Максим і дівчина-горлиця

Жив-був собі цар. Виїхав якось він з дому на полювання (а була саме зима) і бачить: серед лісу на снігу лежить маленьке дитинча, замотане в ряденце. Узяв цар дитину і привіз у свій царський палац. Назвали хлопчика Максимом.

Підріс Максим, став парубком. Вирішив цар навчити його мисливству. Тож велів покликать його і сказав:

— Піди у ліс і настріляй мені повну фіру пташок.

Задумався хлопець: що робити? Не буде ж перечити царському наказу. Пішов у царський ліс. Ходив, ходив, тільки що націлиться ружжом на якусь пташину, аж тут підлітає поперед неї горлиця, і він не стріляє, щоб горлиці не вбити: така вона гарна та пишна.

Так було до самого вечора. Бачить Максим, що ні з чим лишиться, та й узяв і підстрелив горлицю, але не вбив, а тільки поранив. І мовила горлиця до його людським голосом:

— Коли ти мене підстрелив, то зніми ж із дерева.

Зняв хлопець горлицю із дерева і каже:

— Все одно цар тебе собі забере.

А горлиця просить:

— Коли приїдуть візники, ти заховай мене в ту сумку, де носиш набої. Принесеш мене додому — поклади на вікні. Коли ж я засну і буду хропіти, вдар мене по спині, щоб аж пір’я злетіло.

Сховав Максим горлицю в ту сумку, де носив набої, приніс додому і поклав на вікні. Ввечері горлиця заснула і стала хропіти. Ударив хлопець по спині її, що аж пір’я злетіло, і з горлиці зробилася дівчина, та така-то гарна, що кращої, може,
немає на цілім світі.

Здивувався Максим, уподобав дівчину.

— А все ж таки цар од мене забере тебе, бо він має вже п’ятдесят років, а ще не жонатий.

— Ні, ти йди до царя і попроси, щоб він тебе відпустив… А ми в місті найдемо собі хату і будемо жити, — каже дівчина.

Прийшов Максим до царя:

— Одпусти мене, царю…

Жалко було цареві відпускать Максима, але згодився. Ще й дав на дорогу грошей п’ятдесят золотих.

Забрав Максим дівчину-горлицю, одружився з нею, зажив у найнятій хатині на околиці міста.

— Іди тепер в місто, — каже якось жінка. — Купи мені шовку різних барвів.

Пішов Максим у місто, купив шовку і приніс додому жінці.

— А тепер поріж усе це на маленькі клаптики.

Виконав Максим і теє прохання.

Ввечері жінка відчинила вікно і висипала ті шовкові шматочки на подвір’я, свиснула, і звідусіль позліталися до неї птиці.

Вона й каже їм:

— Зробіть мені з тих шматочків найкращий в світі килим.

На ранок птиці зробили найкращий в світі килим. На нім — ріки, гори і міста, вся царська держава. Все таке, немов живе-живісіньке.

Глянула жінка на той килим і сказала чоловікові:

— Тепер понеси його в місто і продай. Що даватимуть купці, те й бери.

Пішов Максим у місто на ярмарок, сів біля килима і сидить. Аж іде міністр царський, побачив килим і питає Максима:

— Що ти продаєш?

— Купи, будеш бачить.

Купив міністр царський килим, приніс додому, повісив на стіні. А килим аж сяє на весь палац. Прийшов якось цар до свого міністра, побачив дивний килим і дивується:

— Де ти його взяв?

Міністр і розповів.

— На тобі тисячу золотих і купи ще мені такий килим.

Пішов царський міністр до Максима замовить другий такий килим, щоб на ньому були виткані ріки, гори, міста — вся царська держава. Прийшов, а Максима й нема дома, тільки його жінка. Як глянув він на неї, то й забув, чого прийшов: така вона була гарна.

Ні з чим повернувся міністр у царський палац. А цар вже тут його й дожидає:

— Заказав мені килим?

Міністр і розказав цареві про Максимову жінку-красуню. Вислухав уважно цар свого міністра і надумав забрати в Максима жінку, бо ж був іще нежонатий. Але піти і самотужки забрати вважав незаконним. І звернувся він за порадою до баби-чародійки.

— Той Максим має таку жінку, що кращої од неї і всвіті немає, — забідкався цар. — Як би мені її забрати?

Баба й каже:

— Позви-но сюди Максима.

Коли прийшов Максим, баба-чародійка й задала йому задачу:

— Маєш цареві з сусіднього царства-государства привезти баранця із золотими ріжками і золотим цепком.

Засмутився Максим, прийшов додому, а жінка й питає:

— Що тобі цар казав?

— Та казав привезти йому з сусіднього царства баранця із золотими ріжками і золотим цепком.

Подумала, подумала жінка і каже:

— Лягай спати і не журися.

Ввечері вона відчинила знову вікно, свиснула, і позліталися дивнії птиці — її слуги. Питається у них:

— Чи знаєте ви, в якому царстві-государстві є баранець із золотими ріжками і золотим цепком?

— Знаємо, — відповіли птиці.

— Тоді приведіть мені його.

Пройшло три дні, і птиці привели Максимові баранця із золотими ріжками і золотим цепком. І каже жінка до Максима:

— Веди баранця до царя і віддай йому.

Узяв Максим баранця, привів до царя. А баба-чародійка побачила його крізь вікно і аж посиніла зі злості. «Хоч я з доброї глини зліплена, — просичала слугам,— але, видно, він ще з ліпшої».

Оддав Максим баранця з золотими ріжками і золотим цепком цареві і вернувся додому. Вже такий радий, що жінка врятувала його од біди.

На другий день цар знову кличе до себе Максима.

— Ото, Максиме, ще тобі задачу даю. Йди туди, не знаю куди, приведи каліку, не подібного на чоловіка.

Знов прийшов Максим додому і зажурився. А жінка й питає:

— Що тобі цар казав?

— Та казав, щоб я пішов туди, не знаю куди, привів каліку, не подібного на чоловіка.

Подумала, подумала жінка і каже:

— Лягай спати і не журися.

Ввечері відкрила вона вікно, свиснула, позліталися знову її птиці.

— Чи знаєте ви, що воно таке: йди туди, не знаю куди, і щоб був каліка, і не подібний на чоловіка?

Всі птиці відповіли:

— Ні, не знаємо такого.

Дала жінка Максимові клубочок, рушничок і сказала:

— Йди за клубочком. Він прикотиться до хатки на курячій лапці. Ти зайдеш в хатку і скажеш, хай дадуть тобі води вмитися. Втиратися будеш своїм рушником… А буде в тій хатці моя сестра, вона тебе й пізнає.

Так і зробив Максим: кинув клубок на дорогу, пішов за ним. Аж не рано й не пізно прикотився клубок під хатку на курячій лапці. Дівчина, що в тій хатині була, побачила пришельця, зраділа. Максим попросив, щоб йому дали води вмитись.

Вмився Максим, витяг свій рушник, втерся. Взяла дівчина той рушник і стала читать, що на нім було написано.

Пішла до матері на піч і каже:

— Швагер наш прийшов…

Коли злізла з печі мати, то Максим аж злякався: така вона була незугарна. І питається його:

— Що ж ти скажеш нам? Твоя жінка — сестра моя. Вона двадцять років пролітала горлицею.

Максим і каже:

— Я шукаю «піду туди, не знаю куди, щоб був каліка і не подібний на чоловіка».

Вийшла жінка у двір, свиснула, і позбігалися до неї різні звірі. Тоді й запитала їх:

— Чи знаєте ви: піду туди, не знаю куди, щоб був каліка і не подібний на чоловіка?

Звірі й запищали, заревли в один голос:

— Ні, не знаємо такого.

Жінка й каже до Максима:

— Не журися. Поїдеш до моєї старшої сестри: вона владарює водяним царством.

І дала Максимові свій клубок і рушник.

— Іди за цим клубком. Він прикотиться до старенької хатки на курячій лапці. Ти зайдеш в хатку і скажеш, щоб дали тобі води вмитися. Втиратися будеш своїм рушником. А буде в тій хатці моя старша сестра, вона й тебе пізнає.

Так і зробив Максим: кинув клубочок на дорогу, пішов за ним. Ішов через поля, степи. А клубочок все котився і котився, і докотився він до старенької-старенької хатинки. Увійшов Максим, а там також була молода дівчина. Максим і попросив у неї води вмитися. Вмився, вийняв рушник, втерся. Взяла дівчина той рушник і стала читать, що на нім було написано.

Пішла до матері на піч і каже:

— Швагер наш прийшов…

Злізла з печі мати, стара-стара, й питає:

— Що ж ти скажеш нам, швагере?

Максим й відповів:

— Чи не знаєте ви «піди туди, не знаю куди, щоб був каліка і не подібний на чоловіка?»

Вийшла жінка з Максимом у двір, пішла до моря, свиснула, позліталися до неї тварини з водяного царства.

— Чи всі тут зібрались? — питає у них вона.

— Ще немає жаби, якій п’ятсот років, — одказали морські тварини. Та нарешті вилізла з води п’ятсотлітня жаба. Жінка й запитала в неї:

— Чи знаєш ти «піди туди, не знаю куди, і щоб був каліка, і не подібний на чоловіка?»

Жаба й одказує:

— Знаю.

— Тоді візьми того козака, — каже жінка, — й одведи туди. Але гляди, щоб він не пропав.

Сів Максим на жабу і поплив через море. Припливли до острова, жаба й каже:

— Залазь он в ту землянку і сховайсь під ліжко. Прийдуть пани обідати, а ти запам’ятовуй, що вони казатимуть.

Незабаром прийшли пани і кажуть:

— Сезам, одкрийсь!

З’явився стіл посеред хати, а на йому — різні наїдки і напитки. Наїлись, напились пани і кажуть:

— Сезам, закрийсь!

Стіл і закрився. Пани пішли, а Максим виліз із схованки і собі каже:

— Сезам, одкрийсь!

Посеред хати знову стіл з’явився, а на йому — безліч різних страв, наїдків і напитків.

Максим і запитує:

— Що ти за одне?

Воно й питає:

— А що ти хочеш?

— Ходи до мене їсти.

— Скільки козаків я не кормив, а ніхто мене не запрошував їсти.

Поїв Максим і вже сказав: «Сезам, закрийсь!», як воно і каже до нього:

— За твою доброту я тебе порятую. Тримайся міцно за мене, і ми поїдемо.

— Добре.

Доїхали на край моря. Максим і признається, що вже і їсти хоче. А воно й каже:

— Ти ж маєш стіл, повний різних страв, сідай, їж і пий.

Максим тоді й каже:

— Сезам, одкрийсь!

І перед Максимом з’явився той же стіл, а на йому — різні страви, наїдки і напитки. Сів Максим за стіл, наївся, а Сезам радить:

— Зараз буде їхати корабель, а в нім — капітан, який має сокиру-саморубку, трубку-побудку і шапку-невидимку. І якщо він схоче твого стола, то попроси в нього сокиру-саморубку, трубку-побудку і шапку-невидимку. Він тобі і оддасть їх, а коли ти мене в дорозі згадаєш, я і повернуся знов до тебе.

Скоро на горизонті появився корабель, і Максим із Сезамом опустилися на його палубу.

Побачив капітан чарівний стіл з його наїдками і напитками, то одразу ж погодився оддать сокиру-саморубку, трубку-побудку і шапку-невидимку за чарівний стіл.

Висадився Максим на берег, згадав про свого невидимого друга Сезама. Той одразу ж і з’явився поруч.

— От я й втекло до тебе. Але нащо тобі везти таке добро цареві? Ти сам маєш стати царем. Здумай на сокиру — місто
збудується, натрубиш у трубку — військо буде, надінеш шапку-невидимку — всіх ворогів побореш, і ніхто тебе не бачитиме.

Замислився Максим: а й справді так, що може стати сам царем. Тут же він задумав на сокиру — й швидко серед степу місто збудувалося, потрубив у трубку — військо появилося.

Вмить чутки донеслися до царя, що серед степу хтось самоправно місто спорудив. Послав цар на місто своє військо: наказав завоювати його. Надів Максим шапку-невидимку, узяв своє військо й рушив насупроти. Царські вояки, зустрівши непоборну силу, стали один за одним одступать. Мусив цар заключить мир з Максимом.

От і став Максим царювати у своєму місті. А Сезам якось і запитує його:

— За кого ж ти, Максиме, стільки років горював?

Тут Максим і згадав про свою жінку-горлицю. Сезам оповістив йому:

— Твоя жінка сидить зараз на тім самім дереві, де ти її колись підстрелив.

Переодівся Максим на мисливця, приїхав у царський ліс і бачить: сидить на тім же самім дереві знайома горлиця.

Й запитує її:

— Чого ти там сидиш горлицею?

А горлиця й одказує:

— Зніми мене звідси і зроби знов те ж саме, що колись.

Виліз Максим на дерево, зняв горлицю, приніс додому й посадив на вікно. А коли звечоріло, вона заснула й почала хропіти, Максим ударив по спині її, що аж пір’я злетіло, і з горлиці зробилася красива жінка.

Максим до неї:

— Як же ти стала знову горлицею?

А жінка й каже:

— Коли ти поїхав, мене цар забрав до себе. Щоб не віддатися йому, я впала з ліжка й стала горлицею.

Забрав Максим дружину-горлицю у своє царство, й донині, певно, ще живуть, якщо не повмирали.