Лоенгрін

Велична і багата німецька земля. Безмежні поля та луки, швидкоплинні струмки й річки, густі ліси і працьовиті люди. Щасливий, хто народився на цій благодатній землі.
Серед широких просторів, на невисоких пагорбах серед лісів, на березі повноводої річки Шельди розкинулося Брабантське герцогство.
Славився Брабант веселими і щасливими людьми, відважними лицарями, чималими багатствами і мудрими правителями.
Брабантці вважали, що саме в їхньому герцогстві найвродливіші жінки, наймужніші воїни, найзеленіші трави і найблакитніше небо.
Вибачимо їм таку зухвалість — вони дуже пишалися своїм краєм і любили рідну землю.

Та коли б хтось із вас побував у ті часи у Брабантському герцогстві, то обов’язково переконався б, що його жителі не дуже перебільшували. Звідусіль долинав веселий сміх, кожен перехожий дарував зустрічному привітну посмішку, а гостей завжди радо зустрічали і щедро пригощали.

Довгі часи у Брабанті панували багатство і злагода. Войовничі заклики можна було почути лише на лицарських турнірах, які щороку відбувалися у герцогстві. Багато лицарів прославилися на них.
І за все дякували жителі Брабанту своєму повелителю — славному герцогу Брабантському. Мудро, розважливо і справедливо правив він своїми володіннями. Раділи злагоді й статкам жителі Брабанту.
Найбільшою окрасою герцогства всі вважали дочку правителя Ельзу — юну красуню з блакитними, бездонними, немов два озера, очима, з пишним світлим волоссям, що сягало землі. Незважаючи на молодість, Ельза успадкувала від батька найкращі риси, вирізнялася не лише надзвичайною вродою, а й мудрістю і неабияким розумом.

У пестощах і втіхах зростала молода герцогиня. Хоч рано втратила матір, завжди мала поряд чуйну і ніжну годувальницю Грету, яка кожної хвилини була поруч зі своєю улюбленицею. Грета вміла за будь-яких обставин розрадити Ельзу, дати їй слушну пораду. І дівчина любила свою годувальницю, як рідну матінку, і в усьому слухалася її.
Щасливі люди жили у Брабантському графстві, й ніщо не віщувало близького лиха. Та біда не змусила довго на себе чекати.

Раптово помер старий герцог, повелитель Брабанту. Сумно зазвучали поминальні дзвони в соборі Святого Мартіна, провіщаючи нещастя. Чимало людей поспішало до столиці герцогства — Анкера, щоб віддати шану небіжчику.
Смутком сповнилася земля Брабанту. Ельза гірко оплакувала батька. Ніщо не могло втішити бідну дівчину. Навіть мудра годувальниця не в змозі її розрадити. Молода герцогиня немов відчувала, що разом з батьком померло її безтурботне і щасливе життя.
Жалоба і туга оселилися у герцогстві.

Та не всі оплакували смерть герцога. Я к коршаки, злетілися на здобич ласі до чужого добра і влади лицарі й барони. Чимало було охочих заволодіти благословенними брабантськими землями. Герцогство одне, а бажаючих володарювати у ньому багатенько. Та шлях до влади пролягав через серце молодої красуні Ельзи.
Стара годувальниця допомагала Ельзі пережити страшну втрату, підтримуючи її мужність і гідність, адже саме від молодої герцогині залежало майбутнє славного Брабанту.

Минуло зовсім небагато часу, і з різних кінців герцогства почали надходити сумні звістки. Дізнавшись про смерть володаря, сусіди почали нападати на брабантські землі, збільшуючи свої земельні наділи. Та й у самому Брабанті, здавалося, минули мирні часи: тільки й чути про те, що один барон обікрав іншого; через сварку на бенкеті колишні друзі взялися за зброю і покалічили один одного; лицарі показують свою звитяжність мало не на лісовій дорозі. Не стало правителя, який умів тримати все під контролем, і герцогство нагадувало тепер порцелянову тарілку, що вкрилася тріщинами і ось-ось має розсипатися на дрібні шматочки.

А що ж Ельза — нова володарка Брабанту? Вона розгубилася. На її тендітні плечі ліг величезний тягар. Розуму й мудрості було тут замало. Потрібні були підтримка і поради державних мужів. Та всі немов заніміли і трималися осторонь, навіть колишні друзі й вірні піддані батька. Бо кожен з них розумів, що Ельза незабаром буде змушена вийти заміж, щоб Брабант знову мав правителя мужнього і владного, а її обранцем стане чийсь син, брат, небіж…

Щойно Ельза зняла жалобу по батьку, як звідусіль поспішили в Анвер знамениті лицарі та барони просити руки молодої герцогині. Цілі черги женихів стояли перед замком. Кілька місяців поспіль у головній залі приймали гостей. Та жодному з претендентів не пощастило. Всім відмовила Ельза. її серце мовчало.
Настали важкі часи. Ображені женихи киплять чорною злобою. П ідняли голову непокірні васали. Згадують колишні образи, б’ються на мечах один з одним, беруть облогою замки, палять поселення, грабують і убивають, як розбійники. Брабант занепадає.
Порцелянова тарілка розсипалася.

Нічому не могла зарадити молода володарка. Герцогство потребувало владного правителя, який би змусив лицарів і баронів припинити війни між собою, дбати про спокій і статок у своїх маєтках, дати гідний опір сусідам і слухняно виконувати волю й накази володаря. Та не могла Ельза вийти заміж за будь-кого.
Навіть замок Анвер став немилим для Ельзи, бо тут найгостріше відчувала вона своє безсилля, свою неспроможність зарадити лиху, яке оселилося на рідній землі.

Все частіше тікала з замку герцогиня, шукаючи розради серед безкраїх лісів, серед високих трав заливних луків, на березі швидкоплинної Шельди. Ельза подумки зверталася до батька, чекаючи поради, до Бога, благаючи про допомогу, бо серце її краялося від розпуки. Такої самотності й відчаю Ельза ніколи ще не відчувала.

Одного разу Ельза сиділа на березі Шельди. Ласкаве сонечко за день нагріло каміння, річкові хвилі лагідно омивали берег, зволожуючи і розрівнюючи пісок.
Та холодно було на душі дівчини. Вона пригадала щасливі часи, коли батько мудро правив Брабантом, коли доброта і щирість зігрівали людей, а герцогство славилося багатством і гостинністю, і гіркі сльози полилися з блакитних очей.
За сльозами Ельза не зауважила, що до берега наближається незвичайний ескорт. Величний білий лебідь граціозно плив річкою, а за ним, мов прив’язаний невидимими ниточками, рухався визолочений човен. Ельза побачила лебедя лише тоді, коли він підплив майже до берега разом з човном.
Спочатку герцогиня вирішила, що це їй примарилося. Навіть очі затулила долонями, щоб позбутися видіння. То було не марево, Ельза справді бачила чудового білосніжного лебедя і дивний човен.
Та ще більше здивувалася дівчина, коли помітила, що у човні лежить молодий вродливий юнак. Він міцно спав. Ельза спробувала розбудити юнака: кликала, торсала, та все дарма.

Раптом у повітрі почувся мелодійний дзвін, який сповнював серце надзвичайним спокоєм, блаженством. Цей дивний дзвін розбудив юнака, який так несподівано з ’явився на березі Шельди у своєму золоченому човні.
Лицар встав і зійшов на берег. Він був молодий і вродливий. Його очі випромінювали тепло і ніжність.
Ошатне багате вбрання вигравало на сонці й дуже личило юнакові. Яскраво виблискувала на сонці його зброя, прикрашена гербом: срібний лебідь на блакитному тлі. Молодим людям варто було лише глянути у вічі один одному, як одразу в їхніх серцях спалахнув вогник кохання. Ельза сором’язливо опустила очі. Вона нічого не знає про цього чужинця: хто він, звідки, чого сюди приїхав? Тому не можна показувати йому свої почуття. Але серце вже співало пісню кохання й не хотіло й чути жодних застережень.
Юнак теж був збентежений красою дівчини. Він підійшов до Ельзи і промовив:

— Я не заподію тобі зла. Довірся мені. Доля занесла мій човен до цього берега, значить, я маю допомогти тобі. Звуть мене Лоенгріном, а ще називають лицарем Срібного Лебедя. Я відчуваю біль твого серця і бачу відчай у твоїх очах. Розкажи мені, яке лихо спіткало тебе.

Ельза почервоніла, але насмілилася подивитися в очі чужинцеві. Ні! Не чужинець! Герцогиня раптом зрозуміла, що відтепер він для неї — найрідніша і найдорожча людина. І дівчина оповіла лицареві
про всі біди і негаразди, які спіткали її. Сльози, мов перли, заблищали в очах Ельзи.

Вислухавши сумну розповідь, Лоенгрін взяв молоду герцогиню за руку і сказав:

— Я допоможу тобі. Виходь за мене заміж, і ми разом наведемо лад на славній землі Брабанту. Тільки не думай, що я зазіхаю на твої багатства. Щойно побачивши тебе, я закохався, і тому хочу, щоб моя кохана ніколи не плакала й не сумувала. Та коли у твоєму серці немає для мене місця…

— Я згодна стати твоєю дружиною, — перериваючи лицаря, швидко проказала Ельза.

— Для мене найбільше щастя — стати твоїм чоловіком. Але знай: я не маю права відкрити тобі свою таємницю. Для тебе я навіки залишусь Лоенгріном, лицарем Срібного Лебедя. Чи можеш ти присягнути, що ніколи не запитаєш, хто я і звідки?

— Присягаюсь тобі, лицарю! — відповіла Ельза, ледь приховуючи радість.

— Добре подумай, Ельзо, дуже важка ця клятва.

— Присягаюсь, присягаюсь тобі, лицарю! — повторила Ельза і її щоки залив рум’янець. — Ніколи я не запитаю тебе, хто ти і звідки! Повір мені!

І лиш вимовила вона ці слова, як білий лебідь змахнув крилами й поплив вниз по ріці Шельді, забравши золотий човен.
Щасливі закохані повернулися в замок. Наступного дня оголосили про весілля Ельзи і Лоенгріна. Та державні мужі, барони і лицарі Брабанту були обурені такою звісткою. Я к могла ця зухвала дівчина обрати собі чоловіком чужинця? Ні! Не буде такого, щоб якийсь там безрідний лицар став їхнім правителем!

Прийшли до герцогині Ельзи пихаті барони й оголосили свою умову: чужинець Лоенгрін має здобути право одружитися на їхній молодій володарці у чесному двобої з найсильнішим лицарем Брабанту. Інакше всі жителі герцогства відмовляються коритеся йому.

Суперником Лоенгріну обрали Тельрамунда. Ніхто не міг перемогти його на турнірі, і в битвах він завжди був нездоланним. А з того часу, як у горах Швеції убив дракона, що дихав вогнем, його слава стала ще більшою. Та жадоба перемог не давала супокою лицарю з темною душею. А образа і злість надавала йому ще більшої сили: не міг змиритися Тельрамунд з тим, що Ельза Брабантська відмовилася стали його дружиною, і палав жадобою помсти.

Поєдинок призначили через два дні під стінами Анкера на березі Шельди, саме там, де вперше зустрілися Ельза і Лоенгрін.

Непокоїлась молода герцогиня:знаючи силу і підступність Тельрамунда, але лицар Срібного Лебедя заспокоював її:

— Не переймайся кохана, твоя щира любов і наша спільна мета додадуть мені сил!

У зазначений час на березі річки зібралася сила-силенна народу: від простих селян до вельможних-баронів. Всім кортіло подивитися на цей двобій.

А ось і суперники. З ненавистю поглянув Тельрамунд на Лоенгріна. За звичаєм розвели учасників поєдинку по різні кінці поля.

Зброєносці допомогли Тельрамунду одягти важкі лати. І здивувались люди: який великий і страшний Тельрамунд у своїх темних лаштунках! Лицарю Срібного Лебедя підвели білого коня, а його супротивнику — чорного.

Сурми оголосили початок поєдинку. І за їхнім сигналом помчали назустріч один одному Тельрамунд і лицар Срібного Лебедя.
З такою силою зіткнулись супротивники, що їхні коні впали на задні ноги і, здавалось, здригнулась земля. Розлетілись на дрібні шматки ясеневі списи.
Спішились лицарі, мечами б’ються. Не раз доводилося Тельрамунду розрубувати супротивників навпіл, від тімені до пояса. З і свистом розсікає повітря його меч. Швидше за блискавку мелькає меч лицаря Срібного Лебедя, аж іскри срібні висікає.

Від брязкоту і дзвону зброї птахи полишили гнізда. Довго кружляли вони над деревами, не насмілюючись повернутися. Ближче до вечора забракло сили обом бійцям. Важко, як ковальський міх,
дихає Тельрамунд. Втомився і лицар Срібного Лебедя. І коли сонце почало ховатися за вежі Анвера, останній промінь затримався на мечі чужеземного лицаря. І цей промінь, осяявши лезо меча, повернув сили лицарю Срібного Лебедя. Нищівної сили удар завдав він Тельрамунду. Захитався воїн, потемніло у нього в очах.

— Спинімо битву — настала ніч! — скрикнув Тельрамунд і впав на землю.

— Чужеземний лицар переміг! — залунали крики над широким лугом.

Лоенгрін наставив свій меч до горла Тельрамунда.

— Прошу, лицарю, збережи мені життя! — тихо мовив ледь живий Тельрамунд.

— Я збережу тобі життя, Тельрамунде, — сказав лицар Срібного Лебедя. — Але віднині меч твій повинен служити тільки добру. А коли ти станеш на криву стежку, Боже провидіння покарає тебе!

Зраділа Ельза, що у двобої переміг її коханий. А головне — всі жителі Брабанту побачили й зрозуміли, що правителем стане гідний і мужній лицар.
Гучним було весілля у герцогському замку Анвера. Чимало гостей зібралося, щоб привітати молодих: герцогиню Ельзу і лицаря Срібного Лебедя Лоенгріна.
Сам король Генріх Птахолов був на святі і благословив молодят на щасливе подружнє життя. Герцогиня світилася від щастя, а очі лицаря випромінювали кохання й ніжність.

Мимоволі спливав час.
Щасливо жило молоде подружжя.
Та й Брабант змінився. Відчувши владну руку нового правителя, покірно принишкли васали, припинили вбивства і грабунки. Навіть ниці заздрісники мовчали, побоюючись гніву володаря Брабанту.
І зовнішні вороги остерігалися нападати на благословенні землі. Адже лицар Срібного Лебедя, зібравши чимале військо, вирушив у похід і здобув собі славу в битвах з гунами і сарацинами.

Мир настав на брабантській землі. Повернулися щасливі давні часи. Велич і злагода знову панують у Брабанті.
А своєю відвагою та вправністю молоді й запальні брабантці могли похизуватися на лицарських турнірах. Жителі герцогства охоче приходили подивитися на ці змагання. Лицар Срібного Лебедя, правитель Брабанту, і на турнірах нікому не поступався — завжди був першим.

Радіє Ельза, бо поряд коханий чоловік, бо їхнє герцогство знову славиться багатством і щасливими людьми. Лоенгрін мудро і владно править у Брабанті.
Ніколи не допускає несправедливості, завжди захищає безвинних, бідних і знедолених. А злочинці, брехуни і злодії завжди отримують по заслугах. Найстрашнішої кари зазнають знатні вельможі, які несправедливо карають людей.
Завжди знайде захист у правителя Брабанту і знеславлена людським поговором дівчина, і зубожілий лицар, у якого хочуть відібрати його маленьке володіння. Люблять у Брабанті Лоенгріна та Ельзу і просять Бога продовжити їхні роки у здоров’ї та щасті. Та й самі правителі є зразком доброчестя, злагоди і щирого кохання.

Одне тільки дошкуляло Ельзі — насмішки лицарів, яким вона колись відмовила: мовляв, обрала герцогиня чоловіком безрідного лицаря, хтозна, ким він був раніше. Ельза намагалася не
звертати уваги на ці розмови. Та недарма кажуть, що посіяне зернятко сумніву обов’язково дасть паростки.
Про велику радість сповіщають дзвони собору
Святого Мартіна — герцогиня Ельза народила сина. Поспішають гості з близьких і далеких замків Брабанту, щоб привітати молодих батьків. Гордий і щасливий, тримав на руках білявого малюка лицар Срібного Лебедя.

Радісно святкували хрестини в замку Анвер. Слуги ледь встигали наливати вино і виставляти різні страви. Весело гомонів люд за столами.
Весь Брабант радів народженню спадкоємця. Назвали малюка на честь мудрого і звитяжного лицаря Срібного Лебедя — Лоенгріном.

Підростав син Ельзи та Лоенгріна, з кожним днем все більше стаючи схожим на батька. Таке ж світле волосся, ніжний погляд, навіть посмішка.
Милується Ельза своїм синочком, а серце неначе хто штрикає голками.
Неспокій заволодів герцогинею. Що вона розкаже синові про батька, коли сама нічого не знає? Хто ж насправді її чоловік? Якого роду? Чи живі його батьки? І чому це все становить таку велику таємницю? Та пам’ятала вона про свою клятву, яку дала чоловікові.

З кожним днем все важче Ельзі стримувати слова, що ледь не зістрибують з її язика. Ніяк не дасть вона собі ради. Згадала герцогиня про свою стареньку годувальницю й вирішила у неї запитати, як ліпше вчинити. Але годувальниця не наважилася щось радити Ельзі, а лише розказала їй, що живе в лісі недалеко від Анвера відьма-віщунка — може, вона дасть слушну пораду.

Одного вечора, під прикриттям сутінок, потай вирушила Ельза в дорогу.
Страх пронизував все її тіло, а серце так билося, що ледь не вистрибувало з грудей, та герцогиня відважно йшла вперед.
Ліс зустрів її безпросвітною пітьмою і гучними криками пугача.
Сухе гілля, немов невидимий лісовик, чіплялося за одяг, дряпало руки й ноги. Але цікавість і бажання дізнатися щось про коханого були значно більшими і переважили страх. Нарешті Ельза дісталася до будинку, в якому мешкала відьма-віщунка.

Герцогиня зайшла до кімнати. Ворожка була не такою страшною, як гадала Ельза. Навіть не привітавшись з гостею, ворожка сказала:

— Даремно подолала ти таку небезпечну і довгу дорогу. Нічим я не можу допомогти тобі. Мені нічого не відомо про твого чоловіка.

Ельза знітилася, а потім запитала:

— Скажи-но мені, що чекає на мене в майбутньому? Чи не залишуся самотньою?

Бо більш за все на світі я боюся втратити свого коханого.

Ворожка щось довго шепотіла, потім розглядала руку Ельзи, неначе намагалася прочитати на ній якийсь тайнопис. Зрештою мовила:

— Ти до кінця свого життя будеш поряд з Лоенгріном. Та печать жалю і смутку лежить на твоєму чолі.

Не зовсім вдоволена своєю мандрівкою, поверталася герцогиня до замку.
Лише одне зігрівало їй серце: коханий Лоенгрін завжди буде з нею.
Та неспокій ятрив Ельзі серце, бажання дізнатися все про свого чоловіка затьмарювало розум. Що б не робила вона того дня, чим би не займалась — чи дивилася в ясні очі свого сина, чи вишивала, весь час думки її були зайняті одним: як дізнатись правду про чоловіка. На думку спали слова віщунки з лісу: «Ти до кінця свого життя будеш поряд з Лоенгріном.»

«Значить, — міркувала вона, — якщо я розпитаю в Лоенгріна про його таємницю, він все одно залишиться зі мною, бо кохає мене і знає, як сильно кохаю його я».
Третю ніч не спала Ельза. Думки, мов бджоли, роїлися в її голові: «Не буде у нас щастя, доки я про все не довідаюсь. Ця таємниця вбиває наше кохання».
Нарешті не витримала Ельза:

— Хто ти? Звідки? Скажи мені! — спитала вона.

Спитала і сама злякалась, заклякла. З вуст зірвались страшні слова. Вона порушила клятву! Ельза впала до ніг чоловіка.

— Ні, ні, мовчи! Не кажи мені нічого! Я довіряю тобі! І більше ніколи про це в тебе не спитаю…

— Пізно, Ельзо! — відповів лицар. — Ти запитала і порушила клятву. Тепер я не маю права мовчати.

Обличчя Ельзи заливали сльози. Відчай і страх перед майбутнім переповнювали її серце. Лоенгрін теж втратив впевненість і, здавалося, за ці кілька хвилин постарів.

Глухим і чужим голосом почав лицар Срібного Лебедя свою оповідь:

— Я одразу назвав тобі своє ім’я — Лоенгрін. Батько мій — Парсифаль, король Монсальвату. Служать йому найблагородніші у світі лицарі, захисники знедолених і скривджених. Високо у горах побудовано замок Монсальват. Замок не має сторожових веж і неприступних мурів, як ваші замки. Завжди гостинно спущено підйомний міст. Навстіж відчинені ворота. Кожний подорожній
там бажаний гість. Та рідко чутно кроки по мосту Монсальвату. Тільки людина з добрим серцем і світлими помислами може побачити чудовий замок.
Перед замком на високому стовпі висить дзвін. Якщо у світі діється зло, якщо хтось потребує допомоги, дзвін сам починає дзвонити. Тоді один із лицарів Монсальвату вирушає в дорогу. Якщо лицар зустріне молоду дівчину і вони покохають один одного, вони можуть одружитися і будуть щасливі до кінця своїх днів. Тільки до весілля дівчина має заприсягтись, що ніколи не спитає його: хто він і звідки. Вона повинна довіритись йому без сумніву і страху. Якщо вона порушить клятву і запитає: «Хто ти?» — тоді лицар повинен повернутись у свій замок Монсальват.

Зблідла, мов смерть, герцогиня. «Збрехала віщунка!» — подумала вона.
Але що сталося, те сталося. Ельза порушила клятву і має бути покараною: залишитися без коханого Лоенгріна.

— Я хочу попрощатися зі своїми підданими. У Брабанті поряд з тобою я провів щасливі роки свого життя. Та маю повертатися додому, і ніщо не стане мені на заваді.

Зійшло сонце. Яскраве і лагідне проміння осяяло стіни замку, луки, ліси, річку. Замок, як завжди, прокинувся і розпочав новий день.
Тільки для Ельзи і лицаря Срібного Лебедя Лоенгріна цей день був не схожим на інший. Щастя і радість, яке вони завжди випромінювали, полишили їх.
Тривога ширяла в повітрі, і очікування вічної розлуки розбивало серця закоханих.
Сурми на вежах Анвера скликали людей на луку перед замком. Здивувались усі: для чого їх скликають у таку ранню годину? Що сталося в замку? Та людські потоки швидко стікалися до призначеного місця. З ’явилися герцогиня Ельза і лицар Срібного Лебедя. Бліда, немов знекровлена, була Ельза. Зрозуміла вона, що її щастю настав кінець. Ельзі здавалося, що посіріло синє небо і прив’яло листя на деревах.

Лоенгрін звернувся до всіх присутніх:

— Дякую вам, мої піддані, за вірну службу та відданість. Я маю полишити славний Брабант назавжди. Та сподіваюся, що ви будете так — само віддані моєму синові — Лоенгріну, як свого часу його дідові й мені. Нехай Бог береже вас.

Тільки тієї миті збагнула Ельза пророчі слова ворожки: вона завжди буде поряд з сином, якого звуть так само, як і батька, Лоенгріном.

— Кохана, час прощатися, — сказав Лоенгрін Ельзі. — Ми розлучаємося назавжди.

Цієї миті побачили всі: пливе білий лебідь по річці Шельді до Анвера, тягне за собою золотий човен.

— Монсальват кличе мене! — сказав Лоенгрін. — Прощавай, Ельзо, я більше не можу бути з тобою, та ніколи не перестану кохати тебе.

Кинулась Ельза до чоловіка, міцно обійняла його. Лоенгрін поцілував повні сліз очі дружини. Потім обережно вивільнився з її рук і сів у човен. Лебідь, опустивши голову до води, тихо поплив за течією разом з човном. І доки човен не зник у далині, з невимовним сумом дивилися Ельза і Лоенгрін один на одного.