Непридатний камінь

На одній з доріг лежав колись ні до чого непридатний камінь. То був гарний камінь округлої форми, який своїми розмірами нагадував людську голову. Однак ніхто не звертав на нього уваги. Камінь як камінь, навіщо ним цікавитися?

Цей камінь лежав біля дороги, яка вела до міста. Чого-чого, а товариства йому ніколи не бракувало: багато людей, які йшли тим шляхом, шпорталися об нього. Натомість по-справжньому боляче камінь ранили кінські підкови, які своїми ударами викрешували з нього цілі снопи яскравих іскор, що летіли в небо.

Нікому не потрібний камінь ставав з дня на день усе сумнішим. То справді було страшне життя!

Одного дня екіпаж, що швидко їхав дорогою, зіткнувся з ним з такою силою, що після цього удару на бідолашному камені залишився великий шрам. Ще більше під час аварії постраждало колесо, яке розлетілося на друзки.

Розлючений кучер за допомогою металевого прута нарешті викопав камінь із землі й кинув його далеко за себе. Камінь досить довго самотньо котився, аж урешті зупинився серед інших каменів, що лежали на узбіччі.

– Тільки тебе тут не вистачало, нахабо! – заверещали інші каменюки.

– Але ж ти важкий, товстуне! – обізвали його два пласкі й тонкі камінчики, на які впав пил з погаслих іскор.

Не треба й казати, як почувався наш камінь. Якби камені вміли плакати, то він плакав би нестримно.

Врешті наш сумний герой занурився в тишу. З-поміж усіх, хто був навколо каменя, лише слимак ставився до нього із симпатією. Співчутливо поцілував його, залишивши по собі в нього на щоці тонесенький світляний струмочок слини.

Бідолашний камінь у цей час думав лише про те, як би заритися під землю, або, якщо б це було можливо, випаруватися.

Усе це тривало аж до того дня, коли він несподівано відчув, як його вхопили дві сильні руки.

– Цей мені підійде! – промовив якийсь голос.

– А ті? – запитав інший чоловік.

– Ті також можуть для чогось придатися. Зберіть їх.

Після цього люди почали кидати інші камені на віз, а наш великий камінь тим часом знайшов собі дуже зручне місце в торбі чоловіка.

Коли його вийняли звідти, він побачив, що опинився в якійсь майстерні, де працювало багато робітників. Усі були зайняті зведенням якоїсь неправдоподібної конструкції, яка, хоча й не була ще закінчена, здіймалася високо в небо.

“Та це просто рай!” – подумав собі камінь, який у своєму житті ще не бачив нічого гарнішого.

Зашкарублі долоні якогось чоловіка ніжно погладили його поверхню.

– Ти теж там опинишся, мій друже, – промовив голос. – У мене є щодо тебе чудова ідея. Щоправда, перед цим муситимеш трохи потерпіти, але побачиш, що не даремно.

Камінь перенесли в куток майстерні. Там працювала група чоловіків, які різьбили з каменю фігури святих. Одна зі статуй, які вони робили, ще не мала голови. Один чоловік урешті повернувся в його бік і, показуючи на нього пальцем, сказав:

– Це буде чудова голова!

Ще раз погладив камінь зашкарублою рукою й з усмішкою промовив:

– Ідеальний. Немовби створений саме для цього, а щодо он того шраму – то теж маю чудову ідею…

Каменеві здавалося, що все це йому сниться: адже ніхто ніколи досі не казав, що він – “ідеальний”. За мить після цього камінь міцно затиснули у великих лещатах, а якесь гостре знаряддя почало його різьбити й шліфувати без жалю. Чоловік, уважно дивлячись на нього, різьбив з точністю й великим запалом. І хоча біль був дуже сильний, камінь зо всіх сил старався, щоб жодного разу не закричати.

Ось так нікому не потрібний камінь набув вигляду чудової голови одного зі святих. Цю голову прикріпили до стрункої шиї ангела, фігура якого містилася на головному фасаді церкви. Цю статую всі помічали, тільки-но наблизившись до храму, й одразу вказували пальцем на одну особливу деталь обличчя: всі святі мали наморщені й серйозні лиця, і тільки наш ангел усім усміхався. Шрам, який залишився на камені після зіткнення з екіпажем, митець перетворив на чудову усмішку.