Невдячність – доля цього світу

Жив-був бідний, але чесний і працьовитий підмайстер-пекар, який посварився зі своїм господарем за те, що вважав кминкові булочки та пісні крендельки його приготування надто великими. Нарешті невдячний господар сказав:

– Я пан у своєму домі, ось тобі Бог, а ось поріг!

– Слухаюсь, – відповів хлопець зітхнувши, зв’язав свої пожитки і подався геть.

Пройшов пекар кілька кроків і бачить, іде йому назустріч старенький осел; пекар вклонився йому і спитав, хто він і куди прямує. Той відповів:

– Друже мій! Я нещасний, старий осел. Довгий час служив я вірно і чесно у мірошника: тягав мішки, носив жито на млин, а муку з млина. При цьому був битий куди попало, а тому постарівся раніше часу і втратив сили; ось мірошник і прогнав мене: невдячність – доля цього світу.

— І моя доля не краща за твою, нещасна істото з довгими вухами, — сказав пекар. – Ходімо мандрувати разом! Я служив у пекарні, ти – на млині, отже, ми й належимо до одного місця; і удвох, як відомо, легше переноситься всяке горе.

Не встигли обидва товариші зробити кілька кроків, як їм зустрілася стара собака, яка жалібно скавуліла; вона тремтіла всім тілом і мало не вмирала від холоду та голоду. Вона ледь могла рухатися і глянула на обох мандрівників своїми сумними, щирими очима.

– Тобі теж, нелегко живеться. Вигляд у тебе такий, наче тобі кінець прийшов! – звернувся пекар до собаки.

– Твої слова – чистісінька правда, – зітхав собака, – лиш би не померти голодною смертю і наостанок перекусити хоч шматочком хліба! Багато років я охороняла будинок свого пана, врятувала його від рук розбійника та вбивці. Тепер, коли мій голос від постійного гавкання став слабким і хрипким, а мої зуби притупилися, він вигнав мене з побоями, невдячність – доля цього світу!

– Бідолаха! – пожалів пекар собаку, подаючи їй шматок хліба. – Ходімо з нами, у нас у всіх одна доля.

Поївши хліба, собака набралася трохи сили і приєдналася до обох мандрівників.

Ідучи втрьох, вони помітили на дорозі кумедну парочку і здивовано подивилися на неї. Це були старий кульгавий кіт і старий півень, у хвості якого вціліло лише одне перо. Обидва були страшенно втомлені і ледь рухалися.

Після взаємних привітань і поклонів, кішка, яка страждала сухотами, почала розповідати про своє горе. Жалібно нявкнувши, вона почала так:

– Старанно і ревно ловила я мишей у домі своєї пані. І ось, коли всі миші були знищенні, а я стала старою, прийшла моя пані до думки, що кішка може харчуватися одними мишами, – і перестала давати мені навіть нещасну крихту хліба. Коли ж раз у своєму розпачі я спробувала злизати крапельку молока, що текло по горщику, пані моя зловила мене. В страху, без усякої поганої думки, я штовхнула горщик і перекинула його. Моя пані, несамовита від злості, кинулася на мене і нещадно побила залізними щипцями. Тільки тим я врятувалася від вірної смерті, що розбила скло у вікні і вискочила на вулицю… Завершила кішка свою розповідь словами: невдячність – доля цього світу!

Після цієї сумної історії мандрівники почули таку ж сумну розповідь півня: він був постійно веселий, бадьорий, безстрашний і вірний своїй садибі. Але прийшов час – кури перестали слухатись, ледарі-слуги не вставали вчасно і у всьому винен був півень. Господар завів іншого, молодого. Куховарка запропонувала зарізати мене, старого півня. Хоч м’ясо його буде таким жорстким, що не прокусиш зубами, але росіл вийде смачним – сказала вона.

– Тут я вирішив тікати, – додав півень, – дорогою, біля нашого села, зустрів я кішку, мою теперішню подругу. Ми разом нарікали на свою долю і, зітхаючи, часто повторювали: невдячність – доля цього світу!

Сумна доля всіх цих тварин зворушила доброго пекаря, і він надумав залишити їх у себе, дбати про них і подивитися, чи будуть тварини вдячніші за людей.

Так як менші тварини мали хворі ноги, то пекар, бажаючи допомогти їм, почав просити осла посадити собаку собі на спину.

– Мабуть, – погодився осел, – собака не така важка, як три мішки жита, навіть легше одного мішка.

Собака виліз на спину осла і вперше після довгого часу загавкав від радості.

– Ну, а ти маєш везти кішку, – сказав пекар собаці.

Їй це не дуже сподобалося, – взагалі собаки до кішок ставляться недружньо; вона почухала правою передньою лапкою за лівим вухом, але все-таки запропонувала:

– Нехай сідає до мене на спину, тільки сховає свої пазурі.

Тут півень захотів злетіти на кішку. Та стала пручатися, але пекар вмовив її взяти півня. Вийшло так, що коли в товаришах є згода, справа піде на лад: осел ніс собаку, собака кішку, кішка півня.

Тим часом настала ніч. На голод і спрагу наші мандрівники давно вже скаржилися, але ніде не було видно гостинної покрівлі, до якої вони б могли зайти, щоб підкріпитися. Дорога весь час йшла лісом. Раптом кішка нашорошила вуха і вигукнула:

– Я чую здалеку шум, ніби десь справляють веселу гулянку.

Тоді собака потягнув носом повітря і сказав:

– Я навіть відчуваю, як пахне смажене м’ясо!

Тут і осел підтвердив загальне припущення:

– Я вже відчуваю добрий вечерю і солодкий сон вночі!

Тоді півень злетів зі спини кішки на дерево, зрадів, що знову може покричати, і заспівав:

– Ку-ку-рі-ку! Я бачу будинок: вікна його світяться, у ньому, мабуть, справляють гулянку. Ку-ку-рі-ку!

– Чудово! – вигукнув пекар. – Туди ми й підемо.

Півень знову швидко зайняв місце на спині кішки, і осел потяг тихим кроком зі своєю пірамідою тварин до будинку, який побачив півень.

Це був одинокий, незатишний на вигляд лісовий готель. Але голодний довго не розпитує, чи затишне місце, де його можуть нагодувати. У готелі і справді справляли бенкет: лисиці святкували весілля і забавлялися щосили. Всіляких наїдків не бракувало, як і не бракувало веселощів.

Якого страху набралися весільні гості, коли з’явилася наша компанія! Всі кинулися втікати , хто через двері , а дехто і через вікна.

П’ятеро непроханих гостей без довгих розмов сіли за покинутий стіл і наїлися досхочу.

Потім кожен почав шукати собі підходяще місце для спання: пекар ліг у ліжко господаря, кішка вибрала собі лавку біля пічки, собака – поріг біля входу в кімнату, півень вмістився в курнику, на сідалі. А осел задумливо потягнувся до відчинених дверей, у стайню. Загалом, усі почували себе надзвичайно добре.

Господар готелю тишком-нишком став пробиратися до свого будинку, – він хотів зазирнути, що там робиться, і переконатися, чи тут ще вороги. Але тільки вступив він у двір, як заспівав півень; тільки зібрався він увійти в сіни будинку, як собака, що прокинувся, сильно вкусив його за ногу. Господар забіг у кімнату, – тут кішка, наїжачившись, кинулася на нього і почала дряпати. Побіг господар у стайню, щоб сховатись там, але осел став так бити його задніми ногами, що той заволав від болю і кинувся тікати.

Наступного ранку всі тварини розповіли пекареві, що сталося вночі між ними та господарем. Пекареві не сподобалося таке ставлення до законного власника лісового готелю, і він послав собаку розшукати його.

Коли ж господар, тремтячи і трясучись від страху, з’явився на запрошення собаки, пекар чемно вибачився перед ним за все, що трапилося вночі, і пояснив, що він з’явився тут зі своїми тваринами без жодного злого наміру. Хазяїну запропонували і надалі господарювати в тихому лісовому готелі, але не пускати до нього лисиць, – півень мав жити в повному спокої, співати чи не співати, як це йому заманеться. Для віслюка потрібно було мати в стайні сіно і солому. Кішку забов’язали тримати всіх мишей та щурів на шляхетній відстані від будинку, за що їй належалося щодня булка та молоко. Собаці дозволялося вдень грітися на сонці, скільки їй завгодно, а вночі вести бесіди з місяцем. Сам же пекар запропонував працювати для всіх: пекти хліби, допомагати господареві, займатися городництвом і куховарити.

За такого поділу праці всі були задоволені, зажили приспівуючи і забули думати про долю цього світу – про невдячність.