Пригоди маленького Нохудіка

Може, й справді було, а може, й ні. Жили чоловік та дружина. Дітей вони не мали. А їм дуже хотілося хлопчика або дівчинку.

Якось зайшов до них у будинок мандрівник. Дізнався про їхню біду і порадив:

— Візьміть жменю гороху, насипте в горщик і поставте в піч, і за три дні з кожної горошини вийде хлопчик чи дівчинка.

Жінка так і зробила. На третій день вона вийняла горщик із печі, — поставила посеред кімнати, а з нього так і пострибали горошини. Жінка зраділа, а чоловік злякався.

— Ну, скажи, що ми з такою юрбою робитимемо? Почнуть завтра просити хто шапку, хто черевики, хто сукню. Де мені стільки грошей взяти?

Схопив віник, вимів горох за поріг, і він весь кудись і пропав. Тільки одна горошина застрягла біля пічки. Жінка побачила, що чоловік позамітав увесь горох, і заплакала, заголосила:

— Що ти накоїв! Хоч би одну горошину лишив нам!

— А правда, зовсім забув! — схаменувся чоловік.

І раптом почув тоненький голосок:

— Я тут, тату, я тут!

Нахилилися вони до пічки, бачать горошина. Зраділи, схопили її і тільки поклали на долоню, як з горошини вистрибнув хлопчик. Він з голови до ніг був як усі діти — і руки, і ноги, і очі, і вуха, — тільки дуже маленький, з горошину. Батько з матір’ю так і назвали його Нохудік, що означає горошинка.

Пройшло багато часу. Нохудік трохи підріс, але все ж таки залишився дуже маленьким — у півдолоні.

Якось Нохудік каже матері:

— Мамо, давай я буду батькові в полі обід носити, гаразд?

— Ні, ти не зумієш, – відповіла мати.

— Зумію, ось подивишся!

Мати погодилася, поклала торбу з їжею на ослика, а Нохудіка посадила йому на шию. Коли віслюк йшов надто повільно, Нохудік смикав його за вухо, і той йшов швидше.

Приїхав Нохудік на поле, де орав батько, і закричав:

— Тату, я тобі поїсти приніс, іди зніми мене з осла!

Підійшов батько, підхопив Нохудіка, спустив його на землю і почав діставати їжу. А Нохудік йому каже:

— Поїсти я тобі приніс, а тепер за тебе оратиму.

— Не зумієш ти.

— Зумію!

Почав Нохудік орати — його бики слухаються. І раптом у одного бика нога провалилася кудись.

Сповз Нохудік на землю і бачить: нога біля бика застрягла в глечику. Він відкопав глечик, а в ньому повно золотих монет.

— Тату, іди сюди, подивися, що я знайшов! — Закричав Нохудік.

Підійшов батько і очам своїм не повірив: у глечику золото.

Принесли гроші додому. Скаче Нохудік, співає від радості:

— Ми тепер багаті, ми тепер багаті!

Тільки мати з батьком не радіють: все одно шах дізнається, що вони знайшли золото, і забере його.

Шкода їм було все золото втрачати, і вирішили вони самі віддати його шаху, але тільки половину.

— Мамо, тату, давайте я піду до шаха! Я йому все віднесу, що скажете! — почав просити Нохудік: дуже хотілося йому на шаха побачити.

Погодилися батьки. Пошила мати мішечок і насипала в нього дві жмені золотих монет. Взяв Нохудік мішечок із золотом собі на плече і подався до шаха. Дала йому мати в дорогу коржик і кисле молоко.

Ішов він, ішов, довго йшов, доки не прийшов туди, де жив шах. Побачив Нохудік високий палац шаха і подумав:

«Ого, який шах багатий! І навіщо йому наше золото? Не дам йому золота!

Вирішив Нохудік додому повертатися. Тільки дуже хотілося йому на шаха подивитись. Вирив він біля дороги ямку, сховав туди мішечок із золотом, а сам пішов до палацу шаха.

— Гей, шах, гей, падишах! – Закричав Нохудік.

Підбігли до нього слуги шаха:

— Чого кричиш? Чого тобі треба?

— А ви всі шахи? Стільки вас шахів! – здивувався Нохудік.

— Що ти, що ти! – перелякалися слуги. — Шах один, а ми всі його слуги. Шах у палаці на золотому троні сидить.

Нохудік каже їм:

— Я хочу бачити шаха!

Пішли доповіли шаху. Шах звелів привести Нохудіка.

Завели Нохудіка до палацу. І справді, шах сидів на золотому троні. А довкола вартового.

— Підійди, малюче. Подивимося, що в тебе за справа, — сказав шах.

— А я не маю справи, шах! – відповів Нохудік. – Я прийшов на тебе подивитися. Знаєш що? Давай їсти зі мною коржик і кисле молоко!

Зашуміли, закричали кругом:

— Ти, нахабний хлопчисько!

— Ось дурний, шаха коржом пригощає!

— Хіба шах їсть кисле молоко!

— А що ж їсть шах? – здивувався Нохудік.

— Яйця, мед, плов, смажених курчат…

Розгнівався шах на зухвалість хлопчика і звелів ув’язнити його в темницю.

Не сподобалося Нохудіку в темниці, почав він думати, як провести шаха і додому втекти. Думав, думав і придумав. Почав він голосно повторювати:

— Я шаху про золото забув сказати, про золото нічого й не сказав, так і не сказав про золото.

Почула це варта і доповіла шаху. Шах звелів знову привести Нохудіка.

— Говори швидше, що ти мені забув сказати!

Нохудік видерся шаху на плече, засунув голову йому у вухо і каже:

— Одного разу ти мене замкнув у в’язницю, а другого разу цього не роби!

Не встиг шах схаменутися від такої зухвалості, як Нохудік стрибнув до нього на коліна, звідти на підлогу і втік з палацу.

Знайшов біля дороги він мішечок із золотом і повернувся додому. Розповів усе батькові з матір’ю, а потім і каже:

— Нічого більше не давайте шаху, він і так багатий!