Мудрі слова

Один бідняк найнявся до коваля і працював у нього цілих двадцять років. На кінець вирішив він повернутися додому і сказав господареві:

— Дай мені розрахунок, хочу піти подивитися, що вдома робиться.

— Я полюбив тебе, як сина, — відповів коваль. — Побудь у мене ще рік-другий! Ти ж моя права рука.

— Не можу, — затявся робітник, — у себе в селі я залишив дружину. Вона обіцяла чекати на мене двадцять років. Якщо я зараз не повернуся, вона покине мій дім.

— Якщо так, нічого не вдієш, — промовив коваль, — отримуй розрахунок. — Але я не багатий. Сам знаєш молотом та ковадлом багато грошей не заробиш. Вдалося мені приховати про чорний день лише три золоті монети. Візьми їх. Це небагато, але я даю їх від щирого серця. Коли тобі колись знадоблюся, приходь. Я готовий і кузнею тобі поступитися.

Робітник узяв золоті монети, попрощався з господарем і пішов до себе в село. Дорогою наздогнали його троє перехожих: двоє молодих, третій старий. Молоді почали розпитувати робітника, звідки він іде, що робив і чи багато заробив, а старий весь час мовчав і лише раз у раз усміхався в вуса, прислухаючись до пташиного щебету.

— Хто цей старий, що й слова не промовить? — Запитав робітник.

— Наш батько, — відповіли молоді.

— А чому він посміхається у вуса?

— Бо розуміє пташину мову і, мабуть, чує, про що розмовляють пташки на придорожніх кущах.

— Але чому він мовчить? — почав допитуватись робітник.

— Бо даремно рота не відкриває.

— Скільки йому треба платити?

— Щоразу по золотому.

Робітник, у якого в кишені були три золоті монети, подумав: «Дір у мене стільки, що їх все одно не заткаєш, віддам я цьому старому одну монету, зате почую, що він скаже». Вийняв із кишені золотий і віддав старому.

Тоді той розкрив рота і сказав:

— У каламутну воду не суйся!

Пішли вони й далі разом. Робітник йшов позаду старого і, дивлячись, як той спирається на свою палицю, думав:

«Дивний старий! Голоси птахів розуміє і мало не за кожне слово золотим бере. Щось він скаже, якщо я дам йому ще одну монету?

І він знову засунув руку в кишеню.

Старий узяв другий золотий і промовив:

— Коли побачиш, що над якимось місцем орли кружляють, піди і подивися, що там сталося!

Робітник почухав себе у потилицю і подумав:

«Дивись! Скільки разів бачив, як орли кружляють, а жодного разу не спромігся піти подивитися, в чому там справа. Дам  я йому останній золотий: що з ним, що без нього, все одно».

Знову засунув він руку в кишеню і витяг останній золотий.

Старий узяв монету і промовив:

— Перш ніж зважитися на щось, полічи до двадцяти п’яти!

Пройшли вони ще трохи разом, та на роздоріжжі й розійшлися. Батько з синами своєю дорогою пішли, а робітник своєю. Підійшов він до річки, води якої несли цілі дерева, грізно ревіли і були мутними-прекаламутними. Тут він згадав слова старого й навіть не пробував перейти річку, а вмостився на березі і вийняв з торбинки окраєць хліба.

«Спочатку підкріплюся, а потім міст чи брід пошукаю», — подумав він.

Трохи згодом на дорозі з’явився купець верхи на білому коні.

— Гей, друже! — гукнув купець. — Чому на той берег не переходиш?

— Не хочу в каламутну воду лізти.

“Оце дурень “, – подумав купець і погнав коня в річку.

Течія підхопила і коня і вершника і затягла їх у вир. Купець потонув, а кінь назад на берег вибрався. Робітник упіймав його і поїхав верхи вздовж берега міст шукати. Знайшов міст, переправився на протилежний берег і помчав до себе в село. А дорога туди йшла повз один яр, зарослий чагарником. Коли робітник під’їхав до нього, то побачив, що над яром орли кружляють.

“Подивлюся, що там таке”, – подумав він, зійшов з коня, спустився в яр. Бачить — лежать два вусатих мерці, а біля них мішок із золотом. То були розбійники. Вночі вони когось пограбували, прийшли в яр здобич ділити і посварилися. Вихопили свої пістолі та застрелили один одного.

Робітник узяв мішок із грошима, засунув за пояс один із пістолів і вирушив далі. Надвечір під’їхав він до свого будинку. Відчинив ворота, в’їхав у двір, зліз із коня, прив’язав його до паркану і подався до хати. Але перш, ніж увійти, подумав:

«Дай подивлюся у віконце, що дружина робить».

Віконце було відчинене. Зазирнув, бачить — у кімнаті стіл накритий, а за столом — спиною до віконця — сидять його дружина та якийсь хлопець. Побачив їх і розгнівався.

«Зобов’язалася двадцять років мене чекати, заміж не виходити, а воно он що! Брехуха!»

Витягнув пістоль, щоб застрелити їх обох, але цієї миті згадалися йому слова старого, куплені за останній золотий: «Перш ніж зважитися на що-небудь, полічи до двадцяти п’яти!»

«Полічу до двадцяти п’яти,— подумав він,— а потім застрелю їх. Вони від мене все одно не втечуть!»

Почав він лічити, але не дійшов ще й до п’ятнадцяти, як хлопець повернувся до його дружини і сказав:

— Матінко, завтра піду батька шукати. Скільки років минуло відколи він нас покинув?

— Двадцять років, синку. Тобі й трьох місяців не було, коли він пішов.

«От наробив би я справ, якби не почав рахувати до двадцяти п’яти!» — ойкнув батько, що повернувся, і крикнув у віконце:

— Синку, жінко, зустрічайте гостя!