Назар Хоробрий

Був собі Назар-бідняк. Чоловік ні талантів особливих не мав, ані працювати не любив, до того ж був боягузом, яких мало. Цілісінький день біля жінчиної спідниці крутився, за що й прозвали його – Назар Боязкий.

Якось уночі вийшло подружжя у двір, а ніч видалась місячна, світла.

– Ну, жінко! Така ніч ніби створена, щоб грабувати каравани, – розмріявся Назар Боязкий.

– Знайшовся розбійничок! – опустила його з небес на землю жінка. – З дому ні ногою!

Розсердився Назар:

– Дурна жінка! Не смій мені перечити!

Дружина – в хату, двері – на защіпку:

– Хай тобі трясця! Йди грабуй каравани! Чого стоїш?

Того вечора, незважаючи на всі благання Назарові, двері жінка так і не відчинила – довелося на вулиці просто неба ночувати.

Вже був світлий день, коли лежав знедолений Назар на сонечку, все сподіваючись, що його ось-ось у хату впустять, коли обпали його мухи. Тут хоч який ледачий був – замахнувся – і разом усіх, хто пику йому обліпив, уколошкав!

Спробував підрахувати ворожі втрати, та збився – так багато мух полягло. Здавалося, ціла тисяча.

– Коли я такий богатир, що мені робити біля цієї дурної жінки? – промовив так і пішов до сільського попа, розповів йому про намір кинути дружину і про свій незвичайний подвиг. А ще почав умовляти попа якось його подвиг увічнити. Піп з гумором був, узяв та й написав на шматку полотна: «Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив!»

Назар прив’язав це полотно до жердини, тихенько вивів з хліва сусідського осла і подався із села.

Довго чи недовго він їхав, аж охопив його страх – так далеко від рідної домівки він ще ніколи не вибирався.

Вже Назар і наспівував, і сам із собою балачку заводив, і на осла погукував, а страху свого побороти не зміг. Як на те, почав ревти осел… Ну й Назар із ним разом – хто голосніше?

Тим часом через той ліс ішов селянин, за вуздечку коня вів. Оглушений диким ревом, зупинився, подумав, що нишпорять у лісі розбійники, кинув коня, а сам утік.

Так Назар Хоробрий пересів з осла на коня, на якому дістався до незнайомого села. А там якраз весілля гуляли. Непроханого гостя запросили на почесне місце, годували-поїли, як короля.

От гостей цікавість узяла: хто такий цей прибулець? Тут місцевий піп, який грамоти навчений був, розібрав слова на «прапорі» гостя: «Слава Назару Хороброму!»

Незабаром усі наввипередки запевняли, що перед ними сам Назар Хоробрий, який одним махом тисячного ворога розбив!

– Авжеж це сам Назар Хоробрий! – підтакнув якийсь пустобрех.

Той заходився розповідати про Назарові подвиги, той козиряв давнішнім з ним знайомством…

– Що ж такий герой без зброєносця їздить? – дивувався дехто.

– Це на нього схоже! Назар Хоробрий якось мені сказав: «Для чого мені слуги! Весь світ – слуга біля моїх ніг».

Гості пили за здоров’я Назара Хороброго, на його честь складали пісні, а відгулявши весільний бенкет, пустили чутку про нього на весь світ.

А Назар, залишивши далеко позаду привітне село, пустив коня пастися на соковиту травичку, а сам приліг відпочити на зеленому лужку.

Панами цих земель були сім братів-велетнів, сім розбійницьких отаманів. Виглянули вони з вікон своєї фортеці на вершині горба і помітили подорожнього, що розташувався на їхньому лугу. Захотілося їм узнати, хто цей зухвалий прибулець.

Похапали вони свої важкі палиці – і на луг, а там мирно пасеться кінь і безтурботним сном спить чоловік під прапором, що майорить на вітрі. Стали вони читати: «Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив!»

– Та це ж сам Назар Хоробрий!

Навіть велетневих вух досягла звістка про народного героя. Страшенно налякані, чекали вони, коли прокинеться Назар.

А той, як побачив перед собою сімох лютих велетнів з палицями в руках, затремтів, як осика на вітрі, і на виду зблід.

Велетні помітили, що він змінився на обличчі, але вони вирішили, що то від люті він побілів і готується одним махом побити їх усіх. Попадали вони ниць і загукали:

– Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив! Щасливий наш бог, що легендарний Назар сам до нас завітав. Ми, семеро братів, служитимемо тобі вірою і правдою. їдь за нами он у ту фортецю на вершині пагорба, вияви честь господині – нашій се-стрі-красуні.

У фортеці його приймали по-царськи, а нескінченні розповіді про його подвиги зробили своє діло: красуня велетка закохалася в Назара Хороброго, що знову ж таки зіграло йому на руку.

У цей час об’явився поблизу тигр і унадився розоряти ці землі. Честь убити звіра, звичайно, випала Назару Хороброму!

Дізнавшись про це, Назар кинувся бігти в напрямку до рідної домівки, але всі вирішили, що він виступив на тигра. Наречена його зупинила:

– Без зброї не пущу. Візьми зброю і щасливого полювання!

Узяв Назар зброю з її рук і почимчикував до лісу. А там виліз на дерево, сподіваючись так розминутися з хижаком.

Але чортів тигр, як навмисне, розлігся під тим самим деревом. Побачивши звіра, він з переляку впав з гілляки… просто на смугасту спину – звір як понесе! Перед очима у Назара замиготіли долини і гори… А народ тільки дивується: Хоробрий Назар осідлав тигра!

Підживились вони відвагою у свого легендарного героя, з войовничим кличем і чим попало озброєні напали вони на тигра й убили звіра.

– Яка прикрість! – сказав Назар, коли все вже було позаду. – І треба було вбивати його тепер, коли я приборкав його.

Звістка про перемогу над звіром дісталася фортеці. Чоловіки й жінки, старе й мале – усі вийшли привітати переможця.

На радощах зіграли весілля Назара Хороброго з красунею велеткою. Тиждень славили молодих.

А в сестри велетнів уже був жених – правитель сусідньої країни. Як дізнався він, що його наречену віддали за іншого, зібрав військо і пішов війною на сімох розбійницьких отаманів.

Вишикувалися велетні перед Назаром Хоробрим – чекають наказів.

Знову Назар хотів утекти до рідного села. А всі вирішили, що він у чому був хоче відбити атаку ворога, стали його за руки хапати:

– Почекай воювати без меча та обладунку. Хоч і герой ти, але одна голова на плечах!

Шпигуни сусідського короля свою роботу знали, і прокотилася ворожим табором чутка, що Хоробрий Назар сам-один, беззбройний на поле битви поспішає. Насилу стримали його. А тепер за ним стоять стрункі лави солдатів.

Вивели на скаковище необ’їждженого жеребця, допомогли Назару в сідлі влаштуватися.

Солдати почали горлати, йдучи за своїм воєначальником:

– Слава Назару Хороброму! Смерть ворогові!

Баский кінь, почувши під собою невпевненого верхівця, заіржав і щодуху помчав на ворога. Солдати вирішили, що Назар Хоробрий правує жеребцем, і з радісним кличем кинулися в атаку.

Зрозумів Назар, що не втриматися йому в сідлі, схопився, як за останню соломинку, за найближче дерево, а воно гнилим виявилось. Вирвав його Назар, а воно – як колода завтовшки. Вороже військо п’яти показало.

– Рятуйте свої життя! Назар Хоробрий дерева з корінням вириває!

Переможцем повертався Назар Хоробрий у фортецю велетнів, де на нього чекав трон.