Малинка в “Великому возі”

Малинка жила зі своєю бабою в дерев’яній хатині. До хатини тулився круглий садок, повний молодих і старих вишень, над якими гуділи в час розцвіту хмари хрущів. Колись там кувала зозуля за тином, під яким ростуть зозулені черевички, але тепер її там більше не почуєте.

Часто сиділа Малинка ввечорі на сходах хатини, притуливши свою голівку до бабиного рамени, і водила зором за пальцем старенької, що показував на небі різні сузір’я.

— Видиш ти, доню, там «Діву», як вона блистить і грає срібним світлом? А там «Водяника», діда з довгою бородою й тризубом у руках?

— Але я не бачу ні тризуба, ні бороди, бабуню, — скаржилася дівчинка.

— Так, донечко, — усміхнулася досвідчено баба. — Тут внизу не бачиш, але вгорі воно так є. Ти мусиш тільки повірити.

Відтоді зорі здавалися Малинці щораз кращі й таємніші, наче б вони мали чарівну силу над усім, що живе. Вона лежала в своїм білім ліжечку й говорила до зір, що мандрували над хатиною і кликали Малинку своєю сестричкою.

— О, я хотіла б з вами мандрувати у далекі світи! — кликнула вона одного разу.

— Спитай «Великого Воза», може він візьме тебе зі собою, — радила їй бабуня.

— Т я хотіла б з тобою, Малинкою, — закувала тоді її подруга забав, зозуля з-за тину. Вона взула нові зозулені черевички й обіцяла, завжди розказувати дівчинці про вишневі дерева в садку, про їхню хатину і про бабуню.

Коли звечоріло і “Великий Віз” викотився над хатину, Малинка вийшла на поріг і голосно закликала:

— Любий “Великий Возе”! Візьми мене зі собою в незнані землі. Я певно не буду тобі затяжка: в мене вузлик маленький, а бабуня часом зве мене метеликом. Якби зозуля, що хоче зі мною їхати, важила тобі забагато, то вона може час до часу полетіти за нами на власних крилах.

“Великий Віз” згодився і скотився з неба перед дівчинку. Вона сіла з зозулею скоро на нього, повіяла бабі мережаним платочком і незадовго зникла високо вгорі між зорями.
Ах, як гарно там було! Вона ніколи і не мріяла, що так гарно! Золота “Вага” розгорнула свої два рамена, наче хотіла б дівчинку обняти. При тім порушені загойдалися її рубінові терези й почали тихо й високо дзвеніти. “Риби” мінилися всіма лусками їй назустріч, але “Погонич” свиснув своїм срібним батогом і цвяхнув ним у повітрі, так що багато зір зі страху попадало з неба.

— Далі, “Великий Возе”! — кликнув він голосно, і “Віз” поїхав сам далі в дорогу. Малинка не могла сховати своєї втіхи; вона плескала в долоні, а зозуля пробувала клювати зорі, бо вона думала, що все лискуче теж смачне.

Тоді прийшов перший ранок. Зорі поблідли й позникали, а “Великий Віз” здавався з землі ясноголубий. Але він продовжував свою дорогу з дівчиною, що могла оглядати згори всі землі, над якими вони перелітали.

Вони летіли над одною південною країною, де над темносинім морем росли темнолисті дерева, що своїми коронами майже торкалися оси “Великого Воза”. За деревами з’явився великий город, де стояла посередині палата з золотожилими колонами. Висока, чотирибока вежа стриміла в баню неба, а на її кінці блистів дуже великий самоцвіт. То було сонце. “Великий Віз” спустився низько, щоб Малинка могла зблизька оглянути палату, але нараз він зачепив необережно об вежу сонця і одно з його чотирьох коліс покотилося великим луком, як злітаюча зоря, в море.

— Ми не можемо далі їхати, — сказав сумно “Великий Віз”. — Я мушу відшукати згублене колесо, або позичити собі його в “Малого Воза”, мого меншого брата, що висить над Полярною Зорею. Тимчасом ти, Малинко, йди забавлятися в палату; думаю, що таку любу дівчинку всі радо вітатимуть.

Малинка злізла з Воза і з острахом підійшла до палати, бо її входу сторожили дві великі ізмарагдові ящірки, що грілися до сонця на білих камінних сходах. Коли вони побачили Малинку, повідчиняли широко свої пащеки, так що можна було порахувати їх гострі зуби. Дівчинка хотіла втікати, але зозуля закувала їй щось тихо до вуха, і вона пішла просто ящіркам назустріч.

— Хто ти така сміла? — спитали вони.

— Я — сестра зір, — відказала Малинка. Ящірки здивувалися й подивилися одна на одну.

— Чого ви видивилися? Поклоніться моїй князівні! — кликнула їм зозуля. Ящірки позеленіли ще дужче і почали бити хвостами об камінні сходи.

— Ми не кланяємося нікому, хто нижчий від нашого володаря. Само сонце світить на його теремі, тому немає вищого від нього, — сказали вони.

— Зате моя князівна їздить поверх сонця золотою каретою, — хвалилася зозуля. Ящірки знов подивилися одна на одну й не знали, що сказати.

— Поклоніться скоро моїй князівні, — нетерпеливилася зозуля. — Бач, ви слуги княжича-сонця босі ходите, а я завжди в нових черевичках! — гордо сказала вона і показала свої зозулені черевички: перше правий, потім лівий. На те ящірки не мали відваги що небуть сказати і низько поклонилися Малинці.

Дівчинка радісно побігла в палату. В одній великій кімнаті, вистеленій килимами і посипаній запашними квітами, сидів на престолі вродливий княжич.

— Вітай, князівно зір! — кликнув він їй і скочив весело, щоб посадити її коло себе на престіл.

Тоді знадвору почувся дужий туркіт: “Великий Віз” заїхав перед палату. Він дуже шкутильгав, бо коло позичене в “Малого Воза” було замале для нього. Можна собі уявити його втіху, коли зозуля закликала його, щоб показати йому лискучу пляму в піску над морем.

— Як добре, що твоє колесо не втопилося, тільки поплило собі морем. Я полетіла за ним і найшла його вже недалеко Царгороду. Твоє щастя, що воно не дісталося султанові в руки, бо він певно казав би собі викувати з нього золотий полумисок, і стільки ти бачив би його.

“Великий Віз” знав, що зозуля завжди трохи переборщувала, але він подякував їй по-своєму, помахавши дишлем в один і другий бік, і покотився, не гаючись віддати позичене колесо “Малому Возові”. Потім вони поїхали разом, щоб привезти Малинці весільних гостей: стару бабуню з дерев’яної хатини і всі найкращі зорі, що блистіли, мов самоцвіти, на весіллі довкола Малинки, яку вони звали сестричкою, а яка стала тепер соняшною княгинею.

Тюбінген, 06.08.1946

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956