Лікування на ранчо Cоліто

Якщо ви стежите за подіями у світі боксу, то легко пригадаєте, як на початку дев’яностих на мексиканському березі Ріо-Гранде зійшлися в короткому поєдинку чемпіон і претендент на це звання. Такі блискавичні бої — рідкість у професійному спорті. Репортери постаралися на славу але, правду кажучи, все відбулося занадто швидко, щоб бути видовищним. Чемпіон буквально пошматував нещасного суперника, повернувся до нього спиною, прогарчав: «Помилуйтеся, що я зробив із цим жмуриком», — і як бушприт витягнув руку, щоб йому зняли рукавичку.
Саме на невдалий бій варто покласти відповідальність за незадоволений вигляд цілого потяга джентльменів у вигадливих жилетах і краватках, котрі наступного ранкугаласливою юрбою виходили із пульманівських вагонів у Сан-Антоніо. Іншим прямим наслідком було невеселе становище, в якому опинився Цвіркунчик МакГваєр. Вискочивши з вагона, він сів просто на залізничній платформі, заскочений нападом сухого болісного кашлю, добре відомого жителям Сан-Антоніо. В цей час у ранковій напівтемряві повз проходив Кертис Рейдлер, скотар з округу Нуесес, чоловік гідний і порядний з усіх поглядів.
Скотар, котрий збудився до третіх півнів, щоб спіймати потяг на південь і повернутися на ранчо, підійшов до невезучого любителя спорту і запитав, розтягуючи слова, як кожний ковбой із Техасу, що знає собі ціну:
— Несолодко тобі, хлопчику?
Цвіркунчик МакГваєр, колишній боксер-професіонал у напівлегкій вазі, колишній «жучок»[28],жокей, прихильник багатьох видів спорту, друг «груші» і келиха пива, непривітно поглянув на того, хто посмів назвати його «хлопчиком».
— Згинь із-перед очей, стовп телеграфний, — сказав він. — Я тебе не кликав.
Тієї ж миті, зайшовшись кашлем, він безсило схилився на багажний візок. Рейдлер терпляче чекав, роздивляючись білі капелюшки, короткі пальта й шикарні сигари, які швендяли туди-сюди на платформі.
— Ти з Півночі, правда, хлопчику? — запитав він, коли МакГваєр нарешті припинив кашляти. — Приїхав подивитися на бій?
— Бій! — пробурчав МакГваєр. — Чорти б мене ухопили, якщо це був бокс! Підшкірна ін’єкція, ось що це було! Знаєш, засаджують тобі маленьку голочку, і ти бух — й у відключці. Все — спускайся на дно! Бокс! Поєдинок!
У МакГваєра задряпало в горлі, він прокашлявся і провадив, звертаючись радше не до скотаря, а користуючись нагодою виговоритися, вилити душу:
— Я дуба вріжу через цей бій! Сам Рас Сейдж на моєму місці вчинив би так само. П’ять до одного, що хлопець із Корка не протримається і трьох раундів. Я поставив усе до останнього цента і вже чув запах тирси у нічному генделику Джиммі Ділейні на Тридцять Сьомій вулиці, який я збирався викупити. А потім — ну скажи мені, стовп ти телеграфний, — як назвати телепня, котрий усе поставив на бовдура, який покладав надії невідомо на що?
— Ти правий, синку, — каже велетень-скотар, — програвати — штука неприємна. А тепер підводься і швиденько дуй до готелю. Дуже ти погано кашляєш. Бачу, тобі кепсько?
— Легені, — терпляче пояснює МакГваєр. — У мене сухоти. Лікар каже, що я протримаюся місяців шість, ну, може, рік, якщо накину на себе вуздечку. Я хотів осісти в пристойному місці й вести спокійне життя. Тому й поставив п’ять до одного. Я припас тисячу монет. Якби виграв, викупив би кафе у Ділейні. Хто ж знав, що той здохляк беркицьнеться на землю у першому раунді?
— Таке важко вгадати, — підтвердив Рейдлер, співчутливо оглядаючи пошарпаного МакГваєра, який скоцюбився, спершись на візок. — А зараз тобі час іти в готель відпочивати. Є «Менглер», і «Меверик», і…
— І «П’ята Авеню», і «Волдорф Асторія», — скривився МакГваєр. — Кажу тобі, у мене вітер свистить у кишенях. Я на мілині. Мої статки — десять центів. Можливо, подорож до Європи чи круїз на власній яхті покращать мій настрій!
МакГваєр кинув п’ятицентову монетку хлопчиську, що нипав неподалік, схопив газету, знову підпер спиною возика і поринув у роздуми над новим Ватерлоо, як охрестили бій винахідливі журналісти.
Кертис Рейдлер тим часом поглянув на величезний золотий годинник і поклав руку на плече МакГваєра.
— Ходімо, хлопчику, — сказав він. — Потяг рушає за три хвилини.
МакГваєр, здавалося, перетворився на втілення сарказму.
— Ти що, побачив, як на мене з неба впала готівка чи як я виграв у карти? Я хвилину тому сказав тобі, що я жебрак. Друже, йди собі, куди збирався!
— Ми їдемо до мене на ранчо, — мовив скотар. — Поживеш у мене, поки не вилікуєшся. За шість місяців ти засяєш, як новенька бляха на ремені.
Притримуючи МакГваєра однією рукою, він майже потягнув його до потяга.
— Чекай, а як же гроші? — не здавався МакГваєр, намагаючись звільнитися, але без особливого ентузіазму.
— Які гроші? — здивовано запитав Рейдлер. Вони поглянули один на одного, не розуміючи, про що йдеться. В цю мить чоловіки були схожі на шестерні, які рухаються під однаковими кутами, але навколо різних осей.
Пасажири, спостерігаючи, як новоспечені друзі сідали на південний потяг, не могли втямити, що звело разом такі яскраві протилежності. МакГваєр — на зріст півтора метри, з обличчям мешканця Йокогами… чи принаймні Дубліна. З яскравими намистинками очей, кістлявими вилицями і щелепами, вкритий шрамами, загартований, поламаний ізрощений заново, незламний, страшний, схожий водночас на гладіатора і джмеля, він не був винятком у своєму роді. Рейдлера породило інше середовище. Метр вісімдесят на зріст, миля в плечах, відкритий як безмежні простори прерій, щирий представник одночасно Півдня і Заходу. На жаль, існує занадто мало зображень такого типажу. Мистецькі галереї не стали популярним явищем, а мутоскоп досі рідкість у Техасі. Врешті-решт, найкращим способом відтворити Реидлера засобами образотворчого мистецтва була би фреска — щось величне і просте, стримане і без рамки.
Великою Північною Залізницею Рейдлер і МакГваєр їхали на південь. Ліси змінювалися невеликими темно-зеленими гайками, що де-не-де острівками випиналися над безкінечним морем прерій. Земля ранчо; володіння королів худоби.
МакГваєр щосили втискався в сидіння і дослухався до теревенів скотаря із жовчною підозріливістю. Що за гру веде велетень-дивак, котрий везе його невідомо куди? Містер МакГваєр не вірив у альтруїзм. «Дядько не фермер і не крутій, — думав полонений, — це точно. Чим він займається? Нічого, Цвіркунчику, нехай він роздає карти, а там побачимо, що у нього за козирі. У тебе невеликий вибір із п’ятицентовою монеткою у кишені й прогресуючими сухотами, тому краще поводься тихо. Не роби зайвих рухів і дивися, що з того вийде».
У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, мандрівники пересіли з потяга на тарантас, який уже чекав на Рейдлера. Ранчо містилося на відстані сімдесятьох миль від залізниці. Здавалося б, ця частина подорожі мала розвіяти підозри МакГваєра стосовно планів Рейдлера. Колеса м’яко котилися по саванні, око милувала привітна зелень. Пара іспанських коників невтомно і рівно бігла клусом, зрідка переходячи на невтримний, дикий чвал. Повітря, переповнене неповторними ароматами з ніжними нотками диких квітів, нагадувало воднораз вино і сельтерську воду. Дорога як клубочок розгорталася під колесами, тарантас, керований умілою рукою Рейдлера, мчав уперед незвіданими просторами зеленого моря. Кожне крихітне деревце на обрії було для скотаря дороговказом, а вигин пагорба — доказом правильності курсу і мірилом подоланого шляху. Втім, МакГваєр, котрий байдуже напівлежав у тарантасі, бачив довкола тільки пустку і слухав Рейдлерові обіцянки з похмурою недовірою. Над МакГваєром важким тягарем висіли питання «Що він замислив?» та «Як він збирається розіграти мою карту?». Боксер судив Рейдлера за звичними мірками великого міста, забуваючи, що той виріс на безкрайніх просторах, обмежених лише виднокругом і четвертим виміром.
За тиждень до зустрічі з МакГваєром Рейдлер випадково набрів у прерії на хворе слабке теля, яке відбилося від череди й безпорадно мукало. Не спішуючись, він підхопив маля і перекинув через сідло, щоб завезти на ранчо та доручити хлопцям виходити бідолаху. МакГваєр не усвідомлював, що Рейдлер не бачить великої відмінності між ним і заблукалим телям. Скотар бачив перед собою хворе і слабке створіння і мав можливість допомогти — й цього було достатньо. Такі у нього були принципи та життєва позиція. До МакГваєра Рейдлер підібрав уже шість бідолах на вулицях Сан-Антоніо — міста, що вабило тисячі хворих на сухоти цілющою силою повітря своїх вузьких вулиць. П’ятеро гостювали на ранчо Соліто, доки не почулися цілком чи достатньо здоровими, щоб повернутися до цивілізації, не забувши зі сльозами на очах подякувати рятівникові. Один потрапив на ранчо запізно, втім, залишив грішний світ у мирі та спокої і знайшов останній притулок під єрусалимським терном у садку.
Тому нікого на ранчо не здивувало, коли, зупинивши тарантас перед будинком, Рейдлер підняв чергового підопічного, як жмуток ганчір’я, і допоміг йому сісти на веранді.
МакГваєр роззирнувся навколо. Його оточували незнайомі предмети. Будинок на Соліто вважався еталоном техаського ранчо. Побудований із привезеної за сотні миль цегли, одноповерховий, він мав чотири кімнати, що виходили на веранду з земляною долівкою. Різнобарвна маса коней, собак, сідел, фургонів, зброї, ковбойських атрибутів відразу впали в око міському жителю і збанкрутілому спортсмену.
— Ось ми і вдома, — підбадьорливо виголосив Рейдлер.
— Ну і місцина! — не забарився з відповіддю МакГваєр, осідаючи на долівку веранди у несподіваному нападі кашлю.
— Ми зробимо все, щоб ти почувався тут як удома, хлопчику, — лагідно сказав Рейдлер. — Всередині, певна річ, не хороми, але здоров’я поправляється надворі. Оце будетвоя кімната. Коли щось потрібно — тільки скажи, все зробимо.
Рейдлер провів МакГваєра у східну кімнату. Підлога була гола і чиста. Білі фіранки колихалися од вітру, що залітав до кімнати через відчинені вікна. Велике вербове крісло-гойдалка, два прості стільці, довгий стіл, застелений газетами; люльки, тютюн, остроги, патрони на столі. На стінах красувалися кілька до ладу прилаштованих оленячих голів і ще одна голова, яка належала величезному чорному пекарі — дикому пустельному кабану. В кутку — гарне широке ліжко. Жителям округу Нуесес ця кімната,де зазвичай зупинялися гості, здавалася просто королівською. МакГваєр глузливо посміхнувся, оглядаючи опочивальню, вийняв п’ятицентову монету і пожбурив її в стелю.
— Досі думаєш, що у мене повно грошей, так? Можеш обшукати мене, якщо хочеш. Більше немає. І що далі?
Сірі очі скотаря з-під кошлатих сивих брів спокійно поглянули прямісінько у маленькі чорні очиці співрозмовника. За хвилину Рейдлер сказав просто і привітливо:
— Зроби ласку, синку, не згадуй більше про гроші. Ти вже достатньо наговорив про них. Люди, які приїздять до мене на ранчо, не платять ні копійки, і майже ніколи не пропонують заплатити. Вечеря буде готова за півгодини. Вода стоїть у жбані, а якщо захочеш випити прохолодної, візьмеш у червоному глечику[31],що висить на веранді.
— А де дзвіночок? — каже містер МакГваєр, роззираючись навколо.
— Який дзвіночок?
— Щоб викликати прислугу. Я не… Послухай сюди, — незважаючи на хворобу, раптовий напад люті додав МакГваєру сил, — тебе ніхто не просив тягнути мене сюди. Я тобі й цента не обіцяв і не плакався у тебе на плечі. Я за п’ятдесят миль від коридорного і коктейлів. Я хворий. Мені важко навіть пальцем поворухнути. Чорт! Я влип! — МакГваєр упав на ліжко і забився у конвульсіях.
Рейдлер підійшов до дверей і когось покликав. До кімнати швидко зайшов стрункий двадцятирічний мексиканець з живим виразом обличчя. Рейдлер заговорив до нього іспанською.
— Я пам’ятаю, Іларіо, як на пасовищі Сан-Карлос на осінньому родео пообіцяв зробити тебевакеро.
— Так, сеньйоре, ви дуже добрі до мене.
— Іларіо, цей молодик — мій друг. Він дуже хворий. Потурбуйся про нього. Виконуй усі його побажання. Будь терплячим і уважним. А коли він одужає або… ні, коли він одужає, ти будеш невакеро,амажордомо ранчо Де-Лас-П’єдрас. Ти згоден?
— Так, так, дякую вам, сеньйоре.
Іларіо спробував бухнутися перед господарем навколішки, але той добродушно штовхнув його і мовив:
— Ну-ну, не треба театральних викрутасів, Іларіо. За десять хвилин Іларіо вийшов із кімнати МакГваєра і зупинився перед Рейдлером.
— Маленький сеньйор, — почав він, — передає вам свої вітання, — (у Рейдлера не виникло сумніву в авторстві увічливої преамбули), — і вимагає подрібнений лід, гарячу ванну, порцію джину, грінки, свіжий номер газети «Нью-Йорк Геральд», цигарки, і щоб вікна постійно були зачинені, і щоб його поголили, і ще відправити телеграму.
Рейдлер виніс зі своєї кімнати літрову пляшку віскі й наказав відати МакГваєру.
На ранчо Соліто запанував справжній терор. Кілька тижнів містер МакГваєр вихвалявся, хизувався і крутив носом перед ковбоями з довколишніх ранчо, котрі здалеку приїздили, щоб побачити нового мешканця ранчо Соліто. Для них він був — як сніг для мешканців тропіків. МакГваєр пояснював заплутані тонкощі боксерського поєдинку, прийоми захисту і нападу. Розповідав про важкі будні професійного спортсмена. Його специфічний жаргон викликав у скотарів усмішку і подив. МакГваєрові жести, незвичні пози, відверте нехтування правилами пристойності у мові й поведінці захоплювали. Коротше кажучи, МакГваєр став для ковбоїв чимось на кшталт прибульця з іншого світу.
Сам винуватець ажіотажу залишався байдужий до нового світу, що відкривався перед ним, і далі жив так, наче того світу й не існувало. Винятковий егоїст із великого міста, МакГваєр усвідомлював, що на певний час доля вирвала його зі звичного середовища, але все, що оточувало його на ранчо, він сприймав як тло для власних спогадів. Ні дні, проведені у безмежних вільних преріях, ні неймовірна тиша зоряних ночей не зачіпали його серця. Жоден відтінок світанкового неба не міг відірвати його очі від сторінок спортивних журналів. Зробити гроші із повітря — головне життєве кредо МакГваєра; мрія — Тридцять Сьома вулиця.
Не минуло й двох місяців після його появи на ранчо, як МакГваєр почав жалітися, що йому стає гірше. Відтоді він став справжнім злим духом ранчо, його гарпією, морським дияволом. Зачинившись у кімнаті, ніби злющий гном чи лайлива жінка, колишній боксер постійно скиглив, жалівся, проклинав і звинувачував у своїх негараздах ввесь світ. Червоною ниткою у його наріканнях проходила думка, що його ошукали, проти волі затягнули до пекла на землі й тепер він помирає од відсутності догляду й елементарного комфорту. Але, незважаючи на всі зловісні прогнози скорої смерті, сторонньому оку важко було помітити разючі зміни у зовнішності хворого. Чорні смородини очей, як і раніше, блищали диявольським вогнем, голос нагадував скреготіння, кістляве обличчя, обтягнуте шкірою як барабан, не могло схуднути більше. Нездоровий рум’янець, що увечері «прикрашав» запалі щоки, підтверджував вірогідність того, що термометр міг би показати підвищену температуру, а простукування — підтвердити, що містер МакГваєр дихає однією легенею. Та зовні колишній боксер не змінився.
Іларіо безвідмовно виконував усі забаганки хворого. Майбутня посадамажордомо,себто управителя, вочевидь, була для хлопця ласим шматком, адже піклуватися про підопічного було нелегким завданням. Свіже повітря — єдині доступні на той час ліки, але МакГваєр наказував наглухо зачиняти вікна й опускати жалюзі. У кімнаті постійно стояв густий туман від цигаркового диму. Кожен, хто туди заходив, ризикував померти від задухи або від нескінченного базікання цього породження темряви про перипетії його кар’єри.
Та найдивнішими були стосунки МакГваєра і його благодійника. Хворий тримався зі до скотарем так, як розпещена, вередлива дитина поводиться з батьками, котрі їй у всьому потурають. Коли Рейдлер їхав на пасовище, МакГваєр впадав у стан мовчазної недоброзичливої похмурості. Коли той повертався, пацієнт зустрічав його жорстокими, в’їдливими докорами. Поведінка Рейдлера у таких випадках не могла не викликати зачудування. Здавалося, що скотар розуміє і приймає характер МакГваєра, який сповна проявлявся у нестримних обвинуваченнях власного благодійника, — характер тирана і злісного пригноблювача. Вважаючи себе відповідальним за стан МакГваєра, Рейдлер реагував на закиди з невичерпним спокоєм, терпінням і співчутливою добротою.
Якось Рейдлер сказав МакГваєру:
— Синку, тобі варто більше часу проводити просто неба. Можеш хоч щодня брати тарантас із візницею, якщо вирішиш поїхати прогулятися. Поживи тиждень-два на пасовищі. Тебе там влаштують як-найзручніше. Земля і свіже повітря поставлять тебе на ноги. Я пам’ятаю чоловіка з Філадельфії — він був у гіршому стані, ніж ти. Він заблукав біля річки Гваделупе і два тижні спав на вогкій землі у вівчарських таборах. І цілковито вилікувався! Цілюще повітря — ближче до землі. Спробуй трохи проїхатися верхи. Спокійний кінь…
— Що я тобі зробив? — заверещав МакГваєр. — Коли я перейшов тобі дорогу? Хіба я просив привозити мене сюди? Вижени мене на пасовище, якщо тобі так хочеться, або заріж мене ножем, та й по всьому. Їхати верхи! Та я не можу звестися з ліжка! П’ятирічний малюк легко мене відлупцює! Це твоє кляте ранчо зробило таке зі мною! Тут нема чого їсти, нема чого робити, а спілкуватися доводиться з бутербродами, які не відрізнять боксерської груші від салату з омарів!
— У нас воно, звісно, місце тихе, — зніяковіло вибачився Рейдлер. — Людей багато, та виховання їм не вистачає. Якщо щось потрібно, хлопці поїдуть до міста і привезуть.
Чед Марчисон, ковбой із пасовища Серкл Бар, першим запідозрив, що хвороба МакГваєра — звичайне шахрайство. Чед за тридцять миль привіз для МакГваєра кошик винограду, приторочивши його до передньої луки сідла; для цього йому довелося зробити дорогою добрячий гак. Навідавшись до задимленої кімнати, ковбой прямо заявив про своїпідозри Рейдлеру.
— Він голими руками, — сказав Чед, — може каміння трощити. Показав один прийомчик — то мені здалося, що мене двічі мустанг буцнув. Він тебе за носа водить, Керте, асам такий самий здоровий, як ми з тобою. Прикро це визнавати, але недомірок використовує ранчо як притулок.
Щире серце скотаря відмовилося приймати докази Чеда, і коли лікар згодом усе-таки оглянув гостя, аж ніяк не сумніви були тому причиною.
Одного дня пообідньої пори до ранчо під’їхали двоє чоловіків, спішилися, прив’язали коней і зайшли перекусити, адже в тих краях запрошення погостювати є радше правилом, ніж винятком. Серед них виявився відомий лікар із Сан-Антоніо, недешеве задоволення викликати якого зміг дозволити собі один багатий власник ранчо, котрого нещодавно підстрелили внаслідок прикрої помилки. Наразі лікар прямував до станції, щоб на потязі повернутися в місто. По обіді Рейдлер відвів ескулапа вбік, вклав йому в руку двадцятидоларову банкноту і сказав:
— Доку, тут поруч у кімнаті лежить хворий хлопець. Здається, у нього важка форма сухот. Я був би вдячний, якби ви його оглянули і сказали, наскільки все погано і чи можна чимось допомогти…
— Скільки коштували страви, які я щойно з’їв, містере Рейдлер? — суворо запитав лікар, дивлячись поверх окулярів. Рейдлер сховав гроші назад до кишені. Лікар не зволікаючи пішов до хворого, а скотар сів на купу сідел, що лежала на веранді, готуючись у разі невтішного діагнозу картати у всьому себе.
За десять хвилин лікар поспіхом вийшов із кімнати.
— Ваш хлопець, — не став він тягнути кота за хвіст, — здоровісінький. Його легені у кращому стані, ніж мої. Дихання, температура тіла, пульс — усе в нормі. Розширення грудної клітки — десять сантиметрів. Я не виявив жодного тривожного симптому. Певна річ, я не можу без аналізів побачити бацилу, але її там і немає. Довіртеся моїйрепутації. Навіть цигарки і постійне перебування в затхлій кімнаті не змогли зашкодити хлопцю. Кажете, бухикає? Передайте йому, що в цьому немає потреби. Ви питали, чи можна якось допомогти? Я вам раджу відправити його копати ями під огорожу або об’їжджати мустангів. А мені час вирушати на станцію. Щасти вам, сер! — і з цими словами лікар, як порив цілющого буйного вітру, залишив ранчо.
Рейдлер відщипнув листочок мескітового дерева біля паркана і заходився задумливо його жувати.
А саме був у розпалі сезон таврування худоби. Наступного ранку Рос Гарджис, головний на стійбищі, збирав на ранчо загін з двадцяти п’ятьох чоловіків, щоб вирушити на пасовище Сан-Карлос і почати таврування. О шостій годині коні були осідлані, фургон із провіантом завантажено, ковбої похитувались у сідлах. Несподівано Рейдлер наказав зачекати. Хлопець підвів до воріт іще одного осідланого коня. А Рейдлер тим часом пішов до кімнати МакГваєра і різко відчинив двері. Хворий лежав на ліжку неодягнений і палив.
— Уставай! — у голосі скотаря забриніли холодні металеві нотки.
— З якого дива? — запитав трохи спантеличений МакГваєр.
— Підводься і вдягайся. Я не боюся гримучої змії, але брехуни мені огидні. Тобі допомогти чи ти впораєшся сам?! — він схопив МакГваєра за шию і поставив його на підлогу.
— Послухай, друже, — заверещав МакГваєр, — ти що, збожеволів? Я хворий! Я дуба вріжу, якщо побігаю. Що я тобі зробив? — почав він своє звичне скигління. — Я не просив тебе при…
— Вдягайся! — звелів Рейдлер суворо.
Випльовуючи прокльони, перечіплюючись, тремтячи, не відриваючи здивованих блискучих очей від цілком нового — загрозливого і збудженого — скотаря, МакГваєр зумів-таки натягнути на себе одяг. Не гаючи часу, Рейдлер схопив його за комір, виштовхав із кімнати і протягнув через усе подвір’я до прив’язаного біля воріт коня. Від здивування ковбої ледве не попадали з сідел.
— Цей чоловік поїде з тобою, — сказав Рейдлер Росу. — І не давай йому поблажок! Нехай тяжко працює, мало спить і ще менше їсть. Ви, хлопці, знаєте, я радо прийняв його на ранчо, зробив для нього все, що міг. Учора його оглянув найкращий лікар із Сан-Антоніо. І сказав, що в поганця ослячі легені й тіло бичка. Ти знаєш, що робити з ним, Росе.
У відповідь Рос лише похмуро посміхнувся.
— Он воно що! — мовив МакГваєр, дивлячись Рейдлерові просто у вічі. Обличчя хворого скривилось у презирливій гримасі. — Док сказав, що зі мною все гаразд, так? Сказав, що я клеїв дурня? Ти сам підіслав старого! Думаєш, я здоровий? Кажеш, що я брехун? Послухай, друже, останнім часом я не був сонечком, але й не хотів нікого образити, присягаюсь! Якби ти поставив себе на моє місце… О, я забув — я не хворий, так каже лікар. Що ж, друже, тепер я все відроблю. Принаймні зараз мені все зрозуміло!
МакГваєр легко як пташка скочив у сідло, з передньої луки дістав нагайку і цвьохнув коня. Цвіркунчик, який у Готорні виграв перегони на Хорошому Хлопчику з виплатою десять до одного, опинився у своїй стихії.
МакГваєр мчав попереду загону, що прямував до Сан-Карлоса. Ковтаючи пил від копит його коня, ковбої не могли втриматися від схвальних вигуків, коли їм врешті вдалося його наздогнати.
Втім, менш ніж за милю МакГваєр втратив першість. Коли кавалькада помчала по стежці крізь високі колючі зарослі чапарелю попри загороди для коней, він опинився позаду всіх. Лише тоді МакГваєр натягнув повіддя і приклав до рота носову хустинку. Та миттю просякла яскравою артеріальною кров’ю, і він швидко закинув її у густий чагарник. Потім знову дав спантеличеному коню скуштувати нагайки, прохрипів: «Пішов!» — і помчався за загоном.
Того вечора Рейдлер отримав із родового маєтку в Алабамі сумну звістку. Після смерті одного з членів сім’ї треба було розподілити спадок, і Рейдлер мав туди поїхати. На світанку тарантас уже мчав прерією у напрямку залізничної станції… Повернувся Рейдлер лише за два місяці. Коли господар заїхав на ранчо, єдиною живою душею там був Іларіо, котрий став чимось на кшталт управителя. Слово по слову юнак розповів Рейдлерові про справи, виконані за час його відсутності. Скотар дізнався, що роботи у таврувальників досі не бракувало. Внаслідок численних руйнівних ураганів худоба розбрелася, і таврування відбувалося повільніше, ніж зазвичай. Наразі табір розмістився у долині річки Гваделупе, за двадцять миль від ранчо.
— До речі, — пригадав Рейдлер, — хлопець, якого я послав із ними, МакГваєр, ще в таборі?
— Не знаю, — відповів Іларіо. — Чоловіки з табору нечасто приїздити на ранчо. У них чимало мороки з телятами. Вони нічого не казати. Я думаю, містер МакГваєр давно померти.
— Помер? — здивувався Рейдлер. — Що ти верзеш?
— МакГваєр — ду-уже хворий хлопець, — пояснив Іларіо, знизавши плечима. — Два місяці як він піти, думаю, він уже померти.
— Дурниці! — вигукнув Рейдлер. — Бачу, він і тебе надурив, га? Лікар оглянув його і сказав, що він здоровий, як мескітове дерево.
— Той лікар? — посміхнувся Іларіо. — Він вам таке казати? Лікар не бачити містера МакГваєра.
— Ану розповідай! — звелів Рейдлер. — Що в біса ти маєш на увазі?
— МакГваєр, — спокійно провадив хлопець, — піти надвір по воду, коли лікар зайти в кімнату. Лікар брати мене і стукати пальцями тут і тут, — показав він на груди, — не знаю навіщо. Він запхнути мені в рот маленьку скляну паличку. Взяти мою руку отут і змусити мене рахувати двадцять — тридцять — сорок… Хтозна, — підсумував Іларіо, осудливо розвівши руками, — навіщо лікар робити зі мною такі дивні речі?
— Які коні є на ранчо? — не став заходити в деталі Рейдлер.
— Зозулька пастися за маленькою загородою для худоби, сеньйоре.
— Хутко сідлай її для мене!
За кілька хвилин Рейдлер уже скочив у сідло і залишив ранчо. Зозулька, яка чимось нагадувала незграбну, але швидку в польоті птаху, бігла собі підтюпцем, ковтаючи милі, наче довгі макаронний. За дві з чвертю години Рейдлер, виїхавши на узвишшя, біля водопою на Гваделупе побачив табір таврувальників. Змарнілий від передчуття жахливої новини, яку він от-то мав почути, Рейдлер заїхав до табору, спішився і випустив із рук повіддя. Чутливе серце скотаря готувалося покласти на себе провину за вбивство МакГваєра.
У таборі не було нікого, крім кухаря, котрий до вечері розкладав величезні шматки смаженої телятини і розставляв залізні кружки на каву.
Рейдлер не зміг одразу взяти бика за роги, а натомість почав розмову здалеку.
— Як тут у вас, Піте? — поцікавився він.
— Та так собі, — дипломатично відповів кухар. — Двічі закінчувався харч. Ураган розігнав худобу, і нам довелося прочісувати сорок миль чагарників. Мені б не завадив новий кавник. Москіти зовсім озвіріли…
— З хлопцями все гаразд?
Піта важко було назвати оптимістом. До того ж занепокоєність господаря здоров’ям ковбоїв була не просто незвичною, а й відгонила м’якотілістю. Це було не схоже на Рейдлера.
— Ті, що лишилися, на обід приходять вчасно, — зронив кухар.
— Ті, що лишилися?! — повторив Рейдлер хрипким голосом і мимоволі став роззиратися в пошуках могили МакГваєра. Йому пригадалась біла мармурова плита на кладовищів Алабамі. Але тут, посеред прерії, це повне безглуздя!
— Ну, ті, хто залишився, — підтвердив Піт. — За два місяці табір змінився. Декого вже з нами немає.
Рейдлер урешті не втримав.
— Хлопець… якого я послав… МакГваєр… він…
— Знаєте, — перебив Піт, зводячись на ноги з великим куснем хліба, який він тримав обома руками, — це було жорстоко — відправити бідолашного хворого хлопця у табір. Лікаря, який здорового не відрізнить від ходячого здохляка, треба відшмагати попругою з бляхою. А малий ледве на ногах стояв, а таке учверив, що хай йому грець! Я вам зараз оповім. Першої ночі в таборі наші вирішили провести обряд посвячення. Рос Гарджис тільки раз заїхав йому по м’якому місцю гілкою колючого чапарелю, і що, по-вашому, зробило бідне хворе дитя? Ця блішка підіймається і товче Росові пику. Малий відлупцював Роса Гарджиса! Добряче відлупцював. Місця на ньому живого не залишив.Росу лише вистачило сили, щоб піднятися і знову впасти на землю. А МакГваєр відходить подалі, лягає в траву і харкає кров’ю. Так це називається. Лежить він вісімнадцять годин, ми засікали годинником, і ніхто не може зрушити його з місця. Потім Рос Гарджис, який завжди відчуває особливу прихильність до тих, хто його відлупцює, бере справу у свої лапи, безупинно проклинаючи лікарів від Гренландії до Польщі й Китаю. Вони з Джонсоном Зеленою Гілкою заносять МакГваєра в намет і по черзі годують його порубаним сирим м’ясом та поять нерозбавленим віскі.
Але було схоже на те, що малому зовсім не хотілося боротися за життя. Вночі він крадькома виповз із намету. Його знайшли у траві, з неба мжичив холодний дощ. «Забирайтеся геть, — гаркнув він, — дозвольте мені померти там, де я хочу. Він сказав, що я брехун, крутій і вдаю з себе хворого. Залиште мене самого!»
— Два тижні, — вів далі кухар, — він лежав, не помічаючи нікого і нічого навколо. Аж раптом…
Враз почулося гучне тупотіння — двадцять кентаврів галопом вилетіли з колючих чагарників і помчали в табір.
— Тисяча гримучок! — вигукнув Піт, не знаючи, за що хапатись. — Хлопці повертаються, і якщо за три хвилини вечеря не буде готова, мені каюк.
Та Рейдлер бачив тільки одне. Невисокий засмаглий хлопець з усмішкою на вустах на ходу зіскочив із сідла. Він був такий несхожий на МакГваера, і все ж…
Наступної миті скотар тримав його за руку і ніжно обіймав.
— Синку, як ти? — було все, що він зміг сказати.
— Ближче до землі, ти казав! — закричав МакГваєр, у сталевому потиску замалим не вивертаючи скотареві руку. — Так воно й вийшло — я вилікувався, зміцнів і допетрав, яким нікчемою був. Дякую, що погнав мене сюди, старий. Скажи, ти розіграв мене з тим лікарем, так? Я бачив через вікно, як він оглядав того малогодат…[33]
— Ах ти ж теля блохасте! — проричав скотар. — Чому ти не сказав, що лікар не оглядав тебе?!
— Та ну тебе! — у голосі МакГваєра вчулися залишки колишньої грубості. — Мене не так легко надурити. Ти був у курсі. Ти розіграв ярмаркову виставу і витурив мене з ранчо, а я вирішив — будь що буде. І знаєш, друже, ганятися за коровами не останнє заняття на цьому світі. Це найкращий вид спорту. Ти не будеш проти, якщо я залишусь?
Рейдлер запитально поглянув на Роса Гарджиса.
— Цей упертий малий поганець, — у голосі Роса забриніла ніжність, — найбільший нахаба і найкращий боєць на всьому Заході.