Ліна та принц чапарелевих хащ

Дев’ята година. Закінчився день важкої невдячної праці. Ліна піднялася в свою кімнатку на третьому поверсі готелю «Каменяр». З самісінького світанку дівчинка працювала не покладаючи рук: нарівні з дорослими жінками шкребла підлогу, мила важкі металеві миски й чашки, застилала ліжка і без кінця поповнювала запаси дров і води унеспокійному і гнітючому притулку для мандрівників.
Нарешті замовкла какофонія каменярні — гуркіт вибухів і буріння, ревіння величезних кранів, крики бригадирів, скреготіння вагонів-платформ, що перевозили важкі вапнякові брили. Внизу в барі кілька робітників, засидівшись допізна, галасували і сварилися над шашковою партією. Важкий запах тушкованого м’яса, гарячого жиру і дешевої кави задушливим туманом висів над будинком.
Ліна запалила свічечку і вмостилася на краєчку дерев’яного стільця. Худенькій і постійно голодній дівчинці не виповнилося і дванадцяти років. Спина, руки, ноги нестерпно боліли і не розгиналися. Але найбільше боліло серце. Сьогодні чаша його страждань переповнилася. У Ліни забрали книжку казок братів Грімм. Щоночі, незважаючина втому, дівчинка розгортала книжку, щоб знайти на її сторінках відраду і надію. Книжка завжди шепотіла їй, що рано чи пізно принц або фея визволять її із зачарованого королівства. Щоночі казки братів Грімм надавали Ліні мужності й наснаги жити далі.
У кожній казці дівчинка знаходила схожість із власною долею. Загублена донька дроворуба, нещасна дівчина-гуска, переслідувана злою мачухою пасербиця, викрадена злою відьмою дівчинка — у них Ліна бачила себе, змучену маленьку посудомийку в готелі «Каменяр». І завжди, коли ситуація ставала безнадійною, на порятунок приходила добра фея або відважний принц.
У палаці злого велетня-людожера, куди закинуло її зле закляття, Ліна схилялася над томиком братів Грімм і чекала, всім серцем бажаючи перемоги добрих сил. А вчора місіс Малоні знайшла в кімнаті дівчинки книжку і забрала її геть, жорстко сказавши, що служниці не годиться читати ночами, бо наступного дня заспана робітниця працюватиме гірше за сонну муху. Хіба може одинадцятирічна дитина, волею долі відірвана від мами, дитина, у якої немає часу просто погратися, жити без останньої відради, без казки? Спробуйте поставити себе на її місце і зрозумієте, як це важко.
Дім Ліни був у Техасі, між невисоких гір на річці Педерналес, у невеличкому містечку Фредериксберг. Там мешкали переважно переселенці з Німеччини. Вечорами вони сиділи за столиками вздовж тротуарів, пили пиво і грали в пінокль і скат[78].Це були надзвичайно ощадливі люди.
Найощадливішим серед них був Петер Гільдес-мюллер, батько Ліни. Жадібність змусила його відіслати доньку за тридцять миль від дому працювати в готелі. За тиждень дівчинка заробляла три долари, Петер додавав її платню до непорушних сімейних заощаджень. Дуже вже хотілося Петерові стати багатшим за сусіда Г’юго Гефельбауера, який курив люльку з морської пінки[79]метр завдовжки і кожного Божого дня їв на обід віденські сосиски і тушкованого кролика. На думку Петера, Ліна була достатньо дорослою, щоб допомагати примножувати багатство сім’ї Гільдесмюллерів. А тепер уявіть, якщо зможете, як воно — бути одинадцятирічною дівчинкою, яку змусили покинути маленьке зелене селище на Рейні для того, щоб важко працювати в палаці велетня-людожера, де й хвильку не посидиш спокійно, адже треба постійно обслуговувати велетнів, що пожирають телятину і свинину. Велетнів із громовими голосами, з величезних чобіт яких сиплються тонни білого вапнякового піску, що його дівчинці доведеться замітати і відшкрябувати з підлоги слабкими натрудженими пальчиками. І насамкінець у неї відбирають останню відраду!
Ліна відкрила стареньку порожню валізу, у якій колись зберігалася консервована кукурудза, і дістала звідти аркуш паперу й недогризок олівця. Дівчинка збиралася написати листа мамі. Томі Раян відправить його з пошти у Балінджерсі. Томі сімнадцять, він працює у каменярні й щовечора повертається додому в Балінджерс. Наразі Томі причаївся в темряві під вікном, чекаючи, коли Ліна викине листа. Тільки так вона може надіслати звісточку додому. Місіс Малоні не в захваті, коли служниці пишуть листи.
Огарок свічки швидко зменшувався, Ліна почала писати поспіхом, дряпаючи папір дерев’яною облямівкою грифеля. Ось її лист:Найдорожча у світі мамо!
Я дуже хочу побачити тебе. І Гретель, і Клауса, і Генріха, і маленького Адольфа. Я стомилася. Я сумую за тобою. Сьогодні місіс Малоні надавала мені стусанів і залишила без вечері. Я не могла принести достатньо дров, бо у мене боліла рука. Вчора місіс забрала мою книжку. Я кажу про «Казки братів Грімм», які подарував дядько Лео. Скажи, матусю, кому було погано від того, що я читала книжку? Я намагаюся старанно працювати, але роботи дуже багато. Я трохи читала ввечері перед сном. Якщо ти завтра не відправиш когось забрати мене додому, я піду до річки і втоплюся. Я знаю глибоке місце. Розумію, що тільки погані дівчатка хочуть утопитися, але я сумую за тобою. Я тут зовсім сама. Я дуже стомилася, і Томі чекає, щоб відіслати листа. Сподіваюся, ти не розгніваєшся, матусю, якщо я втоплюся.З повагою і любов’ю твоя донька Ліна
Томі вірно чекав під вікном, доки дівчина закінчила писати листа. Потім Ліна викинула папірець із кватирки і побачила, як хлопець підібрав його і подерся по крутому схилу. Не роздягаючись, Ліна загасила свічку і скрутилася калачиком на сіннику на підлозі.
О десятій тридцять старий Балінджер у самих шкарпетках вийшов із будинку і сперся на ворота, попахкуючи люлькою. Чоловік дивився на широку дорогу, залиту місячним сяйвом, і почісував кісточку однієї ноги великим пальцем другої. Фредериксберзький поштовий фургон от-от мав вигулькнути з-за повороту.
Не минуло й пари хвилин, як старий Балінджер почув веселе тупотіння копит маленьких чорних мулів. Незабаром критий ресорний фургон зупинився перед ворітьми. У місячному світлі зблиснули великі окуляри Фрица. Гучний голос привітався з доглядачем поштової станції Балінджерс. Кур’єр зіскочив на землю і розпріг мулів, яких завжди годував вівсом у старого Балінджера.
Поки мули жадібно спорожняли мішок із вівсом, доглядач поштової станції приніс лантух листів і вкинув у фургон.
Фриц Бергман любив трьох істот. Власне, радше чотирьох, адже пара мулів, безумовно, заслуговує на те, щоб їх рахували кожного окремо. Вони були найбільшою відрадою ужитті Фрица і найважливішими для нього створіннями на світі. Третє і четверте місце належали відповідно німецькому кайзеру і Ліні Гільдесмюллер.
— Скажіть мені, — запитав Фриц, перш ніж вирушити додому, — є серед пошти у фургоні лист до фрау Гільдесмюллер від маленької Ліни, котра працювати біля каменярні? Останній лист повідомляти, що вона трохи хворіти, вже. Її мама дуже чекати нова звістка.
— Так, — відповів старий Балінджер, — там є лист до місіс… як там її… Гелтерскелтер. Його сьогодні ввечері приніс Томі Раян. Кажете, маленька міс працює біля каменярні?
— В готелі, — закричав Фриц, беручи до рук повіддя, — одинадцять років, не більша за сосиску. Ненажерливий Гільдесмюллер! Одного дня я взяти велика палиця і лупцювати негідника. Може, у листі Ліна писати, що вона почуватися краще. Її мама зрадіти.Auf Wiedersehen[80],герр Балінджер, ваші ноги будуть замерзати на холодному нічному повітрі.
— Бувайте, Фрицику! — попрощався старий Балінджер. — На вас чекає приємна поїздка за нічної прохолоди.
Рівним розміреним клусом бігли по дорозі маленькі чорни мули. Час від часу Фриц ніжно гримів до улюбленців щось підбадьорливе.
Таким чином мандрував собі поштовий кур’єр, аж доки не заїхав у велику діброву височенних дубів, із яких тешуть відмінні щогли, що розкинувся за вісім миль від поштової станції Балінджерс. Тут його мирні роздуми урвали раптові спалахи, постріли і голосні крики, так ніби в гущавині причаїлося щонайменше індіанське плем’я. Бандаозброєних кентаврів галопом підлетіла до поштового фургона й оточила його зусібіч. Вершник схилився над переднім колесом і за допомогою револьвера переконав кур’єра зупинитися. Інші схопили за повіддя мулів.
— Donnerwetter[81]— вигукнув Фриц жахливим голосом. — Що це таке? Геть руки від мої мули! Це бути пошта Сполучених Штатів!
— Не раджу зволікати, голландцю! — протяжно вимовив погрозливий голос. — Пограбування від жарту не можеш відрізнити? Зупиняй мулів і швидко злазь на землю!
Враховуючи розмах діяльності Білла Ондо і величину його досягнень в обраній професійній царині, можна сміливо сказати, що напад на поштовий фургон міста Фредериксберга відбувся абсолютно спонтанно. Як лев, переслідуючи відповідну його статусу і силі здобич, може грайливим помахом могутньої лапи вбити зайця, що трапиться йому на дорозі, так Білл Ондо з хлопцями полонили мирний транспортмайнгерра[82]Фрица із суто спортивного інтересу.
Справжню ціль зловісного нічного рейду на момент зустрічі з кур’єрським фургоном банда вже захопила. Натомість Фриц із купою листів і двома чорними мулами стали чимось на кшталт легкої розваги, приємного відпочинку від труднощів специфічної професії. За двадцять миль на південний схід стояв потяг із поламаним двигуном, до смерті переляканими пасажирами, пограбованим експресом і броньованим вагоном. Це були наслідки вдало спланованої і здійсненої операції банди Білла Ондо. Заволодівши серйозними трофеями у вигляді срібла і готівки, грабіжники прямували на захід в обхід густонаселених територій, щоб залягти на якийсь час на дно у Мексиці, надійним бродом переправившись через Ріо-Гранде. Трофеї з потяга перетворили суворих вовків прерій на веселих і пустотливих шибеників.
Тремтячи від приниження честі й гідності та серйозних побоювань щодо власної безпеки, Фриц зліз на дорогу, вдягнувши окуляри, які зрадницьки сповзали з носа. Розбійницька братія теж спішилася і наразі співала, пританцьовувала і лементувала, висловлюючи задоволення життям запеклих злочинців. Гримучка Роджерс, який стояв найближче до мулів, занадто енергійно потягнув за повіддя чутливого Дондера, котрий став дибки і, гучно протестуючи, заіржав від болю.
Не зволікаючи ні секунди, Фриц із войовничим криком кинувся на здорованя Роджерса і почав завзято бити кулаками у груди онімілого від подиву степового пірата.
— Негідник! — верещав Фриц. — Собака, бандитська пика! Цей мул мати дуже чутливий рот. Я тобі голова з плечі знімати, ти, розбійник!
— Га-га-га! — зареготав Гримучка, здригаючись від сміху і похитуючи головою. — Хлопці, я не можу, хто-небудь, заберіть цього квашеного німецького качана!
Хтось відтягнув Фрица за полу плаща, і Гримучка проголосив промову, якою мали змогу насолоджуватися довколишні ліси на багато миль навсібіч.
— Маленька сосиска із собачого м’яса! — привітно закричав він. — Цей скунс не зовсім нікчема, як на голландця! Схоже, він любить чотириногих друзів, еге ж? Я поважаю чоловіків, які турбуються про своїх коней, навіть якщо кінь виявляється мулом. Клятий маленький шмат лімбурзького сиру, як накинувся на мене, треба ж! Тпру, тихо, мулику, я більше не зроблю тобі боляче!
Можливо, до пошти ніхто б і не доторкнувся, якби не Похмурий Бен, друга людина в банді. Чоловік вирізнявся своєрідним розумом, який тільки й вишукував нові жертви.
— Слухай, капітане, — сказав він Біллу Ондо, — гадаю, нам варто випатрати лантух із листами. Я крутив справи у кінному бізнесі з голландцями з Фредериксберга, і трохи знаюся на звичках цих смердючок. Вони переправляють великі гроші поштою. Голландські жаднюги радше ризикнуть відіслати тисячу доларів у простому паперовому конверті звичайною поштою, ніж заплатять за банківський переказ.
Білл Одно, метр вісімдесят на зріст, із приємним голосом і нетерпеливим характером, кинувся витягати з фургона мішки, перш ще Похмурий не закінчив говорити. В руці отамана зблиснув ніж, почулося рипіння, криця ввійшла у міцний брезент. Джентльмени удачі підбігли до ватажка і хутко заходилися роздирати конверти і пакети, пожвавлюючи роботу найдоброзичливішими лайками на адресу авторів, які наче змовилися спростувати прогноз Похмурого Бена. У фредериксберзькій пошті не знайшлося жодного долара.
— Старий, і тобі не соромно возитися з купою пожмаканого, нікому не потрібного паперу? — урочисто поцікавився Білл Одно у поштового кур’єра. — На біса вони посилають ці писульки? І де ви, кляті голландці, тримаєте гроші?
Мішок із поштою, відправленою з Балінджерса, розчахнувся як кокон під ножем Білла. Листів виявилася жменька. Досі Фриц схвильовано і злякано спостерігав за блюзнірством — аж доки рука Ондо не торкнулася цього мішка. Він згадав про лист Ліни. Фриц попросив отамана не чіпати листа дівчинки.
— Красно дякую, голландцю! — відповів Ондо пополотнілому кур’єрові. — Думається мені, це те, що ми шукаємо. Там приховані зелененькі, еге ж? Ось воно. Хлопці, присвітіть!
Ондо підхопив лист до місіс Гільдесмюллер і розпечатав його. Решта розбійників стояли поруч, намагаючись розібрати заплутані каракулі. Ондо з мовчазним несхваленням поглянув на маленький папірець, списаний нерівним дитячим почерком.
— Зізнавайся, нащо надурив нас, голландцю? Ти оце називаєш цінним листом? Так по-дурному жартуватимеш із друзями, які прийдуть допомогти тобі рознести пошту!
— Це китайська грамота! — сказав Рудий Нечепура, зазираючи через плече отамана.
— Аж ніяк! — вигукнув інший бандит, вичепурений юнак із шовковою хустинкою на шиї та блискучими острогами. — Це скоропис. Я в суді бачив.
— Найн, найн,це писати німецькою, — не витримав Фриц. — Одна маленька дівчинка надіслати листа своя матуся. Бідна маленька дівчинка, хвора і працювати важко і далеко від дому. Який сором! Добрий пане Розбійник, будь ласка, дозвольте мені взяти листа!
— Хто ми по-твоєму, скажи, клятий старий черствий бублику? — несподівано різко і холодно сказав Ондо. — Сподіваюся, ти не вважаєш нас недостатньо вихованими і культурними, щоб зацікавитися здоров’ям панянки? Маю надію, бо так краще для тебе. А тепер читай каракулі вголос, щоб почули всі, й на нормальній американській мові, зрозумілій присутнім тут гідним джентльменам!
Ондо стояв, граючись своїм шестизарядним револьвером і нависаючи над низеньким німцем як вежа. Фриц одразу почав читати, перекладаючи англійською прості щирі слова. Розбійники уважно слухали, не зронивши ні слова.
— Скільки років дівчинці? — запитав Ондо, коли кур’єр замовк.
— Одинадцять.
— Де вона зараз?
— У горах, у каменярні. Вона працювати. Ох,майн ют,бідне дитя, вона хотіти втопитися. Не знаю, чи зробити вона це, але якщо так, клянусь, я застрелити з рушниці Петер Гільдесмюллер!
— Ви, голландці, — сказав Білл Ондо, не приховуючи зневаги, — рідкісні дурні. Посилаєте своїх малих працювати, коли вони ще мали б гратися ляльками у пісочниці. Ви пекельна секта, скажу я тобі, голландцю! Я одного разу втручуся у ваші справи, просто щоб показати, що я думаю про вашу гнилу породу. Хлопці, є розмова!
Білл Ондо, відійшовши подалі від Фрица, швидко переговорив із бандою. Потім кур’єра схопили і затяти в придорожній ліс, міцно прив’язавши до дерева кількома арканами. Мулів припнули поруч, біля сусіднього дуба.
— Ми не бажаємо тобі зла, голландцю, — обнадійливо заявив Ондо. — Нічого страшного, якщо ти трохи посидиш зв’язаний. Подихаєш свіжим повітрям. Відпустимо тебе завтра вранці, бо нам не з руки затримуватися тут надовго.Ausgespieltnixcumrous[83],голландцю! Стій спокійно і не хвилюйся!
За мить Фриц почув характерне рипіння — чоловіки стрибали в сідла. Потім долетіли голосні крики і цокіт копит, коли банда стрімголов помчала вчвал назад по фредериксберзькій дорозі.
Понад дві години Фриц сидів біля дерева. Мотузки оповили його туго, але не занадто тісно. Поступово після збудженого стану від пережитої пригоди чоловік почав провалюватись у сон. Фриц не знав, скільки він проспав; прокинувся, коли хтось доволі грубо трусив його за плечі. Чиїсь руки звільнили чоловіка від мотузок. Спантеличеного, одерев’янілого і виснаженого кур’єра поставили на ноги. Протираючи очі, він роззирнувся навсібіч і побачив, що знову опинився в оточенні вчорашньої зграї страшних розбійників. Фрица запхали на переднє сидіння поштового фургона і всунули до рук повіддя.
— Прудко жени додому, голландцю! — наказав Білл Ондо. — Ти завдав нам роботи сьогодні вночі, й мені нетерпеливиться побачити твою спину.Spiel! Zweibier![84]Пішов!
Ондо потягнувся і добряче хльоснув Бліцхен батогом.
Маленькі мули, яким набридло стояти на місці, жваво рвонули вперед. Фриц підганяв їх, не розуміючи, що з ним відбулося і як він примудрився пережити таку жахливу пригоду.
За розкладом поштовий фургон мав прибути у Фредериксберг на світанку. Насправді ж він прогуркотів довгою центральною вулицею об одинадцятій годині. Шлях до пошти пролягав повз будинок Петера Гільдесмюллера. Фриц зупинив мулів біля воріт і голосно покликав господарів. Фрау Гільдесмюллер уже чекала на нього — назустріч кур’єрові вибігла вся сім’я.
Фрау Гільдесмюллер — повна, почервоніла від хвилювання жінка — запитала, чи є лист від Ліни. Фриц на підвищених тонах розповів про нічну пригоду. Коли він дійшов до змісту листа, який розбійник змусив його прочитати вголос, фрау Гільдесмюллер не витримала і голосно розридалася. Її маленька Ліна хоче втопитися! Чому вони відіслали її на каменярню? Що тепер робити? А що коли вони пошлють по неї запізно? Петер Гільдесмюллер впустив пінкову люльку, вона вдарилася об тротуар і розбилася на друзки.
— Жінко! — закричав він на дружину. — Як ти могла відіслати дитину з дому? Це ти будеш винна, якщо ми ніколи не побачимо нашої Ліни!
Проте всім було відомо, що саме Петер наполіг на тому, щоб Ліна пішла працювати, і ніхто не звернув уваги на його слова.
Враз тихий слабенький голос покликав: «Мамо!» Спершу фрау Гільдесмюллер здалося, що з нею розмовляє дух загиблої донечки. Потім жінка кинулася до критого Фрицового фургона, побачила живу-здорову Ліну і з несамовитим радісним голосінням заходилася вкривати бліде худеньке личко дівчинки поцілунками і душити дочку в обіймах. Оченята Ліни заплющувалися від втоми і виснаження, але вона щасливо всміхалася і притискалася до найдорожчої в світі людини. Між мішками з листами, у гніздечку із ковдр і ганчірок, дівчинка спала, аж доки її не розбудив галас дорослих біля фургона.
У Фрица очі під окулярами ледве на лоба не вилізли.
— Gott in Himmel![85] — закричав він. — Звідки ти взятись у фургон? Мало того, що мене грабувати і ледве не підвісити сьогодні на дереві, я ще й з глузду з’їхати!
— Ви привезли нам нашу дорогу донечку, Фрице! — вигукнула фрау Гільдесмюллер. — Ми ваші довічні боржники!
— Розкажи мамі, як ти потрапила у фургон герра Фрица, доню, — попросила фрау Гільдесмюллер.
— Я не знаю, — відповіла Ліна, — але пам’ятаю, хто визволив мене із жахливого готелю. Це був принц.
— Корона імператора! — закричав Фриц. — Ми всі збожеволіли.
— Я завжди знала, що він прийде по мене, — почала Ліна, сівши на тротуарі на вузлик із постільною білизною. — Минулої ночі він примчав із озброєними лицарями і захопив палац злого велетня. Вони вибили двері й поскидали зі столів тарілки. Вони всадовили містера Малоні у діжку з дощівкою і висипали на місіс Малоні борошно. Робітники, постояльці готелю, повистрибували з вікон і втекли далеко-далеко в ліси, коли лицарі почали стріляти з рушниць. Я прокинулася від пострілів і прошмигнула сходами вниз. Там мене помітив принц, замотав у ковдру і забрав геть. Він був гарний, високий і сильний. У нього було колюче, як мескітові зарості, обличчя, він розмовляв зі мною ласкаво і приязно і від нього пахло шнапсом. Він посадив мене на коня поперед себе, і ми помчали в оточенні шляхетних лицарів. Він міцно обіймав мене, я незчулася, як заснула; а прокинулася лише тут.
— Дурниці! — вигукнув Фриц Бергман. — Дитячі казочки! Як ти справді потрапити до фургон?
— Мене привіз принц! — авторитетно заявила Ліна.
Добрі люди Фредериксберга досі так і не домоглися від Ліну пояснення, що ж насправді трапилося тієї ночі.