах? Бернські воїни, відклавши убік зброю, розташувалися на лузі, і в цей час раптово напали на них воїни Ерменріха і почали бити їх. Багато полегло їх тут на місці; ті ж, що залишилися живими, були взяті в полон. Один тільки Дітлейб зі Штейєра встиг втікнути і приніс Дітріхові звістку про загибель його воїнів.
Полонених відвели в Манту до Ерменріха, і Ерменріх сказав їм:
— Настав вам кінець: я накажу всіх вас повісити.
— Подумай насамперед про те, скільки твоїх воїнів знаходиться в руках Дітріха і між ними син твій, Фрідріх, — відповів йому Хільдебранд.
— Про це я мало дбаю! – вигукнув король. — Аби вдалося мені добре відплатити вам за мою ганьбу, коли завдяки вам довелося мені потай покинути поле битви.
– Ну, роби як хочеш, – сказав Хільдебранд, – але, принаймні, можеш ти настільки відтермінувати нашу кару, щоб встигли ми дати знати про нашу біду Дітріху в Берн; я впевнений, що він запропонує тобі великий викуп за нас.
Заманливою здалася така пропозиція жадібному Ерменріху, і подумав він, що, можливо, вдасться йому легко викупити у Дітріха спадщина його батька.
– Добре, – сказав він Хільдебранду, – якщо він віддасть мені добровільно Берн і Равенну та ще Рим, Полу, Мілан і все, що він має, то, можливо, я й відпущу вас на волю; інакше ніхто з вас не піде звідси живим.
Тим часом приїхав до Ерменріха посол від Дітріха. То справді був Дітлейб, який встиг втекти від воїнів Ерменріха. Дітріх доручив йому запитати у Ерменріха, який викуп погодиться той взяти за полонених бернських воїнів.
Не встиг ще він отямитися від подиву, вислухавши непомірні вимоги Ерменріха, як раптом виступив уперед один старий, грізний воїн Ерменріха, Вате, і сказав:
– Отже, ти той самий Дітлейб, про якого розповідають стільки чудес? Хотілося б мені помірятись з тобою силою в битві!
– Що ж? Якщо хочеш, то хоч зараз! — вигукнув Дітлейб.
Але цього разу не вдалося їм битися і довелося відкласти битву до майбутнього часу: Ерменріх квапив посла і зараз же відправив його в дорогу назад до Берна.
З сумом вислухав Дітріх, які непомірні вимоги висунув йому його дядько; здавалося, він віддав би перевагу смерті над такою ганьбою. Перебувавші при ньому воїни теж радили йому залишити полонених бернських витязів їхній долі: краще пожертвувати частиною воїнів, ніж занапастити всю країну. Але не наважився Дітріх наслідувати їхню пораду.
— Якби належали мені всі землі на світі, — казав він, — я й то скоріше погодився б втратити їх, ніж залишити в таких обставинах вірних моїх воїнів. Хто з вас згоден бути моїм послом до Ерменріха і сповістити йому мою волю? Я згоден відпустити на волю всіх захоплених нами полонених і віддати йому всі свої землі, аби він повернув мені моїх вірних воїнів.
Послом до Ерменріха пішов Юбарт із Латерана.
Безмірно зрадів Ерменріх, отримавши від Дітріха таку відповідь, і ще більше радів він, зустрівши своїх воїнів, відпущених Дітріхом на волю, і з ними сина свого Фрідріха.
Переконавшись, що Дітріх не стане йому протистояти, Ерменріх пішов на Берн, все плюндруючи і спалюючи на своєму шляху. З горем слухав Дітріх розповіді про жорстокості Ерменріха, але ніхто не міг придумати жодного способу, щоб позбутися цієї біди. Тим часом бернські витязі споряджалися до від’їзду: ніхто з них не хотів покинути свого короля, і всі вони зважилися краще супроводжувати його на чужину, ніж залишатися вдома і дивитися на гори та лиха, що спіткали їхні землі. Але Дітріх все-таки ще раз спробував умилостивити свого жадібного дядька: він сам вийшов до нього назустріч, впав йому в ноги і благав його залишити йому хоча б тільки рідне місто Берн. Але Ерменріх залишився глухим до його благань.
— Швидше забирайся геть з моїх очей! – відповів йому Ерменріх. — Бо якщо ти попадешся мені в руки, то не врятують тебе від смерті ні золото, ні срібло, і я накажу повісити тебе на першому ж дереві.
— Ну, то дай мені зараз же виїхати звідси з моїми воїнами! – сказав Дітріх.
– Ха, ха, – засміявся Ерменріх, – виїхати? Ні, ти підеш звідси пішки, і я не заважаю наслідувати твій приклад усім, хто забажає.
Так Дітріх мав залишити спадщину, отриману ним від батька, і піти пішки з міста, де він виріс. Довго чув він за собою гіркі скарги та ридання жінок і дітей, чоловіки та батьки яких зважилися супроводжувати у вигнання свого короля. Але це було не все. Побачивши, що з міста йдуть тільки чоловіки, Ерменріх розгнівався.
— Геть із міста всіх, хто був відданий Дітріхові! Прогнати також і жінок та дітей! Нехай і вони підуть пішки слідом за своїм королем! – кричав він у гніві.
Побачив Дітріх жінок та дітей, що виходили з міста, і попереду всіх Уту, дружину Хільдебранда, і сказав:
— Ніколи ніхто не побачить усмішки на моєму обличчі. Про одне тільки благаю я Бога: нехай дарує Він мені стільки життя, щоб я встиг помститися за це злодійство тому, хто в ньому винен.
Але недовго тріумфував Ерменріх. Не встигли вигнанці пройти кілька миль, як зустріли натовп вершників; то були Екеварт і Амелот, що поверталися з вдалого походу: зі своїм військом напали вони на ворогів і взяли Гарду і тепер приїхали якраз вчасно, щоб прийняти під свою опіку вигнаних із міста жінок і дітей і тим дати можливість Дітріх швидше втекти від Ерменріха.
Бернські воїни пройшли через Істрію та переправились через гори. Коли ж прийшли вони до Грану, Дітріх цілком віддався своєму горю; дивлячись на своїх стомлених товаришів (їх було в нього п’ятдесят), він ламав руки і гірко вигукував:
— Горе нам, вигнанцям, куди подімося тепер? Немає у нас ні золота, ні майна, і ніхто не погодиться прийняти нас до себе!
Марно старий Хільдебранд намагався його втішати: горе Дітріха не знало меж.
На ніч вони знайшли собі притулок у будинку одного купця. Прокинувшись наступного ранку, Хільдебранд побачив посла, що проїжджав дорогою, і запитав його, звідки він їхав.
— З Етцельнбурга, — відповів посол. — Сьогодні приїде королева Гельха, а з нею маркграф Рюдігер.
Зрадів старий такої звістки.
Сталося так, що королеву Гельху крім маркграфа Рюдігера супроводжували ще вірний вихователь Гарлунгів, Екегард, і Дітлейб зі Штейєра: обидва вони, рятуючись від люті Ерменріха, бігли в землю гунів. Дітріх хотів був сховатися від них, але Екегард його впізнав і поспішив увійти за ним до будинку, щоб привітати. І як же зрадів йому Дітріх та його супутники! Поки вони обмінювалися радісними привітаннями та питаннями, увійшов до будинку та маркграфа Рюдігера. Обмінявшись і з ним привітаннями, Дітріх серед сліз і зітхань розповів йому свою сумну повість про те, як він, щоб врятувати своїх воїнів, змушений був покинути своє місто. Вислухавши його, маркграф Рюдігер наполягав на тому, щоб вони дозволили йому власним коштом одягнути їх, озброїти та забезпечити конями. Потім він поспішив до королеви і розповів їй, як могутній Дітріх втратив свої землі. Сильно засмутилася королева цією звісткою і, дізнавшись, що сам Дітріх був у ту хвилину в Грані, вона поспішила послати до нього маркграфа Рюдігера, наказавши привести до неї його самого та його товаришів.
Так потрапив Дітріх у землю гунів і багато років жив він там. Хоча королева й приймала його привітно, а король Етцель запросив його у свій замок і обходився з ним ласкаво та привітно, але ніщо не могло полегшити скорботи Дітріха та винагородити його за втрачене щастя. Нарешті, щоб втішити його, король гунів обіцяв спорядити йому військо, щоб з його допомогою він міг покарати свого ворога. Однак ще довго довелося б чекати, поки Етцель встиг зібрати таке військо.
Але одного разу прискакав до Етцеля у двір вершник. Дванадцять днів і дванадцять ночей скакав без відпочинку, поспішаючи порадувати Дітріха своєю звісткою. Перший побачив його Рюдігер і зараз же дізнався: був то Амелот з Гарди. Нікому, крім Дітріха, не хотів він сказати, навіщо він приїхав: йому першому хотів повідомити свою новину.
— Пане,— крикнув він йому, коли Дітріх вийшов до нього назустріч,— я привіз тобі радісні звістки: ми взяли назад Берн і ще Боцен, Іннталь і ще деякі землі; тепер настав час тобі повернутися додому!
Тут Амелот докладно розповів усе, як було.
— Сталося, що Ерменріх виїхав з Берна, де він завжди знаходився. Я дізнався про це і, піднявши бойовий прапор Ерменріха, поїхав туди зі своїми воїнами. Ніхто не зупинив нас біля міської брами, бо всі прийняли нас за воїнів Ерменріха і думали, що це він сам відіслав нас назад. Так ми проникли в місто і перебили всіх воїнів. Наразі Альфарт зі своїм військом охороняє місто.
Весело спорядився Дітріх у зворотний шлях; з ним поїхало багато славних витязів — не лише його власних, а й гунів. Несподівані, приїхали вони до Берна. Звістка про те, що сталося, встигла тим часом дійти і до Ерменріха. Міста один за одним відпадали від нього і переходили на бік їхнього законного володаря, і Ерменріх поспішно спорядив велике військо, щоб покласти цьому край. Першим із таких міст був Мілан. Тут Тідас зібрав навколо себе відданих Дітріхові людей і послав до нього з цією звісткою лицаря Фолькнанта. У той же час він повідомляв йому, що Ерменріх підходив до міста, спустошуючи і руйнуючи на своєму шляху всю країну.
Не можна було зволікати. Трохи ще воїнів зібралося навколо Дітріха, але сильне військо гунів йшло йому на допомогу, — цю звістку привіз йому посол від королеви Гельхи.
Другого дня величезне військо підійшло до міста. Побачивши його ніхто не міг вирішити, друзі це або вороги; але коли підійшло воно ближче, бернці з радістю впізнали на чолі його маркграфа Рюдігера. Це всім надало духу. Тим часом із Мілана знову прискакав гонець і наполегливо просив про допомогу, бо вороги взяли в облогу місто і велика біда загрожувала усім.
Війська підняли прапори і рушили до Мілана; але, не доходячи до міста, Дітріх зібрав військову раду зі своїх воїнів та ватажків гунів.
— Навряд чи нам безпечно зустрічатися з ворогом у відкритому бою, — сказав він, — нас для цього ще замало. А тому я раджу відокремити загін і послати його на розвідку: треба нам постаратися захопити ворога зненацька.
Всі погодилися з ним, і Хільдебранд із частиною надійних воїнів вирушив уперед.
У той час як Хільдебранд зі своїми воїнами здалеку розглядав військо Ерменріха, з того боку теж відокремилися два витязя зі значною кількістю воїнів, щоб, у свою чергу, розвідати дещо про військо бернців. Ці витязі були Вітеге і Хейме: вони завжди були раді нагоді завдати шкоди Дітріху.
Але Хільдебранд дізнався про їхні задуми і поспішив повернутися назад, щоб попередити свого пана про небезпеку, що загрожувала йому. Величезна перевага ворогів викликала в нього такі побоювання, що він радив Дітріху скоріше піти, щоб уникнути битви. Прикро здалося це Вольфгарту, гаряче перервав він Хільдебранда і заявив, що сам він бачив один нечисленний загін, і тут тільки розповів про Вітега і Хейма. Треба було негайно відвернути небезпеку. Дітріх відокремив значну частину своїх воїнів, щоб вони, засівши в засідці, чекали ворога. Ледве встигли вони це виконати, як прийшли нові вісті: Альфарт, своєю чергою, ходив на розвідку і побачив місце, звідки з успіхом можна було напасти на ворога. Туди послали другий загін. Решта ж військо залишилося на колишньому місці. Вночі почалася різанина. Нерадісно було пробудження воїнів Ерменріха: Хейме і Вітегу не вірили своїм очам, натрапивши на численнішого ворога, але захищалися, як личило відважним воїнам. Облога та битва тривали до ранку. Все поле було просякнуте кров’ю. Обидві сторони билися з відчайдушною хоробрістю. Скрізь чути стогін і зітхання. Уся трава почервоніла від крові вбитих. Багато загинуло тоді славних воїнів.
Небагато з воїнів Ерменріха захищалися так, як Штрітгер із Тоскани, Туріан із Сполето та славний Хейме. Ці прославлені князі вели за собою шість тисяч воїнів, які запекло відстоювали поле битви. Багато шкоди вони завдали Дітріхові. Навіть панцирі були розбиті в цій битві, і пара від розпалених тіл стлалася в повітрі, наче дим над лісом, що загорівся. Недарма отримували воїни плату від своїх панів: лягли вони за них кістками, служачи їм вірою та правдою. Нехай ніколи не змиється ганьба з імені Ерменріха, винуватця таких лих.
Час хилився вже до полудня. До Дітріха в цей час підійшов із Мілана славетний Тідас зі своїми дванадцятьма тисячами воїнів. Ерменріх вчасно побачив їх і втік. Але він утік один: усі його воїни були або перебиті, або так тяжко поранені, так що не могли рушити з місця. У ті часи, як то кажуть, вважали, що Ерменріх втратив тут до шістдесяти п’яти тисяч людей.
Чимало воїнів втратили й бернці. Особливо ж шкодували вони про одне — про Дітлейба зі Штейєра, якого давно вже ніхто не бачив. Але коли його розшукували, прискакав вершник і крикнув:
— Якщо хочете бачити найзапекліший бій, що коли-небудь бував на світі, то поспішіть спуститися в лощину: там б’ється Дітлейб зі Штейєра з Вате, що викликав його на поєдинок, коли Дітлейб їздив послом до двору Ерменріха!
Усі поспішили в лощину і справді застали там обох бійців: але ніхто не наважився вступити в битву: бійці самі мали вирішити цю суперечку честі того чи іншого. Тільки словами лише підбадьорював то Дітріх, то Вольфгарт стомленого Дітлейба, поки нарешті не завдав він своєму противнику такого удару мечем, що розсік йому шолом і череп; зате ж і сам він, у свою чергу, отримав такий удар, від якого повалився додолу. Але Дітлейб невдовзі оговтався і схопився на ноги, щоб знову битися з ворогом, але той був уже мертвий.
Як не радий був Дітріх перемозі, але все ж таки засмучувало його те, що Ерменріху знову вдалося втекти: всім було відомо, що, поки був він живий, при своїх незліченні багатства він завжди міг зібрати нове військо і знову напасти на свого племінника. Але ніхто не знав, де він ховався, і всі намагалися всіма силами віднайти його притулок. Нарешті це їм вдалося: довідалися, що він утік у Равенну і вже зібрав біля себе деяких воїнів і між ними своїх шкідливих радників, Сібеха і Рібштейна. Палаючи гнівом, Дітріх Бернський поспішив до Равенни та оточив місто. На другий ранок пішов він у напад, але воїни, що були в місті, відчайдушно захищалися: Ерменріх обдурив їх неправдивою звісткою, ніби вранці має прийти до нього на допомогу велике військо. Але вночі зловмисник сам таємно втік із Равенни до Болонії.
На ранок воїни Ерменріха, не побачили ні обіцяного війська, ні його самого, вийшли до Дітріха і здалися йому. Він пробачив їм усю шкоду, яку вони йому завдали, і повернувся до Мілану, бо Ерменріх утік так далеко, що не було можливості його переслідувати.
Нова турбота знову пригнічувала Дітріха — знову не мав він, чим заплатити вірним своїм воїнам: не було в нього ні золота, ні срібла. Але цього разу справа незабаром залагодилася.
У битві з Ерменріхом Дітріх вдалося захопити в полон багатьох знатних воїнів, і не було сумніву, що Ерменріх внесе за них викуп золотом. А тому Дітріх наважився віддати кожному зі своїх воїнів по кілька полонених: викупні гроші мали послужити їм платою за їхню службу. Потім послав він до Ерменріха, пропонуючи йому викупити полонених. Недовго думаючи, Ерменріх вислав за них багатий викуп. Бранців відпустили на волю за винятком лише одного, якого Дітріх неодмінно забажав утримати. Це був Вітеге, який раніше багато років служив вірою і правдою самому Дітріхові, але потім купився на золото Ерменріха. Воїни Дітріха порадили йому спробувати знову залучити його на свій бік і дати йому землі у володіння. Дітріх так і зробив і віддав йому Равенну, але узяв з нього урочисту клятву ніколи більше не зраджувати йому. На знак своєї милості Дітріх подарував йому чудового коня, Шеммінга. На жаль, Дітріх не передчував того, що мало потім трапитися.
Тідас залишився охороняти Мілан, Амелот – Гарду; Берн був доручений безстрашному Ельзану. Сам же Дітріх повернувся з військом гунів до короля Етцеля та його дружини, щоб подякувати їм за допомогу.
В Етцельнбурзі зустріли їх з великою радістю, і Етцель влаштував чудові бенкети та свята на честь амелунгських воїнів.
Так минуло якийсь час, і Етцель сказав Дітріхові:
— Тепер ти досяг уже зрілого віку, і пора тобі вибрати собі дружину, та й твоєму королівству потрібна королева.
— Це неможливо, — відповів Дітріх, — землі мої, на жаль, такі спустошені й розорені, що я не можу утримувати подвір’я.
— Про це не турбуйся, — сказала королева Гельха, — я думаю, що тобі слід одружитися з дочкою моєї сестри, з прекрасною Герратою, а вона настільки багата, що тобі не буде потреби в інших скарбах.
Злякався Дітріх, — не чекав він, що розумний і хитрий король гунів надумає таким чином прив’язати його до себе.
— Повинен я спитати поради у моїх товаришів, — сказав він, трохи подумавши, — я вчиню так, як вони мені порадять.
Після цієї розмови Дітріх пішов до своїх друзів; вони сиділи разом, і з ними був і Рюдігер. Дітріх повідомив їм про бажання короля.
— Подумай добре, перш ніж сказати «ні», — сказав йому Рюдігер. – Без війська Етцеля тобі не втримати за собою своїх земель.
Те саме думав і Хільдебранд, і Дітріх нарешті зітхнувши сказав:
— Отже, треба вирішуватися: чого не можна уникнути, того не варто й відкладати.
На другий день Етцель поставив великий бенкет. Коли зібралися всі гості, Рюдігер підвівся зі свого місця та підійшов до королеви.
– Шляхетна королева, – сказав він, – король Берна просить собі за дружину твою племінницю.
Зраділа Хельха, і Етцель зараз же заручив Дітріха та Геррату; Хельха подарувала нареченій багато золота та коштовностей і ще Зібенбюрген, її власну батьківську спадщину.
Всі при дворі гунів раділи і тріумфували з приводу цієї події; тільки Дітріх був не в дусі і радий був покинути свято, коли йому раптом доповіли, що приїхав Екеварт за дорученням Амелота з Гарди і привіз йому якісь важливі звістки. Але який же був його розпач, коли почув він страшну новину: Вітеґе склав із себе обітгиці і передав Ерменріху Равенну, де були тоді убиті всі — чоловіки, жінки та діти.
Глибокий смуток і туга оволоділи Дітріхом при цьому повідомленні. Тим часом усі, хто був на весіллі, дивувалися і дивувалися з того, що Дітріх раптом зник і більше не показується. Нарешті сумні звістки дійшли й до Етцеля. Спочатку Етцель ніяк не міг зрозуміти в чому справа, але коли Дітріх сам ще раз розповів йому, як усе сталося, король гунів прийшов у страшний гнів і зараз же поклявся допомагати Дітріху проти будь-кого.
З тієї хвилини всі ніби забули про весілля, і тільки й було мови, що про зброю та битви. Коли загальне хвилювання трохи вляглося, Етцель запитав, де стояв зі своїм військом Ерменріх і взагалі чи було в нього якесь військо.
— Пане, — заговорив Екеварт, — біля Сполето я сам бачив його військо, і, запевняю тебе, воно таке велике, що я тільки дивуюся, як йому вдалося зібрати такі сили.
— Чому ж ти дивуєшся? – Заперечив Дітріх. — Недарма ж заволодів він скарбами Гарлунгів і мого батька, Дітмара; маючи такі багатства двох королів, нема чого замислюватися, звідки взяти воїнів.
— Нехай він володіє цими скарбами, — перебив їх Етцель, — цього разу вони йому не допоможуть. Військо, яке я вишлю проти нього, покаже йому його місце.
Після цих перемовин Етцель кинув клич по всіх своїх землях. Хельха ж дала Дітріху багато золота та коштовностей, щоб йому було чим нагороджувати своїх товаришів.
— Нехай вони незмінно віддані тобі, — казала вона, — але все ж таки буде краще, якщо й вони отримають свою нагороду. Можливо вони теж стануть непокірними, якщо тобі не буде чим заплатити.
Князям належить нагороджувати вірних своїх воїнів, тому що коли йому потрібні люди для війни, мало толку в підневільних слугах і краще, щоб служили йому доброю волею. Нині ж слухаються лише з примусу, і князі, які повинні докладати всіх зусиль, щоб допомагати своїм лицарям, швидше намагаються занапастити їх.
Але настав час повернутися до розповіді про Дітріха.
Ще раз витязі Дітріха попрощалися з гунами та поїхали до Грану, де збиралося військо. Сам Етцель виїхав їх проводити. З Грана військо рушило вперед через Істрію, а Етцель повернувся у свій замок.
Жителі Підлоги разом із залишеними там Ерменріхом воїнами самі вийшли назустріч гунському війську і підкорилися Дітріху, і Дітріх вибачив їм їхню зраду.
У Падуї засів з великими силами син Ерменріха, Фрідріх, і сподівався залучити воїнів Дітріха в нерозсудливі битви, але їм до часу було суворо наказано уникати зустрічі з ворогом. Один Вольфгарт таємно пробрався вперед з невеликим загоном і напав на ворогів. Йому пощастило, і Фрідріх, зазнавши великої шкоди, утік, залишивши переможцям значну кількість полонених і між ними сина Сібех, якого Вольфгарт зараз же наказав повісити перед міськими мурами.
Страшне видовище відкривалося перед воїнами, коли йшли вони спустошеною країною; в Равенні тіла жінок і дітей, перебитих Ерменріхом, лежали на вулицях без поховання. Дітріх наказав їх поховати і, не знайшовши тут ворога, рушив далі, бо чув, що Ерменріх засів у Болоньї. І тут справді побачили вони велике військо.
Побачивши ворога військо гунів зупинилося, і Дітріх зібрав військову раду. На раді Рюдігер сказав:
— Я пропоную розділити військо навпіл: одна його частина обійде ворога і стане в нього з тилу, а друга частина залишиться тут. Завтра ж на світанку ми сміливо і бадьоро розпочнемо битву.
Так і вчинили. Дітріх сам став на чолі тієї частини війська, що мала обійти ворогів з тилу; начальство ж над рештою війська передав він Дітлейбу зі Штейєра.
З дикими криками і гучним ревом рогів бернські воїни увірвалися до лав своїх противників, які не встигли в таку ранню годину приготуватися до битви. З такою ж стрімкістю кинувся вперед і Дітлейб і, прорвавшись через ворожі лави, незабаром зустрівся з Дітріхом. Тут обидва вони повернули назад і почали рубати праворуч і ліворуч, прокладаючи собі на всі боки дорогу в натовпі ворогів.
Цілий день тривала страшна різанина; з настанням вечора Дітріх хотів було оголосити перемир’я, але Вольфгарт відрадив йому: це дало б ворогам час зібратися з силами. Отже, бій продовжувався і вночі, і коли знову з’явилося на небі сонце, на полі битви все ще билися де-не-де розрізнені купки. На світанку багато воїнів, що припинили битву від втоми і знемоги, повернулися на поле бою, і ще багато впало тут відважних і доблесних витязів.
Так було розбито й друге військо Ерменріха, і цей безсоромний призвідник усіх усобиць і лих знову втік з поля битви. Разом з ним врятувалося чимало славних і відважних бійців, але також і радники його, Сібех і Рібштейн. За ними погналися з божевільною стрімкістю воїни Дітріха і попереду всіх Екегарт, але все ж таки не встигли вони перешкодити Ерменріху, Сібеху і більшості втікачів сховатися в Болоньї; проте Екегарту вдалося-таки наздогнати Рібштейна, і він відтяв йому голову в нагороду за вбивство Гарлунгів.
Тепер переможці мали важкий і сумний обов’язок: поховати мертвих і підібрати поранених. Все поле битви, наскільки вистачало око, було вкрите людськими тілами. Багато впало тут і знатних лицарів, і з-поміж них Екегарт, Амелот, Хельмшарт і Юбарт. Але особливо гірко стало Дітріху, коли побачив він тіло молодого Альфарта. Зі сльозами поцілував він його в уста і вигукнув:
— Горе мені, вірний мій воїне! Вічно оплакуватимуть тебе люди, слухаючи розповіді про твої подвиги!
Голосно плакали і скаржилися воїни та друзі вбитих, коли ховали мертвих: одні ламали руки, інші рвали на собі волосся, ті падали додолу і лежали як мертві або ж били себе в груди, коли опускали в могилу їхнього батька чи сина. І всі вони майже осліпли від сліз.
Після поховання мертвих Дітріх у глибокій печалі покинув поле битви і поїхав зі своїми воїнами прямісінько до міста Мілану. Там просив він Рюдігера і всіх слуг Етцеля зробити йому ласку — залишитися на якийсь час і добре відпочити. Тут пробули цілих вісім днів, і слуги Дітріха навперебій поспішали служити їм і доглядати їх.
Дітріх залишив свої війська в Берні та Мілані і залишив римське царство. Гарду передав він відважному Екегарду, а сам разом із маркграфом Рюдігером поїхав до гунів. Гонці їх поспішали вперед до Етцельнбургу. Вони несли Етцелю і добрі, і злі вісті, і розповіли йому про все, що було там і доброго, і поганого.
У цей час під’їхав сам Дітріх Бернський. Етцель з дружиною своєю, Хельхою, вийшов йому назустріч. Радий був Етцель Дітріху і засипав його питаннями, і Дітріх докладно розповідав йому все, як було, і просив знатну королеву разом з ним оплакати його воїнів, що загинули в бою. Королева Гельха виконала його прохання.
Тут і кінець цієї пісні.
Битва при Равенні
Якщо ви хочете послухати старовинні розповіді про чудові подвиги славних лицарів, то вам треба помовчати, і я розповім вам про великий похід і про те, як потім бернський лицар захистив свою землю від короля Ерменріха. Король цей задумав силою привласнити собі римські землі: Падаю, Гарду, Берн, – усіми цими містами хотів він володіти один. Тому й вчинив він так, як сказано. Королю Дітріху завдав він велике горе: пограбуванням і пожежею спустошив його землю.
До того часу, як я чув, з вуст його ще ніколи не зривалося жодне доброзичливе слово про Ерменріха. З жалем бачила щедра, знатна Хельха, що король Дітріх не переставав проливати гіркі, рясні сльози.
— Дуже хотілося б мені знати, про що це так глибоко тужить король Дітріх, — казала щедра Хельха, — можливо, я могла б втішити його скорботу.
Покликала вона до себе маркграфа Рюдігера і попросила його сходити до Дітріха і дізнатися, чи не образив його хтось у гуннській землі.
— Я все ще оплакую моїх лицарів, яких я втратив у битві, — відповів Дітріх на розпитування Рюдігера, — тепер же засмучує мене те, що Ерменріх знову спустошив мої землі і я не міг перешкодити йому.
— Якщо ти тільки про це журишся, — відповів йому Рюдігер, — то заспокійся: Етцель вирішив весною спорядити для тебе нове військо.
Так хотів король Етцель, і багато славних лицарів обіцяли взяти участь у поході. Але королева нагадала, що до походу Дітріху слід ще обвінчатися з її племінницею. Бернський лицар готовий був охоче виконати її бажання, тож поспішно відсвяткували весілля.
Тієї ж ночі наснився Хельзі зловісний сон: наснилося їй, що лютий дракон прилетів до неї в кімнату, схопив обох її синів і роздер їх. Від жаху вона прокинулася.
За кілька тижнів після весілля військо було готове до виступу. Тоді сини Етцеля, Орт і Тарф, пішли до свого батька і стали просити його дозволити їм взяти участь у поході, не беручи участі в битвах, бо були вони ще надто молоді. І Етцель і Хельха не погоджувалися на це, але сини просили невідступно, а Дітріх присягнув, що сам буде порукою за життя молодих князів, і король гунів нарешті не встояв і погодився, тим більше що і сам Дітріх мав намір уперше взяти з собою в похід молодшого свого брата, Дітгера.
Коли військо перевалило через гори, Дітріх дізнався, що його ворог розташувався біля Равенни; військо рушило туди, але на шляху вони мали Падую, зайняту воїнами Ерменріха. Тут сталася коротенька сутичка, і військо продовжувало свій шлях на Берн. Отримавши звістку, що сильне вороже військо стоїть неподалік цього міста. Дітлейб порадив залишити позаду трьох молодих князів, а Рюдігер запропонував доручити їх похилому Ельзану. Так і зробили. Ельзан дав Дітріху урочисту клятву ніколи не випускати юнаків з-під свого нагляду.
Отже, Дітріх спокійно пішов далі на Равенну. Але щойно встиг він відійти зі своїм військом, як молоді князі почали приставати до Ельзана з проханнями дозволити їм виїхати хоч трохи за місто: у місті, здавалося їм, було так безлюдно і нудно.
— Ну, дісталося б мені, якби дізнався про це мій король, Дітріх, — відповів старий, — і якби з вами навіть не трапилося нічого поганого, то й то він був би страшно розгніваний. Я знаю його добре, і знаю, що означає його гнів. Словом, цього не буде.
— Досить, дорогий Ельзане, — заговорили вони в один голос, — ми ж зовсім не збираємося наздоганяти військо, а хочемо тільки подивитися околиці. Що ж до Дітріха, то ми беремося самі залагодити з ним цю справу; та й хто розповість йому про це?
Старий тільки похитував своєю сивою головою; але молодь наполеглива і невідступна: молоді князі так довго просили його, що він нарешті погодився, але вирішив сам їхати разом із ними.
Три юні товариші стрімко кинулися до воріт, і не встиг старий добре розправити свої кості, як вони були вже за містом. Ельзан, виїхавши слідом за ними з міської брами, відразу ж загубив їх з виду; став він голосно кликати їх, але ніхто не відповідав на його голос; як божевільний почав він скакати на всі боки, але марно: густий туман спускався на поля і закривав всю околицю. Ельзан не знав, що робити і де шукати йому своїх вихованців: він не міг собі й уявити, куди вони поділися.
Тепер послухайте, які дивовижні речі я розповім вам про цих юних, але могутніх королевичів. Зла доля направила їх на невірний шлях, який привів їх до Равенни: люте лихо трапилося тут із ними, і вони загинули від руки віроломного Вітега.
Шляхетні молоді князі невдовзі мусіли зупинитися: вони заблукали. На їхнє нещастя, настала ніч, і довелося їм заночувати в полі. Рано-вранці вони виїхали на чудовий широкий луг. Слухайте лише уважніше. Тут зійшли вони зі своїх коней — король Дітгер і обидва сини королеви Хельхи — і почали радитись.
– Господи, Боже! Де це ми тепер? — казали вони.
— Чесно сказати, я й сам того не знаю, — говорив Дітгер, — ми заблукали, і наш власний розум погано нами керував.
Тим часом потроху розвиднілося, туман почав підніматися, і весело засяяло сонце.
— Весело стає, як подивишся на таку красу! – сказав Тарф.
– Великий Боже! — вигукнув Орт. — Яка ж прекрасна ця країна! Королі Берна, ви могли б охоче оселитися тут хоч назавжди!
У цей час, як казали мені, юнаки побачили могутнього Вітегу, що проїжджав там. Він під’їхав до них дуже близько. Побачивши його, вони говорили один до одного:
— Великий Боже, хто б міг бути цей богатир, що стоїть там із таким войовничим виглядом? А що, товариші, чи не поїхати нам назустріч йому? Зважаючи на все, він, здається, хоче вступити з нами в битву.
Побачив його і привітний юний Дітгер; почав він потихеньку зітхати, і погляд його затуманився.
— Може статися, чекає на мене біда, — сказав він, — той воїн, що стоїть там, на галявині, завдав мені багато зла. Охоче помстився б я йому, якби міг. Що ж я ще можу сказати?
— Тепер наполегливо прошу я тебе, — заговорив Орт, — скажи мені, дорогий Дітгер, хто цей статний лицар? Якщо ти назвеш нам його, то він не втече від нас живим: ми всі нападемо на нього.
З горем відповідав Дітгер своїм товаришам:
— Звати його Вітега. Якби він міг знайти тут смерть від моєї руки!
– Недарма ж ми молоді лицарі, – вигукнув Тарф, – треба нам напасти на цього зухвальця і порубати на тріски його щит! Ми битимемося з ним, якщо він посміє чекати нас тут, на галявині.
Гучно гукнув юнаком Вітегу і безстрашно сказав їм:
— Скажіть мені, славні лицарі, чи не з почту ви Дітріха Бернського?
– Це ти скоро дізнаєшся, – відповів Дітгер. — Де був твій розум, коли ти надумав продати нашу землю? За це ти маєш тепер поплатитися своєю честю та життям.
— Ти кажеш як дитя, — заперечив Вітеге, — що тобі за діло до римського царства? Повертайтесь назад у землю гунів, та не робіть мені більше докорів, а то не бачити вам навіть і гунської землі.
— Вероломний боягуз! Як смієш ти так відкрито ганьбити шляхетних королів? За це ти маєш поплатитися!
Не навчені досвідом, схопилися вони на своїх коней: боягузтво було їм незнайоме. Стали вони спускатися вниз стежкою, по краю глибокої прірви, і оголили свої гострі мечі. О, горе! Загибель наближалася до них! На Вітегу вони напали з оголеними мечами в руках.
Побачивши юнаків, що скакали до нього, могутній Вітеге міцніше підтягнув підпругу свого коня. Потім у гніві швидко схопився він у сідло і подумав про себе: «Ні за що не буду тікати, краще розлучуся з життям».
Тут він пришпорив свого коня Шеммінга і рушив уперед.
Оголив меч і вправно фехтуючи, немов досвідчений боєць, Тарф перший напав на витязя. Славний Вітеге пустив у нього свій гострий спис і, як чув я, потрапив молодому князеві прямо в груди. Багато збереглося розповідей про те, як добре бився юний король Тарф. Як не був сильний славний Вітегу, які чудеса не розповідають про нього, але молодий Тарф, син королеви Хельги, все-таки завдав йому дві глибокі рани. Сильний біль від цих ран розлютив Вітегу. Вихопив він з піхв свій меч, Міммінг, і напав на Тарфа. Правду кажуть, — однаково майстерно і відважно билися обидва витязя, але все ж таки під кінець молодий король гунів мертвим впав на землю. Але перш, ніж впасти, одним могутнім ударом вибив він Вітеґу з сідла.
Повний гніву королевич Орт поскакав до місця битви, але не на щастя собі. Сильний Вітеґе встиг уже знову скочити на коня свого Шеммінга і з оголеним мечем готувався зустріти Орта. Орт стрімко напав на нього, і тут-то почалася битва.
Бачачи, що не вдасться йому відбити напад, безстрашний Вітеге з гнівом сказав юнакові:
— Нерозважливо, як дитино, вчинив ти сьогодні, князю гунів! Повір мені, не хочеться вбивати тебе. Боюся я бернського короля, якому віддані ви під охорону. Якби був ти розумнішим, то, звичайно, постарався б уникнути зустрічі зі мною.
— Повір, вбивце, ти тепер маєш померти! – відповів Орт. — Ти маєш спокутувати тепер смерть мого брата! Сьогодні чекає на тебе загибель.
– Ні, могутній королю. Залишайся краще жити на славу твого батька.
– Безсоромна людино! На що я, по-твоєму, придатний? Ти позбавив мене товариша моєї юності, і в житті залишається мені лише горе.
Обома руками змахнув він над головою своїм мечем, і витязі поскакали назустріч один одному, і незабаром їх шоломи задзвеніли під могутніми ударами мечів. Довго тривав бій, і юний Орт завдав Вітегу три рани. Але все було марно: Етцелю судилося втратити обох синів.
— Поки що все може скінчитися благополучно, — знову заговорив Вітегу, — пізніше це вже буде неможливо, і я, звичайно, уб’ю тебе. Потім, може, й сам пошкодую, та що з того?
— Ні, ти від мене не втечеш, віроломний! – кричав Орт. — Ти повинен заплатити мені одразу, на місці, за загибель мого брата!
Тим часом і Дітгер встиг сісти на свого коня і на весь опор скакав до місця битви. Молоді королевичі удвох напали на Вітегу. Вони напали на нього з тилу та спереду. Ніколи ще не сипалися на нього швидкі удари мечів. Вітеге зовсім розлютився від гніву, і довелося поплатитися за те молодому королю гунів: славним мечем своїм Вітеге завдав йому такого удару, що розсік йому навпіл череп, і Орт мертвий повалився додолу. Великий це був гріх! Обидва сини королеви Хельхи бездихані лежали на лузі.
Сильно засмутився Дітгер Римський. Взяв він у руку меч і безстрашно напав на Вітегу. Але Вітег грізно відбивав його удари. Поки тривав бій, бійці все більше і більше лютували. Ніколи ще не відчував Дітгер такого горя, як побачивши своїх убитих королів, і кров виступила в нього з очей замість сліз.
Шляхетні та відважні лицарі кинули коней і билися піші. Гучно брязкали їхні мечі, і очі їхні кидали полум’я. Довго тривав бій, і день уже почав хилитися надвечір. Хоч юним був Дітгер, але все ж наніс він Вітегу чотири глибоких рани. Відчувши сильний біль, Вітеге кинув на землю щит і, піднявши свій меч обома руками, кинувся на Дітгера і одразу розсік йому надвоє весь тулуб. Це був чудовий удар, який відокремив відразу печінку від серця.
Про горе, якою ганьбою покрив себе при цьому Вітегу! Дітгер, король римський, помираючи, сказав:
— Жаль, брате Дітріху, тебе я вже ніколи не побачу!
Гірко заплакав при цих словах віроломний Вітега. Він почав покривати поцілунками рани Дітгера і говорив:
— Клянусь Богом, я з радістю помер би сам, аби повернути тебе до життя! Тепер немає для мене такої країни, де б я міг сховатися від гніву Дітріха.
Нарешті зважився він виїхати і вже підійшов був до свого коня, Шеммінга, але тут сили покинули його, і він змушений був лягти.
Дітріх Бернський, подавшись зі своїм військом до Равенни, швидко знайшов військо Ерменріха. Військо це було велике і сильне, але все ж таки Дітріх і гуни перемогли його в перший же день битви. На другий день воїни Ерменріха розбіглися в різні сторони, залишивши на полі битви своїх мертвих, але й гуни теж зазнали сильної шкоди.
Того ж дня ввечері, коли переможці відпочивали від тяжких праць, Дітріх раптом побачив Ельзана, що під’їжджав до них, і передчуття чогось недоброго оволоділо ним.
— Ну, як живуть молоді гуннські князі та мій брат?
– Пане, я цього не знаю, – сумно відповів йому Ельзан, – вони зникли в мене з очей, але, сподіваюся, з ними не трапилося нічого поганого.
Але погано вірив він тому, що говорив. Дітрих Бернський, незважаючи на всю втому своїх воїнів, наказав їм зараз же вирушити розшукувати зниклих.
В цей час прискакав Гельфріх. Спочатку він зомлів від горя, а потім сказав Дітріху слабким, беззвучним голосом:
— Хіба ви не знаєте, що сталося? Там у полі лежать убиті молоді королі і разом із ними брат твій, Дітгер!
Ні слова не сказав Дітріх, але миттю скочив на коня і поскакав у той бік, куди вказував Гельфріх. Там, неподалік Равенни, знайшов він на піску вбитих королів і в горі кинувся на їхні тіла. Навколо нього стовпились його вірні воїни. Довго лежав він мовчки, потім вибухнув відчайдушними скаргами, проклинав свою долю і закликав собі смерть. Потім згадав він про Етцеля і Хельху, які разом позбулися обох синів і які, звичайно, повинні були проклясти його, як убивцю, тому що він доручився їм за життя їхніх дітей. Нарешті задумався він і про свою власну долю: тепер уже назавжди втратив прихильність короля гунів, а без його допомоги не вдасться йому вберегти свою землю від зазіхань Ерменріха. У цьому він встиг уже неодноразово переконатися на ділі.
Коли ж минув перший вибух його горя, згадав він про вбивцю і поклявся помститися йому. Знову кинувся він до трупів синів ..Хельхи і почав уважно оглядати рани.
– Тепер я знаю, хто це зробив, – вигукнув він, – мені знайомий меч Міммінг! Проклятий лиходій! Якби він був тепер тут, я поклав би кінець його злочинам!
Тут тільки згадав Дітріх, що він втратив і свого власного брата, і мало знову не забувся від горя. Але тут раптом почулися люті крики. Вітега, не встигнувши зібратися з силами, все ще лежав неподалік на землі, але, побачивши небезпеку, що загрожувала йому, раптом підвівся і схопився на коня.
– Швидше! На коня, королю Берна! – кричали його воїни. — Ось скаче той, хто вчинив ці вбивства!
Дітріх миттю забув свої скарги та сльози; сповнений гніву, скочив він на коня і поскакав за втікачем. Багато хто з бернців і гунів раніше вже кинулися наздоганяти Вітега, але всіх їх випередив Дітріх.
Мчав Вітегу широким лугом, а разом з ним дядько його, Рінольд, — не хотів він залишити його в неминучій біді.
— Стій, Вітегу! — кричав услід Дітріх Бернський. — Якщо ти чоловік і воїн, то зупинись і дай мені відповідь, за те що зробив!
Але Вітеге, не прислухаючись до його слів, скакав уперед як божевільний.
— Розкажи мені, що зробили тобі молоді князі? За що ти їх убив? – Продовжував Дітріх. — Скажи, чи хоробро вони боронилися? Та зупинись же! Подумай, я втомився і вибився з сил, а якби ти вбив мене, яку ти здобув би собі славу! Ти отримав би і Берн, і Мілан, і навіть Рим на додачу, – король твій, звичайно, віддав би тобі їх на нагороду!
Побачивши, що Вітеге, не слухає, продовжує скакати вперед, Рінольд сказав йому:
— Справді, це ганьба, що ми так тікаємо. Яку шкоду може завдати нам ця людина одна?
— Ні, дядько,— відповів Вітеґе,— ми загинемо, коли зупинимося.
— Ти боягуз! – вигукнув Рінольд. – Будь що буде, я зупинюся!
— То залишайся ж, якщо хочеш, — відповів Вітеге. – Шкода мені втратити тебе, але робити нічого!
Далі поскакав Вітегу; Рінольд же зіскочив з коня, щоб підтягнути підпругу, а потім знову сів на нього і помчав назустріч Дітріху, вдарив його списом прямо в панцир. Дітріх не мав ні списа, ні шолома, ні щита, але він вихопив з піхв меч і одним ударом розсік Рінольдові шолом і череп.
Тим часом Вітеге далеко поскакав рівним полем, але це не врятувало його від гніву Дітріха. Бернський лицар незабаром знову наздогнав його й обсипав глузуваннями, знущаючись з його боягузтвом, що заважало йому помститися за смерть свого дядька. Він був уже так близько до Вітега, що між ними залишався простір лише на довжину коня. Ось Вітеге доскакав уже до моря, і Дітріх зовсім наздогнав його, як раптом в одну мить Вітега зник у нього з очей: одна русалка зглянулася над бідним лицарем і забрала його до себе на дно моря разом з його конем. Там спочиває він і тепер, прихований морською водою, і відпочиває від поєдинків та битв.
Дітріх у запалі переслідування і не помітив, як кінь його вступив у воду, і схаменувся тільки тоді, коли холодні хвилі доходили йому до грудей; тут тільки зрозумів він, що ненависний ворог назавжди уникнув його помсти.
Робити нічого, повернув він коня і повільно поїхав назад, туди, де його воїни все ще сумно юрмилися навколо вбитих королевичів.
— Що толку в довгих скаргах? — нарешті сказав Гельфріх. — Треба нам повернутися та подумати про те, що нам тепер робити.
Але Дітріха лише силою можна було забрати з цього місця.
Тим часом король Ерменріх утік до Равенни і наказав ретельно охороняти місто. Біля міської брами знову розгорівся бій, але Дітріху з його воїнами знову вдалося відтіснити натовп ворогів, і вони, бажаючи сховатися за міськими стінами, тіснилися до воріт. Але коли ворота відчинилися, щоб пропустити воїнів, що відступали, разом з ними проникли в місто товариші Дітріха, і на всіх вулицях зав’язалася битва і тривала до самої ночі.
Опівночі відчинилися найдальші ворота міста, і з них виїхав лицар, один без жодного почту. То був Ерменріх. У хвилину крайньої небезпеки він залишив своїх воїнів, відплативши їм чорною невдячністю за всі їхні праці та вірну службу.
Незабаром усе місто спалахнуло яскравим полум’ям, у якому з тріском валилися будинки та вежі.
Коли все затихло і війська Дітріха стали потихеньку повертатись на батьківщину, герцог Рюдігер зібрався їхати додому в землю гунів.
— Не наважуся я їхати з тобою, — сказав йому Дітріх, — надто багато горя довелося пережити з моєї вини королю Етцелю і дружині його, королеві Хельзі, і в мене не вистачить духу дивитися на їхню скорботу. Скажи їм правду і розкажи все, як було, а потім дай мені знати, як перенесуть при гуннському дворі ці скорботні звістки.
Королева Хельха була зі своїми жінками в саду, милуючись прекрасними квітами, і раптом побачила, що прибігла пара благородних коней, і зніяковіла.
— Що це зі мною? – сказала вона. — Чи це не ті коні, на яких пішли в дорогу мої сини? А ось під’їжджає й Рюдіґер зі своїми товаришами. Повертаються всі, кого ми послали в цей похід, тільки синів я не бачу. Скажи ж, Рюдігере, що це означає? Що трапилося?
Але бачачи, що Рюдігер у сльозах мовчки ламає руки, вона зрозуміла, що трапилося, і без почуттів упала на землю; потім, прийшовши до тями, вона закричала маркграфу пронизливим голосом:
— Не знущайся з мене, розкажи швидше, де мої сини!
— Не стану я приховувати від тебе істини, адже рано чи пізно ти все одно її дізнаєшся, — відповів їй Рюдігер, — обидва сини твої вбиті і лежать тепер у чистому полі неподалік Равенни.
У розпачі королева почала вбиватися і плакати за загиблими, і ніхто не міг її втішити. Коли ж підійшла до неї Геррата, дружина Дітріха, вона стала гнівно гнати її від себе.
– Геть з моїх очей! – кричала вона. — Нехай буде проклятий день, коли я прийняла так прихильно твого чоловіка, нехай буде проклята година, коли я вперше побачила його!
— Даремно звинувачуєш ти Дітріха Бернського, — заговорив маркграф, — він невинний у смерті твоїх синів: я знаю, що він сам охоче помер би, якби міг повернути до життя твоїх дітей. Послухай, я розповім тобі те, що сам був свідком. Не тільки Орт і Тарф лежать тепер у чистому полі поблизу Равенни, лежить там і власний брат Дітріха, молодий Дітгер: і він убитий разом із ними. Побачивши їх усіх трьох на землі, Дітріх і не подумав про свого брата і оплакував тільки твоїх синів. Він кинувся на їхні тіла та цілував їхні рани; у розпачі він рвав на собі волосся і дряпав шкіру. Я ніколи не забуду його плачу! І плакав він не по братові, а по синах твоїх.
Розповідь Рюдігера пом’якшила нещасну королеву, і вона пожалкувала, що з гарячою прокляла Дітріха.
– Їдь до нього, – сказала вона Рюдігеру, – скажи йому, що я його пробачила: я готова знову бачити його і знову буду до нього так само милостива, як і в перший рік, коли я впізнала його.
У цей час підійшов король Етцель, ласкаво вітав маркграфа і почав розпитувати про кінець війни і про своїх синів, але, побачивши сумні обличчя, відсахнувся в жаху.
— Що сталося з моїми синами? — вигукнув він, тремтячи від страху.
І від нього також не приховали правди.
– Горе мені! — вигукнув він у гніві. — Це вина тих, хто переконав мене довірити синів віроломному Дітріхові. Це він зрадив їх!
— Ти несправедливо звинувачуєш його, — сказав Рюдігер. — Їх убив Вітеґе, коли ми билися з Ерменріхом. Дітріх доручив їх старому Ельзану і склав би свою голову за те, що не вберіг їх.
Дізнавшись потім, як Дітріх сумував і плакав про молодих королевичів, забуваючи про свого власного брата, і Етцель теж пом’якшав і пробачив Дітріху його мимовільну провину. Але довго ще довелося вмовляти його воїнам, доки не погодився він нарешті виконати бажання королеви та повернути Дітріха до свого двору.
— Якщо ви вважаєте його невинним, я охоче здійсню бажання дружини моєї Хельхи, — сказав він нарешті Рюдігеру, — їдь до нього і скажи йому, що я повернув йому свою милість.
Зрадів Рюдігер, що міг привезти Дітріху такі вісті, і поспішно рушив у дорогу. У Берні застав він Дітріха і сповістив йому прощення від імені короля гунів. Так, після тяжкого горя та зневіри, Дітріх знову пізнав радість.
Отримавши такі звістки, витязь поїхав у землю гунів у супроводі Рюдігера.
Усі воїни Етцеля, і старі та молоді, зібралися зустріти його. Дітріх увійшов до зали, але король Етцель обійшовся з ним холодно і непривітно. Дітріх же, підійшовши до нього, схилив голову до його ніг, і це зовсім зворушило королеву Хельху. Вона не могла дивитися на нього без жалю і залилася сльозами.
– Шляхетний і могутній король, – сказав Етцелю Дітріх Бернський, – виганяй на мені своє горе і смерть твоїх улюблених синів! Візьми моє життя!
Етцель підняв його і, притискаючи його до своїх грудей, сказав йому:
— Я прощаю тобі все горе, яке ти завдав мені, і не вважаю тебе винним у смерті моїх синів.
— Дякую, пане, — відповів Дітріх, — я зможу оцінити велику твою до мене довіру. Повір мені, — я загину або помщуся за твоїх синів.
Так дістав Дітріх прощення короля Етцеля та королеви Хельхи, і радий він був, що вибачили вони йому його провину. На цьому закінчується ця повість.
Смерть Ерменріха
Хоч і добре жилося Дітріху в землі гунів, але все ж таки часто замислювався він про те, скільки шкоди і ганьби завдавав йому завжди дядько його Ерменріх. Але ніде не вдавалося йому захопити відкритою силою цього хитрого і лукавого князя, і задумав і він теж вдатися до хитрощів. З небагатьма супутниками повернувся він таємно в Берн і тут дізнався від дружини Хільдебранда, Ути, що Ерменріх знаходиться в цей час в одному зі своїх замків, маючи при собі лише триста п’ятдесят воїнів.
Темної ночі вийшов Дітріх з Берна, взявши з собою лише одинадцять воїнів. Коли вони майже вже підійшли до замку Ерменріха, побачили на дорозі шибеницю: король Ерменріх приготував її для свого племінника на випадок, якщо він потрапить йому до рук. Вигляд цієї шибениці тільки подвоїв гнів Дітріха, і він незабаром став люто і буйно стукати у ворота замку.
— Що вам треба? — гукнув їх з-за воріт воротар.
— Хочемо ми запитати у твого пана, для кого це приготовлена там на дорозі шибениця, — відповідали йому прибульці, що стукали у ворота.
Дізнавшись, що сам Дітріх лише з кількома супутниками стоїть біля воріт його замку, Ерменріх вирішив, що настала найсприятливіша мить, щоб занапастити його разом з його товаришами, і, сподіваючись на себе, наказав відчинити ворота. Але ледве встигли виконати його наказ, як Дітріх і його супутники, увірвавшись у замок, почали бити всіх, хто потраплявся їм під руку, і так перебили вони понад триста чоловік, доки не дісталися до самого короля. Той, приголомшений цим раптовим і жорстоким побоїщем, не встиг навіть подумати про втечу і був уражений першим могутнім ударом самого Дітріха.
