Малинівка

Це було тоді, коли Господь створив небо і землю, сонце, місяць і зірки, тварин і рослини. Кожному ново­му творінню Творець одразу давав назву, яка назавжди залишалася за тим, кому вона давалася.

Багато збереглося оповідей про той час; якби ми знали все, що тоді відбулося, нічого не було б у світі не­зрозумілого, нез’ясовного, все було б зрозуміло і просто для кожного.

Відомо, наприклад, що саме в той день, коли Гос­подь розфарбовував у райському саду птахів, у Нього скінчилися всі фарби, і бідний щиглик залишився б не- розфарбованим, якби Творець не витер об його пір’яч­ко всі свої пензлі.

Тоді ж сталося, що осел одержав свої довгі вуха. Він ніяк не міг запам’ятати власного імені і тричі повертав­ся до Господа і питав, як його звуть. Господові набрид­ло повторювати ослові одне й те саме кілька разів, — Він узяв осла за обидва вуха і сказав голосно:

— Твоє ім’я — осел, осел, осел!

І злегка потягнув за вуха, через що обидва вуха не­гайно виросли, щоб осел краще чув і запам’ятовував те, що йому кажуть.

Тоді ж і на бджолу Господь наклав покарання. Щой­но була створена бджола, вона полетіла по райському саду і заходилася збирати з прекрасних квітів запашний солодкий мед. Люди й тварини відчували пах меду, їм захотілося покуштувати його. Але бджола ні з ким не хотіла ділитися своїм взятком і отруйним жалом відга­няла всіх від стільників. Господь помітив жорстокість і жадібність бджоли, гукнув її і сказав:

— Я дав тобі щасливий дар — збирати мед, що со­лодшого за нього на землі нема. Але я не давав тобі пра­ва самій ласувати й шкодити своїм ближнім. Запам’ятай гарненько, що Я скажу: якщо когось штрикнеш своїм жалом, то помреш.

Тоді ж сталося, що цвіркун засліп, а мурашка втра­тила крила, і багато інших чудових речей, що їх годі пе­релічити!

Цілий день труждався Господь, створюючи все нові й нові творіння, даруючи їм життя; і надвечір спала Гос­подові думка створити маленьку, зовсім сіру пташку.

— Твоє ім’я — малинівка! — сказав Господь, садов­лячи пташку на відкриту долоню, і відпустив летіти.

Маленька пташка весело і радісно злетіла вгору і по­летіла по райському саду. Назустріч їй траплялися ча­рівні пташки з різноколірним пір’ям, і їй закортіло по­милуватися собою.

Вона тут-таки спустилася і зазирнула в свічадо пле­са. Собі на подив, пташка побачила, що вона вся сіра — хоча б одна червона плямочка була. Марно крутилася вона навсібіч, витягала шийку, вдивлялася у свічадо озера — однаково всі пір’їнки сірі.

Тоді полетіла пташка назад, до Творця.

Господь, як і перед тим, сидів у райському саду, ми­лосердний і ласкавий; з рук Його вилітали розкішні строкаті метелики, над Ним витали жучки й бабки, го­луби мирно сиділи на плечах Владики, а з землі зроста­ли навколо кущі чудових запашних троянд, сніжно- білих лілій і скромні кущики стокроток.

Серце пташки скинулося від страху, коли вона зда­лека побачила Господа; але вона не завернула назад, полетіла просто до нього і, покружлявши над його голо­вою, опустилася йому на руку.

Господь прихильно запитав пташку:

— Нащо ти повернулася?

— Я хотіла Тебе спитати про одну річ, — боязко від­повіла пташинка.

— Що ж ти хотіла б знати? — поцікавився Творець.

— Ти назвав мене малинівкою, — збентежено поча­ла пташка, — а в мене немає жодної малинової пір’їнки. Я вся сіра, від дзьоба до хвостика. Чому Ти мене так на­звав?

І пташка з тугою і довір’ям поглянула своїми чорни­ми вічками в очі Господа. Вона побачила довкола ясно- червоних фазанів із золотавим полиском, папуг з яскра­во-червоними шийками, півнів з червоними гребінцями, метеликів з червонуватими крильцями, золотаво-черво­них рибок і безліч яскраво-червоних троянд. І пташка по­думала, що було б достатньо однієї краплі червоної фар­би, щоб пофарбувати їй маленькі груди, і вона стала б чарівною, гарною пташкою, і її ім’я «малинівка» було б доречним.

— Чому Ти назвав мене малинівкою? — перепитала пташка, бо Господь не відповів їй за першим разом.

Вона думала, що Господь відразу скаже:

«Ох, люба пташко, що Я накоїв! Зовсім забув роз­фарбувати твоє пір’ячко! Стривай, зараз виправлю по­милку!»

Але Господь усміхнувся і сказав:

— Я назвав тебе малинівкою, такти і називатимеш­ся. Але ти сама маєш заслужити червоні пір’їнки на гру­дях.

Він знову підняв руку і пустив пташку летіти в невідомий світ.

У задумі й журбі літала малинівка по райському саду.

«Що можу я зробити, чим можу заслужити червоні пір’їнки?» — сумно думала вона.

Їй так хотілося, щоб грудки стали малиновими, і пташка вирішила звити гніздо в кущі шипшини: ніби сподівалася, що ясно-червона пелюстка прилипне до шийки і пофарбує пір’їнки на грудях.

* * *

Минуло безліч днів від того великого, найщасливішого дня на землі, коли Господь створив усе живе.

І люди, і тварини давно покинули рай і розселилися по всій землі. Люди навчилися обробляти землю, пере­пливати моря, будувати могутні міста з пишними хра­мами, багаті житла, носили дорогий одяг.

Настав день, що назавжди залишиться в пам’яті лю­дей. Рано-вранці сиділа малинівка на голому горбі біля єрусалимських мурів і співала своїм пташенятам пісню. Крихітні голівки пташенят визирали з гнізда в кущі шипшини.

Малинівка переповідала своїм писклятам про чудо­вий день, в який були створені всі птахи, і про те, як Господь назвав одну з пташок малинівкою і що запо­відав їй: кожна малинівка, починаючи з тієї, що створив Господь у райському саду, передавала своїм пташеня­там цю сумну історію.

— Подумайте, — сумно закінчила матір свою розпо­відь, — минуло стільки років, скільки троянд квітнуло за ці роки, безліч пташок вилупилося з яєчок, — усіх і не перелічити, — а бідна малинівка досі — скромненька сіренька пташка, їй не вдалося заслужити червоної бар­ви на груди!..

Пташенята з увагою слухали пісню матері. Коли во­на закінчила, одне з них запитало, чи робили щось ма­линівки, які жили раніше за них, аби заслужити цю на­городу.

— Усі ми старалися, — відповіла стара малинівка, — але досі нікому це не вдалося. Найперша малинівка, що жила в раю, незабаром полюбила іншу пташку так палко, що відчула, ніби вогонь запалився в грудях. «Я знаю, — подумала вона, — на що чекає від мене Тво­рець: Він хоче, щоб я так гаряче любила, щоб вогонь любові відбився на моїх грудях і пофарбував пір’їнки в червоний колір». Але її мрії були марні. Жодній ма­линівці не вдалося досі заслужити цю нагороду, не вдасться і вам.

Пташенята зажурилися; їм було шкода розлучитися з мрією про червоні груди, які зробили б їх такими че­пурними! Тужний писк почувся з гнізда.

— Ми довго сподівалися на гарний голос, — знову почала стара малинівка. — Ще райська малинівка співала так, що захват натхнення охоплював усю її істо­ту. «Пісня! Ось чим заслужу я нагороду від Творця», — мріяла вона. Але і піснею не вдалося їй, як і всім іншим малинівкам, заслужити нагороду Господа, не вдасться і вам…

Знову почулося з гнізда сумне цвірінчання, схоже на пхикання.

— Ми сподівалися на нашу мужність і відвагу, — продовжувала стара малинівка. — Перша малинівка, що жила в раю, не раз ставала до боротьби з птахами, наба­гато сильнішими, за неї, і груди її спалахували захватом відваги. «Ой! — думала вона, — Мої пір’їнки, либонь,  мають забарвитися полум’ям поривання й відваги, які я почуваю, коли лечу битися». Але вона помилилася і не заслужила нагороди, як не заслужите й ви.

Пташенята пищали і нарікали, вони були вельми засмучені, що не матимуть чарівних червоних пір’їнок; вони зацвірінчали, що все-таки спробують — раптом пощастить, але мати взялася переконувати, що не вар­та справа заходу. Як можуть вони сподіватися заслужи­ти велику нагороду, коли стільком поколінням ма­линівок це не вдалося? Чим вони можуть проявити се­бе, як не умінням любити, мистецтвом боротися і співати? Що можуть…

Стара малинівка раптом урва­ла мову: з брами Єрусалима з’я­вився натовп людей і почав бра­тися на гору, на вершині якої було гніздо малинівки.

Тут були і вершники на баских конях, і вояки з дов­гими списами, кати з мо­лотами, священнослужителі, судді, жінки і безліч ловиґав, жадливих до всі­ляких видовищ.

Маленька сіра пташка тремтіла від страху і сиділа на краю гнізда; вона з жахом чекала, що ось-ось натовп зімне кущ шипшини і розчавить її пташенят.

— Будьте обережні! Не туліться одне до одного! Не пищіть, стуліть дзьоби, щоб вас не було чутно! — дбай­ливо щебетала налякана мати. — Сховайтеся глибше: кінь може зачепити гніздо копитом! Ой, якби звернув трохи вбік цей вояк у важких сандалях!

Раптом пташка замовкла. Вона ніби відразу забула про небезпеки, що зусібіч загрожували дітям.

За мить вона кинулася в гніздо, вмостилася глибше, розпростала крила, накривши пташенят:

— Це жахливо! — мовила вона: — Я не хочу, щоб ви бачили, як розпинатимуть трьох засуджених!

Вона принишкла, і писклята, сховавшись попід крилами, не бачили навіть сонячного світла; до них до­линали удари сокир, гук, плач і ремство натовпу.

Малинівка широко розкритими від жаху очима спо­стерігала, як довершувалася страта. Вона не могла ві­дірвати погляд від нещасних засуджених:

«Які жорстокі люди! — думала пташка. — Мало то­го, що вони засудили цих нещасних на страшні муки розпинання, вони ще поклали на Одного з них вінок з колючої тернини! Я бачу, як терня уїлося Йому в чоло і як струмує кров Йому по обличчі. Невже цей Чоловік скоїв щось лихе? Він такий прекрасний, Його погляд ласкавий і покірливий, попри страшні муки; Його не можна не полюбити з першого погляду. Мені нестерп­но дивитися на Його терпіння, ніби гостра стріла про­низує моє серце!»

Дедалі більший жаль охоплював малинівку, коли вона вдивлялася в Страдника в терновому вінку.

«Бувши братом-орлом, — думала пташка, — я пови­тягала б могутнім дзьобом цвяхи з Його рук і ніг і уда­рами крил розігнала б усіх, хто наважився завдати Йому болю!»

Вона бачила, як кров струмувала з-під гострих шпи­чаків, і серце малинівки стискалося від болю і співчут­тя. Нарешті, їй стало нестерпним спокійно сидіти в гнізді.

«Хоч я і мала і слабка, — вирішила пташка, — проте я мушу спробувати чимось полегшити терпіння цієї Людини».

Вона вилетіла з гнізда і почала кружлятися над голо­вою Розіпнутого в терновому вінку. Вона довго літала навколо, не наважуючись наблизитися до Чоловіка, бо завжди боялася людей. Нарешті, вона зважилася і під­летіла ближче до хреста…

Одне терня особливо глибоко уїлося в чоло і завда­вало Страдникові лютого болю. Малинівка швидко схо­пила дзьобом це терня і витягла його.

Коли малинівка витягувала терня, крапля крові Ро­зіпнутого бризнула на шийку пташки. Крихітна ясно- червона плямка почала швидко ширитися й пофарбува­ла всі пір’їнки на грудях малинівки.

Коли малинівка повернулася до гнізда, пташенята здалека закричали їй:

— Твої груди стали червоними! Пір’їнки на ній яск­равіші, ніж пелюстки троянди!

— Це тільки крапелька крові з чола Розіпнутого, — заперечила малинівка. — Вона зникне, тільки-но я по­купаюся в струмочку.

Але скільки не купалася малинівка в чистій воді, малинові пір’їнки на її грудях не змивалися і не блідну­ли. Коли виросли її пташенята, вона побачила, що і їхні груди полум’яніють червоним блиском, як і в кожної малинівки, що живе сьогодні.