Олень i вільшанка

Ніхто так дзвінко не співає, як вільшанка. Коли вона затягне свою пісню, то не чути вже в лісі ні синички, ні дрозда, ні навіть самого соловейка. Довго та пісня не змовкає, далеко за північ лунає. І тільки зрідка обривається приглушеним «тccc». Це тоді, коли пташина зачує небезпеку.
А тривог у вільшанки чимало. Треба озиратися, щоб не потрапити на дереві в кігті шуліці, та й на землі не безпечніше.

У цей день, про який згадується у нашій розповіді, вільшанці було не до співу. Лиха змія проковтнула її маленьке пташенятко, і мати скрушно опустила голівку, пригортаючи до своїх грудей останніх маленьких діток.
«Хоч би вони літати швидше навчилися, — я була б певніша за них».
І так гірко задумалася, що й незчулася, як…

— Тссс, — з переляку насварила верескливих діток і заступила їх крилами.

— Не бійся, хіба не бачиш, хто прийшов до тебе?

— A-ax, — полегшено зітхнула вільшанка, — а я думала, що якесь нове лихо прийшло до нашого дому.

— Що сталося? — запитав олень

І пташка розповіла все.

— Боюсь я, — сказала наприкінці, — що й інших моїх діток така ж доля спіткає.

— Я врятую од лихої змії твоїх діток, їм буде безпечно у мене, — відповів на те олень і легенько підняв із землі на свої гарні гіллясті роги гніздечко з пташенятами.

Вільшанка застрибала довкола і, переконавшись, що її дітям добре, дзвінко заспівала на весь ліс.
Відтоді олень носив на рогах пташине гніздечко. Вільшанка годувала своїх діток і співала рогатому пісень. Щебетала йому й тоді, коли спочивав на поляні або ж лягав пізно ввечері під крислатим дубом.

Весело було оленеві. Він був гордий, що оберігає маленьких пташок од лютої змії.
А одного разу вночі, коли олень спав, обережна вільшанка, наспівуючи, помітила в лісовій гущавині голубуваті блукаючі вогники. Вмить розбудила рогатого:

— Дивись, там небезпека!
Олень одразу збагнув усе, схопився на ноги і мерщій до ріки. Кинувся вовк за ним, але було вже пізно. Олень по шию зайшов у воду, а хижак побігав-побігав на березі й пішов ні з чим у ліс.
Коли олень виліз із води, вільшанка, тремтячи, сказала:

— Як я хвилювалася, щоб вовк не наздогнав тебе, мій друже.

— А я боявся, що, як ударю його рогами, дітки твої повилітають із гнізда, і вночі лихі змії половлять їх, — відповів той. — Не було б маленьких на моїй голові, так би провчив сірого, що він далеко обминав би мене. Хай-но виростуть пташенятка і покинуть гніздечко, я покажу тоді вовку, навіщо в мене роги!