Пір’їнка
Душан Душек
У другій половині червня черешні так і просилися, щоб іх хто-небудь обібрав, вони червоно полум’яніли та аж виблискували — так дозріли. Їхнє прохання почула бабця. Всі інші ж удавали, що нічого не чують — рвати черешні їм не хотілося.
Бабця взяла драбину, чи, власне, драбинку, зате — подвійну. На таких драбинках, як правило, бігають мулярі. Бігають вони на них по кімнатах, мов бузьки на довгих ногах. Над їхніми головами літають квачі та щітки — і стіни розквітають красою.
Так само квітнуть черешні: спочатку з являються квіти, далі зелена зав’язь, а потім густо поцятковані яскравими ягодами дерева знову ніби розквітають. А в того, хто стоїть на драбині, літають над головою не квачі і щітки, а шпаки.
Бабця взялася до роботи. Вона принесла драбину і вилізла на черешню. О, я мало не забув, але бабця не забула — вона прихопила з собою ще й плетеного кошика.
Вся родина зібралася подивитися на неї, але нічого не було видно, крім бабиних черевиків, які стриміли на останньому щаблі мулярської драбини.
Знизу їй кричали:
— Бабцю, впадете!
З дерева озвалось:
— Адзуськи!
Їй знову закричали:
— Злетите, от побачите, але, коли побачите, буде вже пізно!
У відповідь на це один черевик на останньому щаблі драбини невдоволено тупнув. Драбина хитнулася спочатку в один бік, потім у другий. Усі почули, як бабця там угорі перевела дух і закричала:
— Ану гетьте, бо як злізу, то будете знати — намну комусь вуха, а Ферічкові — вушиська!
Ферічко не був винний у тому, що в нього були не вуха, а вушиська. Бабуся його любила, але зараз гнівалась, бо їй не подобалось, коли хтось заважав їй працювати, вона тоді сердилась на всіх.
Ось і тепер дала волю своїм почуттям і образила малого внука.
Ферічко, опустивши вуха, відійшов.
За ним пішли й інші.
Навколо стало так тихо, що бабці захотілося співати. Вона вже затягла була пісню, аж раптом бачить: біля неї не лишилось жодної ягоди.
Вона вкинула до рота пару черешень з кошика і проковтнула їх разом із пісенькою. Потім опустила одну ногу на щабель нижче, а другу перекинула на другий бік подвійної драбини так, як це роблять мулярі; у такий спосіб вона могла бігати на драбині, мов на ходулях.
Бабуся оббігла черешню і зникла в густому листі з іншого боку дерева. І знову видно було тільки її черевички: високі, чорні, з вигнутою підошвою — бабця слабувала на ноги.
Саме тоді прилетіли шпаки.
Спочатку їх було небагато: вони кружляли над бабцею, мов мулярські квачі,— зате потім над нею нависла ціла хмара шпаків: штук, мабуть, сто.
Шпаки страшенно галасували, сварячись з бабусею за черешні.
— Дульки вам, а не черешень,— сказала вона, але стояв такий крик-гам, що її ніхто не почув.
— А то й дві дульки чи навіть три! — закричала бабця.
Але на таку хмару і цього було замало. Бабуся замислилась. Потім подивилась у кошик — на шпаків — знов у кошик: він був повнісінький.
— Ну добре,— сказала.— Мій кошик уже повний, а ваші черевця порожні, а їсти всім хочеться. Коли не вистачає дуль, можна взятися і за черешні. Всі ягоди, що лишились на дереві,— ваші!
Тут всі шпаки попритихали, а їхній вожак легенько доторкнувся крилом до бабиного обличчя. Він уперше зустрічав людину, яка з таким розумінням поставилась до шпачиного роду. Але бабця, не знаючи, що її хочуть тільки погладити, вирішила, що шпак намірився вщипнути її своїм ласим гострим дзьобом. Вона мотнула головою і втратила рівновагу.
Ш-у-у-у-х — і бабця вже падала вниз.
Ніжки її розїхалися в різні боки і метляли в повітрі, ніби хотіли політати окремо від своєї хазяйки. А чому б і ні, адже це прекрасно; куди гірше, коли людина падає. Бабуся ж летіла зовсім мало, якусь соту долю секунди, а потім одразу почала падати.
Але вона не злякалася.
Адже в неї був свій парашут: широка рясна спідниця, а під нею ще дві спідні. Летіла бабця униз, притискаючи до себе кошик з черешнями, і вірила, що накрохмалені спідниці її врятують.
Та врятували її шпаки.
Густою хмарою обліпивши бабцю з усіх боків, так що видно було самі черевички, вони потихеньку опустили її на землю: легесенько та м’якесенько, мов пір’їнку.
Головний шпак щось писнув. Бабці здалося, ніби він їй сказав:
— За добро платять добром. Можна порозумітися з людьми, хоч вони і не вміють літати.
А потім, щоб засвідчити знання іноземних мов, наприклад, горобиної, ластів’ячої чи навіть італійської, шпак сказав:
— А-р-р-іведерчі!
Бабця поклала драбину на плече. У неї над головою все швидше і швидше, мов квачі над головою муляра, перелітали з гілки на гілку шпаки, спльовуючи на землю черешневі кісточки. Одна з них луснула бабцю по носі. Але вона на це тільки всміхнулась.
Лишивши драбину під хатою коло стіни, бабуся увійшла на кухню з кошиком у руках. Зразу ж збіглася вся сімейка.
— Ну, тепер бачите! — сказала їм бабця.— Злетіла я униз чи не злетіла? З оцих черешень спечемо пиріг!
Не видно було лише ображеного Ферічка. Бабця знову вийшла у двір і побачила, що кудись зникла драбина. Може, вона сама десь побігла від стіни? Але ні! На драбині бігав Ферічко.
Я мало не забув сказати: пирога так ніхто й не пік, бо всі черешні сімейка з їла прямо з кошика: крутилися біля нього, як шпаки, поки не зникла остання ягідка.
Джерело:
“Бабуся на драбині”
Душан Душек
Збірка оповідань
Переклад з словацької– Мирослави Русанівської
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.
круто