Пімієнські оладки

Коли ми заганяли у верхів’ї річки Фріо череду корів із тавром у вигляді кола з уписаним у нього трикутником, сухий стирчак мескітового дерева зачепився мені за дерев’яне стремено; як наслідок, я тиждень провалявся в таборі з вивернутою кісточкою.
На третій день вимушеного неробства я виповз із намету і рушив до фургона з провіантом, але безсило упав біля похідного вогнища балакучого табірного кухаря, Джадсона Одома. Джад був природженим оратором, але пані Доля зі звичною байдужістю підштовхнула бідолаху до заняття, яке не передбачало наявності вдячних слухачів. Отже,я став для Джада манною небесною у мовчазній пустелі щоденного існування.
Тим часом самого мене мучило майже нездійсненне бажання поїсти чогось смачнішого за нехитрий похідний харч. Мене переслідували видіння маминого буфета, «бездонного, мов перше те кохання, незвіданого, ніби ті печалі».
— Джаде, ти вмієш пекти оладки?
Джад відклав убік шестизарядний пістолет, яким збирався товкти відбивні з м’яса антилопи, і погрозливо навис наді мною. Відчуття, що Джад налаштований зовсім не миролюбно, підтверджував націлений на мене холодний підозріливий погляд його блакитних очей.
— Слухай, ти, — сказав він уїдливо, але без надмірної агресії у голосі. — Ти серйозно — чи тобі закортіло з мене поглузувати? Хтось із хлопців розплескав язиком про мою любов до оладок?
— Ти що, Джаде, — заспокоїв його я. — Жодних жартів. Я обміняв би коня з сідлом за гірку добреньких пухкеньких оладок із маслом та з ароматним чаєм і нью-орлеанськими солодощами. А що за історія з оладками?
Джад одразу став привітніший, коли впевнився: у мене що в голові, те й на язиці. Він приніс із фургона незрозумілі мішечки і бляшанки і поклав їх у затінку навісу, під яким я напівлежав. Я мовчки споглядав, як кухар повагом розв’язує численні вузлики на мішечках.
— Це не історія, — сказав Джад, займаючись ділом, — просто закономірне відкриття, що стосується мене, червоноокого пройдисвіта з ранчо Майред Мул, і міс Вілейли Лірайт. Зараз усе розповім по-порядку.
Я тоді працював загінником у старого Білла Тумі на річці Сан-Мігель. Якось закортіло мені з’їсти консерви, котрі б раніше не мукали, не бекали, не рохкали і не клювали зерно. Тож я осідлав свого мустанга і помчав до крамниці дядечка Емслі Телфера на переправі Пімієнта на річці Нуесес.
О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут явсівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мноюкрасувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці — й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев’яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.
Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.
— Це моя племінниця, — похвалився він. — Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20].Хочете, я вас познайомлю?
«Свята Земля, — сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. — Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»
— Певна річ, дядьку Емслі, — кажу я вголос, — буду просто щасливий познайомитися з нею.
Дядько Емслі витягнув мене на подвір’я і відрекомендував.
Я ніколи не був сором’язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п’ятнадцять хвилин об’їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім’я Єва, яка своєю любов’ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.
— Це трапилося в Палестині, еге ж? — кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.
Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. Її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров’я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.
Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.
Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.
— Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, — відповів дядько Емслі.
Я ледве не вдавився персиком і двома сливками. Замалим не заваливши стійку, я вискочив надвір і погнав просто до мескітового дерева, де нудився на припоні мій чалий.
— Поїхала прогулятися, — поділився я з коником, — із Птахстоном Джеклі, цим віслюком із ранчо Майред Мул. Ти розумієш, старий?
Мустанг сумно пряв вухами. У коня справжнього ковбоя немає і крихти співчуття до різних там невдах-вівчарів.
Я повернувся у крамницю і запитав дядька Емслі:
— Кажете, вівчар?
— Вівчар, — підтвердив дядько Емслі. — Гадаю, ти чув про Джексона Птахлі. У нього вісім великих пасовищ і чотири тисячі голів найкращих мериносів на південь від Північного полярного кола.
Я вийшов із крамниці та, сівши на землю у затінку колючої груші, зіперся на стовбур. Просіював пісок крізь пальці, не помічаючи, що він сиплеться прямісінько в чоботи, і буркотів сам до себе про цього птаха на ім’я Джексон.
Я ніколи не знущався з вівчарів. Якось я бачив, як вівчар, сидячи на коні, читає латинську граматику, але я й пальцем його не торкнувся! Ковбої не дуже люблять вівчарів, а я до них ставився нормально. Не бачив доблесті в тому, щоб побити чи покалічити мазунчиків, які їдять зі столів, носять маленькі черевички і ведуть незрозумілі бесіди. Вони завжди пробігали повз мене, як ті зайці, ми обмінювалися парою слів про погоду, але, звісно, не ділилися харчем і випивкою. Не думаю я, що варто бути гостинним із вівчарем. Я був до них добрим, залишав їм їхнє нікчемне життя, а тут один із них поїхав на прогулянку з міс Вілейлою Лірайт!
За годину до заходу сонця вони повернулися і зупинили стомлених коней біля воріт дядька Емслі.
Володар овець допоміг міс Вілейлі спішитися, і вони деякий час стояли, весело розмовляючи на якісь розумні теми. Потім цей шпак Джексон стрибає у сідло, знімає з голови маленький казанок, який править йому за капелюх, і скаче до свого овечого ранчо. На той час я вже встиг витрусити з чобіт пісок і повитягати з плаща колючки. На своєму мустангові я наздогнав його за півмилі від Пімієнти.
Я сказав, що цей невдаха червоноокий, але це не зовсім так. Очі в нього були сірі, але вії руді й обличчя в ластовинні, тому я називаю його червонооким. Який із нього вівчар — та він міг бути хіба що нянькою для ягнят з його жовтою шовковою хустинкою на курячій шиї і бантиками на черевиках!
— Мої вітання, — кажу я. — Вершника, який їде поруч із тобою, за вправність у стрільбі називають Джадсон Привіт-Я-Твоя-Смерть. Я завжди знайомлюсь перед поєдинком,не люблю, знаєш, тиснути руку привидам.
— О, — так і каже він, — приємно познайомитися, містере Джадсон. Я — Джексон Птахлі з ранчо Майред Мул.
Краєчком ока я помітив зозулю-подорожника, яка з тарантулом у дзьобі низько летіла над пагорбом, та яструба, що клював мертвечину під в’язом. Я поцілив їх із револьвера сорок п’ятого калібру, просто щоб мій «друг» не мав ілюзій.
— Три постріли, два трупики, — сказав я. — Мені чомусь постійно хочеться пристрелити якогось птаха.
— Гарні постріли, — каже вівчар без тремтіння у голосі. — Але як щодо третього пострілу? Минулого тижня пройшов чудовий дощик, ви помітили, як піднялася молода трава, містере Джадсон?
— Віллі, — кажу я, під’їжджаючи ближче до його шкапчини, — можливо, на доказ сліпої батьківської любові ти отримав ім’я Джексон, але такому облізлому щебетуну більше пасує Віллі. Давай не будемо мудрувати про дощ і сили природи, а від безглуздого цвірінчання перейдемо до чоловічої розмови. Це погана звичка — їздити на прогулянку з юними леді з Пімієнти. Птицю засмажують і за меншу провину. Міс Вілейла не житиме в гнізді, сплетеному з овечої вовни синицею родини Джексонових. Ти вийдеш із гри — або на власній шкурі дізнаєшся, чому прізвисько Привіт-Я-Твоя-Смерть, яке пишеться з трьома дефісами і звучить у супроводі похоронного маршу, стало моїм другим ім’ям.
Джексон Птахлі почервонів, а потім розсміявся.
— Містере Джадсон, — сказав він, — ви помиляєтесь. Я кілька разів бачився з міс Лірайт, але це не те, про що ви думаєте. Леді цікавить мене винятково з гастрономічного погляду.
Я потягнувся по зброю.
— Кожен койот, який посміє вихвалятися не-прист… — почав був я.
— Зачекайте хвильку, — каже цей Шпак, — я все поясню. Куди б я привів дружину? Бачили б ви моє ранчо! Я сам куховарю і прибираю. Їжа — єдина радість, яку я отримую від розведення овець. Містере Джадсон, ви хоч раз куштували оладки, які готує міс Лірайт?
— Я? Я не в курсі, що вона має кулінарні таланти.
— Вони сяють як сонечко, — каже він, — підрум’янені божественним епікурейським вогнем. За рецепт тих оладок я б віддав два роки життя. Ось чому я зустрічаюся з місЛірайт, — каже Джексон Птахлі, — але мені досі не вдалося вивідати його у неї. Це давній рецепт, який передається в їхній сім’ї сімдесят п’ять років, але родина не розкриває секрету чужим. Я був би найщасливішою людиною, якби дізнався рецепт оладок і зміг пекти їх у себе на ранчо.
— Ти впевнений, — кажу я йому, — що полюєш на оладки, а не на руку, що їх пече?
— Абсолютно, — киває Джексон. — Міс Лірайт — чарівна юна леді, але я запевняю вас, що мої бажання обмежуються гастро… — але, помітивши, як моя рука тягнеться до кобури, він вирішив скористатися іншим порівнянням, — отриманням рецепту приготування оладок.
— Ти не зовсім нікчема, — кажу я, намагаючись бути неупередженим. — Я збирався осиротити твоїх овечок, але сьогодні можеш летіти куди тобі заманеться, шпачку. Алепам’ятай — лише оладки, і не дай тобі Боже сприйняти добрі слова за слабкість, бо тоді вони заспівають кулями на твоєму ранчо. Щоправда, ти їх не почуєш!
— Щоб переконати вас у правдивості моїх слів, — каже вівчар, — я прошу вас допомогти. Ви близький друг міс Лірайт, тож, можливо, вона зробить для вас те, у чому відмовила мені. Якщо ви вивідаєте рецепт оладок, я більше на гарматний постріл не підійду до неї.
— По руках, — сказав я, і ми потисли один одному руки. — Я радо дістану тобі рецепт, якщо зможу.
Джексон поїхав униз по кам’янистому плато, порослому колючими грушами, в напрямку Майред Мул, а я помчав на північний захід, до ранчо старого Білла Тумі.
Наступного разу я навідався в Пімієнту через п’ять днів. Ми з міс Вілейлою чудово провели вечір у дядька Емслі. Вона награвала на піаніно і співала уривки з опер. Я продемонстрував їй шипіння гримучої змії, розповів про новий спосіб Снейкі МакФлі білувати корів та про свою поїздку до Сент-Луїса. Ми дедалі більше проймалися симпатією одне до одного. Я подумав, що коли змусити Джексона Птахлі відлетіти в теплі краї, то перемога буде у мене в руках. Згадавши обіцянку й оладки, я подумав, що зможу переконати міс Вілейлу поділитися зі мною рецептом і віддам його Птахлі; а якщо й після того побачу вівчарика поблизу Пімієнти, скручу в баранячий ріг.
Тож приблизно о десятій годині я улесливо всміхнувся до міс Лірайт і сказав:
— Єдина річ, яка б порадувала мене більше, ніж бурий бичок на зеленій травичці, — це тепленькі оладки, политі цукровою патокою.
Міс Вілейла аж підскочила на стільчику і подивилася на мене з цікавістю.
— Так, — сказала вона, — це справді смачно. Як називалась вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?
— Оладкова, — кажу я, хитро прижмурившись, щоб вона зрозуміла — я не збираюсь давати задній хід, наче вівці, що зачули койота. — Давайте, міс Вілейла, — продовжую я, — розкажіть, як ви їх печете. Оладки крутяться в моїй голові, як спиці в колесі фургона, що їде прерією. Ну давайте, фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. З чого ще ви робите тісто?
— Вибачте, я на хвилинку, — каже міс Вілейла, скосивши оком у мій бік, і вислизає до іншої кімнати. Звідти з’являється дядько Емслі власною персоною в сорочці на короткий рукав і з глечиком води. Коли він повертається, щоб поставити на стіл склянку, я помічаю у нього в кишені револьвер сорок п’ятого калібру. «Нічого собі, — думаю я. — Ця сім’я ладна захищати кулінарні рецепти зі зброєю в руках. Не кожен ковбой піде на таке й заради права на кровну помсту!»
— Випий води, Джаде, — подає він мені склянку. — Тобі сьогодні довелося багато проїхати верхи і ти трохи перегрівся. Подумай про щось інше.
— Ви умієте пекти оладки, дядьку Емслі? — запитую я.
— Ну, я не так знаюся на цьому, як деякі, — відповідає він, — але думаю, треба взяти сито, тісто, соду, кукурудзяну муку, додати яєць і маслянки, як зазвичай. Я чув, навесні старий Білл збирається продавати худобу в Канзас-Сіті?
Більше порад із виготовлення оладок я того дня не отримав. Не дивно, що Джексон Птахлі виманював Вілейлу на прогулянки. Я змінив тему і заговорив із дядьком Емслі про круторогих і циклони. Потім до кімнати зайшла міс Вілейла побажати всього найкращого, і я полишив будинок дядька Емслі.
За тиждень, під’їжджаючи до Пімієнти, я зустрів Джексона Птахлі. Перш ніж розминутися, ми перекинулися парою слів.
— Ну що, відкрив секрет млинців? — запитав я його.
— Куди там, — відповів Джексон. — Я ні на йоту не наблизився до таємниці. А ти спробував?
— Так, — відповів я, — це було наче витягнути дику собаку із нори за допомогою бантика. Оладки мають бути справжнім скарбом, якщо їхній рецепт так оберігають.
— Я вже готовий здатися, — каже Джексон таким безнадійним тоном, що мені стає його шкода, — а так хотілося б дізнатися рецепт, щоб ласувати оладками на своєму самотньому ранчо! Я ночами не сплю, мріючи про цю смакоту.
— Не втрачай надії, — мовив я до бідолахи. — Я допоможу, чим зможу. Рано чи пізно один із нас заарканить цей рецепт. Бувай, Джексі!
Як бачите, ми вже розмовляли як старі друзі. Коли я зрозумів, що його не цікавить міс Вілейла, я став спокійніше ставитися до запилюженого вівчарика. Щоб порадувати його нещасне черевце, я не полишав спроб вивідати рецепт у міс Вілейли. Але тільки-но я казав слово «оладки», як дівчина відсувалися від мене подалі й намагалася змінити тему розмови. Якщо я наполягав на продовжені теми, вона вислизала з кімнати, натомість з’являвся дядько Емслі зі склянкою води і кишеньковою гаубицею.
Одного дня я приїхав до крамниці з чудовим букетом блакитних вербен, які нарвав у заростях диких квітів біля прерії Отруєного Собаки. Дядько Емслі скоса глянув на букет і сказав:
— Ти в курсі?
— Корови подохли?
— Вчора в Палестині Вілейла вийшла заміж за Джексона Птахлі, — каже він. — Я отримав листа.
Квіти впали в коробку на печиво, а новина розтікалася по моєму тілу, наче отрута гримучки від вух і до самих п’яток.
— Ви б не могли повторити це ще раз, дядьку Емслі? — попросив я. — Може, у мене щось зі слухом, і ви сказали, що молоді телички коштують чотири долара вісімдесят центів за голову, чи щось у цьому дусі?
— Вийшла вчора заміж, — каже дядько Емслі, — і відбула до Вейко і Ніагарського водоспаду у весільну подорож. Хіба ти нічого не підозрював? Джексон Птахлі упадав за Вілейлою з того дня, коли вони вперше поїхали на прогулянку.
— Тоді поясніть мені, — щосили загарчав я, — що за нісенітницю він ніс про оладки? Скажіть мені!
Коли я сказав «оладки», дядько Емслі спохмурнів і позадкував від мене.
— Хтось добряче надурив мене з цими оладками, — сказав я, — але я будь-що це з’ясую. Думаю, ви в курсі. Говоріть, або тут зараз така крута каша завариться!
Дядько Емслі метнувся до прилавка, але я встиг його перехопити. Він хотів дістати рушницю, та йому не вистачило пари дюймів, щоб дотягнутися до висувної шухляди. Я схопив дядька Емслі за сорочку і загнав у куток.
— Розказуйте про оладки, — звелів я, — або я з вас зроблю оладку. Міс Вілейла пече їх?
— Вона не спекла жодної оладки в житті, — заспокійливо промовив дядько Емслі. — Ти не хвилюйся, Джаде, заспокойся. Ти занадто збуджений, і рана у голові дається взнаки. Але ти мудрий хлопець. Намагайся не думати про оладки.
— Дядьку Емслі, — кажу я, — я слабую на голову не більше, ніж усі чоловіки. Джексон Птахлі запевнив, що спілкується з міс Вілейлою, щоб дізнатися секрет приготування оладок, і попрохав мене вивідати у неї рецепт Я силкувався, але ось що вийшло. Мене що, обвів круг пальця червоноокий нікчемний вівчар, так виходить?
— Для початку пусти мою сорочку, — сказав дядько Емслі, — і я тобі дещо поясню. Так, Джексон Птахлі зараз далеко, і він надурив тебе, як малого. Наступного дня післяпрогулянки з Вілейлою він повернувся і попередив, щоб я був уважний, коли ти почнеш говорити про оладки. Він розповів, що якось у таборі один хлопець заїхав тебе по голові сковорідкою, а там саме пеклися оладки. Тільки-но ти перегрієшся на сонці або розхвилюєшся, то наче казишся. А розмова про оладки — вірна ознака нападу. Він порадив відвертати твою увагу і заспокоювати, щоб ти не накоїв лиха. Ми з Вілейлою старалися як могли. Так, — додав дядько Емслі, — Джексон Птахлі — рідкісний пройдисвіт.

Розповідаючи свою історію, Джад повільно, але вміло перемішував різні інгредієнти із мішечків
і бляшанок. На кінець оповіді він поставив переді мною готову страву — дві гарячі жовтенькі оладки на олов’яній тарілочці. Невідомо звідки з’явився шматочок чудового масла і пляшечка світлої патоки.
— Коли сталася ця історія? — поцікавивсь я.
— Три роки тому, — відповів Джад. — Зараз вони мешкають на ранчо Майред Мул. Я не бачив більше ні його, ні її. Подейкують, Джексон Птахлі тягав до свого ранчо крісла-гойдалки і гардини саме в той час, як я, розвісивши вуха, вірив його оладковій побрехеньці. Але все вже у минулому. Хіба що хлопці час від часу підкусують мене оладками.
— Ці оладки спечені за тим-таки рецептом? — запитав я.
— Хіба ти не зрозумів, що він існував лише в уяві? — відповів Джад. — Хлопці так довго потішалися з тих оладок, доки їм самим до смерті не закортіло їх покуштувати.Я вичитав рецепт у газеті. І як вони на смак?
— Просто казка! — запевнив я. — А ти чому не їси?
Я впевнений, що почув тихе зітхання.
— Я ніколи не їм оладок, — відповів Джад.