Ніч і лев

Мабуть, Катруся заснула ще до того, як Лев прийшов.
“Пити… Пити… Пити…” — просив він за шибкою.
“Ось взуюся, вберуся, збігаю на кухню по воду й напою Лева”, — подумала Катруся й за мить вернулася з повним кухликом до кімнати.
Аби тільки вікно відчинити! Сіп-сіп, — піддалося. Простягнула за вікно руку, а кухлик якось вирвався та — об землю і на черепочки розбився. “Ото ще ґава!” — подумала дівчинка, та нараз почула:

— Дякую, Катрусю…

Лев уже поставив на підвіконня передні лапи.
Катруся не здивувалася, що він такий жовтенний, аж золотий. (Це, певно, від місяця й зірочок.) Її не здивували й світло-голубі Левові очі. (Мабуть, він щодня дивиться в чисте небо.) І м’якенький пушок біля ніздрів не здивував, (Це, певно, тому, що Лев нюхає лісові квіти.)
Її здивувало інше, і вона, затинаючись, спитала:

— А… з-звідки т-ти з-знаєш, щ-що я К-катруся?

Лев усміхнувся:

— А чого б то мені й не знати? Хіба я не з Чимчиків?

Катруся вперше бачила такого здоровуцького Чимчика, але ж хтозна, які ще бувають?!

— Я часто до вас приходжу. Вночі. Тоді, як Сонко роздає сни.

— Чимчикам? — спитала Катруся.

— І Чимчикам, і всім на білому світі. Я стаю Сонкові в пригоді, бо знаю, кому який сон личить.

— І мені знаєш?

— А чого ж? Тобі личать кольорові сни завдовжки з казку. А ще — біла квітка в руці і полив’яний кухлик…

— Але ж кухлик розбився! — згадала Катруся.

— Нічого, люба дівчинко… Нічого… Ти добра. А це головніше за всі кухлики, що є на світі.

— Ти — мов тато. Так гарно кажеш, — Катруся погладила Лева по голові. — А тато в лікарні. Захворів…

— Ти хочеш до тата? — здогадався Лев.

— Дуже… предуже… — мовила дівчинка. — Хоча… ніч… Нехай тато спить. Нехай одужує. Кажуть, що сон хворобу вигонить…

— Он як, — мовив Лев. — Тоді нехай тато спить. Нехай одужує. А я спробую переказати тобі улюблену казку моєї мами Золотини. Ти слухаєш?

Катруся слухала. Ще б пак!

— Це казка про Любчу. Знаєш, хто вона? Любча — найменша донька Літа. Народилася вона тоді, як Літо вигадало для вуст — сунички, для очей — волошки, для брівок — шовкову травичку, для ніг — стежечки, для рук — струмочки, для кіс — дощики, для голосу — дзумок-бджілочок. А Метелика Барвокрилика Любча сама вигадала. Спочатку вигадала, а тоді знайшла. Ходила Любча боса — як пташка, сонячна — як нагідка. І не в хаті собі росла вона — на Купавській Луці, на Чебрецевій Галяві, поблизу Мурашиних Гір: нектаром напувалася, полуничками годувалася, а молочко приносили їй блакитні ластівки.
Лев примовк.

— А далі? — прошепотіла Катруся.

— А далі? Я так само спитав своєї мами: “А далі?” І вона відповіла: “Заплющ оченята, Левику. Що далі — побачиш сам. Казку можна додивитися вві сні…”

Помовчали хвильку, тоді Катруся знов прошепотіла:

— Мабуть, Левику, це якась пресумнюща казка, коли твоя мама її не доказала.

— Може, й так, — згодився Лев. — Та чого нам журитися? Побачимо самі та й розсумнимо казку.

— А як? — нетерпеливилось Катрусі.

— Почимчикуємо на Купавську Луку, на Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір, знайдемо доньку літа Любчу…

— Зараз? — зраділа дівчинка.

— Не будемо квапитись, — поважно сказав Лев. — Уранці.

— Ой як гарно! — засяяла Катруся. — Уранці!

— І то буде середина казки, — усміхнувся Лев. — Заплющ оченята, дівчинко…

Очі заплющили обоє — і Лев, і Катруся. Сонко пороздавав сни. Саме ті, що й личать Чимчикам — завдовжки з казку.
Снилася їм серединка. Те, що найкраще в казці.