Про славного королевича Гаральда Сміливого

Велике й гарне місто лежало на сімох зелених горбах. У місті було сімсот золотоверхих церков і сімдесят срібних палат. Попри місто пливла велика ріка. За містом росли тем­ні ліси й чагарники, повні грізних ведмедів, хитрих лисів і скорих стрибунів-оленів. У місті жив Великий Князь, во­лодар багатої землі, міст і сіл.

Місто було столицею й звалося Київ, могутня ріка, що пливла широким руслом — це Дніпро, а земля, якою воло­дів князь — Україна.

Великий Князь мав найкращу палату й багаті одяги. Його дорадники-бояри мали теж палати або двори, а всі інші люди, хоч жили не так достатньо, почувалися вдово­лено й щасливо. Від багатьох років ніякий ворог не важив­ся нападати на мешканців і забирати їх у полон. На сторо­жі стояли ясні воїни, лицарі, заковані в залізні панцери, з золотими шоломами і сріблистою зброєю. Щасливо жи­ли в місті, крім українців, також і чужинці: араби, греки, латинці, вірмени, німці, венеційці, французи й хозари.

Великий Князь називався Ярославом, а народ називав його ще Мудрим. Він мав двох синів і дві доні. Старший син Володимир був тоді-на війні, молодший учився дома. Дві дівчинки наповняли сміхом і забавами княжу палату: старша дванадцятилітня Єлисаветка і маленька ще Ан­ночка.

Одного весняного дня, коли сестрички гуляли в кімна­тах, залунали над містом звуки труб. Анночка підбігла до вікна. Воно було високе, все з кольорових малих скел, і треба було його відчинити, щоб побачити те, що діється в місті. Анночка була замала, щоб досягнути замка, і їй помогла Єлисаветка. Глянули на місто і сплеснули в доло­ні із здивування.

— Дивись, дивись! — вигукнула захоплено Анночка.

Чорні вічки Єлисаветки засвітилися радістю. Обидві дівчинки зачудовано дивилися на місто. На вежі міського муру, біля в’їздової брами, сім герольдів трубило на срібних трубах. Це був знак, що в місто в’їжджають славні ї до­стойні гості. Чотири кремезні сторожі відкрили браму, і то­ді обидві князівни побачили дивне диво: на баских конях, накритих барвистими накривалами, в’їхали до міста лица­рі. Вони мали чужинну зброю, червоні стяги з синіми хре­стами на списах, а на грудях золоті бляхи з чудними зна­ками. Найбільшу увагу звертав на себе лицар, що їхав по­середині в першому ряді. Його кінь був білий-білий, покри­вало на коні червоне, а зброя на лицарі горіла золотом і сріблом. Він скинув шолом. Довгі кучері ясного волосся спливли йому на плечі, і він з радісним.усміхом почав роз­глядати місто.

— Що в нього на грудях? — спитала Анночка.

— Це дракон, похожий на нашого змія. Це старовинна відзнака вікінгів.

— Хто це вікінги? — шепотом спитала Анночка.

— Лицарі, найславніші здобичники, а їхня батьківщи­на сувора й холодна: самі скелі і страшне бурунне море.

Вікінг з ясним волоссям, розглядаючи цікаво нове для нього місто, глянув на вікно і побачив князівен. Єлисаветі здалося, що вікінг не відвертає від неї очей. І справді, юнак, усміхаючись привітно, поздоровив її, схиляючи голову в лицарській пошані. Засоромлена Єлисавета відбігла від вікна, а коли згодом знову глянула на місто, вулиця була порожня. Тільки здалеку доносився відгомін кінських ко­пит.

Увечорі Єлисавета довго не могла заснути. Їй ввижався золотоволосий лицар на білому коні. Хто він? — думала і не знаходила відповіді.

Княжа палата стояла на старокиївській горі. З вікон вигідно можна було розглядати і місто і далекі його око­лиці. Єлисаветка любила сидіти в віконній ніші і радіти столицею та багатою веселою батьківщиною.

Великий Дніпро шумів своїми водами, по ньому несли­ся в далекі південні краї по той бік моря білі крилаті чов­ни. За Дніпром були ліси. А за ними кочували вороги, що колись появлялися аж під самою столицею і забирали людей у полон. Єлисаветка знала де з розповідей старих лю­дей. ЇЇ тато, Великий Князь, завів велике військо, яке хо­робро боронило рідний край. З другого вікна було видно поля, оселі та шлях, ще йшов до міста Вишгороду, а там ще далі — у великі багаті царства. Єлисаветка часто спо­глядала на шлях — вона хотіла знати, як там, у тих чужих землях, які там живуть люди і як вони виглядають. Але шлях мовчав, губився в сивій далині, тільки легкий вітер приносив відти запах полів і квітів.

Єлисаветка; підбігла до іншого вікна. З нього бачила шлях, що йшов до Чорного моря, до Босфорського царства. Велике й могутнє було те царство. У скарбниці свого бать­ка вона бачила дорогоцінні паволоки, перські намиста і золоті сережки, що їх привозили темнолиці купці.

Споглядаючи на місто, вона завжди пестила очима па­лату своєї бабусі Ольги. Дей гарний двір з поверховими кімнатами потопав у зелені дерев. Побіч нього стояла па­лата боярина Вишати, що мав дві доні, бліденьку Оленку і жваву Вожену. Вони нетерпляче вижидали свого батька, який саме тоді пішов у похід разом із братом Єлисаветки, Володимиром. Далі зліва примістився базар, а справа — гладкий тік, площа з бальконами й сидіннями по боках; тут відбувалися лицарські ігри-турніри. З-поза садів виглядали двори князя Гліба і боярів Чудини, Ольми, Мстислава та Брячислава. Вихилившись з вікна, можна було бачити дві церкви, Пресвятої.Богородиці і Святого Василія. На площі біля них стояли четверо мідяних коней на мармурових під­ставах і діви кам’яні, що їх дід Єлисавети із Корсуня привіз.

Особливу радість справляли Єлисаветці лицарські іг­ри-турніри. Молоді лицарі, закриті залізною зброєю, ста­вали на конях до двобою і старалися скинути в розгоні один одного на землю. Смішно було, коли переможений лицар ніяк не міг підвестися з землі, бо залізна зброя була туга й важка. Хто звалив з коня свого суперника, діставав нагороду: стрічку і китицю квітів. Останнього року Єлиса­ветка перший раз давала нагороди лицарям.

Через місяць Єлисаветка побігла до княжого саду на­збирати квіток. День був теплий і радісний. Князівна за­плела собі вінок у волосся і нарвала немало квіток, щоб ними приоздобити кімнати. їй було так весело на душі, що вона заспівала собі улюблену свою пісеньку:

Добридень тобі, сонечко ясне.
Ти святе, ти ясне-прекрасне,
Ти чисте, величне, поважне.

— Добридень, гарна дівчино! — почувся знагла чужий голос.

Єлисаветка збентежено оглянулася. За нею, розхиляю­чи віти ясмину, стояв ясноволосий лицар.

— Добридень, лицарю! — помовчавши, відповіла ти­хо. — А як ти дістався до княжого двору?

Лицар підійшов ближче. Мав на собі голубий одяг, на голові м’який берет з пером, а в руках тримав лютню.

— Я давно вже хочу тебе стрінути, дівчино. Цілий мі­сяць стежив і розпитував, але ніхто не хотів мені дати відповіді. Аж сьогодні, блукаючи по саду, стрінув тебе. Ща­сливий день для мене!

Єлисаветка почервоніла на виду по самі вуха, а лицар говорив далі:

— Я сам є гостем тут, а зовуть мене Гаральд.

— А я Єлисавета.

Ішли поруч і розмовляли.

— Я син короля норвежців, — мовив Гаральд. — Я пі­шов у світ придбати собі славу й гарну дружину.

Єлисаветка споглянула на лютню. Гаральд усміхнувся.

— Ти думаєш, що коли я граю на лютні, то не вмію бити ворогів? О, ніколи не покину я меча ні щита!

І він розповів, що вороги прогнали його батька з віт­чизни, але прийде час, коли він вернеться на прадідівський престіл.

— Виступатимеш у турнірі? — цікаво спитала Єли­саветка.

— Так! — відповів гордо. — Поки я прибув у Київ, поборов багато славних лицарів. Це було на дворах Вельфів, у Трієрі, не кажу вже про Венецію й угрів. Я здобув нагороди найкращих дівчат світу, і на мою честь грали на цитрах та співали пісні.

Незабаром було свято Юрія, а з тим і день турніру. У першій частині свята Великий Князь мав посвятити юна­ків у нові лицарі, а в другій відбувались ігрища.

Площа ігрищ була вже наповнена глядачами. Останні­ми засіли на бальконі Великий Князь із сім’єю і своїми прибічниками. Золотом залисніли труби герольдів на тлі голубого неба. Сріблом вилискувала їхня зброя. Залунали величні тони — знак, що свято почалося.

Єлисаветка цікаво дивилася на те, що діялося довко­ла. Перед бальконом князя стояли в нерухомих лавах юна­ки, що за хвилину мали стати лицарями. По боках площі приглядалися до святкової дії лицарі, готові до турніру. Горіли очі юнаків, коли Ярослав Мудрий зійшов до них і промовив незабутні врочисті слова:

— Будьте мужами на війні, відважні, духом гарні, для вбогих милосердні і богобоязливі. Цурайтеся диявола і не слухайте мови злих людей!

Великий Князь викликав юнаків одного за одним і кожного вдаряв легко мечем по плечі. Воєвода князя да­вав юнакові ознаки лицаря: меч і срібні остроги.

Коли обряд посвячування закінчився і князь вернувся на балькон, до во.єводи Дулими нахилився варязький ярл, князь достойного роду:

— Сотня юнаків. Щороку так?

— На Святого Юрія, — відповів воєвода, а вікінг по­клав важку руку на його плече.

— Рад би мати їх у моїй дружині!

Між гістьми сиділи угорські королевичі Андрій і Левента, французький герцог у чорній киреї і сумовиті тру­бадури з далеких сторін, що так гарно виспівували хвалу князям і жіноцтву, були тут льотаринці з Франції і Шампанії у щирозлотій зброї, льомбардські князі, що йдучи голосно дзвонили великими срібними острогами.

Юнацтво, посвячене в лицарі, засіло на осібних лавах, радіючи княжим признанням і горде назвою молодих ли­царів.

У княжій льожі сиділи в першому ряді Великий Князь із княгинею, князенко і гарні князівни, а за ними воєводи й заслужені лицарі. Князь оглянув поле ігрищ, а коли лицарі станули готові, дав знак розпочинати турнір.

Єлисаветка уважно спостерігала лицарів. Знала, що між ними є шведи, франконці, моравці й інші, але вона шукала очима ясноволосого королевича Гаральда. Та хто міг пізнати його серед пишних лицарів з закритими залі­зом обличчями?

І коні і лицарі були прибрані в дорогі пера з далеких країн півдня; коні були прикриті накривалами, а лицарі закуті в зброю. Кожний із них тримав у руці важкий дов­гий спис .

Лицарі рушили до турніру. Тільки один лишився на місці. Він мав на собі чорну зброю без прикрас і сидів на чорному коні. Кінь нетерпляче кусав вудила і копав ногою землю, але лицар сидів непорушно, наче б увесь був з за­ліза.

Ігрища проходили з дзенькотом ударів заліза об за­лізо і в гаморі радости та сміху глядачів, коли дехто з ли­царів незручно, у тяжкому залізі, звалювався на землю, його підносили і забирали з поля ігрищ княжі слуги. Лица­рів меншало. Врешті, коли на полі залишилися тільки три останні переможці, чорний лицар рушив до змагу.

— Один на трьох! — пронісся шепіт подиву.

Чорний лицар націлився списом до удару і підігнав коня. Зручно відхилив списом спис противника і легко ски­нув його з коня. Тоді обернувся і з розгоном кинувся на другого. Дзенькнуло залізо, майнули коні побіч і великим колом завернули знову проти себе. Цим разом з двох бо­ків грозила небезпека чорному лицареві. Спереду гнався на нього один супротивник — великий на зріст лицар з чер­воними перами і мальованим у синьо-білі смуги важким списом, і в той момент, коли їхні списи стрінулися, збоку налетів на чорного лицаря другий супротивник. Здавалося, що його спис з розгоном викине чорного лицаря з коня. Але він був зручніший, — враз похилився, майже поклався на коня і спис погнався в порожнечу. Рівночасно вдарив синьо-білого лицаря і скинув його з коня.

Хто з чужинців побував тоді в Києві, на все життя за­лишився із найкращими про нього споминами. Але все має свій кінець, тож і гостям приходив час покинути місто. Прийшлося і королевичеві Гаральдові Їхати далі. Перед тим він попросив дозволити йому попрощатися з сім’єю Ярослава Мудрого. Прощаючись, зайшов теж до князівни Єлисаветки.

— Час мені, князівно, їхати в інші краї! — заговорив і глянув їй в очі. — Заграю тобі, князівно, пісню на про­щання!

З-під широкої червоної накидки він добув лютню і торкнув струни. Єлисаветка вказала йому стілець і короле­вич заграв-заспівав лицарську сагу, пісню про славу і вір­ність, про красу і любов. Оспівував свою долю: данці на­пали на його батьківщину, вигнали його батька, короля Оляфа, і ворожий король, Кнут Великий, засів на норве­зькому престолі. І впав смуток і жалощі на країну. Поник­ли радощі і забави, дівчата заслонили лиця і смуток на­крив темним серпанком гори і долини, міста і села Норвегії. Тоді він, Гаральд, понісся конем у світ, полинув у чужі зем­лі добувати слави лицарських чеснот войовника, щоб від­воювати країну. Але в Києві побачив дівчину-зірку, княжатко великого народу, і серце в нього затремтіло-забилося.

Гаральд скінчив. Тоді Єлисаветка покликала княжих співців-скоморохів, які тепер Гаральдові заграли на гуслях українську лицарську пісню.

Співали про князенка Володимира, що розбив ворогів на чолі своєї дружини, завоював їхні землі, і вони корили­ся його сміливості, і збив ворога, як сокіл збиває галиці на лету, а бій був страшний, дерева хиталися, хилилася низько трава; боги кидали вогонь з полум’яних рогів. А ко­ли все заспокоїлося і князенко засів на батьківському пре­столі, тоді згадав дівчину, гарну князівну литовську. Післав у далекий край боярина Дуная Звановича, і той привіз йо­му панянку красну у сріблі і злоті, у самоцвітній короні.

Гаральд задумався. Коли скоморохи вийшли, він устав і кинув лютню на землю.

— Я зрозумів, князівно! Ти відповіла мені піснею. Здо­бути мені славу й золото, здобути мені королівський престіл і аж тоді забрати до себе українську дівчину, щоб за­сіла на норвезькому троні.

Єлисаветка встала.

— Прощай, дівчино, — сказав Гаральд, — іду в світ і ти почуєш про мої подвиги і мої перемоги. Тоді повернуся до тебе. Жди мене!

Гордий вікінг відвернувся і рвучко вибіг з кімнати. Єлисаветка всміхнулася. Хотіла бачити його сміливим і звитяжним, недарма ж із роду в рід казали князі: — Від предків дістали ми хоробрість!

Вона підійшла до вікна. Саме дружина лицарів очіку­вала Гаральда. Він скочив на коня і востаннє глянув у вік­но княжої палати.

— Прощай! — тихо прошепотіла Єлисаветка і махну­ла рукою. Додолу злетіла тендітна мережана хустинка.

Гаральд підхопив подарунок і сховав його на грудях. Гукнув на дружину, і лицарі погналися кіньми в сторону Ляцької брами.

Минали дні, минали тижні й місяці. Єлисаветка сумува­ла за золотоволосим вікінгом, але вістки від нього не мала. Вже вернувся з походу на Візантію її рідний брат князенко Володимир, уже вернувся воєвода Вишата, який пішки йшов зі своїм військом.

Знову прийшла весна. Тоді до князівни прибув сторонній купець з далеких південних країн. Він розклав перед Єлисаветкою дорогоцінні прикраси, золоті сережки і на­шийники з самоцвітами.

— Оце золото і перли, панночко, певно вам сподобають­ся. Але чи не кращою для вашого серця буде пісня моя?

І він торкнув струни лютні та заспівав:

— Гуляє мій корабель по бурхливому морі, і біліють дикі скелі Сіцілії. Корабель носиться на хребтах немалих хвиль: спадає додолу, як хижий птах на здобич. Море хо­че проглинути його, і вітри ламають щогли, але він випли­ває. знову, а на ньому стоять нерухомо лицарі — дружина моя. Мало хто відважиться плисти кораблем по страшних хвилях сіцілійського моря, що його небезпеки ще давні латиняни оспівали у своїх піснях. Але ми пливли туди!
А все ж дівчина, князівна українська з золотою коро­ною і коштовними перлами, погордувала моїм коханням.

Задумалася Єлисаветка і сльози стали в неї на очах. Вона відвернулася, щоб їх непомітно витерти. А коли гляну­ла, купця вже не було, залишив тільки у дар свій дорого­цінний крам. Аж тепер Єлисаветці пригадалось, що бачи­ла того купця поміж дружинниками Гаральда.

Ще більше затужила тепер князівна. По ночах ввижа­лися їй страшні примари, що гналися за білими кораблями. Бачила, як умирали лицарі з усміхом на устах, так само як у далекому поході дружинники братика Володимира і воє­води Вишати. Знала це від брата. Він оповідав їй, як гри­міли мені по шолоімах, як імчали коні, і орли далеким кле­котом кликали звірів на кривавий бенкет. Ввижалися їй райські острови, на яких співають таємничі сирени. Тоді моряки ховаються і затикають вуха, щоб їх не причарува­ли своєю піснею. Тільки один з них лишився на палубі, але наказав себе туго прив’язати до щогли. Читала про це у старій книзі.

Знову по тижнях прибув мандрівний трубадур у Київ і так заспівав князівні:

— Кількома мистецтвами можу пишатися: вмію скла­дати пісні до чутливих тонів лютні, кую з заліза пишну зброю, слухають мене морські хвилі, коли пливу по їхніх хребтах; вмію ховзатися по льоду і бігаю по снігу на ле­щатах. Об’їжджаю найдикіші, найбільш полохливі коні, вмію уставляти військо до бою і кидаю списом найкраще з усіх лицарів світу. А все ж дівчина, князівна українська із золотою короною і коштовними перлами, погорджує моїм коханням!

І тепер здавалось Єлисаветці, що бачила цього труба­дура серед дружинників Гаральда.

Згодом чужинні купці, лицарі і мандрівні люди почали приносити вістки про славного таємничого лицаря, що пі­шов на сам кінець світу, у страшні і невідомі країни. Він по­бував серед велетнів з одним оком по середині чола, що могли, стиснувши долоню, зім’яти людину. Переходив кра­їни пусті, де вогонь сірчаний жер землю. Розбив непобор­них сарацинів, що мали криві гострі шаблі і ними сікли лицарську броню. Заходив у країни, в яких таємничі жер­ці вміли пускати омани бісівські на людей і чинити різні фокуси та чари.

Хижі птахи налітали на нього, щоб виклювати йому очі. На морі стрінув хмару страшну, яка спустившись на воду, смоктала море вгору, аж під небо, а з тим підносила кораблі з людьми, кидала їх і розбивала.

Підходили до нього гієни, звірі такі, коли спав у пу­стелі. Вони переклику валися людськими голосами і клика­ли його.

— Гар-ральд. Гар-ральд!…

Був у країні кентаврів, звірів, що мають на шиях люд­ські голови, а тіло й ноги як в осла.
Бачив птахів-пеліканів: коли їхні діти мертві, вони клюють собі груди, спускають кров свою на дітей, і діти оживають.

Був на службі царя босфорського, бував у країні каліфів, розгромив страшних і немилосердних сарацинів. Став він відомим у світі і, коли про нього говорили, то звали його Гаральд Сміливий.

Знову прибули співці і співали:

Родився я у скелястій країні над суворим морем, де ляпляндці роблять луки з найтвердішого дерева, де човна­ми розбивають хвилі, де радість знаходять у зойку тятиви.

Підводні скелі зрадливо торощать кораблі, а вікінги шоло­мами вичерпують воду, що заливає човни.
У світі бував я в бою з трандами, а їх тьма-тьменна. Змагався з дротгеймами, а їх було сто на одного.
А все ж дівчина, князівна українська з золотою коро­ною і коштовними перлами, погордувала моїм коханням!

Тим часом сталася важлива подія: син половецького хана захотів одружитися з Єлисаветкою. Він вихвалявся, що вб’є Гаральда, а як не схоче його князівна, то піде вій­ною на Київ.

Ярослав Мудрий довго радився зі своїми воєводами і боярами, що їм діяти. Було тоді у звичаю женитися і ви­давати дочок за чужинних королів і князів. Зміцняв у та­кий спосіб Великий Князь українську державу. Сама кня­гиня була шведського роду. Анночку саме обіцяли фран­цузькому королеві. Приїжджали посли від шведів і з німе­цьких країн, і так постав великий союз дружніх народів, яких посвоячила велика і славна Україна.

Вільною залишилась тільки Єлисаветка. Чи не краще таки видати її за половецького ханенка? Забезпечити со­бі дружбу і цього східнього народу. Хто знає, де Гаральд і чи повернеться він у Київ?

— Ні, ні, не хочу! — мовила Єлисаветка і гляділа у зо­лотий туман, що вкривав далекий шлях, мріяла про золо­тий від сонця корабель, про далекі країни і міста, які здо­буває Гаральд.

Бачила його очима душі, як він гордо споглядає пе­ред себе, суворий і мужній. А вона, смаглява і струнка, слу­хала голосів далекої флейти і цитри, вдихала уявні солоці вітри моря і благала:

— Приїдь, приїдь уже!

Єлисаветка вірила, що краще для її вітчизни буде союз з Норвегією, ніж із мандрівним і невірним плем’ям полов­ців.

Тоді половецький ханенко пішов на Київ війною. Ве­ликий бій тривав два дні і дві ночі. На полі бою визначився своєю мужністю лицар, якого досі ніхто не бачив. Він шу­кав ханенка. І,стрінувши його під половецькими бунчука­ми, викликав на двобій.

Рушили обидва супротивники один проти одного. Вда­рила сталь об сталь, гнулися панцери, і знову наступали лицарі. Врешті ханенко захитався. На його устах появився струмок крови.

Половецькі війська, побачивши невдачу свого началь­ника, побігли у степ. Невідомий лицар скинув шолом. Це був Гаральд. Він наказав узяти раненого ханенка у Київ і лікувати його рани.

В той час Єлисаветка з жалю і розпуки тяжко захво­ріла. Не знала ще про бій і про те, що’ вже шляхом на Київ поверталося українське військо.

Найвизначніший лікар княжого двора не відступав від Єлисаветки ні вдень ні вночі. Давав їй найдорожчі ліки з зілля, викопаного у святрйванську ніч, а помічниці кури­ли коноплі, щоб відігнати недугу.

Другого дня принесли Єлисаветці радісну вістку. По полудні князівна почувалася краще. Одягнула свою найбагатшу сукню і зі скарбниці вибрала золоті оздоби, які залишив їй таємничий купець. Коли у дверях кімнати ста­нув Гаральд, Єлисаветка кинулась йому назустріч.

Увечорі того дня прибули посли з далекої Норвегії. Вони прохали Гаральда, щоб став королем і засів на бать­ківському престолі.

Привіз Гаральд великі багатства і поклав перед Єлисаветкою. Були там діядеми і ковані золоті ланцюжки, ме­дальйони і різьби зі слонової кости, і дарував усе те Єли­саветці.

Тепер, разом з Великим Князем вони вирішили, що Гаральд поїде зараз же у Норвегію і, ставши королем, по­вернеться забрати Єлисаветку. Так і сталося. За той час готовили на княжому дворі два весілля. Друге було для половецького ханенка, який вилікувався від ран і полюбив дочку боярина Вишати, Вожену.

Гучні були обидва весілля. Було там гостей багато. Ко­ролевичі і княжата з усього світу з’їхалися на той час у Ки­їв. Були тут славні чужинні роди, франковці, венеційці, ге- нуезці, вікінги, шотландці і данці. А з наших сиділи за сто­лами ославлені в боях князі українські, бояри Розграй, Бо­рис, Буйтур, Ждан, Лют і Гудима. Були теж князівни Анна, Квітослава, Лада і Оля. Але найщасливіші були: Єлисаветка і Гаральд, Вожена та її ханенко.

Так то було. Рддість була, бо великою була Україна, мужні і сміливі її сини і доньки. І буде таке щастя знов між нами, як стане Україна вільна й незалежна.