Лисиця та заєць

Лисиця та заєць вирушили разом подорожувати. Стояла зима, ніде ні травинки, ні мишки, ні комашки.

– Ну й голодна пора настала, – сказала лисиця зайцю, – у мене всі кишки зкрутило.

– Справді, – відповів зайчик. – Повсюди хоч шаром покоти; я готовий гризти навіть власні вуха, якби вони тільки залізли до мого рота.

Потяглися обидва мандрівники далі. От бачать: йде вдалині молода селянка і несе на руці кошик, а з кошика доноситься приємний запах свіжих, щойно випечених пиріжків.

– Знаєш що, – каже лисиця, – розтягнися поперек дороги, та прикинься мертвим! Дівчина захоче взяти тебе з собою, з заячих шкурок шиють рукавички, і поставить кошик, а я тим часом підберуся до пиріжків – от і буде нам їжа!

Зайчик зробив, як радила лисиця: розтягнувся на дорозі і прикинувся мертвим, лисиця присіла за кучугурою снігу і чекала. Підійшла дівчина, побачила зайчика, що вже простягнув усі чотири лапки, поставила кошик на дорогу і нахилилася, щоб підняти. Лисиця підкралася до кошика, схопила і була така. Зайчик за мить ожив і, як стріла, пустився слідом за своєю товаришкою.

Лисиця, і не надумала зупинитися; вона, не мала жодного наміру поділитися пиріжками, хотіла сама всі з’їсти, а це голодному зайцю зовсім не подобалося.

— Непогано було б, ще й рибки дістати на обід, — запропонував заєць лисиці, як тільки вони добігли до маленького ставка. Опусти ненадовго свій хвіст у ополонку, на нього відразу спіймаються риби, яким тепер теж голодно живеться. Але поспішай, а то ополонка замерзне.

Лисичці така пропозиція здалася цілком слушною; вона підійшла до ополонки, яка тільки-но починала замерзати, і опустила в неї свій хвіст. Минуло не більше хвилини – і пишний хвіст лисиці намертво примерз до ополонки.

Тоді зайчик взяв кошик і перед самими очима лисиці спокійнісінько з’їв один за одним всі пиріжки, примовляючи: – Почекай, поки почне танути, почекай до весни, почекай трішечки! – І пустився тікати.

Лисиця, як зла ланцюгова собака, не могла зробити нічого іншого, як гавкати йому вслід.