Мішок хитрощів

Хитрун-турок Ходжа Насреддін прийшов з Анатолії в болгарську землю народ дурити. Дурив тут, дурив там, нарешті, дістався села, в якому жив Хитрий Петр. Зустрілися вони на вулиці, біля паркану.

— Ти Хитрий Петр? — спитав Ходжа Насреддін.

— Він самий.

— Чув, що ти спритно людей навколо пальця обводиш.

— Ходить така чутка, — відповів Хитрий Петр, — але ж і про тебе люди говорять те саме.

— А що ти тут робиш? — спитав Ходжа.

— Паркан підпираю, щоб не завалився.

— Давай поміряємося, хто з нас на хитрощі вправніший, — запропонував Ходжа.

—  Давай. Тільки зараз я не можу, всі мої хитрощі вдома залишились. Я їх із собою в мішку ношу, а коли вони мені не потрібні, мішок на стіну вішаю. Підіпри замість мене паркан, поки я за своїм мішком збігаю.

— Біжи, — сказав Ходжа, — тільки жвавіше!

Хитрий Петро загорнув за ріг, увійшов до кав’ярні і замовив собі горнятко кави, а Ходжа, підставивши спину, почав підпирати паркан і чекати на Хитрого Петра. Чекав, чекав, поки не стемніло. Розсердився і пішов.

На другий день зустрічає він Хитрого Петра і каже:

— Чого ж ти вчора не прийшов? Сказав, що тільки за мішком з хитрощами підеш і пропав. Мабуть, злякався!

— Ходжа,— відповідає йому Хитрий Петр,— яку тобі ще хитрість треба? Хіба ти не підпирав до самого вечора паркан, чекаючи, коли я повернуся з мішком?

Ходжа прикусив язика.

— Чи не розсердився ти? — спитав Хитрий Петр. — Ходімо в ліс, погуляємо, і в тебе від серця відляже.

Ходжа погодився. Вийшли вони з села і пішли до лісу. Ідуть потихеньку, розмовляють.

— У нас, — каже Ходжа, — два сонця світять, у віслюків крила ростуть, а зайчихи в гніздах на деревах яйця несуть.

— Гарно вигадуєш, Ходжа, — підтакує Хитрий Петр, ​​— тільки я тобі не вірю.

А той усе продовжує:

— Вода у нас суха, ми її не п’ємо, а ножами ріжемо.

— Так, так, тільки я не вірю тобі!

Заглибились вони в ліс. Настав полудень. Хитрий Петр і Ходжа Насреддін зголодніли.

— Добре було б перекусити, — сказав Хитрий Петр.

— А чим?

— Я й сам не знаю, нічого тут нема. — І Хитрий Петр почав озиратися.

Раптом бачить: іде їм назустріч один його багатий односелець і несе на плечах баранчика.

— Ти віриш, що цей баранець нашим стане? — спитав Хитрий Петр.

— Ні, не вірю, — відповів Ходжа, — надто ця людина сильна, тобі її не здолати.

— Відійди вбік і мовчи!

Хитрий Петро звернув у кущі, обігнав багатія, роззувся і залишив один свій черевик на дорозі. Потім, пробігши далі, залишив другий. Багач побачив перший черевик і сказав, копнувши його ногою:

— Пригодився б, та що з ним одним робити!

Пішов далі. Бачить, ще один лежить.

«А ось і другий, повернусь я за першим!» — подумав багатій, зняв з плечей баранчика, залишив на галявині і повернувся назад. У цей час Хитрий Петр, ​​який уже встиг забрати перший черевик, вискочив із кущів, схопив баранчика і другий черевик і повернувся до Ходжі. А того така досада розібрала побачивши, до чого Хитрий Петр на вигадки здатний, та що поробиш!

Розвели вони багаття, зарізали баранчика, засмажили і вмостилися обідати.

— Ходжа, — сказав Хитрий Петр, — хочеш, я таке вигадаю, що ти, не пообідавши, сам підеш?

— Куди тобі!

— Кажи, хочеш?

— Ну, що ж, спробуй!

— Зараз, дай тільки баранинку посолити. Он у тому яру солона земля є — я піду принесу жменьку, посолю баранину і примусь за хитрощі.

— Іди, та якнайшвидше повертайся, у мене від голоду вже в очах темно, — відповів Ходжа, ковтаючи слинки.

Хитрий Петро спустився в яр, трохи почекав, а потім як закричить:

— Ой-ой-ой! Не бий мене! Ой-ой-ой! Це Ходжа твого баранця забрав! Він он  там! З ним і розбирайся!

Перелякався Ходжа, почувши, що кричить Хитрий Петр, ​​і схопився на ноги.

«Той здоровило мені  усі боки мені обламає, — подумав він, —краще втекти пошвидше!»

І давай бігти — тільки п’яти заблищали.

А Хитрий Петр вибрався з яру і цілого баранця сам з’їв.