Про Івасика й рибок

Настав місяць Лютий, справді лютий-сердитий, і зразу забрався гостро до роботи. Каже він до діда Мороза й Вітра-Пустогона:

— Я — Лютий-Прелютий. Відтепер тут я володію. Ти, діду Морозе, тисни з усіх сил, а ти, Вітре-Пустогоне, дуй, смали, з усіх сторін, щоб людям носи й обличчя почервоніли та щоб вони мене ввесь рік пам’ятали!

А дід Мороз питає: Та чого ж такий сердитий, вельможний пане? Таж були й перед тобою місяці — і Грудень, і Січень, та й я часом тиснув, але аж не так дуже.

— Ще питаєш! Як не сердитись, коли мене так скривджено? Іншим місяцям дали по ЗО, а то й 31 день панування, а мені лише 28 .. . То такий примхливий плаксій Березень дістав аж ЗІ, а мені такому білому, чистенькому, що дісталося?

— Ну, часом буває і 29, — потішав Лютого дід Мороз.

— Що, 29? Та мені й 109 було б замало, щоб провчити отих мудрагелів, що календарі укладають ! От ти, діду Морозе, візьми та й позаморожуй усі ці календарі на тверду кість! Цур їм! Зробім людям капость!

Мороз засміявся.

— Не я страшний тим паперовим календарям, а вогонь!

— Е ні! Я від вогню здалека! А що люди ще так дуже люблять? Пташат? Та їх уже баба Зима прогнала за ліси, за гори!

— Та що ж? Хіба риби! Ах, як їх люди люблять ! Будь собі рибка така малюсінька, мов той пальчик-мізинець, то вони радіють нею, мов не знати чим .. . — сказав дід Мороз.

Тож наступаймо на риб! А де вони ?

— А де ж би? В озері! І так, за наказом місяця Лютого Вітер Пустогон подув льодовим дихом на озеро — і воно захвилювало, застогнало та й завмерло. А дід Мороз як стиснув усе в своїх міцних обіймах, то й зразу вкрилося озеро льодом.

Злякались рибки. Від тої стужі заховались на дні озера в намул. Думали — тут безпечно. Де там! Дід Мороз не перестає тиснути, озеро вкривається щораз грубшою льодовою кригою.

А тоді стара риба каже :

— Дітоньки любі, це вже наша смерть! Нам уже й дихнути нічим, погинемо марно! Бо й рибкам потрібне повітря.

Тоді Івасів тато, що жив недалеко в убогій хатині з своєю сім’єю, сказав до сина:

— Ходім на озеро, Івасю! Треба порятувати рибок, щоб не погинули!

Взяли сокиру й пішли. Тато рубав та й рубав, аж вирубав у кризі ополонку. В ній появилась вода, а у воді — щасливі рибки

— О, тепер вони вже не погинуть, тату! — зрадів Івась. — А як вони дихають, як плюскаються, які вони раді!

Але недовго тривала ця радість. Коли місяць Лютий побачив ополонку, звелів дідові Морозові вночі замурувати її знов льодом. З великою злістю, щоб помститись, подув він холодом на Івасеву маму, коли вона вийшла з хати. Мама застудилась і захворіла.

— Буде погано! — сказав тато. — Мусимо боротись і за здоров’я мами і за життя рибок.

Тато дав Івасеві малу сокирку. Івась одягнув кожушок, насунув теплу шапку з вухами та й пішов над озеро. І було так: що дід Мороз за ніч заморозить, то Івась уранці прорубає. В нього тепер стало багато роботи: і хвору маму доглядати, коли тато йде до роботи, і боротися з дідом Морозом.

Врешті побачив місяць Лютий-Прелютий, що нічого не вдіє проти Івасевого завзяття, і, засоромлений, утік кудись у безвісті.

Запанував місяць Березень. Зразу подув теплим леготом. Не стало вже й діда Мороза, лід танув. Одного разу Івась забарився над озером. Смерклось, і на небі заяснів місяць. Івась нахилився востаннє над ополонкою, ніби прощався з рибками. Враз почув голос з води: „Івасю”! Хлопчик злякався, не вірив своїм вухам. Невже то риба кличе? Таж, кажуть, риби не мають голосу ! . .

Але то не була звичайна риба, а королева риб, що опікується підводним царством. Івась заслухався-задививсь у воду. В цю мить підплила велика риба, виткнула голову з ополонки й поклала на лід щось таке мале, кругленьке, мов лісковий горішок, що мінилося всіма барвами веселки.

— Івасю, ти врятував нам життя, а це й мій подарунок урятує здоров’я твоїй хворі матусі, — сказала риба й пірнула під воду.

Івась узяв у руки подарунок і побіг до мами.

А чим же то віддячилась риба? Отож, цим подарунком була дорогоцінна перлина. Перлину Івась продав, а за гроші купив для мами ліки. Мама скоро одужала. Від тоді в убогій хатині запанувала радість і не було нестатку.