Пестунка

В Оленчиному садочку не було великих дерев, а в сусідньому стояв високий старий дуб. Стовбур у нього був товстий, потрісканий, а по ­ середині — дупло. У тому дуплі й жила білочка, що з нею заприятелювала Оленка .

Взимку Оленка бачила її не раз крізь паркан: бігає було білочка туди-сюди, зупиниться десь, розгребе сніг передніми лапками, витягне звідти щось, сяде на задні лапки, а передніми щось тримає та й гризе. Ну, точнісінько тобі мавпочка із зоосаду!

Дуже хотілось Оленці ближче познайомитися з білочкою, але та навіть до паркану не підходила . Та одного раз у повесні перескочила таки білочка паркан і давай нишпорити в Оленчиному садочку. Недово й бігал , як знайшла цілу купу жолудів на грядці під парканом. Видно, ті жолуді із сусіднього двору восени занесло. Зраділа білочка і ну ті жолуді до свого дупла тягати! З того часу вона вже щодня відвідувала Оленчин садочок. Сподобалось їй там. І до Оленки вона скоро звикла і зовсім її не боялась.

Оленка аж не  тямилась із радощів і всі свої горішки їй віддавала. Насипле було їх коло ґанку, сяде на приступочці й чекає на свою руду приятельку. А та стриб-стриб! — перескочить через паркан, побігає по травичці туди-сюди, покрутить хвостиком, а тоді вже до ґаночку тьоп – тьоп! — і підбіжить. Зиркне на Оленку раз, зиркне удруге, вхопить у рота горішок і мерщій до дупла! Сховає його там і знову до Оленки біжить. Так і бігає було, аж поки всі горішки в дупло перетягає, а тоді сяде на задні лапки біля ґаночку, останній горішок розгризе та й з’їсть. А після того ще й водички із плескатої мисочки своїм рожевим язичком похлепче. Ну, як киця!

І так та білочка звикла до Оленки, що одного разу навіть із самих Оленчиних рук горішок вихопил , та так швидко, що Оленка аж крикнула „ой”! А білочка стриб — і нема її, втекла. І дуже гарненька була та білочка: руденька, пухнастенька, ще й китички на гострих вушках. А вже хвостик — що й казати ! Оленка хотіла б і собі мати такого хвостика . І що тільки білочка тим хвостиком не виробляла. І закрутить його, і розпустить , і закриється ним .. .

Мама казала Оленці, що білочка взимку тим хвостиком, як ковдрою, укривається. Оленка дуже втішалася своєю приятелькою. Називала її Пестункою. Лише прикро було Оленці, що її котик Нявчик не злюбив білочку з першого ж разу. Як побачить де її, так і стрибне до неї. Що вже Оленка не казала Нявчикові, як не докоряла йому, а він все своє — стрибає на білочку, та й все.

Довелось Оленці самій виходити годувати білочку, а котика в хат і замикати, поки білочка усіх горішків не позбирає до свого дупла.

Моя Пестуночко! — казала їй Оленка, — їж горішки, не бійся! . . .Котика тут нема, він тебе не займе . Їж, моя гарнюсінька, моя пухнастенька! Я тебе дуже-дуже люблю.

Мабуть, білочка також дуже любила Оленку, бо слухає було її, слухає, а потім розкриє рота й засичить тихенько „с-с-с! ” та ще й скаже „ках – ках” . Як курочка! Та одного разу Пестунка наробила великого клопоту Оленчиній мамі, і не тільки клопоту, а й великої шкоди.

А було то так.

Винесла Оленка одного дня своїх ляльок у садочок погуляти і не встигла дверей причинити, як Нявчик вискочив за нею вслід. Оленка дивитьс я — Пестунка вже на травичці перед ґаночком сидить, своїх горішків дожидає.

— Моя ж ти бідна ! — гукнула Оленка . — Я й забула про тебе. Зараз винесу горішків , Пестуночко моя хороша!

Посадила вона ляльок швиденько на ґаночку та в хату по горішки. Але тільки двері відчинила — білочка шусть у неї під ногами. А котик за нею! Збили вони Оленку з ніг на самому порозі. Оленка в крик :

— Мамо-о ! Нявчик Пестунку хапає!

Прибігла мама з кухні, нічого не розуміє . Бачить — Оленка на порозі лежить, плаче, Нявчик під вікном у хаті бігає, вгору заглядає та аж сичить нявкає : „С-ня — яв ! сняв! ”

Поглянула мама вгору а там, над вікном, білочка за фіранку вчепилась, хвостика розпустила й униз на кота дивиться отакими очима.

— Ой, лишенько! — гукнула мама , ще й руками сплеснула.

Білочка злякалась та як стрибне з однієї фіранки на другу, та не попала, та тільки бух — просто на котика. Той з переляку „НЯЕ!” — та з хати в садок ! Не знати, де й подівся.

А білочка підскочила вгору на підвіконня, а звідти квіти — бух на підлогу! Горщечок тільки трісь! — і розбився, а земля з нього по всьому килимчику розсипалась. Кинулась Оленка до вікна, хотіла білочку вхопити, а вона понад її голову стриб та на стіл, де вже мама обідати наготувала.
Мама до столу.. . Т а хіба вловиш таку прудку білочку, ще й злякану?! Забряжчали на столі тарілки, склянки, посипались на підлогу виделки, ложки . . .

Схопила мама Оленку за руку й потягла її геть із кімнати до кухні, ще й двері за собою за ­ чинила.

— Не чіпай її! — каже до Оленки. — Може вона заспокоїться і сама вискочить у садок . А як будемо ловити, то вона нам у кімнаті все переб’є.

Нема чого робити, стала бідна Оленка біля дверей і прислухається, що то там у кімнаті її Пестунка виробляє.
А там тільки брязь! бух! дзінь! — щось падає, щось бряжчить, дзенькає .. .
А далі все раптом затихло. Поглянула Оленка на маму, а мама на Оленку.

— Мабуть, вона вже вискочила в садок, — каже мама.

— Ану, відчини трохи двері! Та не злякай її!

Оленка потихеньку-потихеньку відхилила двері. Нічого не видно. Просунула Оленка голову в кімнату — не чути білки. Тоді вона навшпиньки у кімнату зайшла й мало не крикнула.

Сидить Пестунка на Оленчиному стільчику і гризе яблуко. Та не просто гризе, до зерняток добирається. Побачила вона Оленку з мамою, кинула яблуко, та в двері, на ґанок! І пропала.

Глянула мама навколо, тільки головою похитала та тяжко зітхнула : під ногами черепки та земля із горщика з квітами; квіти поламані; під столом ложки, виделки, ножі, серветки, а на столі все перекудовчено, розкидано.

У мисочці ні одного яблука не зосталося, усі білочка понадгризала й на підлогу покидала.

Зажурилася й Оленка з того розгардіяшу, та  найгірше з того, що білочка її нову книжечку „прочитала”. Ні однісінької тобі сторіночки цілої не лишилося! Хотіла Оленка заплакати, та мама пальчиком посварилася:

— Ти сама винна. Нащо було з собою у садочок Нявчика брати?

— Я його не брала, мамо, він сам вискочив.

— А двері хто йому відчинив?

Опустила Оленка голову. Нема що їй казати, бо винна таки вона, не зачинила за собою дверей.

— Ну, отож! — каже мама. — А тепер нумо швидше прибирати, бо тато зараз обідати прийде.

Довелося Оленці по підлозі повзати, виделки, ложки, черепки та гризені яблука збирати.
Ну, а білочка після того боялася довго до ґаночку підходити і на котика так сердилась, що аж захлиналася, лаяла його з вершечка свого дуба: „Ках-ках ! Ках-ках! Ках-ках!”

А Нявчик тільки подивиться угору, позіхне й відійде кудись геть у куточок. Не чіпає він тепер білочки ніколи, бо дуже тоді налякався, як вона з вікна на нього впала .

Цур їй!