Різдвяний подарунок

Черокі вважався названим батьком невеликого шахтарського містечка Єллоугаммер, нещодавно побудованого головним чином із брезенту і нефарбованих соснових дощок.Черокі був золотошукачем. Якось, коли його віслючок копирсався у кварці й сосновому корінні, кайло чоловіка наштовхнулося на самородок вагою вісімсот п’ятдесят грамів. Застовпивши ділянку, Черокі, нежадібна людина з широкою душею, послав звісточку друзям у три штати, щоб вони заскочили на хвильку розділити його успіх.
Жоден не захотів вдаватися до відмовок. Примчали як миленькі з округу Джила, із Солт-Рівер, із Пекоса, з Альбукерке, з Фенікса, з Санта-Фе та з кочівних ковбойських таборів.
Коли кількість прибульців наблизилася до сотні й кожен застовпив ділянку, новоутворене місто назвали Єллоугаммер, створили комітет зі збереження громадського спокою і вручили Черокі годинниковий ланцюжок із маленьких самородків.
Рівно за три години після офіційної церемонії ділянка самого Черокі перестала давати приплід. Жила виявилася вкрапленням золотої руди. Черокі покинув ділянку і почав стовпити інші, одну по одній. Але примхлива пані Фортуна відвернулася від нього. Навіть сплатити рахунок у барі стало для Черокі завеликою розкішшю. А от тисячіінших мешканців Єллоугаммера, яких він, власне, запросив сюди, процвітали. Черокі залишалося хіба всміхатися і радіти за них.
Єллоугаммер населяли чоловіки, котрі перед усміхненим невдахою знімали капелюхи. Коли Черокі запитали, чого йому бракує для повного щастя, він відповів:
— Що я хочу? Трохи грошей, харчу і спорядження в рахунок майбутніх знахідок. Я планую розвідати місцевість побіля Марипози. Якщо мені всміхнеться удача, будьте певні, я відразу дам вам знати. Хіба в чесній грі з друзями я колись ховав карти у рукаві?
У травні Черокі завдав своє нехитре добро на віслючка й обернув сіру задумливу голову тварини на північ. До невизначених кордонів Єллоугаммера золотошукача проводжало чимало мешканців, засвідчуючи повагу та вдячність теплими прощальними вигуками. Черокі вручили п’ять повних фляг і запевнили, що в Єллоугаммері він завжди знайде вірних друзів, чисте ліжко, пристойний харч і гарячу воду для гоління на той раз, якщо удача не захоче погрітися біля його похідного вогнища у Марипозі.
Прізвисько «Черокі» названий батько Єллоугаммера отримав від інших золотошукачів згідно з поширеною системою ідентифікації людини. Чоловіку зовсім не треба було показувати запис про хрещення для того, щоб друзі й вороги знали, як до нього звертатися. Ім’я кожного чоловіка — його приватна власність. Для того, щоб затягти його до бару чи просто виокремити з-поміж загалу схожих двоногих істот, вдягнених у блакитні сорочки, використовувалося тимчасове ім’я, титул чи епітет. Більшість прізвиськ ґрунтувались на характерних рисах хрещеника. Частина походила від назв місць, звідки з’являлися старателі, якщо вони, звичайно, в цьому зізнавалися. Деякі хлопці проголошували себе Адамсонами, Томпсонами і такими іншими панами з гучністю і нахабністю, що огортала їхні титули чимось на кшталт ореолу. Інші хвалькувато і безсоромно називали справжні імена. Це вважалося проявом зневаги до товаришів; таких не любили. Одному чолов’язі, який заявив, що його звуть Честертон Л. С. Бельмонт, і став розмахувати паперами, щоб це довести, наказали забратися з міста до заходу сонця. Натомість прізвиська Коротун, Ноги Колесом, Техас, Ледащо Білл, Тверезий Роджерс, Кривий Райлі, Суддя або Ед Каліфорнія вважалися престижними. Черокі отримав ім’я завдяки байкам, буцімто він якийсь час прожив у компанії представників однойменного племені.
Двадцятого грудня поштар Болді привіз до Єллоугаммера цікаві новини.
— Знаєте, кого я бачив у Альбукерке? — повідомив Болді місцевій еліті, яка, звісно, засідала в барі. — Черокі, вичепуреного, мов турецький султан. Грошей у нього кури не клюють. Ми з ним поставили місто на вуха, добряче напилися цього, як його, вина із порошком Зейдліца[74],і будьте певні, за все платив Черокі. У нього повні кишені доларів — як у хлопця, що зірвав банк у солідному казино.
— Черокі, напевно, натрапив на пристойну золотоносну жилу, — відгукнувся Ед Каліфорнія. — Він чесний хлоп. Я радий, що йому пощастило.
— І звісно, він саме збирається відвідати старих друзів у Єллоугаммері! — кинув хтось із натовпу, явно не в захваті від успіху Черокі. — Але так завжди. Багатство — найкращі ліки від пам’яті.
— Не лізь поперед батька в пекло, — перебив Болді, — зараз я все розповім по черзі. В Марипозі Черокі натрапив на метрову жилу завдовжки мало не до самої Європи і, не подумавши як слід, продав її за сто тисяч доларів готівкою. На ці гроші він купив шубу з котикового хутра і червоні санчата. І що, ви думаєте, він робить далі?
— Грає в кості, — каже Техас, завзятий картяр.
— Який ти розумний, моя радосте! — шкірить зуби Коротун, який постійно тягає в кишені феротипії[75]і вдягає червону краватку, коли працює на ділянці.
— Купує салун? — висуває здогад Тверезий Роджерс.
— Черокі завів мене до кімнати, — провадив Болді, — і все мені показав. Уся кімната була завалена барабанами, ляльками, ковзанами, мішечками цукерок, скриньками з чортиками, іграшковими ягнятами, свистульками та іншими дитячими іграшками. І що, ви думаєте, він збирається робити з цим мотлохом? Нізащо не вгадаєте, що мені сказав Черокі. Він планує завантажити все у червоні санчата і… стоп, не поспішайте замовляти випивку… він приїде сюди, до Єллоугаммера, і подарує дітлахам — так, місцевим дітлахам — найбільшу ялинку, найбільшу балакучу ляльку і найбільший набір юного конструктора на захід від мису Гаттерас.
Після слів Болді в салуні на дві хвилини запанувала абсолютна тиша. Вона протрималася б і довше, але тут гостинному власнику закладу спала на думку щаслива ідея передати відвідувачам дюжину склянок для віскі. Оскільки повна пляшка подорожувала не так швидко, салун почав наповнюватися незадоволеним бурчанням.
— Ти йому нічого не сказав? — запитав рудокоп на ім’я Тринідад.
— Знаєш, — відповів Болді меланхолійно, — якось не випало мені такої нагоди. Черокі купив новорічні забавки й увесь сяяв від задоволення, носився з ідеєю, як дурень із писаною торбою. Та, правду кажучи, у мене в голові трохи запаморочилося від шипучого вина, про яке я вам казав, тож я йому не зізнався.
— Не можу втриматися від подиву, — сказав Суддя, повісивши на барну стійку ціпок із головкою зі слонової кістки, — у зв’язку з тим, що наш друг Черокі володіє настільки… е-е-е… недостовірною інформацією щодо стану справ у місті.
— Теж мені, знайшли восьме диво світу, — сказав Болді. — Черокі поїхав із міста сім місяців тому. За цей час багато чого могло трапитися. Як, по-вашому, він мав знати, що у місті немає жодної дитини і, враховуючи нинішній стан справ, жодної не планується і найближчим часом.
— Якщо про це зайшла мова, — втрутився Ед Каліфорнія, — не дивно, що їх тут досі немає. Місто ще недостатньо обжите, щоб заводити дітей, здається мені.
— Найголовніше в цьому різдвяному безглузді з ялинкою, — сказав Болді, — що Черокі збирається перебратися на Санта-Клауса. Він запасся білою перукою і бородою, як на малюнках у книжках Вільяма Каллена Лонгфелло[76],червоною шубою хутром назовні, рукавицями по вісім унцій золота кожна і справжнім стоячим нічним ковпаком із помпончиком. Ну хіба не шкода, що такою збруєю не помилується бодай одне дитинча?
— А коли Черокі збирається прибути до нас на санчатах? — поцікавився Тринідад.
— Уранці проти Різдва, — відповів Болді. — Від нас потрібна окрема кімната з уже встановленою ялинкою та кілька леді, які зможуть тримати язика за зубами достатньо довго, щоб не зіпсувати дітлахам сюрпризу.
Невеселе становище Єллоугаммера було змальовано доволі точно. Дитячі голоси ніколи не лунали у нашвидкуруч зведених будинках, тупотіння невтомних маленьких ніжок не освятило вибоїстої центральної (і єдиної) вулиці між двома рядами наметів і грубих незатишних осель. На це ще прийде час. Наразі Єллоугаммер був гірським табором, у якому з-поза кожного рогу не визирали цікаві жваві оченята, які широко розплющуються назустріч новому дню. Не було там жадібних маленьких рученят, які б радісно потягнулися до загадкового мішка з подарунками, не було хлоп’ят і дівчат, які б щасливим збудженим вереском привітали найбільше зимове свято і від щирого незіпсованого дитячого серця подякували б Черокі за доброту, як він на те, безсумнівно, заслуговував.
Жінок у Єллоугаммері було п’ять. Дружина оцінника, власниця готелю «Лакі Страйк», праля, яка щодня намивала зі свого корита унцію золотого піску. Крім трьох постійних мешканок міста варто згадати сестер Спенглер: міс Фанчон та Ерму із Панамериканської комедійної трупи, які давали вистави в імпровізованому Імператорському театрі. Але дітей у місті не було. Інколи міс Фанчон достовірно і досить мило зображала на сцені грайливе дитинство, але між її ролями і справжніми дітьми, які мали б стати законними одержувачами дарунків Черокі, пролягала безмежна прірва.
Різдво припадало на четвер. У вівторок уранці Тринідад замість того, щоб піти на роботу, вирушив у «Лакі Страйк» на пошуки Судді.
— Якщо ми підсунемо Черокі свиню замість його омріяної ялинки, — сказав Тринідад, — це буде грандіозним позориськом для Єллоугаммера. Можна сказати, якби не Черокі, нашого міста взагалі не було б. Я особисто збираюся зробити все, щоб такого не трапилося.
— Я радо підтримаю твою ініціативу, — погодився Суддя. — Я теж заборгував Черокі за його протекцію у минулому. Але я не розумію… я завжди вважав відсутність дітей радше розкішшю, ніж… утім, враховуючи винятковість ситуації… все одно я не розумію…
— Подивися на мене, — мовив Тринідад, — і ти все зрозумієш. Згадай старі добрі часи. Я збираюсь організувати хлопців і заповнити наше місто дітлахами. У Санта-Клауса Черокі будуть вдячні слухачі, навіть якщо доведеться викрасти цілий сиротинець!
— Еврика! — захоплено вигукнув Суддя.
— Аж ніяк, — твердо заявив Тринідад. — Ідея моя. Я знаю це латинське слово ще зі школи.
— Я надам тобі всю можливу допомогу, — виголосив Суддя, розмахуючи ціпком. — Можливо, моя красномовність і володіння ораторським мистецтвом допоможе нам переконати юних друзів на час операції піддатися під нашу руку.
За годину весь Єллоугаммер ознайомили із планом Тринідада і Судді. План схвалили одностайно. Містяни, які знали сім’ї з юними спадкоємцями, що проживали у радіусі сорока п’яти миль, радо поділилися з Тринідадом цінною інформацією. Той ретельно занотував дані, а потім приспішив зайнятися пошуками транспортного засобу і команди.
За розкладом першою зупинкою мав стати великий дерев’яний будинок за п’ятнадцять миль від міста. На поклик Тринідада у дверях з’явився чоловік, який неквапом підійшов до старих воріт і охоче через них перехилився. На ґанку товклася чимала зграйка молодняка, здебільшого брудного й обшарпаного, який, проте, аж пашів цікавістю і здоров’ям.
— Значить, так, — пояснив Тринідад. — Ми з Єллоугаммера і прийшли забрати ваших дітей. Але ви не хвилюйтесь, ми їх не скривдимо. Одному поважному мешканцеві нашого міста дуже захотілося перекваліфікуватися на Санта-Клауса. Завтра він повернеться з купою дрібничок, половина з яких червоного кольору і зроблені в Німеччині. А наймолодший мешканець Єллоугаммера носить револьвер і користується безпечною бритвою. Таким чином, бачте, ми трохи соромимося верещати від захвату і стрибати на одній нозі, коли запалюємо свічки на ялинці. Якщо ви, пане, погодитеся позичити нам пару-трійку малят, ми обіцяємо повернути їх живими-здоровими після Різдва, а ще в гарному гуморі, з яскравими книжками, різною смакотою, червоними барабанами і так далі. Що скажете?
— Іншими словами, — додав Суддя, — у нашому юному, але швидко зростаючому містечку ми вперше зіштовхнулися з незручностями, пов’язаними з відсутністю підлітків. Настала пора року, коли за звичаєм має відбуватися вручення несерйозних, але таких милих серцю юних і ніжних ство…
— Я зрозумів, — урвав його красномовство батько сімейства, вказівним пальцем утрамбовуючи тютюн у люльку. — Не забиратиму ваш час, джентльмени. У нас із дружиноюсемеро дітей, і серед них немає жодного, кого ми б могли віддати вам для втілення вашого задуму в життя. У комоді дружина заховала трохи цукерок із попкорну і ганчір’яні ляльки. Нехай не розкішно, але на Різдво ми здатні порадувати синочків і донечок самі. Ні, ніякі гроші чи подарунки не змусять мене дозволити вам забрати моїх дітей із собою. Щиро дякую за пропозицію, джентльмени.
Вниз по схилу, потім знову вверх у передгір’я помчали достойні мешканці Єллоугаммера — на ранчо Віллі Вілсона. Тринідад виголосив промову, Суддя розвинув ідею у звичній пишномовній і багатослівній манері. Місіс Вілсон притисла двох рожевощоких янголят поближче до себе і занепокоєно поглядала на чоловіка, аж доки той не розреготався і не похитав головою. Знову відмова.
Коли на пагорби почали спускатися сутінки, Тринідад і Суддя намарно викреслили з переліку більш ніж половину сімей. Заночувавши у придорожній корчмі, загін рано-вранці вирушив у дорогу. Фургон залишався порожнім.
— У мене закрадається думка, — зазначив Тринідад, — що позичити на Різдво дитинча — наче вирвати олію із рук чоловіка, який знімає зі сковороди гарячі оладки.
— Це абсолютно незаперечна істина, — підтвердив Суддя, — що у холодну пору року сімейні зв’язки міцнішають.
За день до Різдва єллоугаммерці проїхали тридцять миль, зробивши чотири марні зупинки і виголосивши даремні промови. Скрізь діти були безцінним скарбом.
Сонце вже стояло низько над обрієм, коли дружина наглядача місцевої ділянки залізниці затулила пишною спідницею власне потомство і мовила:
— Є одна жінка, вона працює у залізничній їдальні у Гранітному Перехресті. У неї є маленький син. Можливо, вона дозволить йому поїхати з вами.
Тринідад і компанія прибули у Гранітне Перехрестя о п’ятій годині вечора. Потяг із нагодованими і веселими пасажирами щойно залишив станцію.
На сходах їдальні курив цигарку худенький сердитий хлопчик років десятьох. У самій їдальні залишили по собі безлад голодні мандрівники. Моложава жінка стомлено розвалилась у кріслі. На її обличчі проступали глибокі зморшки від неспокійного життя. Колись вона, певно, була по-своєму вродливою, і залишки вроди ніколи не зітруться з її лиця, але вже ніколи й не повернуться. Тринідад виклав суть справи.
— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви на якийсь час заберете Боббі, — байдуже погодилася вона. — Я працюю з ранку до ночі, в мене зовсім не лишається часу наглядати за ним, а тим часом відвідувачі навчають його поганому. А так він хоч раз у житті відсвяткує Різдво.
Чоловіки вийшли надвір і взялися до Боббі. Тринідад почав розписувати велич різдвяної ялинки і приваби подарунків.
— І до того ж, мій юний друже, — додав Суддя, — сам Санта-Клаус особисто вручить тобі подарунки, які символізують дари віфлеємських вівчарів…
— Та годі вам! — відмахнувся хлопець, скошуючи маленьким оком. — Я не дитина. Санта-Клауса не існує. Це ви, дорослі, купляєте подарунки і крадькома ховаєте їх нам під подушку, поки ми спимо. Ви залишаєте на димарі сліди, щипцями обережно розсипаючи золу. А потім розказуєте казочки, наче Санта-Клаус на санчатах залітав крізь димар.
— Хай навіть так, — погодився Тринідад, — але ялинка справжнісінька. Вона буде не гіршою за ту, що поставлять на центральній площі Альбукерке, розцяцькована і сяюча. З чудовою верхівкою, з паперовими барабанами, з Ноєвим ковчегом і…
— От дідько! — розізлився Боббі. — Я вже тисячу років не граюся іграшками. Я хочу рушницю — рушницю зі справжніми набоями, щоб підстрелити дикого кота, але навряд чи такі подарунки лежать під вашою дурнуватою ялинкою.
— Все може бути, — дипломатично відповів Тринідад. — Тобі варто поїхати з нами і побачити все на власні очі.
Примарна надія на справжню рушницю врешті-решт спокусила Боббі прийняти пропозицію єллоугам-мерців. Нарешті, з єдиним потенційним поціновувачем різдвяної щедрості Черокі у фургоні, загін по нерівній дорозі вирушив додому.
А в Єллоугаммері порожню кімнату в крамниці вже перетворили на подобу казкового будиночка аризонської феї. Леді постаралися на славу. Висока ялинка, прикрашена досамої верхівки свічками, блискітками та іграшками, яких із лишком вистачило б на добрий десяток дітей, стояла на підлозі в центрі кімнати. Під кінець дня всі очіз нетерпінням спостерігали за вулицею, очікуючи на повернення загону дітошукачів. Раніше, ополудні, примчав у місто Черокі на нових санчатах, завалених пакуночками, коробочками і в’язками усіх розмірів і форм. Він був настільки зайнятий підготовкою до здійснення альтруїстичного задуму, що навіть не звернув уваги на відсутність дітей. Ніхто не зізнався в ганебному стані речей у Єллоугаммері, адже зусиллями Тринідада і Судді нестача мала от-от бути ліквідована.
Коли настав вечір, Черокі зі щасливим виразом і радісним оскалом на бувалому обличчі пішов трохи перепочити перед священнодійством, захопивши вузлик з одягом Санта-Клауса і мішок з особливими загадковими подарунками.
— Коли всі діти зберуться в кімнаті, — інструктував він добровільний комітет з організації свята, — запаліть на ялинці свічки. Нехай малята зіграють у куці-бабу або в сірого кота. Коли вони розвеселяться, старий Санта непомітно прошмигне до кімнати і потурбується про те, щоб ніхто не залишився без подарунків.
Леді літали біля ялинки, поправляючи прикраси, додаючи останні штрихи, які насправді ніколи не виявлялися останніми. Сестри Спенглер були вже на місці — у костюмах Віолетти де Вер[77]і Марі з нової драми «Наречена рудокопа». Театр відчинявся о дев’ятій, тож їх радо прийняли до лав комітету «Різдвяна ялинка». Щохвилини хтось визирав надвір, сподіваючись почути чи побачити фургон Тринідада. Очікування затягувалося, всі згорали від нетерпіння, тим паче, що вже стемніло і треба було запалювати свічки на ялинці, а Черокі міг щомиті ввірватися у кімнату в шубі Санта-Клауса.
Раптом здалеку почувся перестук коліс фургона дітошукачів, який проторохтів по вулиці й зупинився біля дверей крамниці. Леді, не в змозі стриматися від передчуттянаближення свята, кинулися запалювати свічки. Чоловіки натомість неспокійно міряли кроками кімнату чи заклякли на місці, збившись у зніяковілі купки.
Тринідад і Суддя, стомлені затяжною мандрівкою, зайшли до кімнати в супроводі одного-єдиного малого чортеняти, яке зневажливо і песимістично витріщилося на розкішне різдвяне дерево.
— А де інші діти? — запитала дружина оцінника, визнаний лідер усіх соціальних заходів у місті.
— Бачте, пані, — зітхнув Тринідад, — просити батьків відпустити дітей на Різдво — це те саме, що добувати срібло з вапняку. Батьківські почуття — штука страшенно заплутана, власним убогим мозком я не здатен їх осягнути. Схоже на те, що батьки і матері хочуть, щоб їхні нащадки втопилися, потрапили до рук викрадачів, наїлися отруйних ягід і пішли на харч кугуарам триста шістдесят чотири дні на рік, а от на Різдво наполягають на винятковому праві насолоджуватися їхнім товариством. Це юне двоноге створіння — єдина дичина, яку нам вдалося вполювати за два дні хитромудрих маневрів, пані.
— Який маленький гарнюній хлопчик! — промуркотіла міс Ерма, виходячи на середину «сцени» у костюмі де Вер.
— Стули пельку, — малий кинув на жінку погляд справжнього вовченяти. — Хто тут маленький? Не ти — це точно!
— Яка невихована дитина! — зітхнув намальований рот міс Ерми.
— Ми старалися, як могли, — сказав Тринідад. — Черокі буде несолодко, але нічого не поробиш.
Тут відчинилися двері й зайшов Черокі у традиційних шатах Санта-Клауса. Широка біла борода і хвилясте волосся затуляли його обличчя аж до сяючих чорних очей. На плечі чоловік ніс мішок.
Коли Черокі зайшов до кімнати, ніхто не поворухнувся. Навіть кокетливі сестри Спенглер завмерли й не могли відірвати очей від високої постаті. Боббі стояв, запхнувши руки в кишені й похмуро роздивляючись ялинку, поставлену на втіху жіноцтву і малятам. Черокі поклав лантух на підлогу і здивовано роззирнувся. Можливо, йому здалося, що зграйку малят загнали в куточок, а тепер, з його появою, вони мають звідти випурхнути. Він підійшов до Боббі та простягнув руку в червоній рукавиці.
— Щасливого Різдва, хлопчику! — сказав Черокі. — Все, що ти бачиш на ялинці, твоє. Не хочеш потиснути руку Санта-Клаусу?
— Санта-Клауса не існує, — проскиглив малий. — У вас на обличчі фальшива козляча борода. Я не малий. На біса мені здалися ляльки й олов’яні коні! Дядько з фургона сказав, що ви подаруєте мені рушницю. А її тут немає. Я хочу додому!
Тринідад не міг більше залишатись осторонь. Він підійшов до Черокі й міцно потиснув йому руку.
— Мені шкода, Черокі, — пояснив він, — у Єллоугаммері немає дітей. Ми намагалися зібрати дещицю дітей для твого званого вечора, але це порося — усе, що нам пощастило зловити. Він атеїст і не вірить у Санта-Клауса. Прикро, звичайно, що затія так безславно провалилася. Ми з Суддею були впевнені, що зможемо зібрати повний фургон дітлахів, яким ти роздаруєш уміст свого лантуха.
— Нічого страшного, — похмуро відповів Черокі. — Витрати на костюм і подарунки настільки мізерні, що про них не варто й згадувати. Ми спокійно можемо викинути цейдріб’язок у забій чи в смітник. Я не знаю, чим я думав; мені й на гадку не спадало, що у Єллоугаммері зроду не було дітей.
Тим часом товариство відчуло себе розкутіше і вдалося до марних, але вартих похвали спроб вдавати веселу вечірку.
Боббі ретирувався подалі й усівся на стільці з відверто сумним і апатичним виглядом. Черокі, якому нелегко було відмовитися від свого задуму, підійшов до малого і сів поруч.
— Де ти живеш, хлопчику? — запитав він якнайсерйозніше.
— У Гранітному Перехресті, — знехотя процідив Боббі.
У кімнаті було тепло. Черокі зняв ковпак, перуку і відчепив накладну бороду.
— Послухайте! — раптово пожвавився Боббі. — Мені знайома ваша мармиза, точно!
— Ми колись зустрічалися? — запитав Черокі.
— Не знаю, але я сотні разів бачив вашу світлину.
— Де?
Малий на хвильку завагався.
— Вдома, на письмовому столі, — відповів він.
— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, друже!
— Роберт Ламсден. Фотографія належить моїй мамі. Мама щоночі кладе її під подушку. Якось я бачив, як вона її цілувала. Я б нізащо не цілував фотографію. Але жінки завжди так роблять.
Черокі підвівся і кивнув Тринідаду.
— Не спускай із малого очей, поки я не повернуся, — сказав він. — Я скину різдвяне ганчір’я і запряжу коней у санчата, а потім відвезу хлопця додому.
— Ну що, язичнику, — сказав Тринідад, займаючи місце Черокі, — хто у нас тут такий старий і досвідчений, що його не цікавлять цукерки й іграшки? Це ти, якщо я правильно зрозумів?
— Ви мені не подобаєтесь, — в’їдливо відповів Боббі, — ви пообіцяли рушницю. А в результаті я цілий день не курив. Краще б я зостався вдома.
Черокі підігнав сани до дверей крамниці, Боббі всадовили поруч із візницею. Пара хороших коней прудко мчала по твердому снігу. Черокі був одягнений у шубу з котикового хутра вартістю п’ятсот доларів. Хутряне запинало, яким він накрив малого, нагадувало оксамит.
Боббі непомітно витягнув цигарку з кишені й зробив спробу закурити.
— Негайно викинь цигарку, — звелів Черокі спокійним, але якимось новим голосом.
Боббі на хвильку завагався, а потім викинув цигарку в сніг.
— І коробку викинь, — повторив новий голос Черокі.
— Знаєте що, — сказав Боббі, — ви мені подобаєтесь. Не знаю чому, але подобаєтесь. Раніше ніхто не міг змусити мене зробити те, що я не хочу.
— Скажи мені, дитинко, — ласкаво поцікавився Черокі, — ти точно бачив, як мама цілувала світлину, схожу на мене?
— Клянусь вам. Я бачив це на власні очі.
— Ти сьогодні щось казав про рушницю?
— Так, казав! Ви мені купите?
— Куплю. Завтра. Зі срібною рукояткою. Черокі поглянув на годинник.
— Дев’ять проти одного, що ми прибудемо у Гранітне Перехрестя водночас із Різдвом. Ти не замерз? Сідай поближче, синку!