Маленький самітній король

Далеко-далеко звідси, серед моря з дивною назвою лежав маленький острів з білими пляжами й зеленими пагорбами. На острові стояв замок, у якому жив маленький король. Був дивним королем, бо в нього не було підданих. Жодного.

Щоранку король, позіхнувши й потягнувшись, мив вуха й чистив зуби. Потім одягав на голову корону й розпочинав свій день. Якщо світило сонечко, маленький король бігав пляжем.

Він був завзятим спортсменом і встановив усі рекорди королівства з різних видів спорту: від бігу пляжем на 100 метрів і метання каменя до різних стилів плавання, за винятком водяних лиж, бо на острові не було нікого, хто міг би керувати моторним човном. Після кожних змагань король нагороджував себе золотою медаллю. У замку вже три кімнати були заповнені ними. Щоразу, коли вішав собі на шию медаль, ввічливо відповідав сам собі:

– Дякую, Ваша королівська милосте!

У замку була бібліотека, в якій стояли полиці, заповнені різними книжками. Королеві дуже подобалися пригодницькі комікси. Трохи менше казки, оскільки в казках усі королі мали підданих.

– А я не маю жодного! – казав сам до себе король. Але, як вчить прислів’я, ліпше бути самому, ніж у поганому товаристві.

А коли король робив уроки, завжди ставив собі дуже добрі оцінки.

– З усією повагою до Вашої Високості, – додавав.

Одного вечора його охопив дивний смуток.

Він пішов на пляж з рішучим наміром знайти якого-небудь підданого, думаючи: “Якби в мене було хоча б сто підданих”.

На пляжі попрямував праворуч, але там було зовсім порожньо. Король сів на якомусь камені й засумував. Він так заглибився в невеселі роздуми, що навіть не помітив, який прекрасний був того дня краєвид.

– Якби в мене було хоча б десять підданих, я, напевне, був би щасливим!

Тієї миті він помітив далеко в морі рибалок на човнах і втішився.

– Піддані, – крикнув король, – піддані, ось ваш король, ура!

Та рибалки не почули його, а король від крику аж захрип. Тож він повернувся додому і заліз під свою кольорову ковдру і заснув. Йому снилися мільйони підданих, які, побачивши його, гукали “ура!”

У маленького короля не було підданих, але він мав запеклих ворогів – піратів зі своїм ватажком Барбосою.

Їхній корабель, наїжачений гарматами, завжди раптово з’являвся на горизонті. Всі пірати мали великі шаблюки, дикі обличчя й з їхніх ротяк постійно тхнуло.

– До бою! – кричав Барбоса, що був найстрашнішим з них усіх. І тоді 38 піратів з жахливими криками вривалися в замок і нищили все, що потрапляло їм під руки.

Унаслідок частих нападів у замку вже не було чого брати, тому пірати тепер зазвичай привозили щось із собою, щоб могти вкрасти ці речі під час наступного нападу.

Маленький король боявся піратів, а особливо – жорстокого Барбоси, який щоразу кричав:

– Якщо впіймаю короля, повішу його на щоглі свого корабля!

Отож король, тільки-но почувши, що йдуть пірати, ховався в одній з багатьох потаємних кімнат замку. Зіщулившись, чекав там, поки пірати покинуть замок.

Королеві вже багато разів доводилося переживати таке, хоча він зовсім не був боягузом.

– Якби в мене було військо, – думав собі, – тоді Барбоса та його зграя скуштували б лиха!

Одного ранку короля збудив цілком новий звук. Прислухавшись уважно, він подумав, що ніколи не чув нічого подібного.

– Може, прибули мої піддані, – подумав і пішов відчиняти двері. На сходах перед брамою сидів величезний рудий кіт.

– Добрий день, – промовив король з великою гідністю. – Я – король, ура!

– А я – кіт, – сказав прибулець.

– Ти – мій підданий, – заявив король.

– Тоді дозволь мені ввійти, – попросив кіт. – Я голодний і мені холодно.

Король дозволив котові ввійти до свого дому, а кіт, оглянувши всі приміщення, сказав:

– У тебе чудовий дім.

– Так, непоганий. Це тому, що я – король, – промовив він і відчув велике задоволення.

– Залишуся тут, – вирішив кіт.

Влаштувався в одній з кімнат замку й почав жити разом з королем.

Король був просто щасливий, адже нарешті в нього з’явився хоча б один підданий.

– Дай мені щось їсти, – сказав кіт.

І король швиденько побіг по їжу.

– Постели мені ліжко, – попросив кіт.

Король тієї ж миті кинувся шукати ковдру й подушки.

– Мені холодно, – заявив кіт.

Король розпалив вогонь, щоб його новий підданий зігрівся.

– Все зроблено, пане підданий, – сказав король котові.

А той відповів:

– Дякую, пане королю.

Король навіть не помітив, що, хоча був королем, прислужував котові.

“Король – найліпший друг”

Минав час. Король, мешкаючи разом з котом, почувався щасливим. А кіт показував йому все, про що той забув, живучи на самоті: заходи сонця, ранкову росу, кольорові мушлі й місяць, який плив небом, наче рибацький човен морем.

Часом траплялося, що король проходив повз дзеркало й, побачивши своє відображення, казав:

– Королю, ура.

І вітав себе. Він більше не був абсолютним чемпіоном на острові. Кіт переміг його в стрибках у висоту, в стрибках у довжину й у лазінні по деревах, але король не поступився першим місцем з плавання й метання каменя.

Одного ранку король почув, що хтось стукає в браму. Він побіг відчиняти, думаючи: “Прибули піддані!” Перед входом до замку король побачив якусь маленьку веселу істоту. То був пінгвін.

– Добрий день, – з гідністю промовив король. – Я – король, ура!

– Я – пінгвін, – відповів прибулець.

– Ти – мій підданий, – заявив король.

– Дозволь мені ввійти, – попросив пінгвін. – Я голодний і змерз у ноги.

Король впустив пінгвіна до свого дому, познайомив його з котом, який дуже втішився, побачивши пінгвіна.

– Думаю, що залишуся тут з вами, – сказав пінгвін.

Король був безмежно щасливий. У нього тепер було вже двоє підданих. Побіг приготувати добру вечерю для пінгвіна, а кіт тим часом приніс новому гостеві м’якенькі капці.

– Я буду дворецьким. Маю до цього покликання, – заявив пінгвін. – Підтримуватиму в замку лад і подаватиму на терасу апельсиновий сік.

Тепер вони вже втрьох ходили милуватися заходом сонця. І було їм ще ліпше, ніж удвох. Щоправда, король уже не перемагав у стількох спортивних змаганнях, як раніше, оскільки пінгвін ліпше за нього плавав і пірнав. Несподівано король відкрив для себе, що можна бути задоволеним навіть тоді, коли ти не завжди виграєш.

Але одного вечора на обрії з’явився корабель пірата Барбоси.

– Швидко втікаймо й ховаймося! – закричав король.

– Навіть не думаю, – сказав кіт. – Нас троє, й ми можемо перемогти цих зухвалих бандитів.

– Без сумніву, – підтвердив пінгвін. – Треба тільки добре підготуватися!

– У замковому арсеналі зберігаються лати й меч велетенського Бомбардона, – пригадав собі король.

– Чудово, – сказав кіт, – одягнемо ці лати й дамо відсіч піратам.

– Кіт стане мені на плечі, король – на кота, так зможе орудувати мечем, – продовжував пінгвін.

– Схвалюю цей план, – заявив король.

Зробили так, як задумали. Пірати, висадившись на пляж, заніміли від того, що побачили. До них великими кроками прямував велетень, вимахуючи величезним мечем.

– Повернувся велетень Бомбардон! – закричали. – Рятуйся, хто може!

І кинулися у воду, щоб якнайшвидше дістатися корабля. Відтоді їх більше ніколи не бачили на острові.

Маленький король, кіт і пінгвін радісно обнялися. Потім щасливі кіт і пінгвін почали підкидати короля вгору, вигукуючи:

– Король – найліпший друг у світі, ура!