Музика Ярмило

Гай-гай, ще тоді, як дикі тури ревли по борах. Та ще тоді, як чумацькі ма­жари скрипіли, жив собі серед предко­вічних пралісів, над невеличкою річкою, що й понині зоветься Турією, хлопчина Ярмило. І не було в того хлопчини ні­кого. Ні батька, ні матері, ні сестри, ані брата. Батько й мати давно повми­рали, а сестру й брата лихі люди в по­лон забрали. І не було в того хлопчини нічого. Хіба що повні кишені вітру та сопілка калинова.

А ще пас Ярмило гусей у пана. Було, вижене їх над річку та на самотині як веселої утне — у танок ідуть білі гуси, а довкола, далебі, плещуть їм гіллям дуби, сині хвилі в бе­реги: ха-ха-ха і ги-ги-ги!.. А журливу як затягне — гуси голови додолу опускають низько-низько, а дерева листям плачуть, сині хвилі гірко стогнуть.

Не вподобав Ярмила пан, бо, як вечір звечоріє, пастушок у пташарню панську заганяв гусей голодних.

– У тебе хист лиш до сопілки,— бурчав він,— а мені з нього користі нема.

І прогнав хлопчину зі свого обійстя на чотири сторони…

Сів Ярмило над річкою: «Куди йти? До кого?» Повні ки­шені вітру і сопілка калинова за пазухою.

Витер очі рукавом і дзвінку свою розраду вийняв. А со­пілка, мов чаклунка голосна, затужила-засміялась аж гойд­нулись сонні хвилі. І на хвилях тих латаття почало враз до­гори підніматись дивним цвітом. Все довкола зацвіло, все навкруг замерехтіло, забриніло тонко й чисто. Зорі падали додолу в лагідні й сріблясті хвилі поміж квіти і коли­сали синю річку. І раптом з-поміж того квітучого латаття диво-риба сплеснула хвостом. Наче місяць, засіяла.

– Не лякайся,— сказала риба,— я цар-щука. У глибині свого царства водяного твою музику я слухаю завше. То ж заграй мені ще раз. Усі твої бажання я негаючись виконаю.

І Ярмило заграв… А коли скінчив, то сказав:

– Я не хочу нічого від тебе, рибо.

– Ні ласощів, ні грошей, ні палаців? — перепитала та.

– Нічого.

– Тебе пан прогнав через сопілку. Може вона тобі за­важає?

– Так, але я не хочу з нею розлучатися.

– Це і є твоє бажання?

– Так,— відповів Ярмило.

– То хай твоя калинова подруга буде доброю для добрих людей і злою для злих.

І диво-щука пірнула між очерети.

А Ярмило пішов по землі. Його зустрічали то тут, то там. І ніколи, як розказували, він не розлучався зі своєю сопілкою. Заграє одної — скапують бурульки униз, розкриваються до сонця бруньки і вибухають квітом. І люди вже не казали: «Весна прийшла», а казали: «Ярмило прийшов». Заграє ін­шої — небо застилається хмарами й запорошує виднокіл сні­гом. Ніхто не говорив: «Зима настала», а говорили: «Ярмило затужив». І не було тоді пір року, а були пори радості й суму Ярмила.

Розголос гучний про чарівника-музику полинув по всьому світу. І дійшов він у країну Смутку до царя Змерзлюха. За­жадав цар послухати Ярмила й запросив до себе.

У тій країні можна було все робити, тільки не сміятися і не радіти. Тутешніх людей впізнавали по червоних од сліз очах, по набряклих повіках і перекошених од плачу ротах. Тут стояли дивні будинки. Дахи, стіни, долівки — все з льо­ду. Ніхто не мав права інших будувати, бо так цар звелів. І цареві жилося безпечно у тій країні. Крізь прозорі стіни таких будинків він завжди бачив, що роблять його піддані, їдять — добре, сплять — добре, сидять — добре. Але спробуй заметушися чи засмійся — і охоронці відразу донесуть Змерзлюхові. «Чого метушишся?.. Може, з мене смієшся?» — спитає підозріло цар. Він ніколи нікого не бив, не били й охоронці. Зате тут за всіх працював споконвічний Дід Мо­роз. Він не розносив перед Новим роком дітям подарунків, бо тут ніколи не було Нового року. Дід Мороз був тут за найголовнішого ката. Правда, він теж не бив, а убивав кри­жаним духом. Дихне на людину — і її нема.

Добре жилося цареві у своєму Льодополі-столиці. І все ж він плакав, бо ніяк не міг скуштувати печеного льоду.

Коли прийшов Ярмило в країну Смутку, то цар Змерзлюх сидів на своєму троні-печі у теплому просі.

— Я все життя своє сумую, що замало людям лиха запо­діяв. Звесели мене, музико. Звеселиш — красно віддячу, а як ні — з мого царства не винести тобі ніг. Я твого брата за­морозив у снігу, то ж і ти не думай впиратися,— застереж­ливо мовив він до Ярмила.

Опустив музика низько голову й не на жарт задумався. Не хотілося йому догоджати Змерзлюхові. Довго він мовчав. Нарешті сказав:

— Добре, царю, звеселю я й тебе і твої хороми.

Ніхто ніде ще не чув такої гри. Все пішло в танок довко­ла: крісла, дзеркала, столи, навіть шибки по підлозі подзвеніли із підстрибом. А хороми розлетілись, наче їх і не було. На закуреній руїні цар сміявся, реготав, п’ятами у піч га­тив — аж злітало в небо просо. Цар захекався, знеміг, а со­пілка калинова наче батогом його підганяла у танок. Падав цар і піднімавсь, і молився, і просив, а сопілка калинова не співала, а карала… І лише, як цар замовк, розпростершись горілиць,— змовкла враз…

Розголос гучний по світу полинув.

І дізнався про чарівника-музйку цар Спекун з країни Смі­ху. Захотілося і йому славного почути музику.

У тій країні можна було все робити. Тільки не плакати і не журитися. Тут за кожну сльозу давали ляпаса царські охоронці. До того привчали ще з дитинства. Хочеш їсти й за­плачеш — ляпас. Завередуєш, коли в тебе хтось іграшку забере,— ляпас. Хочеш сісти в куточку на горщик і запла­чеш — теж ляпас. І тому люди тут давно відучилися плакати, їх можна було впізнати скрізь по широко відкритих ротах і по вишкірених зубах. Сміялися завжди. Обпече язик об гарячу ложку — сміється, візьме пісок у долоні — сміється. Залоскоче один одного під пахвами — обидва сміються. Скру­тить один одному в’язи — теж сміються. Один мандрівник розповідав, що бачив після страти майдан. На ньому валялися усміхнені голови, а через них перестрибували веселі діти і гралися в квача.

«Квачу, квачу, їсти хочу»,— верещали вони, а баби підка­зували: «їжте, що бачите!» І, задоволені своєю дотепністю, аж бралися за животи від реготу.

Малий, смішний цар Спекун під пальмовим гіллям з бочки-трону виглядав. Сонце тут пекло люто, та цареві у воді було прохолодно й приємно.

— Я все життя своє сміюся, бо в мене вдача така. Смі­ючись даю накази, щоб когось повісили, і сміюсь, як до ладу спритний блазень жарт утне. Засмути мене хоч раз. Засмутиш — красно віддячу, а як ні — з мого царства не винести тобі ніг. Я твою сестру заморив у пісках, тож і ти не думай впиратися,— застережливо мовив він до Ярмила.

Опустив музика ще нижче голову, бо й тепер не на жарт задумався. Не хотілося йому догоджати й Спекунові. Ще довше він мовчав, поки сказав:

— Добре, царю, засмучу я твою величність.

Ніхто ніколи не чув такої гри. Опадати стало листя з пальм, високих і зелених, на піску і на камінні виступили срібні роси. Навіть сонце засмутилось і з досади потемніло.

Володар держави Сміху захлинається сльозами. Сльози в два струмки гарячі безупинно ллються в бочку. Вже цар ладен вгамуватись, та спинити сліз не може. Вже вони йому по шию, вже по бороду, по очі. У сльозах він щось белькоче, просить порятунку. Де там! І лише, як з головою цар пірнув у власні сльози — стихло все…

Ярмило витер пошерхлі губи й подався в свої краї.

Кажуть, що після того ніхто з царів більше не запрошу­вав чарівника-музйку до себе.

Думаю, не важко здогадатись, чому.