Мудра королева Дагмар

Жив на світі принц. Змалку всі говорили йому, що мудрішого і красивішого за нього нікого на світі немає. І до того він запишався, що й сам тому повірив. Ось прийшла йому пора одружуватися, і присягнув принц, що знайде собі дівчину і розумну і красиву. Скликав старий король до палацу всіх найрозумніших і найкрасивіших дівчат королівства, але тільки жодна з них його синові до серця не припала. І вирішив тоді принц сам піти шукати собі наречену.

У багатьох країнах і королівствах він побував, багато дівчат перебачив, а нареченої собі так і не знайшов. Довелося принцу ні з чим назад повертатися додому.

Ось їде він густим дрімучим лісом, а вже смеркалося. Кінь його притомився, і самому їсти-пити хочеться. Раптом помітив він над деревами димок в’ється, а незабаром з’явився маленький будиночок. Поспішав принц, увійшов у будинок і бачить: сидять за столом старенькі дід з бабою і вечеряють черствим хлібом з молоком. Вклонився принц господарям і каже:

– Доброго вечора, люди добрі. Пустіть переночувати.

– Як не пустити, – відповідає старий. – Ми хоч люди бідні, а гостю раді.

Вийшов старий із хати, прив’язав коня і дав йому оберемок сіна. А стара тим часом пригостила гостя молоком і сухарями.

Повечеряли вони, спати лягли. Тільки дерев’яна лавка – не королівська перина, от і прокинувся принц ні світ, ні зоря і раптом чує – у кімнаті на другому  поверсі ніби прядка дзижчить і дівчина співає. І так гарно співала дівчина, що принц просто заслухався!

А як прокинулися вранці старенькі, він їх і питає:

– Хто це у верхній кімнаті так гарно співає?

Стали тут старенькі переконувати принца, що немає там нікого, мовляв, примарилося принцу. Тільки принц від них не відстав, доки вони йому всю правду не сказали:

– Є,- кажуть,- у нас дочка Дагмар. Вона й співала вранці. Тільки ми її від усіх ховаємо. Живемо в лісі одні і боїмося, щоб не образив її недобрий чоловік.

– Так воно так, – відповідає їм принц. – Та подивитися на вашу дочку можна? Чи вже така негарна, що її й людям соромно показати?

Не стерпів старий образи, розсердився і гукнув дочку. А принцу тільки того й треба.

Зійшла дівчина вниз і питає:

– Чого кликали, тату?

– Та ось, – каже старий, – йди з гостем привітайся.

Глянула дівчина на принца, зарум’янилася уся і завмерла, ніби до місця приросла. І принц від неї очей не відводить. Скільки їздив він білим світом, а такої красуні йому ще не доводилося зустрічати. Довго вони так дивилися один на одного. Першим принц отямився. Не личить йому, королівському синові, на бідну селянку задивлятися. Попрощався він із господарями, щедро нагородив їх за притулок і поскакав.

Принц повернувся додому, а спокою собі знайти не може. Не йде в нього з голови красуня Дагмар. Куди не гляне, куди не піде – все її бачить. І тоді принц вирішив:

– Випробую її, чи вона така ж розумна,  як красива. А коли немає в неї розуму, то й думати про неї нічого.

Послав він до дівчини гінця з двома ниточками і наказав їй зіткати з них покривало для королівського ліжка. А Дагмар відламала від дерева дві маленькі гілочки, віддала їх гінцю і каже:

– Передай принцу, хай накаже змайструвати з цих гілочок верстат, щоб було на чому ткати.

І зрозумів принц, що дівчина не дурніша за нього! Але все-таки вирішив її ще раз випробувати. Знову послав він до Дагмар гінця і звелів їй з’явитися до замку ні вдень, ні ввечері; ні пішки, ні на возі; ні голою, ні одягненою. Дагмар розістлала по землі рибальську сіть, сіла на неї і веліла батькові тягти волоком сіть до принца в замок. З’явилася вона в сутінках. День уже до кінця йшов, а вечір ще не настав. І одягла на себе замість сукні довгу полотняну сорочку.

Зустрів її принц, повів у палац і каже старому королеві:

– Батьку, немає на світі дівчини гарнішої і розумнішої, ніж Дагмар. Дозвольте мені на ній одружитися, бо ні про яку іншу наречену я й чути не хочу.

Нахмурився король із королевою. Де ж це чувано, щоб принц на селянський дочці одружився? Тільки принц твердо стояв на своєму, і королю довелося погодитися. Справили весілля, зажили молоді душа в душу. Тільки перед весіллям покликала стара королева принца і каже йому:

– Обіцяй мені, синку, що Дагмар ніколи не буде у королівські справи втручатися. Хоч вона і розумна, але не личить селянській дочці свої думки в тронному залі проголошувати.

Хоч і любив принц Дагмар, а таку обіцянку  батькам дав.

Минув час, померли батьки принца, і він став королем, а дружина його королевою. Давно не було в Данії такої мудрої та справедливої ​​королеви, як Дагмар. Пам’ятала вона, що сама в злиднях виросла, і намагалася чим могла допомагати бідному люду.

Тільки запала молодому королеві в серце погана думка. Злякався він, як би не стали люди гадати, що, мовляв, король не своїм розумом живе, а всім у королівстві дружина його заправляє.

Та тут ще й радник короля почав нашіптувати йому, що народ більше рішення Дагмар схвалює. Розгнівався король, покликав Дагмар до себе і каже:

– Іди з палацу. Один король має бути в державі, а не два. Збирайся і їдь до батька, у лісову хатинку.

– Що ж, – сказала Дагмар, – піду я до батька. Тільки виконай три мої бажання.

– Говори, які твої бажання? – Запитує король.

– Випий зі мною на прощання вина, щоб розлучитися по-доброму. Накажи відвезти мене у великій кареті, щоб не довелося мені до старого батька пішки повертатися.

А ще дозволь мені забрати з собою з палацу те, що для мене дорожче, щоб повік пам’ятати моє минуле життя.

Запали в душу короля її слова, і велів він винести вина, щоб випити з дружиною на прощання. А вона йому в кухоль сонного зілля підсипала. Випив король і заснув міцним сном. Тоді наказала королева його до карети віднести і відвезла з собою до батьківського дому. Поклала його  на ліжко, а сама одягла просту селянську сукню, сіла за прялку і пісню заспівала – ту саму, що колись молодий принц почув.

Довго спав король, а коли прокинувся бачить: лежить він у халупі на бідному селянському ліжку, а поряд королева за прядкою сидить і пісню співає.

– Знову ти волю мою порушила, – каже король. – Чого ти мене сюди привезла?

– Ні, – відповідає королева, – я твоєї волі не порушувала. Чи не ти дозволив мені взяти з собою із замку найдорожче? То невже ти не знаєш, що дорожчого за тебе немає для мене нічого на світі?

– Ти й тут наді мною взяла гору, – зітхнув тоді король. – Що ж збирайся, поїдемо додому. Не залишатись ж нам тут! Хто тоді королівством правитиме?

І з того часу король свою заборону зняв і у всіх своїх справах з королевою радився. Зрозумів він, що хоч дружина і мудріша за нього, але тільки безчестя в тому немає.