Повернення Тарзана (закінчення)

20 ЛЯ
На мить Тарзанові здалося, що через якусь дивну примху долі його врятовано; але коли він утямив, що жінка без сторонньої допомоги відігнала двадцятьох мавпоподібних чоловіків, і коли потім побачив, що вони поновили свій танок, а жінка звернулася до нього з якоюсь, напевне, ритуальною промовою, то зробив висновок, що все це було лише частиною церемонії, а він — її головним учасником.

Жінка закінчила приспівувати, витягла з-за пояса ніж, нахилилася до Тарзана і розрізала мотузки, якими було зв’язано його ноги. Потім, коли чоловіки припинили танок і наблизились до них, вона жестом наказала йому підвестися. Вона обв’язала довкола його шиї мотузок, щойно знятий з ніг, і повела через подвір’я. Чоловіки стали по двоє і пішли слідом.

Вони довго йшли звивистими коридорами, дедалі глибше в серце храму, аж доки дійшли до великої зали, серед якої був вівтар. Лише тут Тарзан усвідомив все значення церемонії, яка передувала його приведенню в священне місце.

Без сумніву, він потрапив до рук нащадків давніх сонцепоклонників. Пантоміма порятунку, яку зіграла помічниця верховної жриці сонця, становила лише частину поганського ритуалу. Денне світло, торкнувшись полоненого своїм промінням, зажадало його собі в жертву. І жриця вийшла з внутрішнього храму, щоб позбавити його знечищувального дотику світських рук і зберегти для принесення в жертву світлоносному богові.

Варто було глянути довкола, щоб переконатися в цьому.

Кам’яний вівтар вкривали брунатно-червоні плями засохлої крові, вони були й на підлозі, а з численних виїмок у стінах шкірилися людські черепи.

Жриця підвела жертву до східців вівтаря. Як і перед тим, горішні галереї заповнили глядачі, а з-під арки у східній стіні зали вийшла процесія жінок і повільно попрямувала до середини. Жінки, як і чоловіки, були одягнені лише в шкури диких звірів, підперезані пасками із невичиненої шкіри або золотими ланцюгами.

Їхнє густе чорне волосся було покрите головними уборами з великої кількості золотих пластинок, круглих та овальних, скріплених разом, так що з них виходило щось на кшталт шоломів, обабіч яких спускалися до талії ланцюжки овальних пластинок.

Жінки були краще збудовані, ніж чоловіки, з правильнішими рисами, а форми голів та вирази великих чорних ніжних очей свідчили, що вони значно розумніші й людяніші, ніж їхні пани й володарі.

Кожна зі жриць тримала в руках дві золоті чаші. Жінки увійшли і розташувались по один бік вівтаря, а чоловіки так само по інший. Потім кожен з них наблизився до жінки навпроти і отримав з її рук чашу. Після цього знову залунав спів, і нарешті в темному коридорі за вівтарем, який вів у темницю під залою, з’явилася ще одна жінка.

“Напевне, верховна жриця”, – подумав Тарзан. Це була молода жінка з розумним і привабливим обличчям. Вона була вдягнена так само, як і решта жриць, але пишніше. Подекуди на ній зблискували діаманти, важкі, з коштовним камінням прикраси майже ховали її оголені руки й ноги, а шкура леопарда була підперезана щільним паском із золотих кілець дивної форми, оздоблених великою кількістю маленьких діамантів. За поясом у неї був довгий ніж, прикрашений коштовним камінням, а з руках — тонкий жезл замість палиці.

Вона підійшла до протилежного боку вівтаря й зупинилася. Пісня урвалася. Жерці і жриці вклякнули, а вона простягла над ними свій жезл, читаючи довгу і стомливу молитву. У неї був ніжний і мелодійний голос, і Тарзан ледве йняв віри, що за кілька хвилин фанатична віра перетворить володарку цього голосу в кривавого ката і що вона з поглядом, затуманеним від екстазу, тримаючи в руках закривавлений ніж, першою скуштує теплої червоної крові жертви з маленької золотої чаші, яка стоїть на вівтарі.

Жриця скінчила творити молитву і вперше поглянула на Тарзана з виразом зацікавленості. Потім вона звернулася до нього, а коли закінчила говорити, стала перед ним, наче очікуючи на відповідь.

— Я не розумію вашої мови, — сказав Тарзан. — Можливо, ми порозуміємося іншою?

Але вона не розуміла його, хоча він по черзі озивався до неї по-французькому, по-англійському, по-арабському, мовою вазирі, і, нарешті, мішаною говіркою західного берега.

Жриця похитала головою, і, здавалося, в її голосі почулася втома, коли вона віддала жерцям наказ продовжувати.

Коло знову зімкнулося, дурнуватий танок поновився, аж врешті знову зупинився за ЇЇ наказом. Упродовж усього цього часу жриця не зводила з Тарзана очей.

На її знак жерці кинулися на Тарзана, піднесли його й поклали догори на вівтар, так що його голова звисала з одного боку, а ноги з другого. Потім жерці й жриці вишикувалися у два ряди, тримаючи напоготові золоті чаші, в які повинна була политися кров жертви після того, як жертовний ніж зробить своє.

У цей час серед жерців виникла суперечка про те, кому з них належить першість. Дебелий парубок з тваринним виразом обличчя, безтямним, як в горили, намагався відштовхнути іншого, невисокого на зріст жерця. Менший поскаржився верховній жриці, яка холодним, владним тоном наказала більшому стати останнім Тарзан чув, як він щось бурмотів, ідучи на нове, не таке поважне, місце.

Потім жриця, стоячи над жертвою, почала говорити якісь слова, що їх Тарзан сприйняв як заклинання божества, і водночас її рука, що тримала тонкий гострий ніж, почала повільно здійматися. Минула ціла вічність, як здалося Тарзанові, доки ця рука зупинилася у своєму повільному русі вгору і занесла ножа над його незахищеними грудьми.

Нарешті ніж почав опускатися, спочатку повільно, а потім дедалі швидше, в такт словам молитви. Ззаду і далі чулося бурчання ображеного жерця, і його голос лунав дедалі голосніше. Жінка, що стояла поруч, гостро висварила його.

Ніж був уже зовсім близько до грудей Тарзана, але верховна жриця на мить зупинила його рух, щоб кинути швидкий незадоволений погляд на порушника обряду.

Раптом серед тих, хто стояв, зчинився якийсь рух. Тарзан повернув голову і встиг зауважити, як великий звіроподібний жрець кинувся на жінку, що стояла навпроти, і розтрощив їй череп одним ударом своєї важкої палиці. І тут сталося те, що Тарзанові вже сотні разів доводилося спостерігати серед мешканців рідних джунглів. Це було те саме божевілля, яке найшло колись і на Керчака, і на Тублата, і на Теркоза, і на десяток інших самців його племені, і навіть на слона Тентора. Мало хто з самців у джунглях не зазнав цього стану.

Жрець оскаженів і кинувся на своїх товаришів, гатячи палицею ліворуч і праворуч.

З дикими криками люті він кидався навсебіч, завдавав страшних ударів своєю величезною палицею і рвав жовтими зубами тіла нещасних жертв. А верховна жриця під час цього побоїща стояла, звівши ножа над Тарзаном і злякано дивлячись на збожеволілу істоту, що сіяла смерть і каліцтва серед її підлеглих.

Зала вмить спорожніла. Лишилися тільки вбиті й умирущі на підлозі, жертва, розіпнута на вівтарі, верховна жриця й шаленець. Раптом його погляд впав на жінку і загорівся новим бажанням. Він повільно поповз до неї, і цього разу Тарзан зі здивуванням почув знайомі звуки. Це була його рідна мова, приглушена, гортанна говірка людиноподібних мавп. Йому й на думку не спало вжити її в розмовах з людьми. І жінка відповіла чоловікові тією самою мовою.

Він погрожував їй, вона намагалася його заспокоїти, вочевидь усвідомлюючи, що він їй непідвладний. Божевільний уже підійшов до невпритул і, оминувши вівтар, простяг до неї руки, скарлючені, мов кігті звіра.

Тарзан зробив зусилля, щоб розірвати мотузок, який зв’язував його руки. Жінка нічого не помічала — близька небезпека змусила її забути жертву. Божевільний стрибнув, щоб схопити свою здобич, але в цей час Тарзан титанічним зусиллям порвав свої пута і скотився з вівтаря на кам’яну долівку. Тепер вівтар був між ним і жрицею. Він підхопився й відчув, що пута спали і його руки вільні. Але водночас із подивом помітив, що він тут, у внутрішньому капищі, сам.

Верховна жриця зникла разом із божевільним.

Зразу після їхнього зникнення почувся приглушений крик, який долинав із чорного входу до темниці, що містилася за вівтарем і звідки на початку церемонії з’явилася жриця. Тарзан цілковито забув про власну небезпеку і про можливість утекти, яку він щойно отримав завдяки щасливому збігові обставин. Тарзан, годованець Великих мавп, відгукнувся на крик жінки про допомогу. Одним стрибком він опинився біля чорного отвору, що правив за вхід до підземелля, і за мить уже бігцем спускався прадавніми кам’яними сходами, які вели в невідоме.

Тьмяне світло, що падало крізь горішній отвір, освітлювало широкий низький льох, з якого кудись вело кілька дверей.

Але йому не довелося йти в жодні з них. Бо ті, кого він шукав, були перед ним. Божевільний повалив жінку на підлогу, і мавпячі пальці душили її за горло, а вона відчайдушне опиралася розлюченій страшній істоті, яка лежала на ній.

Жрець відчув важку руку Тарзана на своєму плечі, випустив свою жертву і кинувся на її рятівника. Божевілля, яке спіткало сонцепоклонника, вдесятеро помножило його силу.

Жадоба крові й лють пробудили у ньому первісні інстинкти, і він знову перетворився на дикого звіра. Він забув про ніж, який висів у нього на поясі, і пам’ятав лише про природну зброю, якою змагалися його пращури.

Та хоча він спритно діяв руками й зубами, його супротивник був не менш досвідчений у цій боротьбі. Тарзан. годованець Великих мавп, зчепився з ним, і обидва впали на підлогу, кусаючи і дряпаючи один одного, як дві мавпи. А первісна жриця сиділа, притулившись до стіни, і дивилась широко розплющеними, сповненими жаху очима на звірів, які гарчали і клацали зубами біля її ніг.

Врешті вона побачила, як чужинець здушив могутньою рукою горло свого ворога, відігнув назад йому голову і град ударів посипався на обличчя супротивника. Через мить Тарзан відкинув від себе нерухоме тіло, підвівся і стрепенувся, наче могутній лев. Він поставив був ногу на труп, який лежав перед ним, підвів голову і хотів гукнути переможний клич свого племені, але погляд його впав на отвір угорі, який вів до храму людських жертвоприношень, і він передумав.

Дівчина, яка під час боротьби чоловіків стояла, скута жахом, подумала про те, що н чекає далі. Хоча вона й уникла руки божевільного, але потрапила під владу того, кого щойно збиралася вбити. Вона озирнулася, шукаючи, куди б утекти. Поблизу починався темний коридор, але не встигла вона повернутися, як Тарзан помітив її рух, швидким стрибком опинився поруч і поклав руку на плече.

— Стій! — сказав він мовою племені Керчака.

Дівчина здивовано подивилася на нього.

— Хто ти? — прошепотіла вона. — Хто ти, що говориш мовою перших людей?

— Я — Тарзан, годованець Великих мавп, — відповів він говіркою людиноподібних.

— Чого ти хочеш? — питала вона далі. — Чому ти врятував мене від Та?

— Я не міг спокійно дивитися, як убивають жінку! — відповів він.

— І що ти хочеш зараз зі мною зробити? — спитала вона.

— Нічого, — відповів він, — але ти дещо можеш для мене зробити. Ти можеш вивести мене звідси на волю.

Він запропонував це, ні хвилини не сумніваючись, що вона відмовиться. Він був цілковито переконаний, що жертвоприношення поновиться з того моменту, на якому воно було обірване, щойно жриця зможе діяти на власний розсуд. Але він також добре знав, що Тарзан, годованець Великих мавп, звільнений від пут і з довгим ножем в руках, далеко не такий беззахисний, як обеззброєний та зв’язаний Тарзан.

Дівчина мовчки дивилася на нього.

— Ти дивовижна людина, — сказала вона. — Я мріяла про таку людину, ще коли була маленькою дівчинкою. Ти такий, яким я уявляла собі предків мого племені — той великий народ, який збудував це могутнє місто в серці дикої країни для того, щоб вирвати з земних надр казкове багатство, і через яке він зрікся своєї далекої культурної батьківщини. Я не можу зрозуміти, по-перше, чому ги врятував мене, а по-друге, чому ти, володіючи мною, не хочеш поміститися за те, що я прирекла тебе на смерть, за те, що я ледь не вбила тебе власноручно.

— Напевне, ти чинила так, як велить тобі твоя віра. — сказав Тарзан. — Я не можу тебе за те звинувачувати, хоч би що я думав про твою віру. Але хто ти? До кого це я втрапив?

— Моє ім’я Ля, я верховна жриця храму Сонця міста Опара. Ми ведемо родовід від людей, які прибули в цю дику країну в пошуках золота понад десять тисяч років тому. Їхні володіння простягалися від великого моря, з за якого сонце сходить, до іншого великого моря, в яке воно сідає на ніч, щоб освіжити своє вогненне чоло. Вони були дуже багаті й могутні, і лише кілька місяців у році перебували в своїх розкішних палацах. Решту часу вони мешкали на батьків шині, далеко-далеко на північ звідси. У стару країну з нової ходило багато кораблів. В сезон дощів мало хто залишався тут: наглядачі над чорними рабами в копальнях, купці, що постачали їх усім потрібним, і вояки, що охороняли міста й копальні.

Під час одного з цих сезонів і сталася велика біда. Коли тисячам людей настав час повернутися, ніхто не повернувся.

Їх чекали багато тижнів. Тоді на батьківщину вирядили велику галеру, щоби довідатися, чому звідти ніхто не припливає. Та хоча вона й плавала морем понад місяць, одначе ніхто не міг знайти й сліду могутньої країни, яка століттями зберігала давню культуру, — море поглинуло її. Відтоді почався занепад мого народу. Засмучені й зневірені люди пали легкою здобиччю чорних орд з півночі й півдня. Одне по одному міста було зруйновано або підкорено. Рештки тих, хто вцілів, зачинилися в цій гірській фортеці. Наша культура повільно згасала, як і наш розум, могутність зменшувалася разом із численністю, і зараз ми лише плем’я диких мавп. По суті справи, мавпи живуть разом з нами вже багато століть.

Ми називаємо їх першими людьми і розмовляємо їхньою мовою так само добре, як і своєю. Лише виконуючи релігійні обряди, ми дотримуємося рідної мови. З часом ми її зовсім забудемо — знатимемо лише мавпячу. Ми перестанемо виганяти зі свого середовища тих, хто сходиться з мавпами, і перетворимося на звірів, від яких багато віків тому розвинулись наші предки.

— Але чому ти людяніша за інших? — запитав Тарзан.

— Чомусь жінки не так швидко повернулися до первісного стану, як чоловіки. Можливо, це сталося тому, що під час великої катастрофи тут лишилися чоловіки лише з нижчої касти, тоді як при храмах жрицями були з вищої. У моїх жилах шляхетніша кров, аніж в інших, бо мої предки по жіночій лінії упродовж століть були верховними жрицями, — це спадкове звання і передається від матері до доньки. Наші чоловіки обираються з-поміж найшляхетніших чоловіків. Найдосконаліший розумово й фізично стає чоловіком верховної жриці.

— Оскільки я роздивився там, нагорі, цих добродіїв, — сказав Тарзан і усміхнувся, — вибрати когось з-поміж них дуже важко.

Дівчина поглянула на нього насмішкувато.

— Не гніви богів, — сказала вона. — Вони — святі люди, жерці.

— Отже, є інші, ще вродливіші? — спитав він.

— Решта ще бридкіші, – відповіла вона.

Тарзан здригнувся на думку про те, що чекає цю дівчину, бо її краса, навіть у поганому освітленні льоху, справила на нього сильне враження.

— А що буде зі мною? — раптом запитав він. — Ти виведеш мене на волю?

— Світлоносний бог вибрав тебе в жертву, — урочисто відповіла вона. — Навіть моя влада не врятує тебе, якщо вони знову знайдуть тебе. Але я не хочу, щоб вони тебе знайшли. Ти ризикнув своїм життям задля мого, і я зобов’язана віддячити тобі тим самим. Це буде нелегко і забере багато днів. Але я думаю, що врешті-решт зумію вивести тебе поза стіни. Ходімо, бо вони зараз прийдуть сюди шукати мене.

Якщо застануть нас удвох, то ми загинемо. Вони вб’ють мене, що я зрадила свого бога.

— В такому разі ти не повинна ризикувати, — швидко сказав він. — Я повернуся до храму і спробую пробитися, тоді ти будеш поза підозрою.

Але вона нізащо не згоджувалася і врешті-решт переконала його піти за нею. Вона сказала, що вони надто довго пробули в льосі і її однаково запідозрять у зраді, навіть якщо вони зараз підуть нагору, до храму.

— Я сховаю тебе, а сама повернуся туди, — сказала вона. — Я скажу їм, що знепритомніла після того, як ти вбив Та, і що я не знаю, де ти подівся.

Тоді він дозволив їй повести себе темними звивистими коридорами. Врешті вони дійшли до комірчини, до якої світло доходило крізь маленький заґратований отвір у стелі.

— Це оселя мертвих, — сказала вона. — Нікому на думку не спаде шукати тебе тут — вони не насміляться. Я повернуся, коли стемніє. На той час я, можливо, придумаю, як тобі втекти.

Вона пішла, і Тарзан, годованець Великих мавп, залишився на самоті в оселі мертвих, під давно померлим містом Опаром.

21 НАСЛІДОК КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ
Клейтонові снилося, що він напився донесхочу води, чистої, свіжої, смачної води. Він здригнувся і опритомнів. Періщив дощ, лив на обличчя, тіло і промочив його до нитки. Над ними буяла тропічна злива. Клейтон відкрив рота й почав пити. Вода так додала йому сил, що він зразу відчув себе набагато краще і зміг підвестися на руках. Упоперек його ніг лежав Тюран, а за кілька метрів на дні човна скоцюрбилася непорушна Джейн Портер. Клейтон був переконаний, що вона померла.

З великими труднощами він звільнився з-під тіла Тюрана і з новою силою поповз до дівчини. Він підняв її голову з твердого дощаного дна. Можливо, у цьому нещасному, виснаженому тілі ще жевріє життя? Клейтонові було важко зразу відмовитися від усякої надії, і він спробував оживити її. Він узяв мокру шматку й витиснув з неї кілька краплин жаданої вологи в розкритий розпухлий рот істоти, яка тільки кілька днів тому була молодою й гарною дівчиною.

Спершу Джейн не подавала ніяких ознак життя, але врешті-решт його зусилля увінчалися успіхом, її напівзаплющені повіки легенько здригнулися. Він почав розтирати схудлі рученята і влив ще кілька краплин води у пересохле горло. Дівчина розплющила очі, але довго мовчки дивилася на нього, не в змозі зрозуміти, де вона.

— Вода, — прошепотіла вона. — Ми врятовані?

— Дощ, — пояснив він. — Принаймні ми зможемо напитися. Тому ми й опритомніли.

— А Тюран? — спитала вона. — Він не вбив вас? Він живий?

— Не знаю, — відповів Клейтон. — Якщо він не вмер, то цей дощ поверне до життя і його… — Він затнувся, коли пригадав, хоча й пізно, що не варто більше лякати дівчину після всіх страхіть, яких вона натерпілася.

Але вона вгадала, що він хотів сказати.

— Де він? — спитала вона.

Клейтон кивнув на розпластане тіло росіянина. Обоє замовкли.

— Я спробую привести його до тями, — сказав Клейтон.

— Не треба, — прошепотіла вона, простягаючи руки, щоб спинити його. — Не робіть цього. Він уб’є вас, коли вода його оживить і поверне йому силу. Оскільки він при смерті, не чіпайте його. Не лишайте мене в човні саму з цим звіром.

Клейтон вагався. Поняття честі вимагало, щоб він спробував привести Тюрана до тями. Крім того, могло виявитись, що допомога йому вже не потрібна. Сподіватись на це можна було, не поступаючись честю. Ніяк не зважуючись, він відвів погляд від Тюрана, глянув понад бортом шлюпки і раптом, і далі хитаючись від слабості, став на ноги і радісно вигукнув:

— Земля, Джейн! Слава Богові!! Земля!

Дівчина також подивилася і побачила метрів за тридцять піщаний берег, а далі зелені хащі тропічних джунглів.

— Тоді спробуйте привести його до тями, — сказала Джейн Портер, яку вже почали мучити докори сумління після того, як вона зупинила Клейтонову спробу допомогти супутникові.

Пройшло щонайменше півгодини, доки в росіянина з’явилися перші ознаки життя і він спромігся розплющити очі.

Минув ще якийсь час, перш ніж його вдалося переконати, що їм несподівано пощастило. Тим часом шлюпка вже торкалася кілем піщаного дна бухти.

Щойно випита рятівна вода та нова надія на

порятунок дали Клейтонові змогу сяк-так дістатися мілководдям до берега, тримаючи в руках линву, прив’язану до прови човна.

Біля самого берега він знайшов невелике дерево і прив’язав до нього линву. Був прилив, і він остерігався, що під час відпливу човен знову занесе у відкрите море разом з пасажирами. Перенести Джейн Портер на берег він ще не мав сили, для цього треба було б кілька годин спочити.

Клейтон прив’язав шлюпку і, хитаючись, падаючи й повзучи, рушив до лісу, який, за його спостереженнями, ряснів тропічними фруктами. Маючи певний досвід побуту в джунглях, він швидко зорієнтувався, які з них їстівні, і через годину повернувся з поживою.

Дощ припинився, і сонце так немилосердно припікало, що Джейн Портер наполягла, щоб вони перейшли на берег. Тут вони підживилися Клейтоновими фруктами і, зібравшись на силі, якось долізли до того дерева, до якого був прив’язаний човен. В цілковитій знемозі вони попадали на землю і проспали до вечора.

Вони пробули на березі цілий місяць у відносній безпеці.

Коли чоловіки трохи набралися сил, то збудували на дереві простенький курінь, достатньо високо, щоб він був притулком на випадок, якщо нападуть великі хижаки. Вдень вони збирали фрукти і ставили пастки на дрібних гризунів, вночі лежали у своїй благенькій хатці, дрижачи від страху перед хижими мешканцями джунглів, які перетворювали їм години темряви на суцільну муку.

Спали на оберемках трави. Замість ковдри Джейн Портер вкривалася старим Клейтоновим плащем, тим самим, який був на ньому під час пам’ятної подорожі в ліси Вісконсіну.

З гілок Клейтон сплів тонну загородку, яка ділила їхнє повітряне житло навпіл. Одна половина була для дівчини, інша — для нього й Тюрана. Росіянин відразу виказав усі свої природні риси: егоїзм, нечемність, задерикуватість, боягузтво та хтивість. Клейтоя двічі бився з ним через те, що він непорядно поводив себе з дівчиною. Англієць боявся лишити їх навіть на хвилину. Життя Клейтона і його нареченої перетворилося на суцільний кошмар. Але вони й далі жили надією на порятунок.

Джейн Портер подумки часто поверталася в часи свого попереднього візиту на цей безлюдний берег. Ой, коли б непереможний лісовий бог з тих давноминулих часів був тут!

Тоді їй не страшні були б ані хижі звірі, ані звіроподібний росіянин. Вона мимоволі порівнювала свого жениха з Тарзаном, розуміючи, що Клейтон дуже слабкий захисник. Вона уявляла, як би вчинив Тарзан, поставши перед Тюраном з його лиховісними погрозами. Одного разу, коли Клейтон пішов по воду до струмка, а Тюран брутально почав з нею розмовляти, вона сказала йому про це.

— Щастя ваше, мосьє Тюране, — мовила вона. — що тут немає бідолашного Тарзана, який впав у море з корабля, на якому пливли ви і міс Стронг.

— А ви що, знали цю свиню? — насмішкувато спитав Тюран.

— Так, я його знала, — відповіла вона, — і, схоже, це був єдиний справжній чоловік, якого я будь-коли бачила.

Щось у її голосі змусило росіянина припустити, що вона мала до його ворога якесь глибше, ніж звичайна дружба, почуття. І він порадів можливості ще раз помститися людині, яку вважав за мертву, зганьбити її пам’ять в очах дівчини.

— Він був гірший свині! — крикнув він. — Він був нікчемним боягузом! Щоб урятувати себе від праведного гніву чоловіка тієї жінки, яку він спокусив, він у всьому звинуватив її і поклявся, що це так! Але вийшло не так, як він хотів, і він втік з Франції, щоб уникнути дуелі з чоловіком. Ось чому він їхав до Кейптауна тим самим кораблем, що й я і міс Стронг. Я знаю, що кажу. Жінка, про яку я розповідаю, — моя сестра. Я знаю ще щось, про що нікому ще не казав. Ваш відважний Тарзан сам кинувся в море від нападу панічного страху, після того як я впізнав його і зажадав вранці дуелі: я хотів битися з ним на ножах у моїй каюті.

Джейн Портер засміялася.

— Невже ви думаєте, що людина, яка знає вас і Тарзана, може хоч на мить повірити у такі байки?

— А чому тоді він подорожував під чужим прізвищем? — спитав Тюран.

— Я не вірю вам! — вигукнула вона.

Та одначе в її душі заронилися насінини підозри, бо вона згадала, що Гейзел Стронг називала її лісового бога Джон Колдуел з Лондона.

А лише за дев’ять кілометрів на північ від їхнього вбогого прихисту стояла затишна хатина Тарзана з племені Великих мавп. Але вони не підозрювали, що та хатина поруч, і тому фактично вона була віддалена від них неначе тисячами кілометрів непролазного лісу. А ще далі, вздовж того самого берега, у кількох кілометрах за хатиною жили в саморобних куренях вісімнадцятеро чоловіків — це була решта пасажирів та команда “Леді Еліс”, які припливли сюди на трьох шлюпках, від яких шлюпка Клейтона відстала. Трохи більше ніж через два дні вони дісталися до суходолу — плисти по спокійному морю було добре. Їм не довелося зазнати всіх нещасть корабельної аварії, і по суті ніхто з них поважно не постраждав. Проте вони були пригнічені горем і далі перебували під впливом катастрофи і, крім того, важко пристосовувались до нових умов життя.

Всіх живили надії, що четверту шлюпку підібрав якийсь корабель і невдовзі почнуться ретельні пошуки вздовж усього берега. Оскільки вся зброя й харчі були в шлюпці лорда Тенінгтона, то всі були добре озброєні не лише для самозахисту, а й для полювання на велику здобич.

Єдине, що поважно хвилювало всіх, — це стан здоров’я професора Архімеда К. Портера. Він був цілковито переконаний, що його донька вже на якомусь кораблі, перестав непокоїтися про її долю і присвятив усі сили вирішенню тих абстрактних наукових проблем, які вважав єдиним заняттям, гідним людського розуму. Його свідомість, здавалося, взагалі не сприймала сигналів іззовні.

— Мені ще ніколи не було так важко з професором, — скаржився лордові Тенінгтонові цілковито знесилений Файлендер. — Навіть… як би це сказати… просто нестерпно стало. Ось, наприклад, сьогодні вранці я був змушений лишити його на якісь півгодини, і коли повернувся, то побачив, що він зник. І, Боже мій, де, ви думаєте, він був? У морі, лорде Тенінгтоне, майже за кілометр від берега. Він сидів у шлюпці й гріб так, наче рятував своє життя. Я уявити собі не можу, як він зумів відплисти навіть на таку відстань, тому що у нього було лише одне весло. Він блаженно вимахував ним, і човен весь час кружляв на місці.

Один із матросів зразу підвіз мене до нього в іншому човні, але коли я запропонував професорові негайно повернутися, він страшенно обурився. “Та що ви, містере Файлендере. — сказав він. — Я вам дивуюсь. Самі вчений, а насмілюєтеся чинити перепони розвиткові науки. Останніми ночами я спостерігав деякі астрономічні явища на небі і сформулював принципово нову гіпотезу про туманності, яка зробить переворот у науці. Але мені потрібна одна довідка про теорію Лапласа, яку можна знайти в чудовій монографії з однієї приватної збірки в Нью-Йорку. А ваше втручання лише гальмує справу, тому що я їду по цю брошуру негайно”.

Я з великими труднощами зумів умовити його повернутися на берег, не вдаючись до сили, — закінчив містер Файлендер.

Міс Стронг та її матір трималися відважно, попри постійну напругу, викликану страхом нападу диких звірів. Але вони ставилися з більшим сумнівом, ніж решта, до уявного врятування Джейн, Тюрана й Клейтона.

Есмеральда безугавно ридала і кляла долю, яка розлучила її з “крихіткою”.

Лорда Тенінгтона і тепер ані на мить не полишали його незмінні приязність та веселий настрій. Він і далі залишався люб’язним господарем, який піклувався про зручності та задоволення своїх гостей. Стосовно екіпажу яхти він тримав себе, як суворий, але справедливий командир. І тут, у джунглях, так само, як і на “Леді Еліс”, навіть не виникало питання про те, хто має останнє слово у вирішенні всіх важливих питань у випадках, які вимагають спокійного та компетентного керівництва.

Якби це добре організоване і відносно забезпечене товариство побачило обшарпану й злякану трійцю, яка мешкала за кілька кілометрів на південь, ніхто з них не впізнав би колишніх блискучих пасажирів, які жартували й бавилися на яхті.

Клейтон і Тюран ходили напівголі. Вони порвали свій одяг об чагарник і ліани непролазних джунглів, через які їм довелося продиратися в пошуках їжі. Джейн Портер не брала участі в цих походах, але її одяг також набув жалюгідного стану.

Оскільки робити більше не було чого, Клейтон старанно зберігав шкури всіх тварин, яких вони вбили. Розтягуючи їх на деревах і вичиняючи, він спромігся досить добре їх зберегти. І тепер, коли він побачив, що його одяг невдовзі взагалі нічого не ховатиме, він став майструвати з цих шкур сякий-такий, вживаючи замість ниток міцну траву і жили тварин.

Внаслідок цього вийшла сорочка без рукавів, яка сягала майже колін. Оскільки вона складалася з багатьох дрібних шкірок різних гризунів, то мала вигляд доволі незвичайний і дивний. Якщо додати, що вона бридко тхнула, то неважко буде зрозуміти, що нове Клейтонове вбрання не найліпшим чином доповнювало його гардероб. Але настав час, коли його довелося вдягти задля пристойності. Навіть нещастя їхнього становища не завадило Джейн Портер щиро засміятися, коли вона побачила свого жениха в такому вигляді.

Невдовзі Тюранові також довелося змайструвати собі таке саме вбрання, тож обоє чоловіків, одягнених у шкури, босі і оброслі бородами, скидалися на точні копії двох своїх доісторичних пращурів. А Тюран нагадував їх і своєю поведінкою.

Так вони жили вже два місяці, як раптом їх спіткало перше поважне лихо. Перед цим стався ще один випадок, який ледь не обірвав назавжди страждання двох з них, і до того ж страшним і фатальним чином, як це буває у джунглях.

Тюран, якого саме лихоманило, лежав у курені на дереві.

Клейтон повертався з лісу, куди він ходив у пошуках їжі.

А Джейн вийшла йому назустріч. За Клейтоном назирці йшов лев, уже старий, шолудивий, але хитрий і підступний.

Вже три дні його ненаситне черево жадало м’яса, здобути яке його ослаблим м’язам та притупленим кігтям було не під силу. Останні місяці він їв усе менше, і йому доводилося щоразу далі відходити від звичних місць, щоб знайти легшу здобич. Врешті він здибав найслабшого і найбеззахиснішого зі всіх дітей природи. Нума міг розпочинати обід.

Не підозрюючи, що смерть чигає на нього так близько, Клейтон вийшов з лісу на відкритий простір назустріч Джейн. Він уже підійшов до неї і був на відстані тридцяти метрів від галявини, як дівчина раптом поглянула новз нього, побачила, що трава розійшлася і з неї виринула руда гриваста голова зі злими жовтими очима.

Джейн, скута страхом, не могла вимовити й слова, але її переляканий і уважний погляд і так все пояснив Клейтонові.

Він швидко озирнувся і зрозумів всю безвихідність становища. Лев був за якихось тридцять кроків від них, а вони знаходилися на такій самій відстані від куреня. У Клейтона була лише важка палиця, але, як він сам зрозумів, ця зброя проти лева була так само дійова, як іграшкова рушниця, заряджена корком.

Зголоднілий Нума вже давно знав, що всяке гарчання під час пошуків їжі цілковито марне. Але тут, коли він був так переконаний у своїй здобичі, що вже аж почував у себе під кігтями її ніжне м’ясо, то роззявив свою страшну пащеку і дав вихід стримуваній люті. Повітря затремтіло від довгого оглушливого ревіння.

— Джейн! Тікайте! — вигукнув Клейтон. — Швидше! Тікайте до куреня!

Але її тіло, паралізоване страхом, не слухалося, і вона нерухомо і безмовно, з мертвим виразом обличчя стояла, дивлячись на смерть, яка підкрадалася до них обох.

Тюран почув страшне ревіння й підійшов до виходу з куреня. Коли він побачив, що коїться, то почав стрибати на місці, гукаючи по-російському:

— Тікайте! Тікайте! Інакше я залишуся сам у цьому страшному місці. — І з цими словами він заплакав.

Третій голос на мить відвернув увагу лева, він зупинився і з цікавістю поглянув на дерево. Клейтон довше не міг витримати. Він повернувся спиною до звіра, обхопив голову руками і почав чекати смерті.

Дівчина нажахано подивилася на нього. Чому він нічого не намагається зробити? Якщо йому судилося вмерти, то хіба не краще зустріти смерть хоробро, як чоловікові личить, нехай навіть і з нікчемною палицею? Чи так повів би себе Тарзан з племені Великих мавп? Хіба він не боровся б до останнього? А лев уже присів для стрибка, який зараз мав обірвати їхнє молоде життя. Ще мить — і в їхні тіла вгородяться кігті, а тоді лютий звір розшматує їх своїми жовтими іклами.

Джейн Портер упала на коліна і почала молитися, заплющивши очі.

Тюран, який ослаб від лихоманки, знепритомнів.

Секунди переросли в хвилини, хвилини — в цілу вічність, а звір ніяк не стрибав.

Клейтон майже знепритомнів від того, що страх і страждання тривали так довго. Його коліна підгиналися, ще мить — і він упаде.

Джейн Портер неспроможна була довше чекати й розплющила очі. Що це — чи, бува, не сон?

— Вільяме, — прошепотіла вона, — погляньте.

Клейтон опанував себе і зусиллям волі змусив озирнутися.

У нього вихопився крик подиву. Звір лежав мертвий біля самісіньких його ніг. З його червоно-бурого тіла стримів важкий бойовий спис, вгороджений у спину над правою лопаткою і в самісіньке серце.

Джейн Портер звелася на ноги й похитнулася від слабості. Клейтон швидко повернувся до неї, простягнувши руки, щоб підтримати, притис до себе, поклав її голову собі на плече, ніжно цілуючи в приливі радощів від їхнього порятунку.

Але дівчина м’яко відсторонила його.

— Не треба, Вільяме, — сказала вона. — В ці кілька миттєвостей я пережила тисячоліття. Перед обличчям смерті я зрозуміла, як належить жити. Я б не хотіла змушувати вас страждати, але мушу вам сказати, що не можу далі зносити становища, в якому опинилася завдяки моїй нерозважливій обіцянці і бажанню будь-що додержати її. Тепер я виразно бачу, що керувалася фальшивим почуттям честі. Щойно нережиті миттєвості показали мені, що я буду злочинцем, якщо далі буду обманювати вас і себе. Я не можу бути вашою дружиною, навіть якщо ми повернемося до попереднього життя.

— Джейн, що з вами? — вигукнув Клейтон. — Що ви хочете цим сказати? Як наш дивовижний порятунок міг вплинути на ваше ставлення до мене? Ви зараз зажурені, але завтра опануєте себе.

— Я зараз відвертіша, ніж будь-коли, — відповіла вона. — Те, що оце сталося, нагадало мені, що мене кохав найхоробріший у світі чоловік. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що сама люблю його, і тому відсторонила його. Тепер він помер, і я ніколи не вийду заміж. Принаймні я ніколи б не змогла бути дружиною іншого, менш хороброго чоловіка. Я завжди зневажала б його за відносне боягузтво. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Розумію, — відповів він. нахиливши голову, й почервонів.

А наступного дня з ними сталася біда.

22 СКАРБНИЦЯ ОПАРА
Вже смеркло, коли верховна жриця Ля принесла Тарзанові в оселю мертвих їсти й пити. Вона не взяла із собою світильника і йшла, обмацуючи руками стародавні стіни, доки дійшла до Тарзанової криївки, яку слабко освітлював крізь камінні грати тропічний місяць.

З першими звуками її наближення Тарзан сховався у тінь віддаленого кута, але, коли впізнав дівчину, швидко вийшов їй назустріч.

— Вони просто лютують, — сказала вона. — Ще ніколи не траплялось так, щоб людська жертва тут уникла своєї долі. П’ятдесят чоловіків уже кинулися шукати тебе. Вони обнишпорили весь храм, усі закапелки, крім цього місця.

— Вони що, бояться сюди заходити? — спитав він.

— Це оселя мертвих. Мертві повертаються сюди, щоб віддавати шану богам. Бачиш цей стародавній вівтар? На ньому мерці приносять у жертву живих, якщо знаходять їх тут. Ось чому всі уникають цього місця. Кожен, хто заходить сюди, знає, що мертві негайно схоплять його для жертвоприношення.

— А ти? — спитав він.

— Я верховна жриця — і я єдина захищена від мертвих. Саме я інколи з великими перервами приношу їм людські жертви зі світу, який угорі. Я єдина можу безпечно ввійти туди.

— А чому духи не зачепили мене? — запитав він, удаючи, що вірить у її забобони.

Вона поглянула на нього, іронічно всміхнулася й відповіла:

— Обов’язки верховної жриці — вчити народ і пояснювати волю богів згідно з основами віри, встановленими мудрішими за неї. Але ніде не сказано, що вона повинна в це вірити. Що ближче до таємниць релігії, то менше віруєш, а ніхто не знав таємниць моєї віри краще, ніж я!

— Отже, ти лише тому боїшся допомогти мені втекти, бо остерігаєшся, що живі можуть викрити тебе?

— Авжеж. Мертві вмерли, вони не можуть ані зашкодити, ані допомогти. Тому ми повинні покладатися лише на власні сили і що швидше почнемо діяти, то краще. Нелегко було зараз приспати пильність старих жерців, щоб принести тобі трохи поїсти. Але робити це щодня було б нерозумно. Ходімо подивимося, чи не вдасться трохи пройти вперед, до свободи, бо мені треба буде зараз повертатися нагору.

Вона повела його назад, у льох під вівтарем, і звідти ввійшла в один із коридорів, які тут починалися. Але в який саме, Тарзан не зауважив, бо було темно. Хвилин десять вони йшли звивистим тунелем, доки врешті дійшли до зачинених дверей. Тарзан почув, що його супутниця вставляє ключ у замок. Невдовзі почувся звук залізного прогонича, який вдарився об щось металеве. Двері повернулися на рипучих завісах, і вони ввійшли.

— До завтра ти будеш тут у безпеці, – сказала вона й пішла, замикаючи за собою двері.

Довкола Тарзана панував суцільний морок. Навіть його звиклі до темряви очі не могли нічого розгледіти. Він обережно став просуватися вперед, аж доки його простягнута рука торкнулася стіни, а потім повільно обійшов підземелля по колу.

Схоже, його площа була приблизно сім квадратних метрів. Камінна підлога, стіни складені так само, як і будівлі на поверхні землі з різних завбільшки брил граніту.

Під час свого першого обходу стін Тарзанові здалося, що він відчуває щось таке, чого в приміщенні без вікон бути не може. Тоді він обійшов свою темницю вдруге, обережно рухаючись уздовж самісіньких стін. Ні, він не помилився.

Він зупинився біля стіни, навпроти самого входу, трохи постояв непорушне, потім зробив кілька кроків убік, знову повернувся на попереднє місце і ступив кілька кроків у інший бік. Після цього знову обійшов і обмацав усі стіни, кожен сантиметр. Врешті зупинився перед тією частиною, яка його найбільше зацікавила. Безумовно! Струмінь свіжого повітря проходив у підземелля крізь щілини між брилами саме в цьому місці.

Тарзан обстежив гранітні брили стіни, і врешті-решт його дослідження дали наслідки. Він знайшов камінь, який доволі легко вийняв. Його ширина була біля тридцяти сантиметрів, а грань, обернена досередини, — біля п’ятнадцяти. Людина мавпа вийняла один по одному ще кілька таких самих каменів. Стіна в цьому місці складалася з подібних плит майже правильної форми. Він швидко вийняв понад десяток і простяг руку, щоб обмацати дальший ряд каменів, але. на його подив, далі рука його зустріла порожнечу.

Тарзанові вистачило кількох хвилин, щоб зробити отвір, крізь який можна було пролізти. Просто перед собою він розрізняв, як йому здавалося, якийсь слабенький полиск.

Радше, темрява в цьому місці була не така непроникна. Він обережно порачкував туди. Коли проповз близько десяти метрів, тобто на середню товщу стін фундаменту, то відчув, що підлога раптово скінчилася. Далі намацати він нічого не міг, хоч скільки простягав руку. Дістати ногами дно темної прірви, яка розкрилася перед ним, він також не зміг, хоча і зависав на руках, тримаючись за край підлоги.

Врешті йому спало на думку позирнути вгору. Там над головою він побачив маленький круглий отвір, а у ньому кавалочок зоряного неба. Тарзан провів рукою по стінах, наскільки вистачило його зросту, і зрозумів, що шахта поступово звужується догори. Отже, можливість утечі таким шляхом виключається. Доки він розмірковував про походження та призначення цього дивного конуса з отвором нагорі, над ним раптом з’явився місяць — і темну яму осяяло м’яке, сріблясте світло. Тарзан умить збагнув, що це за споруда, тому що глибоко внизу побачив віддзеркалення місяця у воді. Отже, він дістався до старовинного колодязя. Але для чого він був сполучений з підземеллям, у якому його заховали? Рухаючись по небу над колодязним отвором, місяць нарешті осяяв своїм промінням всю його середину. І Тарзан помітив просто навпроти себе у протилежній стіні інший отвір. Чи немає за ним проходу, який вивів би на волю? Тарзан вирішив негайно його обстежити.

Він швидко повернувся до розібраної стіни, переніс вийняті камені назовні і з цього боку вставив їх назад, на свої місця. Густий шар пилу на камінних брилах переконав його ще раніше, що теперішні господарі стародавньої будівлі впродовж багатьох років цим ходом не користувалися, якщо навіть і знали про його існування.

Заклавши стіну, Тарзан повернувся до колодязя, який завширшки був приблизно метрів сім. Такий стрибок для людини-мавпи був справою легкою, і тому він через кілька секунд уже рухався вузьким тунелем, обережно намацуючи дорогу, щоб, бува, не впасти в такий самий колодязь, як перший.

Метрів через тридцять тунель закінчувався східцями, які вели кудись униз, у цілковиту темряву. Сходи тяглися метрів десять, а далі знову був рівний коридор. Тарзан пішов по ньому і невдовзі опинився перед важкими дерев’яними дверима, зачиненими на великі дерев’яні засувки. Ці двері навели Тарзана на думку, що прохід, яким він ішов, напевне, виводить назовні. Цю думку підтверджували засувки з внутрішнього боку дверей. Хоча, звичайно, була ймовірність того, що за дверима була ще яка-небудь в’язниця.

Засувки вкривав товстий шар пилу. Це свідчило про те. що ходом давно не користувалися. Коли Тарзан став відчиняти важкі двері, їхні велетенські завіси зарипіли, немовби протестуючи проти незвичного порушення їхнього спокою. Тарзан на мить знерухомів і прислухався: чи не пролунають у відповідь якісь інші звуки, які б свідчили, що незвичний шум стривожив мешканців храму. Але тиша нічим не порушувалася, і він переступив поріг.

Витягнувши вперед руки, він ступив у чималу залу. вздовж стіни і на підлозі якої було складено незліченні штабелі металевих зливків дивної форми. Зливки були важкі, і він без сумніву вважав би, що вони золоті, якби не їхня неймовірна кількість. Він подумав про те неймовірне багатство, яке б становили ці десятки тисяч кілограмів металу, якби вони справді були золотом, і вирішив, що це інший, менш коштовний метал.

У протилежному кінці кімнати були ще одні зачинені двері, і знову те, що на них були засувки, відродило в ньому надію, що він віднайшов стародавній забутий вихід назовні.

За цими дверима був коридор, прямий, мов стріла, який, очевидно, пролягав уже не під храмом, а за його межами.

Дізнатися б лише, в якому напрямку він веде. Якщо на захід, то вже не лише храм, а й зовнішні стіни міста повинні були залишитися далеко позаду.

З новою надією він просувався вперед так швидко, як дозволяла обережність. І нарешті через півгодини побачив перед собою сходи, які вели нагору. Нижчі були з цементу, але згодом його босі ноги відчули переміну — цемент поступився гранітові. Тарзан провів по них руками і переконався, що тепер сходи було видовбано просто в скелі. Ніде не було щілини, яка свідчила б, що їх складено з окремих плит.

Метрів тридцять сходи закручувалися спіраллю, і врешті після того, як вони раптово повернули, Тарзан опинився у вузькій ущелині між двома скелями. Над ними сяяли зірки, а сходи перетворювалися на круту гірську стежку. Тарзан швидко видерся на величезний камінь.

За півтора кілометра від нього стояли руїни міста Опар, його бані й башти освітлювало м’яке сяйво тропічного місяця. Під його світлом Тарзан роздивився зливок, який приніс із собою. Потім підняв голову і втулив погляд у стародавні рештки зруйнованої величі.

— Опар! — мовив він. — Опар, чарівне місто вимерлого і забутого минулого. Місто красунь і потвор. Місто жахів і смерті. Але й місто нечуваного багатства!

Зливок був зі щирого золота.

Скеля, на верхівці якої стояв Тарзан, височіла далеко посеред рівнини, між містом і далекими горами, які він напередодні перейшов зі своїми вояками. Спускатися її крутосхилом було досить важко і небезпечно, навіть для Тарзана. Та одначе він врешті опинився внизу і ступив на м’яку землю долини. Тоді, не озираючись на Опар. повернувся обличчям до гір і підтюпцем побіг уздовж долини.

Вже світало, коли він досягнув плоскогір’я на його західному кінці. Далеко внизу він помітив струмінь диму, який підіймався з лісу біля підніжжя гір.

— Люди! — прошепотів він. — Шукати мене вирушило п’ятдесят чоловіків. Невже це вони?

Він швидко спустився з гори і побіг вузьким яром до лісу.

Він дійшов до галявини, яка була метрів за триста від того місця, звідки здіймалася тонка блакитна цівка диму, видерся на дерево і далі рухався по гілках дуже обережно, аж врешті побачив під собою нашвидку зроблену “бому”. У ній півсотні його чорношкірих вазирі сиділи навпочіпки довкола малесеньких вогнищ.

Він звернувся до них їхньою мовою:

— Встаньте, діти мої, і вітайте свого вождя!

Не знаючи, чи тікати, чи лишатись на місці, вояки підхопилися з криками подиву й страху. Тоді Тарзан зістрибнув з гілки, на якій сидів, просто в середину натовпу. Коли чорношкірі врешті переконалися, що перед ними їхній цар, справжній, а не його дух, то їхня радість не мала меж.

— Ми виявилися боягузами, о Вазирі! — вигукнув Бузулі. — Ми втекли і кинули тебе напризволяще. Але коли наш переляк минув, ми поклялися повернутися, щоб урятувати тебе або принаймні помститися твоїм убивцям. Ми щойно знову зібралися перейти гору й долину, щоб дістатися у страшне місто.

— Діти мої, чи ви не бачили, як п’ятдесят бридких людей пройшло з гори у ліс? — запитав Тарзан.

— Бачили, Вазирі, – відповів Бузулі. — Вони пройшли повз нас вчора надвечір, саме тоді, коли ми збиралися вертатися по тебе. Але вони зовсім не вміють ходити в лісі. Ми за два кілометри чули, як вони йдуть, а що ми були зайняті важливішими справами, то відійшли в глиб лісу і дали їм пройти. Вони йшли швидко, дибаючи на коротких ногах, а деякі з них подеколи бігли навкарачках, як горили. Так, Вазирі, вони справді страшні люди.

Тарзан розповів вазирі про свої пригоди та про жовтий метал, який знайшов, і запропонував уночі повернутися в Опар і взяти зі скарбниці, скільки можна підняти. Вояки не вагаючись погодилися йти з ним. Отже, щойно над пустельною долиною Опара запанував присмерк, весь загін, легко торкаючись сухої і твердої землі, побіг до велетенського каменя, який височів на скелі перед містом.

Хоч як важко було спускатися крутосхилом, проте невдовзі Тарзан зрозумів, що ще важче, ба майже неможливо буде змусити чорношкірих піднятися на цю гору. Одначе, доклавши неймовірних зусиль, Тарзан зробив і це. Він сполучив десять списів один до одного, прив’язав кінець цього незвичайного ланцюга до свого пояса і виліз на вершину.

Потім він по одному втягнув своїх чорношкірих, і так весь загін виліз на гору. Тарзан негайно повів вояків у скарбницю і наказав кожному взяти два зливки, вага яких складала близько тридцяти кілограмів.

Опівночі загін, був уже біля підніжжя велетенського каменя, але дістатися до гір їм вдалося не раніше полудня, оскільки важкий вантаж утруднював їхній рух. Зворотний шлях додому також був повільний, тому що горді вояки не звикли носити вантажі. Одначе вони слухняно несли вантаж, — через тридцять днів загін досяг рідної землі.

Від кордонів Тарзан, замість того щоб вирушити на північний захід у напрямку селища, повів свій загін майже просто на захід. Потім на ранок тридцять третього дня він наказав їм залишити табір і йти додому, лишаючи золото там, де вони його склали напередодні ввечері.

— А ти, Вазирі? — спитали вони.

— Я пробуду тут ще кілька днів, діти мої, – сказав він, — а ви покваптеся до ваших жінок та дітей.

Після того як вазирі пішли, Тарзан узяв два злитки, вистрибнув на дерево і швидко побіг гілками. Внизу під деревами були непролазні чагарникові хащі і густа трава, але метрів через сімдесят це закінчилося і перед Тарзаном з’явила ся кругла галявина, краї якої наче охороняли велетенські дерева. Посеред цього природного амфітеатру височів невеликий плаский пагорб із втоптаної землі.

Вже сотні разів Тарзан відвідував це усамітнене місце, так обплутане чагарником та ліанами, що навіть леопард Шіта не міг протиснутися тут своїм гнучким тілом. Сам Тантор, незважаючи на свою велетенську силу, не в змозі був розтоптати перепону, яка охороняла місце ради Великих мавп від усіх інших мешканців джунглів, окрім найбезневинніших.

П’ятдесят разів Тарзан пробирався туди й назад, доки переніс усі зливки на галявину. Потім дістав із дупла старого, розбитого блискавкою дерева ту саму лопату, якою він колись викопав скриню професора Архімеда К. Портера.

Цією лопатою він викопав довгий рівчак, у якому сховав скарб, що його принесли вояки із забутої скарбниці міста Опар.

Цю ніч він перебув на галявині, а наступного ранку вдосвіта вирушив подивитися на хатину, перш ніж повернутися до вазирі. Він побачив, що там усе так, як і раніше, й вирушив у джунглі на полювання, сподіваючись принести здобич на галявину, щоб спокійно поїсти і добре виспатись.

Він довго ходив і нарешті пройшов кілометрів десять на південь від своєї хатини.

Він дійшов до берега чималої річки, що впадала в море, і пішов проти її течії. Не встиг він пройти й півкілометра, як його нюх відчув той особливий запах, який непокоїть усіх мешканців джунглів, — залах людини.

Вітер віяв з океану, і через це Тарзан знав, що власники запаху були на захід від нього. Крім людської присутності, Тарзан відчув також присутність Нуми. Людина і лев! “Треба поспішити, — подумав Тарзан, який упізнав запах білих. — Нума, певно, вийшов на полювання”.

Він пройшов по гілках дерев до галявини і побачив вкляклу жінку, яка молилася, а перед нею якогось чоловіка, дикого і первісного на вигляд, який затулив обличчя руками. Позаду чоловіка був старий шолудивий лев, що повільно йшов до легкої здобичі. Обличчя чоловік закривав, а жінка схилила голову, тому він не міг роздивитися рис їхніх облич.

Нума вже приготувався до стрибка. Не можна було гаяти ані хвилини. Ніколи було навіть зняти з плеча лук і покласти на тятиву смертоносну, отруєну стрілу, яка б уп’ялася в жовту шкіру. Заколоти звіра ножем також було неможливо, бо Тарзан стояв надто далеко від нього. Надія була лише одна, єдина можливість — і дії Тарзана були блискавичні.

Засмагла рука підвелася — великий спис на мить завмер над плечем велетня, — потім могутня рука випросталася, смертоносна зброя пролетіла крізь листя і пробила серце лева, який уже стрибнув. Без звуку той упав мертвий біля самих ніг своїх сподіваних жертв.

Близько хвилини чоловік і жінка стояли нерухомо. Потім жінка розплющила очі і з подивом побачила позаду свого товариша тіло вбитого звіра. Вона підвела голову. Побачивши це прекрасне обличчя, Тарзан закляк. Невже він збожеволів? Невже це жінка, яку він так палко кохав? Так, у цьому не могло бути жодного сумніву.

Потім жінка підвелася, а чоловік підійшов і поцілував її.

Раптом червона пелена заслала Тарзанові погляд, йому захотілося вбивати. На засмаглій шкірі чола багряною плямою виступив старий шрам.

Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.

На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.

Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.

Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.

23 П’ЯТДЕСЯТ ПОТВОРНИХ ЛЮДЕЙ
Джейн Портер та Вільям Сесіль Клейтон довго стояли і мовчки дивилися на тіло звіра, здобиччю якого вони ледь не стали.

Молода дівчина першою порушила мовчання, яке запанувало після того, як вона все сказала.

— Хто б це міг бути? — прошепотіла вона.

— Бог його знає! — відповів Клейтон.

— Якщо це друг, то чому він не з’являється? — казала далі Джейн. — Мені здається, його слід покликати, щоб подякувати.

Клейтон машинально виконав її прохання, але відповіді не було.

Джейн Портер здригнулася.

— Дикі джунглі, – прошепотіла вона. — Страшні джунглі. Тут навіть дружелюбність страшна.

— Вернімось в курінь, — сказав Клейтон, — вам там буде безпечніше. Адже я не можу захистити вас. — гірко додав він.

— Не кажіть цього, Вільяме, — похопилася вона, бо й сама страждала від усвідомлення образи, якої завдали її слова Клейтонові. — Ви зробили усе, що могли. Ви завжди діяли шляхетно, самовіддано й хоробро. Ви не винні в тому, що ви не надлюдина. Я знаю лише одну людину, яка могла б зробити більше за вас. Хвилювання після пережитого страху завадило мені підшукати потрібні слова. Але я зовсім не хотіла образити вас. Я лише хочу, щоб ми обоє вповні усвідомили, що я не можу бути вашою дружиною, такий шлюб був би злочином.

— Схоже, я зрозумів вас, — відповів він. — Не будемо про це більше говорити. Принаймні доти, доки повернемося до колишніх умов життя.

Наступного дня Тюранові стало гірше. Він майже безперестанку марив. Йому нічим не можна було допомогти. Втім, Клейтонові не дуже і хотілося щось робити. Через дівчину він остерігався росіянина і в глибині душі сподівався, що той помре. Думка про те, що коли з ним щось трапиться, то Джейн цілком залежатиме від цієї тварини, непокоїла його більше, ніж думка про неминучу загибель, яка її чекає, якщо вона лишиться сама поблизу цього жорстокого лісу.

Англієць вийняв важкого списа з тіла лева, і коли вранці вирушив на полювання, то почував себе впевненіше, ніж будь-коли від часу своєї появи на пустельному березі. Тепер він міг відійти від куреня далі.

Щоб не слухати безладної, божевільної маячні росіянина, Джейн спустилася додолу до підніжжя дерева — далі відходити вона не зважувалась. Вона сіла на землі, поблизу грубо збитої драбини, яку Клейтон змайстрував для неї, і стала дивитися на море, не гублячи надії, що вдалині з’явиться якийсь корабель.

Вона сиділа спиною до лісу і тому не могла бачити, як заворушилася трава і в ній з’явилося обличчя дикуна. Маленькі червонясті близько посаджені очиці уважно оглядали її і водночас зиркали на берег і довкола, переконуючись, чи немає поблизу ще когось.

Невдовзі з’явилася друга голова, за нею — третя, потім четверта… Хворий у курені щось мовив у маячні, і голови зникли так само раптово й нечутно, як і з’явилися. Одначе коли люди помітили, що дівчина не звертає уваги на безперервний стогін угорі, вони знову визирнули.

Одна по одній з лісу вийшли потворні постаті і, скрадаючись, поповзли до жінки, яка нічого не підозрювала. Врешті легке шурхотіння трави привернуло її увагу. Вона озирнулася і схопилася на ноги, скрикнувши з переляку, коли побачила їх. Дикуни кинулися вперед і оточили її. Один схопив її своїми довгими мавпячими лапами, притиснув до себе і поніс до лісу, затиснувши рота брудною долонею, щоб приглушити крики. Джейн не змогла витримати цього нового удару долі. Її нерви, ослаблі від всіх нещасть, які вона пережила останніми тижнями, не витримали, і вона знепритомніла.

Опритомніла вона вже в гущавині пралісу. Настала ніч. Серед маленької галявини яскраво палало велике вогнище. Довкола нього сиділо п’ятдесят потворних чоловіків. Їхні голови й обличчя були вкриті скуйовдженим волоссям, довгі руки звисали з колін коротких і кривих ніг. Вони жерли якусь брудну їжу, мов тварини. Скраю вогнища у баняку щось варилося, і один з дикунів час від часу витягував звідти загостреною паличкою великі шматки м’яса.

Коли вони помітили, що полонянка опритомніла, один з них схопив брудною рукою шматок бридкого варива й кинув їй. Шматок підкотився до неї, але вона лише заплющила очі, щоб нудота, викликана його виглядом, минула.

Багато днів вони йшли густим лісом. Стомлена, зі збитими до крові ногами, молода дівчина ледь пленталася цілий день, спекотний і обтяжливий, і тоді її тягли й підштовхували.

Взуття їй довелося викинути задовго до кінця дороги, тому що воно зовсім зносилося. Одяг перетворився на лахміття, і крізь це шмаття просвічувала її колись біла, ніжна шкіра.

Але тепер її тіло було вкрите саднами й ранами від колючих чагарників і кущів, крізь які її тягнули.

Останні два дні подорожі довели її до такого стану, що зранені й скривавлені ноги відмовили їй. Незважаючи на удари й лайки, вона вже не могла підвестися. Організм вичерпав себе, і дівчина не могла навіть стати на коліна.

Коли люди-звірі оточили Джейн, штовхаючи її палицями, погрозливо белькотали, копали і били кулаками, вона спромоглася лише лягти із заплющеними очима, благаючи Бога про швидку смерть.

Джейн знала, що лише вона могла позбавити її подальших страждань. Але й цього разу смерть проминула її. Викрадачі зрозуміли, що їхня бранка справді не може сама рухатися, взяли її на руки і несли до кінця шляху.

Одного разу надвечір вони з’явилися під мурами величного міста. Але Джейн була така слабка й хвора, що не виявила жодної зацікавленості. Хоч би куди її принесли, кінець серед цих напівтварин міг бути лише один.

Викрадачі проминули два високі зовнішні мури і нарешті увійшли в місто. Джейн занесли до напівзруйнованої будівлі.

Тут її оточили сотні істот, подібних до її викрадачів. Серед них були також і жінки, не такі потворні. Коли молода дівчина побачила їх, то в її душі зажевріла слабка надія, яка трохи поменшила її страждання. Але вона тривала недовго, бо жінки не виявили ніяких ознак співчуття. Втім. вони й не ображали її.

Після того як мешканці будівлі досхочу надивилися на неї, Джейн віднесли в темний льох і тут лишили на голій підлозі з двома металевими чашами. В одній була вода, в другій — їжа.

Тиждень вона бачила лише жінок, які приносили їй воду та їжу. Сили поступово поверталися до неї. Невдовзі вона буде придатна для принесення в жертву світлоносному богові. На щастя, Джейн не знала, що її чекає.

Після того як Тарзан, годованець Великих мавп, кинув списа, який урятував Джейн Портер і Клейтона від кігтів Нуми, він з важким сердем повільно продирався джунглями.

Недавня подія знову роз’ятрила його душевну рану.

Він був радий, що його рука зупинилася вчасно і не скоїла того, до чого його спонукувала ревність у першу мить. Ще дрібка часу — і Клейтон упав би мертвий. Коротка мить пройшла між тим, як він упізнав дівчину та її супутника і розслабив напружені для пострілу м’язи — пострілу, який прошив би отруєною стрілою серце англійця. І в цю мить Тарзан знову піддався миттєвому несвідомому імпульсові колишнього тваринного життя.

Він побачив жадану жінку, свою подругу, в обіймах іншого. Згідно жорстоких законів джунглів, якими він керувався в попередні часи, йому залишалося тільки одне. Але природна лицарська м’якість вчасно приглушила полум’я пристрасті. Він був нескінченно радий, що опанував себе раніше, ніж його рука пустила гостру стрілу.

Думка про повернення до вазирі стала для нього неприємною. Він не хотів більше бачити людей. Краще деякий час походити джунглями на самоті, доки вщухне страждання.

Як тварина, він волів би страждати сам і мовчки.

Ніч він перебув на мавпячій галявині і звідти упродовж кількох днів виходив на полювання, повертаючись, коли сутеніло. На третій день він повернувся рано — невдовзі по обіді. Не встиг лягти на м’яку траву круглої галявини, як почув далеко на півдні знайомий звук. Лісом пробиралася зграя Великих мавп. Він став прислухатися. Так. вони рухаються сюди.

Тарзан ліниво підвівся і потягнувся. Його гострий слух вловлював кожен рух юрби, що наближалася. Вони йшли з боку вітру, і невдовзі він почув своєрідний запах. Втім, він і не потребував додаткових доказів своєї здогадки.

Коли мавпи наблизилися до галявини, Тарзан побіг на її протилежний бік і зник серед гілок. Там він причаївся, щоб краще роздивитися тих, хто мав прийти. Чекати довелося недовго.

На протилежному боці галявини серед низьких гілок з’явилася сувора смугаста морда. Маленькі жорстокі очі швидко оглянули галявину. Потім їх власник озирнувся і щось швидко залопотів друзям ззаду. Тарзан навіть розчув слова.

Розвідник повідомляв решті племені, що все гаразд і можна безпечно виходити на галявину.

Вожак першим легко зістрибнув на м’який зелений килим, а його приклад наслідували одне по одному близько сотні людиноподібних. Тут були і величезні старі мавпи, і кілька молодих. Були тут і немовлята, які міцно тримали своїх диких матерів за волохаті шиї.

Тарзан упізнав багатьох з мавп. Це було те саме плем’я, до якого він потрапив, коли ще був немовлям. Багато хто з дорослих мавп виріс разом з ним. Він бавився і пустував з ними в цьому самому лісі під час їхнього короткого дитинства. Його цікавило, чи вони його впізнають. Адже у деяких мавп пам’ять коротка, і два роки могли здатися їм вічністю.

З розмови, яку він підслухав, Тарзан дізнався, що мавпи зібралися для виборів нового вождя, їхній попередній зірвався разом з гілкою, яка зламалася, і впав тридцятиметрової висоти, що й спричинило його передчасну смерть.

Тарзан поповз уперед по гілці, аж доки його стало видно.

Гостроока самка перша зауважила його. Вона повідомила інших гортанним звуком. Кілька величезних самців підвелися, щоб краще роздивитися зайду, і, вишкірившись, наблизилися і напнулися, зловісне й глухо бурмочучи.

— Карнате, я — Тарзан, годованець Великих мавп, — сказав Тарзан своєю колишньою мовою. — Ти пам’ятаєш мене? Ми разом дражнили Нуму, коли були маленькі, кидали в нього з недосяжних гілок паличками та горіхами.

Звір, до якого він звернувся, зупинився, і його тупий погляд сповнився подивом.

— А ти, Магоре, — вів далі Тарзан, звертаючись до іншого, — хіба ти не пам’ятаєш попереднього вождя, того, ш, о вбив могутнього Керчака? Поглянь на мене! Адже це я, Тарзан, — великий мисливець, непереможний у бійці, той, якого ви всі знали багато років.

Всі мавпи підійшли ближче, але у їхніх діях було більше цікавості, ніж погроз.

Вони почали бурмотіти, радячись між собою.

— З чим ти зараз прийшов до нас? — спитав Карпат.

— Тільки з миром, — відповів Тарзан.

Мавпи знову почали радитися. Врешті Карпат знову заговорив:

— В такому разі

приходь з миром, Тарзане, годованцю Великих мавп, — сказав він.

І Тарзан, годованець Великих мавп, легко скочив на землю, в саму середину дикої й потворної горби. Він завершив еволюційний цикл і знову став звіром серед звірів.

Його не вітали так, як би це зробили люди, що це бачились два роки. Більшість мавп повернулися до своїх дрібних справ, які урвала поява Тарзана, і звертали на нього уваги не більше, ніж якби він узагалі не розлучався з племенем.

Кілька молодих самців, надто юних, щоб пам’ятати його, підійшли до нього на чотирьох і обнюхали. Один вишкірився і погрозливо загарчав — він хотів відразу поставити Тарзана на місце.

Якби Тарзан з гарчанням відступив, то молодий самець, найімовірніше, задовольнився б цим. Але в такому разі Тарзанові довелося б назавжди зайняти в мавпячій ієрархії місце нижче, ніж мав той самець, що змусив його відступити.

Тому Тарзан повівся інакше. Він схопив молодого самця своєю дужою рукою, розмахнувся і кинув його на траву. Той беркицьнувсь, але зразу підхопився й кинувся на Тарзана, заміряючись битися кулаками й зубами. Та не встигли супротивники зійтися, як Тарзанові руки стиснули мавпі горло.

Невдовзі молодий самець перестав пручатися і лежав тихо. Тоді Тарзан відпустив його і підвівся. Він не хотів убивати, а лише дати прочухана молодому самцю й переконати і його, і решту, хто спостерігав за бійкою, що Тарзан усе ще залишився володарем.

Урок пішов на користь. Молоді мавпочки перестали чіплятися до нього і почали поводитися так, як належить вихованій молоді перед старшими, а дорослі самці не намагалися зазіхати на права зайди. Самки, що мали дитинчат, ще деякий час ставилися до нього з підозрою і кидалися на нього з диким гарчанням, якщо він мав необережність підійти надто близько. Але в таких випадках Тарзан завбачливо відходив — таким був мавпячий звичай. Лише оскаженілі самці лізуть у бійку з матерями. Втім, самки також невдовзі звикли до людини.

Тарзан ходив з мавпами на полювання, як колись, і скоро тварини помітили, що їхній новий товариш завдяки розвинутішій свідомості завжди знаходить місця, багаті на їжу, і його меткий аркан приносить їм таку смачну дичину, яку вони навряд чи коли досі куштували. Вони знову стали слухатися його, як у давніші часи, коли він був їхнім вождем.

Врешті-решт вони знову обрали його ватажком, перед тим як залишити галявину й вирушити в подальші мандри.

Тарзан був цілком задоволений зі свого способу життя.

Щасливим він себе не почував — це було неможливо, — але принаймні перебував далеко від усього, що нагадувало про колишні страждання. Він уже давно зрікся намірів повернутися до цивілізації, а тепер вирішив залишити і своїх чорних друзів вазирі. Він зрікся людей назавжди. Він почав життя мавпою — мавпою і помре.

Проте він не міг позбутися думок, що жінка, яку він любить, у кількох днях дороги від тих теренів, по яких ходило його плем’я. І не міг позбутися вічного страху за неї. Поруч немає надійного захисника — він переконався в цьому за ту коротку мить, коли йому довелося бути свідком безсилля Клейтона. Що більше Тарзан думав про це, то більше його мучили докори сумління.

До того дійшло, що він сам себе зненавидів за те, що через власні переживання й ревнощі позбавив Джейн Портер надійної охорони. Чим далі, тим більше його пригнічувала ця думка, і він уже зовсім був зважився повернутися на берег моря, до Джейн і Клейтона, щоб охороняти їх від усіх небезпек. Аж раптом надійшла звістка, яка суціль змінила його наміри і погнала чимшвидше на схід, незважаючи ні на що, навіть на можливе каліцтво чи смерть.

Ще перед тим, як Тарзан повернувся до мавп, один з молодих самців, який не знайшов собі самки з власного племені, рушив, як водиться, у праліс, мов давній рицар, щоб знайти собі подругу в якомусь сусідньому племені.

Він щойно повернувся разом зі своєю дамою серця і почав розповідати про свої пригоди, доки він ще пам’ятав їх. Поміж тим він сказав, що бачив велику зграю незвичайних мавп.

— Усі були волохаті самці, крім одної мавпи. Це була самка, а шкіру мала ще білішу, ніж у нього, — і він показав великим пальцем на Тарзана.

Увага Тарзана враз загострилася. Він почав сипати запитаннями так швидко, що нетямущий мавпич ледве встигав відповідати.

— Самці були маленькі, кривоногі?

— Так.

— Стегна їхні були загорнуті в шкури Нуми та Шіти і вони мали палиці й ножі?

— Так, мали.

— А на руках і ногах багато жовтих кілець?

— Так.

— Самка була дуже маленька, худенька і зовсім біла?

— Так.

— Вона належала до племені чи була полонянкою?

— Її тягли, іноді за руку, іноді за довге волосся на голові. Її весь час били й копали. Ой, як смішно було дивитися!

— Господи, — прошепотів Тарзан. — Де ти їх зустрів і куди вони йшли?

— Вони були там, біля другої води, — і мавпич показав на південь. — Коли вони пройшли повз мене, то йшли на схід, біля краю води.

— Коли це було?

— Півмісяця тому.

Не кажучи більше ні слова, Тарзан стрибнув на дерево і гілками помчав на схід, до загубленого міста Опара.

24 ЯК ТАРЗАН ПОВЕРНУВСЯ ДО ОПАРА
Коли Клейтон повернувся до куреня й помітив, що Джейн Портер немає, то мало не втратив розуму від жаху й горя.

Він застав Тюрана цілком в порядку, тому що напад лихоманки минув так раптово, як це завжди буває з цією хворобою. Росіянин, слабкий і знесилений, і далі лежав на своєму оберемкові трави в курені.

Коли Клейтон почав розпитувати його про дівчину, той здивувався, що вона зникла.

— Нічого підозрілого я не чув, — сказав він. — Щоправда, я довго був непритомний.

Якби не виразна слабкість хворого, то Клейтон запідозрив би у зникненні Джейн його. Але він добре бачив, що Тюран не мав сили навіть злізти з дерева без сторонньої допомоги.

В такому стані він нічого не зміг би зробити молодій дівчині та й не зумів би вилізти по драбині назад.

До пізньої ночі англієць ходив лісом, шукаючи зниклу Джейн або принаймні якісь сліди викрадача. Проте, хоч ватага з п’ятдесяти чоловік, що не вміють ходити лісом, лишила сліди, які міг би прочитані найдурнішим із мешканців джунглів так само, як англієць дороговкази міських вулиць, Клейтон весь час натикався на них, не помічаючи, що тут пройшла юрба.

Ходячи джунглями, Клейтон увесь час голосно гукав Джейн, чим звернув на себе увагу лева Нума. На щастя, Клейтон вчасно помітив темне тіло, яке пробиралося крізь зарості, і встиг вилізти на дерево раніше, ніж звір наблизився. Цей випадок змусив його припинити пошуки протягом решти дня, бо лев походжав під деревом, аж доки стемніло.

Навіть коли звір пішов, Клейтон не насмілився спуститися в темний ліс і пробув тривожну ніч на дереві. Наступного ранку він повернувся на морський берег, втративши всяку надію на врятування Джейн.

До Тюрана швидко почали вертатися сили. Він увесь час лежав у курені, доки Клейтон ходив по їжу, і через тиждень зовсім зміцнів. Чоловіки спілкувалися, обмінюючись лише найнеобхіднішими словами. Клейтон поселився в тій частині їхнього житла, де мешкала Джейн Портер, і бачив росіянина, лише коли приносив йому їсти й пити або коли допомагав йому просто з почуття людяності.

Але коли Тюран одужав настільки, що міг уже спускатися з дерева і ходити на пошуки їжі, Клейтон сам захворів на пропасницю. Він багато днів пролежав, марячи і дуже страждаючи, але росіянин жодного разу не підійшов до нього. Їсти хворий не міг зовсім, але невимовне страждав від спраги.

У періоди просвітлення, коли притомність поверталася до нього, він з труднощами діставався раз на день до струмка і набирав води в невелику бляшанку, знайдену в човні.

В ці хвилини Тюран спостерігав за ним із зловтішним задоволенням. Схоже, він насолоджувався виглядом страждань людини, яка нещодавно доглядала його під час такої самої хвороби.

Врешті Клейтон настільки ослаб, що вже не міг виходити з куреня. Цілий день він страждав від спраги, не прохаючи росіянина про допомогу. Але врешті не витримав і попросив Тюрана принести йому води.

Росіянин підійшов до входу у Клейтонову половину, тримаючи в руках миску з водою.

На його обличчі грала зловтішна усмішка.

— Маєте воду, — сказав він. — Але спершу я вам хочу нагадати, що ви оббрехали мене перед Джейн. Що ви тримали її винятково для себе і не хотіли зі мною поділитися…

Клейтон урвав його.

— Замовкніть! Ви страшенний хам, якщо наважуєтеся ганьбити чесне ім’я жінки, яку ми вважаємо мертвою. Господи! Який я був дурний, що врятував вас, — ви не маєте права жити навіть у цій триклятій країні!

— Ось ваша вода, — сказав росіянин, — а ось те, чого ви заслужили! — І з цими словами він підніс миску до рота, випив частину води, а решту вихлюпнув.

Потім повернувся і вийшов.

Клейтон відвернувся до стіни, затулив обличчя руками і віддався на ласку долі.

Наступного дня Тюран вирішив піти вздовж берега на північ, бо знав, що таким чином він урешті-решт дістанеться до цивілізованих людей. Принаймні краще було йти, ніж залишатися на місці, де маячня англійця починала діяти йому на нерви.

Тому він украв у Клейтона спис і вирушив у дорогу. Він би вбив хворого, якби не подумав, що цим самим полегшить його страждання.

Того самого дня він натрапив на маленьку хатинку на березі моря, і в його душі знову зажевріла надія, коли він побачив це свідчення близькості цивілізованого життя. Він вважав, що неподалік повинне бути селище. Якби він знав, чия це хатина і що її власник зараз у кількох кілометрах від неї, то тікав би від неї, як від чуми. Але Тюран і не підозрював про це і тому пробув кілька днів у хатині, насолоджуючись безпекою й відносними зручностями. Після цього він пішов далі.

Тим часом у таборі лорда Тенінгтона готувалися будувати надійні житла. Крім того, вони збиралися послати на північ кілька чоловік по допомогу.

Минали дні, а сподіваний порятунок не приходив. Надія, що Джейн Портер, Клейтона й Тюрана підібрав якийсь корабель, поступово згасала. Ніхто більше не говорив про це з професором Портером. А він був так захоплений своїми науковими дослідженнями, що зовсім не усвідомлював, скільки часу збігло від дня розлуки.

Іноді він кидав репліку про те, що до берега ось-ось пристане корабель і тоді всі вони знову будуть разом. Іноді він плутав корабель і потяг, висловлюючи думку, що, можливо, його затримують снігові замети.

— Якби я не встиг так добре запізнатися з любим дідусем, — зауважив Тенінгтон міс Стронг, — я б подумав, що він… розумієте… не зовсім в собі.

— Це було б смішно, якби не було так сумно! — вигукнула дівчина. — Я знаю його з дитинства і знаю, що він обожнює Джейн. Решта, напевне, вважають, що він ставиться до її долі цілком байдуже. Але по суті він просто такий далекий від реального життя і від думки про таке реальне явище, як смерть, що повірить у смерть доньки лише тоді, коли матиме беззаперечні докази.

— Вгадайте: що він учора утнув? — правив далі Тенінгтон. — Я саме повертався з полювання і зустрів його. Він ішов звіриною стежкою, якою я йшов назад у табір. Він заклав руки за спину, під поли довгого чорного сурдута, циліндр низько насаджений на очі, погляд втуплений кудись униз. Він дуже поспішав… на смерть, якби я його вчасно не зупинив. “Куди це ви летите, професоре?” — спитав я. “Поспішаю до міста, лорде Тенінгтоне, — каже він цілком поважно. — Хочу поскаржитися начальнику пошти, що листи приходять сюди дуже невчасно. Уявіть собі, я вже кілька тижнів не отримую листів. Десь повинен бути лист від Джейн до мене. Про це треба негайно повідомити у Вашінгтон”.

І повірте, міс Стронг, — вів далі Тенінгтон, — мені коштувало багатьох зусиль переконати його, що тут немає не лише пошти, а й міста, і пояснити йому, що ми взагалі на іншому, ніж Вашінгтон, материку і навіть в іншій півкулі.

Коли він нарешті все це усвідомив і почав непокоїтися про доньку, то, схоже, вперше зрозумів увесь трагізм нашого становища. І у нього вперше з’явився сумнів, що Джейн врятувалася.

— Мені дуже важко про це думати, — сказала дівчина, — але я ніяк не можу позбутися думки про долю наших товаришів.

— Сподіватимемося, що все закінчиться добре, — відповів Тенінгтон. — Ви перша були взірцем ніжності. Вам важче, ніж решті, бо ви втратили близьку вам людину.

— Так, — відповіла вона, — я любила Джейн, як рідну сестру.

Тенінгтон приховав своє здивування. Він хотів сказати зовсім інше. Від часу загибелі “Леді Еліс” він часто спілкувався з чарівною мешканкою Меріленду. І останніми днями почав непокоїтися, що його власне почуття до неї позбавить його душевного спокою. Адже він не забув таємниці, яку довірив йому Тюран: міс Стронг — його наречена. Чи не злукавив Тюран? З боку дівчини він не бачив виявів почуття сильнішого, ніж звичайна приязнь.

— А якщо вони загинули, то смерть Тюрана мусить бути для вас великим горем? — ризикнув він запитати.

Гейзел зиркнула на нього.

— Тюран став моїм другом, — сказала вона. — Він мені дуже подобався, хоча ми познайомилися нещодавно.

— Отже, ви не були його нареченою? — прожогом спитав він.

— Господи, звісно, що ні! — вигукнула вона. — Він подобався мені зовсім не в цьому розумінні.

Лордові Тенінгтонові захотілося щось сказати Гейзел Стронг і зробити це негайно. Але слова якось застрягли у нього в горлі. Він двічі починав речення, прокашлявся, почервонів… і врешті висловив сподівання, що до початку дощового сезону будівництво хатин закінчиться.

Втім, він, сам того не підозрюючи, дав дівчині зрозуміти саме те, що він хотів сказати. Після цієї розмови вона була щасливіша, ніж будь-коли, доти.

Саме в цю хвилину їхню розмову урвала поява якоїсь дивної страшної істоти, що вийшла з лісу на південній околиці табору. Тенінгтоц і молода дівчина побачили її водночас.

Англієць схопився за револьвер, але, коли півгола бородата істота вигукнула своє ім’я, він опустив руку і пішов до неї назустріч.

Ніхто не впізнав би в брудній, схудлій людині, одягненій лише в безрукавку з маленьких шкурок, того блискучого, бездоганно вдягненого Тюрана, якого останнього разу всі бачили на палубі “Леді Еліс”.

Перш ніж повідомити про його прибуття своїх товаришів, Тенінгтон і міс Стронг спитали його про долю решти.

— Всі загинули, — відповів Тюран. — Матроси померли раніше, ніж ми досягли берега. Міс Портер викрав і забрав з собою якийсь дикий звір, коли я лежав і марив від пропасниці. Клейтон хворів і помер кілька днів тому. І подумати лише, що увесь цей час нас розділяло лише кілька кілометрів! Менше дня ходи! Жахливо!

Скільки часу вона пролежала в темному льосі під храмом міста Опар, Джейн Портер не знала. Спочатку в неї почалася пропасниця і вона довго марила, але потім хвороба минула — і сили поволі почали повертатися до неї. Жінка, яка щодень приносила їй їжу, на мигах завжди вмовляла її підвестися, але дівчина лише хитала головою, показуючи тим, що вона ще дуже слабка.

Втім, з часом вона змогла підвестися і, тримаючись за стіну, зробити кілька непевних кроків. Її викрадачі дивилися на неї з видимим зацікавленням. Наближався знаменний день, і жертва виглядала значно краще.

Врешті цей день настав. Разом з іншими в льох до Джейн зійшла й незнайома їй жінка. Відбувся якийсь обряд. Дівчина була переконана, що релігійний. Вона підбадьорилася й зраділа, що потрапила до людей, на яких віра зробила шляхетний вплив. Тепер вона була цілком переконана, що з нею поводитимуться людяно.

Тому, коли двері її в’язниці відчинилися і її новели довгим темним коридором та цементними сходами на яскраво освітлене подвір’я, вона йшла охоче, навіть з радістю. Адже вона була серед “слуг Божих”. Можливо, їхнє уявлення про вищий розум і відрізнялося від її, але самий факт віри був для неї гарантією їхньої доброти й порядності.

Та коли вона побачила посеред двору кам’яний жертовник і темно-брунатні плями на ньому й на бетонній підлозі довкола, вона засумнівалася й завагалася. А коли ті, що супроводжували її, нахилилися і зв’язали їй ноги, а руки завели за спину і також зв’язали, то її сумніви змінилися страхом, а ще через хвилину, коли її підняли й поклали на спину впоперек жертовника, надія цілком полишила її і вона затремтіла від страху.

Під час подальшого танцю жерців вона лежала, скута жахом. Ще перед тим, як тонке лезо ножа зблиснуло в руках верховної жриці і вона звела його над полонянкою, та вже напевне знала, що її чекає.

Коли рука жриці почала повільно опускатися, Джейн Портер заплющила очі й почала подумки молитися до Творця, перед яким мала зараз постати. Але ця напруга виявилася надто сильною для її нервів, і вона знепритомніла.

Тарзан мчав день і ніч крізь джунглі. Він поспішав у стародавнє напівзруйноване місто, в якому — він був переконаний — жінка, яку він кохав, була полонена або мертва.

За добу він подолав відстань, яку п’ятдесят дикунів про йшли ледве не за тиждень, оскільки його шлях лежав по нижніх гілках дерев, над переплетінням рослинності, яке гак сповільнювало рух по землі.

Розповідь молодого мавпича цілком переконала його, що полонянка дикунів — Джейн Портер, а не якась інша жінка.

Бо в усьому лісі не було-іншої маленької білої “самочки”.

В “самцях” він упізнав тих чудернацьких людей, які заселяли руїни Опара. А долю дівчини він міг собі уявити так само виразно, як би він був її очевидцем. Коли саме її покладуть на лиховісний вівтар, він, звісно, не міг вгадати, але що врешті-решт її тендітне тіло опиниться там — у цьому він не сумнівався.

Нарешті, після нескінченного, як йому здалося, шляху Тарзан досяг вершини хребта, який оточував пустельну долину, і побачив під собою похмурі зловісні руїни міста, яке він тепер ненавидів. Розгонисте він помчав висохлою, курною, вкритою камінням землею до своєї мети.

Чи встигне він урятувати Джейн? Він усе ще сподівався.

У всякому разі, він зуміє помститися за неї. Він був такий лютий; тцо відчував у собі силу винищити поспіль мешканців жахливого міста. Наближався полудень, коли він добіг до великої скелі, на вершині якої закінчувався підземний хід до льохів та колодязів, викопаних під містом. Легко, мов кіт, він видерся грізним гранітним крутосхилом. Через мить він уже поринув у пітьму і біг довгим прямим коридором до скарбниці. Він пробіг крізь неї далі, аж до колодязя, по інший бік якого знаходилася комора зі стіною, яку можна було розібрати.

На самісінькій цямрині він на мить зупинився і раптом почув слабкий звук, що долинав з горішнього отвору. Його тонкий слух сприйняв і впізнав його — це був танок смерті перед жертвоприношенням і пісні верховної жриці. Він навіть розрізняв її голос.

Невже спів означав, що відбувається саме те, чому він хотів запобігти? Страх хвилею накотився на нього. Невже виявиться, що він спізнився на одну хвилину? Мов олень, що тікає від гонитви, він перестрибнув вузьку колодязну пащу і пробіг подальшим проходом. Біля стіни зупинився і шалено став видирати з неї каміння, квапливо прагнучи зруйнувати цю перепону якнайшвидше. Зробивши невеликий отвір, він просунув у нього голову й плечі, напружив велетенські м’язи й усім тілом провалив стіну. Каміння з гуркотом покотилося мурованою підлогою темниці.

Одним стрибком він опинився в льосі і з розгону кинувся на старовинні двері. Але тут він змушений був зупинитися.

Міцні засувки на іншому боці були призначені витримувати і дужчі натиски. Вже через мить він переконався, що всякі спроби висадити важкезні двері — марні. Йому залишалося тільки одне: інший шлях. Це означало — повернутись довгими коридорами на скелю і від неї подолати відстань півтора кілометра від міста рівниною, як і першого разу, коли він приходив у Опар разом з вазирі.

Тарзан розумів: якщо він повернеться й піде тим шляхом, то Джейн загине. Але іншого виходу не було, і він швидко повернувся й подався назад. В колодязі він знову почув монотонний спів верховної жриці. Він поглянув нагору, і побачив, що до отвору якихось метрів десять. Ця відстань здавалася йому такою незначною, що його опанувала спокуса зробити божевільну спробу стрибнути вгору і таким чином досягнути внутрішнього двору.

Якби вдалося зачепити кінець трав’яного мотузка за якийсь виступ скраю цього заманливого отвору! Щойно він подумав про це, як його осяяла інша думка. Так, він зробить що божевільну спробу! Він повернувся до зруйнованої стіни, схопив один з широких пласких каменів, прив’язав кінець мотузка і вернувся до колодязя. Потім склав мотузок кільцями на підлозі поруч із собою, взяв важку плиту обіруч, розгойдав, визначаючи напрям і відстань, і кинув важкий граніт під гострим кутом вгору, так, щоб він не впав назад в колодязь. Дійсно, плита перелетіла через край отвору, трохи зачепила його і впала назовні.

Тоді Тарзан потягнув за вільний кінець мотузка і переконався, що камінь засів нагорі міцно. Потім цупко вхопився за мотузок, відштовхнувся і опинився над темною безоднею.

Але щойно він всією вагою завис на трав’яному канаті, як відчув, що камінь почав повзти назад. З жахом він чекав наслідків, відчуваючи, що сантиметр за сантиметром спускається дрібненькими поштовхами. Гранітна плита і далі ковзала по скісному даху колодязя, наближаючись до цямрини.

Чи вона зупиниться скраю, чи вага Тарзана переважить і він порине у безмовну глибінь, а камінь впаде на нього зверху?

25 КРІЗЬ ПРАЛІС
Коротку страшну мить камінь ковзав. Тарзан чув, як він шурхотить нагорі, і відчував, як мотузок опускається дедалі нижче.

І раптом мотузок зупинився: камінь зачепився за самісінький краєчок. Тарзан обережно поліз нагору. Через хвилю його голова з’явилася над краєм отвору. На подвір’ї було порожньо. Мешканці Опара пішли дивитися на жертвоприношення. Тарзан чув голос Ля, який долинав з сусіднього подвір’я, де відбувалися релігійні церемонії. Танок уже скінчився. Зараз зведеться ніж. Тарзан не стояв на місці. Тоді, як у його голові роїлися ці думки, він чимдуж біг на голос верховної жриці.

Доля привела його до самого входу в широкий амфітеатр.

Між ним і вівтарем стояв довгий ряд жерців і жриць, які чекали на теплу кров жертви з золотими чашами в руках.

Рука Ля повільно опускалася на нерухоме тендітне тіло, яке лежало на твердому камені. Тарзанові перехопило подих. Коли він побачив обличчя тієї, кого любив, то видав звук, схожий на ридання. Шрам на чолі став яскраво-червоною смугою, очі заслала багряна пелена, і він. як могутній лев, кинувся на жерців з риканням оскаженілого самця мавпи.

Він вихопив палицю у найближчого жерця і почав молотити нею навсебіч, швидко прокладаючи собі дорогу до вівтаря.

Рука Ля зупинилася на перший звук його появи. Коли вона побачила, хто прийшов, то зблідла мов смерть. Вона так і не могла розгадати таємницю зникнення дивовижної білої людини в темниці, у якій вона його зачинила. В її наміри зовсім не входило відпускати його з Опара, тому що вона дивилася на його могутню статуру та вродливе обличчя очима жінки, а не жриці.

Вона вже склала хитромудрий план, як розповість, що отримала одкровення з уст самого світлоносного бога і що він велить прийняти білого чужинця як гінця, якого він послав своєму народові на землю. Вона знала, що мешканців Опара це влаштує. А чужинець, вона була переконана, візьме за краще залишитися і стати її чоловіком, замість знову потрапити на жертовний вівтар.

Але коли вона пішла до нього, щоб розповісти це. то вже не знайшла його в темниці, хоч двері були міцно зачинені, як вона їх лишила. А зараз він повернувся — з-під землі — і нищив її жерців, як баранів. На мить вона так розгубилася, що забула про свою жертву. Але, перш ніж опам’яталася, високий білолиций чоловік стояв поруч, тримаючи на руках жінку, яку зняв з вівтаря.

— Ля, відійди! — гукнув він. — Ти врятувала мене тоді, і я не чіпатиму тебе. Але ні в що не втручайся і не намагайся іти за мною, інакше мені доведеться вбити й тебе.

З цими словами він пройшов повз неї до виходу в льох.

— Хто вона така? — спитала верховна жриця, вказуючи на ще не цілком опритомнілу жінку.

— Вона моя! — відповів Тарзан, годованець Великих мавп.

Мешканка Опара поглянула на нього широко розплющеними очима. В її погляді були безнадія і страждання. По обличчю покотилися сльози. Вона зойкнула і впала на холодну долівку, а натовп потвор промчав повз неї вслід за Тарзаном.

Але Тарзан вислизнув. Він пірнув у прохід, який вів до підземелля. Його вороги погналися назирці, але сходами спускалися обережно. Тому згаяли час, і коли опинилися в льосі, то побачили, що він порожній. Проте вони не журилися, а почали щось весело белькотіти одне одному, тому що знали: звідси був лише один вихід — там, де й вхід. Він рано чи пізно повинен був вийти, а вони підстережуть його тут.

Завдяки цьому за Тарзаном далі ніхто не гнався. Він біг підземними переходами, з іще неопритомнілою Джейн на руках. Лише значно пізніше, після довгих розмов між собою, жерці Опара згадали, що їхній ворог вже одного разу зник у льосі, хоча вони стерегли вихід. А потім з’явився звідкись знадвору. Потрібно було знову вислати навздогін за бузувіром п’ятдесят чоловіків, які б спіймали його і привели назад.

Коли Тарзан добіг до колодязя за межами пролому, він уже напевне знав, що все закінчиться добре, і тому зупинив ся, щоб закласти отвір у стіні. Він не хотів, щоби хтось із мешканців храму віднайшов забутий хід і дістався ним до скарбниці. Він сподівався колись знову повернутися до Опара і взяти ще більше золота, ніж закопав на галявині мавп.

Він швидко мчав коридорами, пробіг перші двері, скарбницю, довгий прямий тунель, який вів до таємного виходу з міста, а Джейн Портер ніяк не приходила до тями.

На вершечку великого каменя він зупинився й озирнувся.

Долиною ішов загін мешканців Опара. Тарзан завагався. Чи краще спуститися зі скелі і тікати рівниною, щоб дістатися гір, чи, може, сховатися тут, доки стемніє? Він подивився на бліде обличчя дівчини й зважився. Він не міг лишити її тут і дозволити ворогам застати його. Вони могли знайти підземний хід і вдарити йому в спину. А тоді, опинившись між двома вогнями, він навряд чи зміг би уникнути полону, бо дорогоцінний тягар завадив би йому пробитися крізь ворожий натовп.

Спускатися крутосхилом було нелегко, але Тарзан прив’язав нерухоме тіло дівчини до своєї спини і встиг дістатися вниз раніше, ніж вороги підійшли до підніжжя скелі. Тарзан спускався схилом, якого не було видно з боку міста, тому вороги нічого не помітили, їм навіть на думку не спало, що їхня здобич так близько.

Тримаючи весь час скелю у полі зору, як захист, Тарзан пробіг під її прикриттям майже півтора кілометра, доки загін з Опара обійшов підніжжя і побачив його. Дикуни заверещали від радості і чимдуж помчали навздогін, переконані, що ось-ось наздоженуть утікача, обтяженого чужим нерухомим тілом. Але вони не знали здібностей Тарзана. а з іншого боку, переоцінили швидкість власних кривих ніг.

Тарзан біг так само розмірене, слідкуючи, щоб віддаль між ним та його супротивниками не зменшувалася. Іноді він позирав на кохану голівку, що лежала в нього на плечі.

Джейн була така бліда, що, якби не слабке биття її серця, Тарзан подумав би, що вона померла.

Нарешті втікачі досягли плоскогір’я і перевалу. Тарзан наддав ходи і побіг щодуху, щоб встигнути спуститися на той бік раніше, ніж вороги зійдуть нагору. Він остерігався, що вони скочуватимуть на нього з гори каміння. Тому був від них майже за кілометр, коли розлючені і захекані недомірки зіп’ялися на перевал.

Коли дикуни це побачили, вони забігали туди-сюди, вимахуючи палицями і розлючено вигукуючи. Їхній гнів не знав меж. Але чомусь вони вирішили припинити переслідування біля кордонів своєї країни. Може, тому, що згадали, як першого разу повернулися ні з чим після довгих та важких пошуків, а може, побачили, як легко біжить переслідуваний, і зрозуміли, що марна справа наздоганяти його. В усякому разі вони повернули назад, до Опара. Саме тоді Тарзан досяг лісу біля підніжжя пагорбів, якими закінчувалася височина.

Тарзан увійшов у ліс і вибрав біля узлісся зручне місце для спостереження. Тут він поклав на траву свій скарб і обмив дівчині обличчя й руки водою зі струмка, який протікав поруч. Але Джейн не приходила до тями. Тарзан, дуже занепокоєний цим, знову взяв на руки дівчину і пішов на захід.

Тільки надвечір Джейн Портер опритомніла. Вона не зразу розплющила очі, намагаючись згадати всі останні події, які пережила. І ось вона згадала жертовник, страшну жрицю, ніж, зведений над нею… Вона здригнулася, гадаючи, що вмерла або що ніж щойно пробив їй серце і вона в передсмертній агонії. Коли вона врешті наважилася розплющити очі, то побачене ще більше зміцнило її побоювання. Вона лежала на руках у свого мертвого коханого, а він ніс її якимось райським садом…

— Якщо це смерть, — прошепотіла вона, — то дякую тобі, Господи, за те, що ти дозволив мені вмерти.

— Ви озвалися, Джейн! — вигукнув Тарзан. — Ви опритомніли!

— Так, Тарзане, годованцю Великих мавп, — відповіла вона, і вперше за останні місяці її обличчя осяяла радісна усмішка.

— Слава Богові! — вигукнув Тарзан, сідаючи на траву край струмка на галявині. — Отже, я встиг вчасно.

— Вчасно? Як? — спитала вона.

— Я встиг вчасно, щоб урятувати вас від смерті на вівтарі, – відповів він. — Хіба ви забули?

— Врятували мене? — здивовано спитала вона. — Хіба ми обоє не мертві, Тарзане?

Доки тривала ця розмова, Тарзан встиг зручно всадовити Джейн на траву. Коли він почув її запитання, то відступив на крок, щоб краще роздивитися її обличчя.

— Мертві? — повторив він і засміявся. — Ви живі, Джейн, а якщо повернетеся до міста Опар і розпитаєте його мешканців, то вони підтвердять вам, що я теж був живий кілька годин тому. Ні, люба моя, ми не вмерли.

— Але Гейзел і Тюран казали мені, що ви упали в море дуже далеко від берега, — наполягала вона так, наче прагнула довести йому, що він мертвий. — Вони сказали, що ви впали в море і не могли виплисти.

— Як же мені переконати вас, що я не привид? — засміявся він. — Так, добродій Тюран справді скинув мене з корабля, але я не втонув — пізніше я розповім про це. А тепер я ось тут, перед вами, Джейн, і знову майже той самий дикун, якого ви знали раніше.

Джейн повільно підвелася і підійшла до нього.

— Я досі не можу цьому повірити, — прошепотіла вона. — Не може бути, щоб мені судилося таке щастя після всіх страждань, яких я зазнала упродовж останніх страшних місяців відтоді, як “Леді Еліс” затонула.

Вона підійшла до нього і доторкнулася тремтячою від ніжності рукою.

— Ні, напевне, це мені сниться. Ось зараз я прокинуся й побачу, як страшний ніж пробиває мені груди. Поцілуйте мене, любий, лише один раз поцілуйте, перш ніж цей сон розвіється…

Тарзан не змусив себе просити двічі. Його сильні руки обхопили стан дівчини, і він поцілував її не раз і не двічі, а сто, тисячу разів, доки у неї не перехопило подих. А коли він перестав цілувати її, вона сама обняла його за шию і притягнула його вуста до своїх.

— Ну, то що? Це сон чи дійсність? — спитав він.

— Якщо ти вмер, мій чоловіче, — відповіла вона, — я благаю Бога, щоб він і мені дав умерти, не прокидаючись і не усвідомлюючи жаху останніх земних хвилин.

Вони замовкли і подивилися одне одному у вічі, ще не вірячи у своє щастя. Минуле з його жахіттями та розчаруваннями було забуте. Майбутнє було їм непідвладне. Проте сьогодні належало їм, і ніхто не в змозі був відняти його від них. Дівчина перша порушила ніжну мовчанку.

— Куди ми йдемо? — спитала вона. — Що робитимемо?

— А куди б ти хотіла піти? — в свою чергу спитав він. — Що ти хотіла б робити?

— Йти туди, куди й ти йдеш, мій чоловіче, і робити те, що ти захочеш, — відповіла вона.

— А Клейтон? — спитав він. Він на мить забув, що на світі, крім них обох, існують ще й інші люди. — Адже в тебе є чоловік.

— Я не одружена, Тарзане! — вигукнула вона. — Я навіть більше не Клейтонова наречена. Саме напередодні того, коли мене викрали ці бридкі дикуни, я сказала йому, що кохаю тебе, і він зрозумів, що я не можу дотримати неправедної обіцянки, яку дала йому. Ця розмова відбулася саме після того, як ми дивовижним чином урятувалися від лева. — Вона раптом зупинилася і питально поглянула на нього. — Тарзане, годованцю Великих мавп, це ти вбив лева?’. -вигукнула вона. — Це міг бути лише ти!

Він опустив погляд, йому стало соромно.

— Як ти міг піти геть і лишити мене?! — докірливо вигукнула вона.

— Не треба, Джейн, — попрохав він. — Не говори про це, благаю. Ти не знаєш, як я згодом картав себе за той жорстокий вчинок і як я спочатку страждав від лютих ревнощів, а потім від гіркої образи на долю, яка вирішила несправедливо покарати мене. Після цього я повернувся до мавп, Джейн, і вирішив більше ніколи не зустрічатися з людьми.

Потім він розповів їй, як жив, відколи повернувся в джунглі, про те, як він з цивілізованого жителя Парижа перетворився на дикуна вазирі і нарешті знову на дикого звіра, яким його і виховали.

Джейн засипала його запитаннями і нарешті боязко торкнулася того, про що їй казав Тюран: про ту жінку в Парижі.

Тоді Тарзан розповів їй усі подробиці свого цивілізованого життя. Він міг сміливо дивитися їй у вічі, бо завжди був серцем з нею. Коли він закінчив, то подивився на неї довгим поглядом, наче очікуючи на її суд і вирок.

— Я знала, що він бреше, — сказала вона. — От негідник!

— Отже, ти не гніваєшся на мене? — спитав він.

Її відповідь, яка справи цілковито не стосувалася, була чисто жіночою.

— Ольга де Куд дуже гарна? — спитала вона.

Тарзан засміявся і знову поцілував її.

— Ти в тисячу разів краща, люба моя, — сказав він.

Вона зітхнула полегшено і поклала голову йому на плече.

Він знав, що вона йому пробачила.

На ніч Тарзан змайстрував зручний прихисток серед пружних гілок велетенського дерева, і втомлена дівчина там заснула. А Тарзан ліг нижче, в розгалуженні гілок і задрімав, ладен навіть уві сні стати на її захист.

Подорож до берега тривала багато днів. Там, де дорога була рівна, вони йшли, тримаючись за руки, під переплетінням гілок пралісу, як колись давно ходили їхні пращури.

Там, де рослинність була надто густа, він брав її на свої сильні руки і ніс, мов пір’їнку, у затінку гілок. Вони були такі щасливі, що дні здавалися їм надто короткими. Якби не турбота про Клейтона і не бажання швидше прийти йому на допомогу, вони нескінченно могли б насолоджуватися цією чарівною прогулянкою. Напередодні того, як вони дісталися на берег моря, Тарзан раптом відчув попереду людський запах — запах чорношкірих. Він сказав про це дівчині і наказав їй поводитися тихо.

— В джунглях рідко трапляються друзі, – просто пояснив він.

Через півгодини вони обережно підкралися до невеликого загону чорношкірих вояків, які рухалися один за одним на захід. Коли Тарзан їх побачив, то радісно скрикнув — це були його власні вазирі. Тут був і Бузулі, і інші, що ходили з ним до Опара. Коли вони побачили свого вождя, то почали пританцьовувати й кричати, зовсім ошалівши від радощів. Вони сказали, що шукають його вже багато тижнів.

Чорношкірі були дуже здивовані, коли побачили білу жінку, але коли дізналися, що це жінка вождя, то почали всіляко вшановувати її, намагаючись при цьому перевершити один одного. В супроводі радісних вазирі, які без угаву сміялися і пританцьовували довкола, Тарзан і Джейн підійшли до вутлого куреня на березі моря.

Довкола не було ніяких ознак життя, і на їхні заклики ніхто не вийшов. Тарзан швидко виліз на дерево, у хатину, але зразу виглянув з неї, тримаючи в руках порожню бляшанку, яку він кинув Бузулі, наказуючи йому принести води. Потім жестом запросив Джейн Портер увійти.

Обоє вони схилилися над знесиленою істотою, яка колись була англійським аристократом. Очі дівчини налилися сльозами, коли вона побачила схудлі, запалі щоки, провалені очі і тавро страждання на колись молодому і гарному обличчі.

— Він ще живий, — сказав Тарзан. — Ми зробимо для нього все можливе, але боюся, що ми спізнилися.

Коли Бузулі приніс воду, Тарзан розтулив спухлі, розтріскані губи і влив кілька краплин хворому в рот. Потім він зволожив його гаряче чоло і освіжив водою знеможене тіло.

Невдовзі Клейтон розплющив очі. Слабка тінь усмішки з’явилася на його обличчі, коли він побачив дівчину, що схилилася над ним. Коли він побачив Тарзана, то усмішка змінилася здивуванням.

— Все в порядку, — сказав Тарзан. — Ми вчасно прийшли. Тепер усе буде добре, і ви самі незчуєтеся, як одужаєте.

Англієць кволо похитав головою.

— Пізно, — прошепотів він. — Але так буде краще. Я хочу вмерти.

— А де Тюран? — спитала дівчина.

— Він пішов від мене, коли я занедужав. Це диявол у людській подобі. Коли я попросив принести мені води, бо був надто слабкий, щоб самому піти по неї, він на моїх очах випив половину, а решту вихлюпнув і сміявся мені в очі. — На цей спогад у хворого раптово спалахнула іскра життя і він підвівся на лікті. — Так, — майже вигукнув він, — я не вмру. Я проживу ще достатньо часу, щоб знайти цього негідника і вбити. Але коротке збудження ще більше знесилило його, і він знову зсунувся на підгниле сіно, яке колись разом зі старим непромокальним плащем правило за постіль для Джейн Портер.

— Не турбуйтеся щодо Тюрана, — сказав Тарзан і поклав Клейтонові на чоло руку, щоб заспокоїти його. — Він мій, і я його врешті-решт знайду, не журіться.

Після цього Клейтон довго лежав нерухомо. Кілька разів Тарзан прикладав вухо до його вутлих грудей, щоб вловити ледь помітне биття його слабкого серця. Надвечір він не на довго опритомнів.

— Джейн, — прошепотів він. Молода дівчина схилила голову, щоб почути його слова. — Я винен перед вами і перед ним, — він слабко кивнув у бік Тарзана. — Я так вас любив… Це, звичайно, не зменшує моєї провини, але я був неспроможний зректися вас. Я не прошу пробачення, я лише хочу зараз зробити те, що мав би зробити понад рік тому.

Він почав порпатися в кишені плаща, на якому лежав.

Нарешті він дістав те, що шукав, — зіжмаканий жовтий аркушик паперу — і передав його дівчині. Щойно та взяла аркушик, як рука хворого впала на груди, голова відкинулася назад, тіло випросталося і Клейтон, слабко зітхнувши, завмер. Тарзан накрив йому обличчя краєм плаща.

Кілька хвилин вони стояли на колінах, і дівчина читала про себе молитву. Коли вони підвелися і стали обабіч упокоєного тіла, на очі Тарзана навернулися сльози, бо страждання, яких він зазнав сам, навчили його співчутливо ставитися до інших.

Дівчина, теж крізь сльози, прочитала звістку, написану на збляклому жовтому аркушику, і її очі широко розплющилися з подиву. Вона двічі перечитала зміст, перш ніж усвідомила, про що йдеться:

“Відбитки пальців доводять, що ви Грейсток. Вітаю.

Д’Арно”.

Вона передала телеграму Тарзанові.

— І він давно знав про це? — спитала вона. — І нічого тобі не сказав?

— Я дізнався про це ще раніше, ніж він, — відповів Тарзан. — Але я не думав, що він знає про зміст телеграми. Я, певне, викинув її того вечора на станції. Мені її там вручили.

— І після цього ти переконував нас, що твоя матір була мавпа і що ти ніколи не знав батька? — недовірливо перепитала вона.

— Титул і маєтки без тебе нічого не були б варті, кохана, — відповів він. — А якщо я позбавив би цього Клейтона, то пограбував би ту, кого любив. Хіба ти не розумієш, Джейн?

Здавалося, він намагався у чомусь виправдатися.

Вона простягнула до нього руки над мертвим тілом і стиснула його пальці.

— І я ледве не зреклася такого кохання! — вигукнула вона.

26 ТАРЗАН ПОКИДАЄ ДЖУНГЛІ
Наступного ранку вони вирушили до Тарзанової хатини.

Четверо вазирі несли мертвого англійця. Тарзан вирішив поховати Клейтона поруч із попереднім лордом Грейстоком біля хатини, що її збудував старший у їхній родині.

Джейн Портер раділа цьому і подумки дивувалася винятковій душевності цієї незвичайної людини, яка, попри виховання серед звірів, володіла справжнім розумінням лицарськості і витонченістю почуттів, які за звичай вважаються рисами висококультурних людей.

П’ять кілометрів з семи, які розділяли курінь і Тарзанову хатину, були вже позаду, як раптом вазирі, що йшли попереду, завмерли, з подивом тицяючи пальцями в дивну постать, яка йшла до них уздовж берега. Це був чоловік у блискучому циліндрі, що йшов повільно, зі схиленою головою і руками, закладеними ззаду за фалди довгого чорного сурдута.

Коли Джейн Портер побачила його, то радісно зойкнула і побігла йому назустріч. Старий почув її голос і підвів голову. Побачивши, хто перед ним, він скрикнув від щастя. Нарешті професор Архімед К. Портер притиснув доньку до серця. Сльози текли його старим, зморшкуватим обличчям, і він так розгубився, що впродовж кількох хвилин не міг вимовити ані слова.

Потім, коли він побачив Тарзана, присутнім було дуже нелегко переконати його в тому, що горе не вплинуло на його розумові здібності. Професор твердо поділяв загальне переконання у смерті “лісового бога” Джейн і ніяк не міг оговтатись від його раптової появи. Старий був дуже засмучений звісткою про смерть Клейтона.

— Я нічого не розумію, — сказав він. — Тюран переконав нас, що Клейтон помер кілька днів тому.

— А хіба Тюран тут? — запитав Тарзан.

— Так, він лише нещодавно знайшов нас і привів до вашої хатини. Наш табір буде неподалік, трохи на північ від неї. Як він зрадіє, коли вас побачить!

— І здивується, — додав Тарзан.

Невдовзі усе незвичайне товариство наблизилося до галявини, на якій стояла Тарзанова хатина. Там було чимало людей, які ходили туди-сюди. Одним з перших, кого Тарзан впізнав, був Д’Арно.

— Поль! — вигукнув він. — Яким дивом ви тут опинилися? Чи ми всі з глузду з’їхали?

Втім, його присутність швидко пояснилася. Корабель Д’Арно ніс берегову службу і крейсував у цих місцях. Одного разу на пропозицію молодого лейтенанта було вирішено кинути якір у маленькій захищеній бухті і зійти на берег — ще раз подивитися на хатину і на джунглі, де двома роками раніше дехто з офіцерів і матросів пережив такі цікаві пригоди. Тут вони знайшли тих, хто зазнав аварії, на чолі з лордом Тенінгтоном. Уже було вжито заходів, щоб забрати вранці їх усіх на корабель, а потім відвезти назад, до цивілізованих країн.

Гейзел Стронг, її матір, Есмеральда та Самуель Т. Філан дер не могли натішитися з радощів, коли побачили Джейн Портер живою й неушкодженою. Її порятунок здавався просто

дивом, і всі одностайно вирішили, що тільки Тарзан з племені Великих мавп міг здійснити такий подвиг. Усі присутні почали так хвалити і вшановувати Тарзана, що тому захотілося втекти назад, на мавпячу галявину.

Всіх зацікавили його дикуни-вазирі, і чорношкірі отримали багато подарунків від приятелів свого вождя. Проте коли вони довідалися, що він поїде на великому човні, що стояв на якорі за півтора кілометра від берега, і поїде далеко, то дуже зажурилися.

Новоприбулі досі не бачили ані лорда Тенінгтона, ані Тюрана. Вони з самого ранку пішли на полювання і ще не встигли повернутися.

— Як здивується людина, яку ти називаєш Роков, коли побачить тебе! — сказала Тарзанові Джейн Портер.

— Він дивуватиметься недовго, — похмуро відповів Тарзан, і в його голосі пролунало щось таке, що змусило її з тривогою зазирнути йому у вічі.

Те, що вона там прочитала, зміцнило її побоювання. Вона поклала йому руку на плече і почала впрошувати, щоб він віддав свого ворога французькому правосуддю.

— Любий мій, в серці джунглів, — сказала вона, — там, де замість законів і правосуддя панує право сильного, ти мав би рацію, чинячи з цією людиною так, як вона цього заслуговує. Але тепер, коли ти можеш згідно із законом віддати його до суду цивілізованої країни, його вбивство було б злочином. Навіть твої друзі не могли б завадити твоєму арештові, а якби ти став опиратися, то це завдало б нам усім нового горя й страждань. Я не витримаю цієї нової розлуки з тобою, мій Тарзане. Пообіцяй мені, що ти передаси Рокова капітанові Дюфранові і не будеш перешкоджати здійсненню правосуддя. Цей негідник не вартий того, щоб ми через нього ризикували нашим щастям.

Тарзан зрозумів, що Джейн має рацію, і дав їй обіцянку.

Через півгодини з лісу вийшли Роков і Тенінгтон. Вони йшли поруч. Тенінгтон перший помітив, що в таборі є сторонні. Він побачив, що якісь чорношкірі вояки мило спілкуються з матросами крейсера, а потім побачив стрункого засмаглого молодого велетня, який розмовляв з лейтенантом Д’Арно та капітаном Дюфраном.

— Хотів би я знати, хто це такий, — сказав Тенінгтон Рокову.

Коли росіянин підвів погляд і зустрівся з очима Тарзана, він зблід і похитнувся.

— О Боже! — вигукнув він, і, щойно Тенінгтон утямив, що той наміряється зробити, негідник скинув гвинтівку, впритул прицілився і натиснув спусковий гачок.

Але англієць стояв так близько, що встиг схопити цівку гвинтівки на частку секунди раніше, ніж гримнув постріл. Куля, послана Тарзанові в серце, свиснула над його головою.

Росіянин намірявся вистрілити вдруге, але Тарзан уже кинувся на нього й вихопив з рук гвинтівку. Капітан Дюфран, лейтенант Д’Арно і близько десятка матросів теж кинулися на звук пострілу до Рокова, і Тарзан мовчки віддав їм росіянина. Він устиг розповісти про всі обставини справи командирові французького корабля ще до появи Рокова. Дюфран наказав негайно закути злочинця в кайдани і відіслати на крейсер під арешт.

Ще перед тим, як арештованого в супроводі охорони посадили в шлюпку, що мала відвезти його до тимчасової в’язниці, Тарзан попросив дозволу обшукати його і, на превелику свою радість, знайшов у нього викрадені документи.

На звук пострілу з хатини вибігли Джейн Портер та решта. Через хвилину, коли хвилювання вляглося. Джейн привіталася зі здивованим Тенінгтоном. Тарзан також підійшов до них після того, як забрав у Рокова документи. Джейн Портер відрекомендувала його Тенінгтонові:

— Джон Клейтоп, лорд Грейсток, — сказала вона, вказуючи на нареченого.

Англієць не зумів приховати подиву, хоча він робив нелюдські зусилля, щоб зберегти свою звичну чемність. Джейн Портер, лейтенантові Д’Арно і самому Тарзанові не раз довелося повторити усю цю незвичайну історію, перш ніж лорд Тенінгтон переконався, що всі вони мають здоровий глузд.

Надвечір Вільяма Сесіля Клейтона поховали в джунглях, поруч із могилами його дядька й тітки, колишніх лорда й леді Грейсток. На прохання Тарзана над останнім місцем спочинку хороброї людини, яка мужньо зустріла смерть, було зроблено три залпи.

Професор Портер, який замолоду був пастором, скромно відспівав його. Присутні схилили голови над могилою. Це було дивне товариство: французькі офіцери й матроси, двоє англійських лордів, кілька американців і зо два десятки хоробрих диких африканців.

Після похорону Тарзан попросив капітана Дюфрана затримати відплиття крейсера на два дні, доки він принесе свій “багаж”. Командир корабля радо погодився.

Наступного дня увечері Тарзан зі своїми вазирі повернувся з першою частиною “багажу”.

Коли всі побачили стародавні зливки щирого золота, то Тарзана засипали питаннями. Та він лише всміхався і вперто мовчав, відмовляючись навіть натякнути, звідки таке величезне багатство.

— На кожен зливок, який я забрав, залишилися ще тисячі інших, — пояснив він. — Можливо, я повернуся по них пізніше.

Коли золото повантажили на крейсер, капітан Дюфран сказав, що відчуває те саме, що колись мав відчувати капітан іспанського галеона, який повертався зі скарбами ацтеків.

— Екіпаж щохвилини може перерізати мені горло і захопити корабель, — сказав він.

Наступного ранку, перед тим як сісти на корабель, Тарзан звернувся до Джейн Портер:

— Диким звірам не годиться бути сентиментальними, але я хотів би обвінчатися у хатині, в якій народився, поблизу могил батька й матері, посеред джунглів, які мене виховали.

— А чи буде такий шлюб вважатися законним, любий? — спитала вона. — Якщо так, то я згідна. Ніде 6 я так не хотіла вінчатися зі своїм лісовим богом, як у затінку його пралісу.

Молодий і молода порадилися з друзями, і всі запевнили їх, що нічого незаконного в цьому не буде. Навпаки, не буде чудове закінчення такого незвичайного роману. І все товариство невдовзі зібралося всередині хатини та біля входу до неї, щоб бути присутніми при другому таїнстві, яке за останні три дні творив професор Портер.

Д’Арно і Гейзел Стронг мали бути за свідків, але ці плани несподівано “зіпсував” Тенінгтон, який, як завжди, запропонував щось дуже оригінальне.

— Якщо міс Стронг не заперечує, – сказав він, беручи свідка за руку, — то ми з Гейзел радо відсвяткували б і друге весілля.

Наступного дня вони відпливли. Коли крейсер повільно виходив у відкрите море, на його борту біля поручнів стояли високий чоловік у чудовому білому фланелевому костюмі і струнка молода жінка. Вони дивилися на берег, який віддалявся. Там витанцьовувало двадцять голих чорношкірих вояків вазирі. Вимахуючи над головою бойовими списами, вони прощалися зі своїм вождем.

— Мені було б зараз дуже важко розлучатися з джунглями, люба моя, — сказав він, — якби я не знав, що покидаю їх задля нового життя, в якому на мене чекає нескінченне щастя з тобою.

І Тарзан нахилився і поцілував дружину в губи.