Лисиця і мельник

Надула раз лисиця дві порожні бурдюки для води, зав’язала їх, закинула за спину і вирушила в дорогу. Але перед тим, як піти, наказала своїм лисенятам:

— Цієї ночі, дітки, ви одні в норі залишитеся, лягайте, закрийте очі і спіть. Вночі з нори не вилазьте. Як тільки ясний місяць з’явиться — по лісі Змій почне ходити. Побачить вас і з’їсть.

— А ти куди зібралася з порожніми бурдюками? — запитало молодше лисеня, яке було найрозумніше.

— На млин. Принесу борошна і спечу завтра коржик. А коли трапиться курчатко, буде вам і по крильцю.

Пішла лисиця на млин, а лисенята спати вляглися. Через деякий час пролетів повз лисячу нору світлячок. Мигнув двічі-тричі своїм ліхтариком і полетів.

— Хто це? — спитало старше лисеня.

— Світлячок, — відповів молодший.

— Давай упіймаємо його, щоб у нірці нам світив.

— Давай!

Вискочили лисенята з нори і погналися за світлячком. Раптом з-за гілок з’явився ясний місяць, і Змій вийшов на полювання. У лісовій гущавині, куди людська нога не ступала, був у нього мармуровий палац. Вдень Змій спав, а ночами виходив лисенят та зайців ловити. У темряві Змій нічого не міг розгледіти і тому завжди чекав, коли з’явиться місяць. Побачив він здалеку лисенят, крекнув, пирхнув, кинувся на них і одразу ж проковтнув.

А в цей час лисиця на млин прийшла, скинула зі спини порожні бурдюки, поклала їх під вікном і зітхнула:

— Ой, і тяжка ця пшениця! Гей, мірошнику, змели мені її до ранку! Два повні мішки тобі залишаю. Збігаю подивлюся, що мої лисенята роблять, і повернуся.

— Добре, — відповів з вікна мірошник.

Лисиця підбігла до возів помельників, що стояли на подвір’ї, взяла голку, повернулася тихенько під вікно і проколола тією голкою свої бурдюки. Повітря вийшло назовні, і вони здулися. Хитра лисиця покрутилася по двору, вибрала затишний куточок і лягла спати. Гарненько виспавшись, спробувала в курятник залізти, та він був замкнений, і, бачачи, що курятиною цього разу поласувати їй не вдасться, знову повернулася до млина.

— Чи готове моє борошно? — Запитує вона мірошника.

— Ще ні. Де твої бурдюки?

— Ось там під вікном.

Пішов мірошник за ними, нахилився — а бурдюки порожні.

— Ой, кумо, біда, хтось пшеничку твою вкрав, — заволав мірошник.

— Знати нічого не хочу, – накинулася на нього лисиця, — віддавай мені борошно!

— Та в бурдюках пусто, що ж мені молоти?

— Як що? Он скільки мішків помельники залишили, відсип з кожного по мисці і наповни мої бурдюки, бо судитися з тобою буду!

— Ну що ж, бути по-твоєму, — погодився мірошник, відсипав зерно з чужих мішків, змолов його і віддав лисиці її бурдюки, наповнені борошном.

Потягла лисиця борошно до лісу. Ще сонечко не зійшло, коли вона дісталася своєї нори. Дивиться, а лисенят нема. Залишила вона бурдюки і вибігла з нори. Побачила світлячка і питає:

— Чи не знаєш ти, братику, де мої діточки?

— Знаю. Їх Змій з’їв!

— От, біда яка! Бідолашні мої дітки!.. От я йому, проклятому, покажу, як лисенят їсти! — І лисиця побігла до мірошника.

— Слухай, братику-мірошнику, — сказала вона, — дуже я тобі вдячна за борошно. За добро добром хочу тобі відплатити. На царській дочці тебе одружити!

— Як це так?

— А це моя турбота. Ходімо зі мною!

Мельник подумав – хай буде, що буде! Взувся і пішов за лисицею. Ішли вони, йшли, підійшли до міста, де стояв царський палац. Лисиця зупинилася і сказала мірошнику:

— Ти сховайся під тим мостом і чекай на мене, а я в палац піду.

Мельник сховався під мостом, а лисиця прямо через поле побігла. А на тому полі паслися табуни коней, череди овець та корів. Пробігла сваха-лисиця повз пастухів і наказала їм:

— Якщо хтось питатиме, чия це худоба, ви відповідайте: «Нашого господаря, пана Лапотана».

Дісталася вона до палацу і ввійшла до нього. А цар той був вовчого роду і тому із лисицею товаришував.

— Ласкаво просимо, кумо! За чим прийшла? — запитав привітно.

— Хочу доньку твою засватати, — відповіла лисиця.

— За кого?

— За пана Лапотана.

— А він що багатий? – поцікавився цар.

— Коней, корів та овець у нього стільки, скільки просяних зернят у повному мішку. А палац у нього весь із мармуру.

— Де зараз пан Лапотан?

— Як ми їхали до тебе, напали на нас розбійники. Зняли з пана Лапотана його багатий одяг і голого залишили. Соромно йому в такому вигляді показатися тобі.

— Я пошлю йому одяг, — сказав цар і наказав своїм міністрам негайно віднести під міст найкращий царський одяг.

Убрався у нього мірошник і вирушив до палацу. Невдовзі справили весілля. Потім посадили царя та молодих у золоту карету, а лисиця навпроти них на лавці сіла. Коли карета виїхала з двору, мірошник нахилився до лисиці і прошепотів їй на вухо:

— Куди ж ми молоду повеземо? На млин?

— Мовчи! — відповіла лисиця.

Їдуть вони полем, цар і питає пастухів:

— Чиї це стада, добрі люди?

— Нашого господаря, пана Лапотана! – відповідають пастухи.

«Мабуть, і справді цей пан Лапотан багатий!» — подумав цар.

Щоб з молодими в дорозі якоїсь біди не трапилося, за каретою марширував цілий полк солдатів, і по всьому полю розносився тріск барабанів.

Під’їхала золота карета до лісу, лисиця зіскочила на землю і каже:

— Ви їдьте дорогою, а я прямо до палацу побіжу, слуг попереджу, щоб гостей дорогих зустрічали.

Забралася вона в саму хащу, куди людська нога не ступала, і підбігла до мармурового палацу Змія.

— Ідуть! — Закричала вона на весь голос.

Змій визирнув у віконце.

Хто йде? — запитав він.

— Цілий полк солдатів, хіба не чуєш, як у барабани б’ють?

— А навіщо вони йдуть? — перелякався Змій.

— Хочуть шкіру з тебе здерти!

— Ой, мамцю, що мені робити?

— Сховайся, — порадила лисиця.

— Куди?

— Залазь у піч! А я соломи принесу та зверху прикрию, ніхто тебе й не помітить.

Змій сховався в піч, лисиця ж притягла повний кошик соломи і накрила нею чудовисько. Потім узяла палаючу головню і підпалила солому. Змій і задихнувся.

Під’їхали до палацу цар із почтом, бачать — ворота навстіж, а біля воріт лисиця стоїть.

— Прошу ваші милості! — запрошує їх лисиця.

Ті, що приїхали, увійшли до палацу і почали дивуватися, розглядаючи багаті покої пана Лапотана.

А найбільше очі витріщав сам мірошник.

— Так, палац у мене непоганий! — сказав він і повів молоду дружину мармуровими сходами.

Чи довго, чи коротко — опівночі весільний бенкет скінчився. Молоді пішли, солдати в палацовому саду спати полягали. Коли всі заснули, мірошник згадав про млин. Хто ж його без нього  запустить? Хто людям зерно змеле? Вибрався він крадькома з палацу і побіг до млина. До світанку зерно змолов і помельників по хатах відпустив. Повернувся до палацу. Відчинив тихенько двері, щоб царську дочку не розбудити. Але та вже прокинулася.

— Куди це ти вночі ходив? — сердито питає.

— Ходив подивитися, чи добре пастухи отари мої стережуть.

— А чому голова у тебе в борошні, як у мірошника?

— Та я є мірошник! — зізнався він і все їй розповів.

Як розгнівається царська дочка, як розкричиться, всіх людей у ​​палаці на ноги підняла. Забрала свій посаг, вибігла у двір і змусила батька забрати її додому.

— Що ти наробив! — сказала лисиця мірошнику. — Правильно ж кажуть: «Хто не вміє брехати, тому з голоду помирати!»

— Не бійся за мене, кумо! Поки млин працює, для мене шматок хліба завжди знайдеться!