Про Івана Жука і золотий перстень

Жив собі Іван Жук, і все він вгадував людям. От дійшла чутка до царя: в його дочки хтось украв золотий перстень. Цар і каже Іванові:

— Вгадай, хто вкрав перстень у моєї дочки. Як вгадаєш — півцарства віддам, а як ні — то голова тобі з плеч.

А Іван йому на те:

— Я вгадаю, царю, тільки ви мені дайте окрему хату, а зранку я вам усе скажу.

От сидить Іван у хатині та думає-гадає:

— Оце ще цю ніч поживу, а завтра й відрубають голову.

Надворі вже світати почало, десь на селі півень заспівав. Іван почув та каже:

— О, вже один є.

А в цей час сидів злодій під вікном: хотів побачити, як же Іван вгадувати буде. Почув, що Іван каже: «Вже один є», та й подумав собі, що Іван його пізнав. Побіг швиденько до другого злодія, розказав йому усе, а той не вірить і вирішив сам піти під вікно, щоб пересвідчитись. Тільки-но підійшов, аж у селі другий півень заспівав. А Іван:

— О, і другий вже є.

Полякалися злодії, взяли перстень та прийшли до Івана, стали просити:

— Візьми, Іване, перстень і гроші, тільки не кажи нічого цареві.

Іван погодився. А зранку, щойно сонце зійшло, прийшов до царя та й каже:

— Царю, накажи зарізати свиню, бо у неї в животі золотий перстень є.

Цар не вірить Іванові, а далі погодився. Ото зарізали свиню, Іван підійшов до неї, дивився-дивився, а коли побачив, що цар не примічає, вийняв перстень з кишені та й гукнув:

— Є, царю, ось він!

Взяв цар той перстень та каже Іванові:

— А тепер іди за мною.

Іде цар попереду та щось собі наспівує. Аж зловив жука в руку. А Іван іде та журиться, куди його цар веде. «Ой, — думає, — пропав я». А вголос каже:

— Попав, жучку, в царську ручку, вже й не вилізеш звідси.

То він так казав про себе, бо його звали Іван Жук, а цар відкрив свою руку та дивиться — а на долоні і справді жук сидить.

— Та ти, Іване, геть усе можеш вгадувати, — каже цар. — Що ж, забирай півцарства!