Подорож персидського волхва

У той час, коли імператором був Цезар Август, а Ірод панував у Єрусалимі, серед гір Персії, жив Артабан.

Він був високим, темноволосим чоловіком. Його очі блищали, а вуста міцно затиснуті; бо був людиною вразливою, але водночас із залізною волею. Належав до тих людей, які невпинно щось шукають.

Артабан належав до давньої священичої родини мудреців.

Одного дня він скликав усіх своїх друзів і сказав:

– Я і троє моїх друзів досліджували стародавні халдейські таблиці та на основі їх вивчення вирахували час народження Царя Ізраїлю. Це станеться цього року.

Ми також спостерігали за небом і виявили нову зірку, яка світила лише одну ніч, а потім зникла. Мої брати чергують у стародавній святині Сімох Куль у Вавилонії, а я стежу за небом тут. Якщо зірка знову засвітиться, то через 10 днів разом вирушимо до Єрусалима, щоби вклонитися Обіцяному Цареві Ізраїлю, Який має народитися. Вірю, що знак з’явиться. Я вже приготувався до подорожі. Продав свій маєток та купив ось ці коштовності: сапфір, рубін і перлину, щоби відвезти їх як дар Цареві. Прошу вас, щоби ви разом зі мною вирушили в це паломництво, щоби ми спільно знайшли Дитя.

Промовляючи це, вийняв із-за пояса три величезні коштовні камені. Ніхто й ніколи не бачив гарніших. Один – яскраво-блакитний; другий, виблискуючи, сяяв світлом, червонішим за промені сонця, що сідає за обрій; а перлина була сніжно-біла, як недосяжна гірська вершина, вкрита снігом навіть у найбільшу спеку.

Але раптом на обличчях друзів з’явилася тінь сумніву й недовіри, схожа на туман, що, здіймаючись над болотами, згодом вкриває пагорби.

– Артабане, це лише мрія, – сказав один із них. І всі пішли геть.

Артабан залишився сам і, засумувавши, вийшов на терасу свого дому. І в цей момент він побачив на небі зірку-обітницю, яка миготіла й виблискувала сліпучим сяйвом.

Джемаль, найшвидший і найвитриваліший із-поміж верблюдів Артабана, бадьоро долав піски пустелі своїми довгими ногами. Артабан мусив добре розрахувати час, щоби встигнути на зустріч із трьома друзями.

Він уже бачив здалека зруйновані мури Вавилона, коли раптом натрапив на чоловіка, що лежав на дорозі. Його суха й пожовкла шкіра свідчила, що в нього була смертельна пропасниця, яка поширилася по всіх навколишніх поселеннях. Чоловік був вкрай знесилений. Артабан зупинився.

Підняв чоловіка і відвіз його до найближчого заїзду, де попросив власника, щоби  залишив чоловіка в себе й піклувався про нього доки він не видужає. Щоби покрити витрати господаря, а також віддячити йому за працю й старання, дав йому сапфір.

Наступного дня Артабан поспіхом вирушив у подальшу дорогу. Поганяв Джемаля, який біг ледь торкаючись землі, та друзі вже покинули місце зустрічі. Не могли більше чекати на свого перського брата, бо не хотіли запізнитися на зустріч із Великим Царем.

Артабан приїхав у безлюдну долину. Раптом почув крики, зістрибнув із верблюда і побачив загін вояків, які гналися за дівчиною.

Її сукня була схожа на лахміття. Артабан вихопив меча, та вояків було багато, й він не зміг би їх перемогти.

Дівчина кинулася з останніх сил до нього і знесилено впала біля його ніг.

– Змилосердься, – ледь чутно промовила вона, – спаси мене, заради Бога. Розбійники викрали мене з рідної домівки, щоби продати як невільницю й заплатити свої борги. Звільни мене.

Артабан затремтів, але вийняв рубін і заплатив за звільнення дівчини.

Але Артабан не міг кинути дівчину на призволяще, то мусив допомогти їй добратися до рідної домівки. Діставшись до неї Артабан побачив, що родина дівчини живе в страшенних злиднях: батько дівчини давно помер, хвора мати лежала в ліжку, навіть не маючи сили підвестися, а шістьом молодшим братикам і сестричкам дівчини не було що їсти. Тому Артабан, важко зітхнувши, вийняв останній коштовний камінь, який залишився в нього, – прекрасну перлину, – й віддав її убогій родині. На очах хворої матері та дівчини забриніли сльози вдячності.

Артабан хотів ще побути з родиною дівчини, але не міг більше гаяти часу і тому відразу пустився в подорож.

Тим часом троє друзів Артабана уже дісталися до стаєнки, в якій були Йосиф, Марія та Немовлятко Ісус.

Троє мудреців уклонилися Дитинці й поклали свої дари. Перший приніс чудовий золотий кубок. Другий подарував кадильницю, з якої розходилися пахучі хвилі ладану. А Третій поклав до ніг Новонародженого цінне миро.

Дуже пізно Артабан знайшов стаєнку, в якій перебували Дитя, Марія та Йосиф. Дитя лежало на колінах у Матері, яка ніжно колисала Його, співаючи колискову.

Артабан упав навколішки й торкнувся чолом землі. Не смів звести очей, адже не приніс дарів для Царя царів.

– Господи, мої руки порожні. Пробач мені… – прошепотів.

Нарешті насмілився підвести очі. Може, Дитя спало? Ні. Дитя не спало. Ніжно дивилося на Артабана. Його обличчя світилося. Простягнуло ручки до порожніх долонь мудреця і усміхнулося.

* * *

На Різдво всі дарують один одному подарунки. Здебільшого це матеріальні дарунки: іграшки, парфуми, гроші, коштовності. Богові теж складають дари. Найчастіше це молитви, богослужіння. Та наймилішим Богові даром є наше життя. Пам’ятаймо, що воно – подорож до Бога. Бог найбільше прагне, щоби ми любили всіх, кого зустрічаємо на нашій дорозі, й допомагали їм. Отож навчімося бачити в іншій людині образ нашого Бога.