Пригоди Яшка- Страшка, як Страхополох людиною став

1.

Посіяла баба Варвара коноплі й від горобців обігнатися не може. Обсіли грядку та й клюють сім’я, мов би то для них обід зоставили. От і задумала баба Варвара поставити на грядці страхополоха. Взяла красу хустину, загорнула в неї картоплину, всипала решето полови і зав’язала кінці. Потім винесла з комори старий мішок, випхала його соломою і прив’язала чотири дрючки. На мішок з соломою поклала клунок з половою — і так народився наш страхополох.

Винесла вона його на город, поставила в коноплях і заходилася прибирати. Закинула йому на плече стару латану свитину, підперезала його мотузком, а на голову поклала обірваний солом’яний капелюх.

— ,,От і красень, — думає баба Варвара, — тільки б ціпок у руку та й капелюх насунути на чоло, і виглядав би зовсім, як ґазда!”

Вже сягала рукою до капелюха, а страхополох як не крикне:

— Не так, бабо! Треба по-парубоцьки… На вухо! .,

— Свят! Свят! — злякалася баба Варвара. — То ти, лобуряко, вже й чепуритись хочеш?

Але не заперечувала, пересунула капелюха на ліве вухо та й каже :

— Постій же тут усе літо, то на зиму тобі сорочку пошию.

І так наш страхополох усе літо на грядці стояв, не їв, не спав, горобців розганяв, щоб сім’я не клювали, конопельок не псували. Вже під осінь прийшла баба Варвара на город, вибрала коноплі, а страхополохові й „спасибі” не сказала.

Горобці посідали на плоті й цвірінькають:

— Ох, ох.. . Страхополох… В коноплях стояв, зернятка не дав, а сорочки як не мав, так і не має.

Пішов страхополох до баби Варвари та й каже:

— Пошийте мені сорочку!

А баба йому:

— Почекай! Бачиш, я ще конопель не мочила.

Вернувся страхополох на город, стоїть на грядці та й чекає, поки баба Варвара коноплі в ставку вимочить, на леваді розстелить, висушить, то й сорочку пошиє. Та горобці не чекають. Посідали на плоті й цвірінькають:

— Ох, ох .. . Страхополох .. . В коноплях стояв, зернятка не дав, а сорочки як не мав, так і не має. Терпить страхополох, терпить, а далі йде до баби Варвари й просить:

— Пошийте мені сорочку!

А баба йому:

— Почекай! Бачиш, я ще й конопель не терла.

Стоїть страхополох на городі й чекає, поки баба Варвара коноплі на терлиці протре, прядиво вичеше, то й сорочку пошиє. А горобцям байдуже. Посідали на плоті й цвірінькають:

— Ох, ох .. . Страхополох .. . В коноплях стояв, зернятка не дав, а сорочки, як не мав, так і не має.

Йде страхополох ще раз до баби Варвари й просить:

— Пошийте мені сорочку! А баба йому:

— Почекай! Бачиш, я ще конопель не пряла.

Що ж робити? Вернувся страхополох на город, стоїть на грядці й чекає, поки баба Варвара коноплі спряде, намотає мітки, виробить полотно, то й сорочку пошиє.

А горобці? Впав сніг, потиснув мороз, і горобцям нічого вже на городі шукати. Всі вони переселилися на бабине обійстя, де баба Варвара щодня курям свіже зерно сипле. А страхополох стоїть на городі в снігу по коліна.

Раз уночі прокинувся Вітрило. Засвистів у лозах.. . Розбудив молодицю Метелицю, що в ярку під кущами літо проспала, і давай із нею по селу гуляти.

Вітрило гойдається на бабиних воротях: риприп, рип-рип.. . То з-за рогу свисне: в’ю-у-у, в’ю-у-у.. . То дошкою в плоті залопотить: трахтах-тах.. . трах-тах-тах…

— В’ю-у-у.. . Трах-тах-тах… В’ю-у-у.. . Трах-тах-тах… — виграває Вітрило-музика, а молодиця Метелиця взялася в боки, на вулиці гопака танцює, та ще й приспівує:

Якби мені жениха та ще молодого,

Танцювала б гопака до ранку самого.

Але де ж тут жениха взяти, Побачила на городі страхополоха, підхопила його під боки і стала ним крутити-обертати. Та який з страхополоха жених, коли в нього не ніс, а гнила картоплина, а замість ніг дві тики від квасолі! Покрутила ним Метелиця, обернула кілька разів та й кинула коло бабиних воріт, а сама полетіла в село іншого жениха собі шукати.

2.

Рано – раненько вийшла баба Варвара з хати до криниці по воду, дивиться — біля воріт страхополох лежить. Такий обмерзлий, засніжений .. .

Жаль стало страхополоха. Підняла вона його, обтріпала з снігу, понесла в хату та й поклала на піч, щоб трохи обігрівся.

Опівдні баба затопила в печі, зварила борщу, налила в миску і поставила на лаві, щоб прохолов, а сама пішла курей годувати. Вертається до хати та до борщу, а миска порожня. Стала вона й міркує:

— Чи я борщ варила, чи не варила? Чи я його їла, чи не їла? Та варила — не варила, їла — не їла, а борщу нема і їсти хочеться.

З’їла вона кусень хліба, запила водою, сіла прясти та все міркує, де той борщ подівся. Аж доміркувалась…

На другий день баба Варвара знов борщу зварила. Налила в миску та й поставила на лаві, щоб трохи прохолов, а сама пішла курей годувати. Набрала в коморі решето пшениці, вийшла на двір та, замість іти до курей, пристала під вікном і чекає, що в хаті діятиметься. Дивиться, а страхополох лізе з печі, сідає на лаві та й їсть борщ, аж чубок трясеться .. .

— А то так! — думає вона. — Ну, коли ти, небоже, їсти вмієш, то й робити навчишся.

На третій день баба Варвара не топила й не варила. З’їла кусень хліба, запила водою, сіла на лаві під вікном і пряде. Вже й полудень, а вона все ще пряде. А страхополох на печі так крутиться, так вертиться .. .

— Холодно тобі, небоже? — питає вона.

А страхополох:

— Угум .. .

— А їсти хочеться?

— Угум .. .

— Га, — каже баба Варвара, — якби так хто дровець врубав та води приніс, то в печі натопила б та й їсти зварила .. .

— Угум.. . — каже страхополох.

Пішла баба Варвара до комори, набрала решето пшениці й погодувала курей. Вернулась до хати, з’їла кусень хліба, запила водою, сіла на лаві під вікном і пряде. А страхополох на печі так крутиться, так вертиться .. .

— Холодно тобі, небоже? — питає вона. А страхополох:

— Угум . , .

—  А їсти хочеться?

— Угум . , .

— Га, — каже баба Варвара, — якби так хто дровець врубав та й води приніс, то в печі натопила б та борщу зварила .. .

— А загляньте в вікно, чи не видно там кого, — каже страхополох.

— Ні, не видно, — відповідає баба Варвара, нібито виглядаючи у віконце.

Стало вечоріти. У баби Варвари пальці від холоду дубіють, а борщик аж пахне, але вона все ще сидить на лаві під вікном і пряде. А страхополох на печі вже мало не плаче.

— Холодно тобі, небоже ? — питає баба Варвара.

— Ой, холодно! — каже страхопополох.

— А їсти хочеться?

— Ой, дуже хочеться!

— Га, — каже баба Варвара, — якби так хто дровець вруба в та води приніс, то в печі натопила б та й борщу зварила. Тобі дала б, сама б з’їла .. .

Ще не договорила, а страхополох і з печі — скік.. .

— От так і зразу було б казати!

Схопив коновки та й у двері.. . Слухає баба Варвара — страхополох у шіпці рубає дрова, аж шіпчина трясеться .. .

— Добре то кажуть цигани: — думає баба, — „біда навчить і ворожити, як нема що в рота вложити”.

Нарубав страхополох дров, приніс води, а баба в печі затопила та й борщу зварила. Попоїли вони, страхополох поліз на піч, а баба Варвара помила горнятка-миски, сіла на лаві під вікном і далі пряде.

І так страхополох усю зиму дрова рубав, воду носив, хату замітав, а баба Варвара за той час попряла, мітків намотала, полотно виробила і пошила страхополохові сорочку.

3.

Навесні баба Варвара знов посіяла коноплі, випровадила страхополоха на город і каже :

— Постій же тут, то на полуденок борщу винесу.

Але де вже тепер страхополохові в коноплях стояти, горобців ганяти, коли він у новій сорочці! Баба з городу, а він стриб через пліт і в село. Йде вулицею, носа задер, хоче, щоб усім нову сорочку було видно. Побачив його Брисько, присів на задніх, задер голову і як завиє:

— У-у-у!

Почув це Бурко, подав голос Сіркові, Сірко — Лискові, Лиско — Жучкові, Жучок — Міркові, і за хвилину вже всі собаки в селі вили:

— У-у-у!.. У-у-у!..

Страхополох аж присів від страху. Побачив на плоті сороку й питає:

— Ти, сороко білобока, всюди буваєш, де й що в селі діється, знаєш. Скажи мені, чого це так собаки виють.

А сорока йому:

— Заглянь у колодязь, то знатимеш сам.

Заглянув він у колодязь — не видно нічого. Нахилився нижче

— Є! Аж на самому дні. Опудало!. .

Таке страшне, замурзане, розчухране, а про ніс аж говорити гидко.

— Хто ти? — гукнув страхополох.

А з колодязя знову:

— Ти!

— Хто ти? — питає ще раз.

А з колодязя нову:

—   Ти!

— От ще й дражниться, поганець! — розсердився страхополох.

Підняв грудку землі і вже намірився був жбурнути в колодязь, але надумався, нахилився нижче, приглянувся до опудала краще й каже :

— Гм! Капелюх якби мій, і свитина моя, ще й сорочка нова .. . Невже то справді я?

А сорока тільки ,,ха-ха-ха!” і полетіла. Зрозумів страхополох, що в колодязі він бачить самого себе, та й засоромився. Побіг до потоку, вмив лице, витер носа, причесав чубок і вернувся на город. Став у коноплях і чекає, поки баба Варвара до обіду покличе. Вийшла баба Варвара на город, дивиться, а в коноплях хлопчик стоїть. Такий гарненький, чистенький… Личко кругленьке, носик як картопелька, а очка як ті дві чорні цятки на бабиній хустині.

— Що ж ти, Яшку-Стршку, тут у моїх коноплях робиш? — питає баба.

— Чому, як інші діти, в школі не сидиш?

А він:

— То ви, бабо, не пізнаєте мене?

Стала баба й міркує:

— Гм, капелюх щось якби той, і свитина та, ще й сорочка нова .. . Невже ж то мій страхополох? Що ж ти, — каже, — в річку провалився?

— Ні, бабо, я тільки вмився!

— Ну, як так, Яшку-Страшку, то нема тобі вже чого на грядці стояти, коноплі топтати. Ходи но до хати! І так вона взяла собі Яшка-Страшка за приймака. Та бабі Варварі в хаті тепер не сидіти. Весна .. .

І в поле треба, і на город.. .

А тут курочка чубата вивела куряток десяток, а сороки й ворони посідали на плоті і тільки чекають, щоб баба Варвара пішла собі геть. От і заставила баба Яшка-Страшка курята пильнувати.

— Припильнуй, — каже, — то на зиму чобітки куплю. І пішла баба в поле. Водить курочка чубата куряток по обійсті, а Яшко-Страшко очей з неї не спускає і все куряток лічить:

— Ось біленьке, і чорненьке, і те з чубком, і те з хвостиком, і те, що в кориті топилося, і те, що ніжку зломило, і ще одно, і ще одно, і ще одно, і ще одно.

Бігла селом лисичка, голодна, голодна. Побачила курят на обійсті, забігла в ворота й каже :

— Здоров, хлопче! Куряток часом не продаєш?

— Ні, не продаю, — відповідає Яшко.

— От, бачу, що й не багато їх маєш.. .

— Десяток, — каже Яшко-Страшко.

— А звідки ти знаєш? — питає лисичка. — І бабуня казали, і сам полічити вмію. Ось біленьке, і чорненьке, і те з чубком, і те з хвостиком, і те, що в кориті топилось, і те, що ніжку зломило, і ще одно, і ще одно, і ще одно, і ще одно.

— А того, що там, у бур’янах, не лічиш? — хитро питає лисичка, бо там ніякого курчатка не було. Кинувся Яшко-Страшко в бур’яни курятка шукати, а лисичка тим часом ухопила те, що найближче неї, задушила, поміж дранками в плоті випхала на дорогу та й каже :

— Ось вже й не шукай! Воно саме до гурту прибігло. Виліз Яшко-Страшко з бур’янів і знову курята лічить:

— Ось біленьке, і чорненьке, і те з чубком, і те з хвостиком, і те, що в кориті топилось, і те, що ніжку зломило, і ще одно, і ще одно, і ще одно.

Полічив він так та й не здогадався, що на одно курятко стало менше. А лисичка:

— Ну, бувай здоров, хлопче! Жаль , що куряток не продаєш. Купила б парочку дітям на обід.

Вибігла лисичка на дорогу, підняла задушене курятко і в ліс дітям понесла. Вернулася баба Варвара з поля й питає:

— Ну, як там? Усі курята дома?

— Всі! — каже Яшко-Страшко.

— Ось біленьке, і чорненьке, і те з чубком, і те з хвостиком, і те, що в кориті топилось, і те, що ніжку зломило, і ще одне, і ще.. . А баба Варвара швиденько: — Одно, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять.. . А десяте .. . Десяте де? Нема! От як ти курята пильнував! Диви, одно пропало! Пропало курятко, пропали й чобітки, що їх баба Варвара обіцяла. Та не так уже Яшкові Страшкові тих чобіток шкода, як досадно, що його лисичка обдурила. На другий день раненько баба в поле пішла, а Яшко-Страшко замкнув курята в сінях, а сам — у село. Побачив сороку й питає:

— Ти, сороко білобока, всюди буваєш, де й що в селі діється, знаєш. Скажи, де то мені лічити навчитися.

— А курятко даси? — сорока питає.

— Ні, не дам!

— А що даси?

— Дам тобі пиріжка, що бабуня на сніданок лишили.

— То давай! ­

З’їла сорока пиріжка та й каже

Є в нас вулик чималий,

А у ньому бджілок рій.

Там чародій сидить,

То він тебе навчить.

Подякував Яшко-Страшко і пішов у село цього чародія шукати.

4.

У діда Охріма була пасіка велика вуликів може, з сорок.. .

Заліз Яшко-Страшко в цю пасіку, ходить від вулика до вулика й не знає, де йому того чародія знайти. Вийшов дід Охрім у садок, побачив Яшка-Страшка в пасіці та й кличе:

— А ти, хлопче, чого там?

— Я.. . я чародія шукаю .. .

— Втікай, кажу, бо як роздратуєш бджіл, то такого чародія з тебе зроблять, що й бабуня не впізнає. Злякався Яшко-Страшко й кинувся тікати. Але дід Охрім подумав щось і кличе:

— Стривай но, а якого це тобі чародія потрібно ?

— Того, що дітей лічити навчає.

— Ага, — каже дід Охрім. — Коли так, то повернись направо. Бачиш цей біленький будинок біля церкви, чуєш, я к там діти, мов рій бджілок, гудуть? Там і твій чародій сидить.

Подякував Яшко-Страшко дідові Охрімові й побіг. Прибіг під біленький будинок, а там гуде, мов у вулику. Забіг усередину, сів між дітьми на лаві і на чародія чекає. Чародія він не дочекався, але, як тільки вчитель в дверях показався, в кімнаті зразу так тихо стало, мов би справді хтось дітей заворожив.

— Вважайте, діти! — каже вчитель. — Було на тарілці сім сливок. Гриць з’їв чотири сливки, а Ганнуся — три. Що залишилось?

А Яшко-Страшко відразу:

— Сім кісток. — Та ж кістки — не сливки! — говорить учитель.

— Тому то їх і залишають! — відповідає Яшко-Страшко.

— Коли так, — говорить далі вчитель, — то відповіж мені на таке: було на тарілці сім пиріжків. Гриць з’їв одного пиріжка і Ганнуся з’їла одного. Що залишилось?

— Ніщо! — відповідає Яшко-Страшко.

— А це ж як ? — дивується вчитель.

— А так, що я ще таких дітей не бачив, щоб щось добре на тарілці залишали.

— Ага, — каже вчитель, сміючись. — Дотепний з тебе хлопець, але арифметики таки не знаєш. Отже, сиди тихенько, слухай пильненько, то всього навчишся.

Опівдні побіг Яшко-Страшко додому, а баба Варвара питає:

— Де ж ти був, що курята у сінях замкнені сиділи?

— У школі.

— Ов! — дивується баба Варвара. — Чого ж ти там навчився?

— Що кістки — не сливки, тому й лічити їх не важно.

— Це ще не багато, — говорить баба Варвара.

— Ну, та коли охота, то поволі всього навчишся.

Купила вона Яшкові-Страшкові чобітки, пошила нову свитину та й послала його до школи. Походив він одну зиму, і другу, і третю та й навчився читати, і писати, і рахувати. Хвалить його вчитель, радіє бабуня, а сусіди надивуватися не можуть, що то за розумний хлопчина з того Яшка-Страшка росте. Але горобці, як тільки доглянуть його на обійсті, зараз сідають на плоті й цвірінькають:

— Ох, ох .. . Страхополох… Ох, ох .. . Страхополох…

Біжить тоді Яшко-Страшко до бабуні й плаче:

— Бабуню, скажіть: я личко вмиваю?

— Вмиваєш.

— Чисту сорочку вдягаю?

— Вдягаєш.

— Хату замітаю ?

— Замітаєш!

— Книжечку читаю?

— Читаєш!

— Арифметику вивчаю ?

— Вивчаєш.

— То чому ж горобці страхополохом мене називають?

— Не знаю, хлопче, не знаю, — говорить баба Варвара.

Так, баба Варвара цього не знає, але горобці? О, вони добре знають! Вони ж самі бачили, як він ластівкам гніздо розвалив, котові хвіст придавив, на діда-прошака собак нацькував .. .

Вони добре знають, що він — тільки страхополох, а не людина, бо в нього людського серця немає. І знову прийшла зима, та така люта, якої давно вже не було. Баба Варвара курей у сінях годує, на двір не випускає, щоб ніг не повідморожували, а горобці сидять на плоті голодні-холодні. . .

Вийшов Яшко-Страшко з хати, побачив посоловілих горобців на плоті, нього щось нараз застукало. Побіг і питає баби Варвари.

— Бабуню, що це так у грудях у мене стукає?

— Серце! — відповідає бабуня.

— А чого ж вона хоче?

— Послухай, воно само тобі скаже.

Послухав Яшко-Страшко, що йому серце підказало, побіг до комори, взяв жменю пшениці, вийшов на двір і посипав горобчикам. Прибіг до хати і знов питає:

— Бабуню, а чому воно ще б’ється?

А баба Варвара притягла його до себе, обійняла й каже :

— Б’ється воно й битиметься, доки віку твого. Ти, Івасю, вже не страхополох, а людина, бо в тебе людське серце, що не може байдуже дивитися на чужу недолю. Ось і казці кінець .. .