Родріго Розбийголова та Малюк, його зброєносець

Розділ перший в якому бракує головного героя – і це геть несподівано

Посеред темного середньовіччя, у середу, та ще й у середині ночі, сільською дорогою з вибоїнами й калюжами гуркотів та вихитувався високий, схожий на коробку вагончик, запряжений трьома ослами. Бушувала негода, блискавка й грім змінювали одне одного так швидко, що годі було зрозуміти, який грім належав якій блискавці. Дощ лив як з відра, й завивав штормовий вітер.

Коли кажуть «темне середньовіччя», то йдеться про час, коли ще не винайшли електричне світло, тобто задовго до того, як ваші бабуся і дідусь були маленькими. А це було невимовно давно. Тоді не було ні лампочок, ні автомобільних фар, ні ліхтариків і, звісно, ніякого вуличного освітлення. Можна легко уявити, якою вугільно-смолясто-воронячо-похмурою була та сільська дорога посеред ночі.

Якби в таку годину якийсь мандрівник наважився вийти на цю сільську дорогу й при цьому натрапив би на вагончик, то він би ще здалеку крізь гуркіт грому почув дзенькіт дзвіночків, що висіли на вуздечках та поводах трьох ослів. І у світлі блискавки він побачив би, що вагончик скидався на будиночок на чотирьох колесах, зі стінами, знизу догори розмальованими кумедними фігурками. Із загостреного даху стирчав жерстяний димар, з боків були вікна з ящиками герані, а ззаду – двері з невеличким дашком. Над вікнами великими закрученими літерами писало:

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ТАТА ДІКА

Пан директор, кругленький чоловічок у величезному дощовику, сидів на козлах. З ширококрисого капелюха крапала вода, голова хиталася туди-сюди в такт гуркотливим колесам, а рожеве кругле обличчя було дуже мирне і приязне. Директор спав і тихенько хропів. Здавалося, його анітрохи не турбував гуркіт розкотистого грому. Так само безтурботно плелися три віслюки. Очевидно, вони звикли самостійно шукати шлях.

Усередині вагончик освітлювало слабке сяйво невеликого каганця, що на короткому ланцюжку звисав зі стелі. В одному кутку стояла піч, на стіні позаду висіли сковорідки, каструлі та ложки. Біля печі була обідня ніша зі столиком, лавкою та двома стільцями – усе дуже практичне й маленьке. В іншому кутку стояло двоярусне ліжко – широке двоспальне ліжко внизу, а вгорі, під самою стелею, – менше й вужче.

Решту кімнати наповнювали ляльки-маріонетки, що на нитках звисали зі стелі або рамок. Серед них були принцеси й королі, міщани, селяни та відьми, фокусники, смерть і диявол, скоморохи, турки, коні, дракони та багато-багато лицарів. На підлозі купчилися ящики та кошики, в яких зберігали куліси та різноманітні дрібниці, потрібні для лялькової вистави: шабельки й щити, королівські скіпетри, тарілочки, стільчики, деревця, човники та багато іншого.

У цьому мерехтливому світлі ляльки здавалися на диво живими, гойдалися туди-сюди, ніби танцюючи.

На карнизі над обіднім столом сидів маленький, навдивовижу різнобарвний папуга, що сховав голову під крило і спав. Мама Дік лежала на широкому нижньому ліжку під покривалом у червону цятку й хропіла, як і її чоловік на козлах, але набагато лагідніше й мелодійніше.

Маленьке горішнє ліжко пустувало. І двері позаду вагончика колихав вітер – то розчиняв, то зачиняв, то розчиняв, то зачиняв.

Мабуть, хтось забув їх як слід зачинити.

Раптом почувся сильний гуркіт, ніби під колеса потрапив великий камінь, увесь вагончик нахилився і перекинувся на бік. Усе з торохтінням і гуркотом повалилося, мама Дік також впала з ліжка. Папуга спромігся вхопитися пазурами за карниз, але тепер висів догори дриґом.

– Зникни, жахіття! – скрикнув він. – Що це було?

Мама Дік вибралася з-під купи ляльок і голосно покликала:

– Гей, тату Діку, що сталося?

Ззовні крізь шум вітру почувся голос її чоловіка:

– Доллі, Віллі та Уллі, мабуть, знову трохи задрімали під час їзди та звернули в рівчак.

– Єфреме Емануелю Діку, – сердито відповіла його дружина, – посоромся! Ти звинувачуєш трьох невинних осликів, хоча сам, мабуть, заснув. Як можна бути таким безвідповідальним!

Коли мама Дік називала чоловіка повним іменем, це завжди було тривожним знаком. Тато Дік стурбовано зазирнув у двері вагончика.

– Тобі не боляче, золотце?

– Не варте й розмови, – відповів папуга. – У Сократа лише пір’ячко у хвості зламалося.

– Стули дзьоба, Сократе, – сказав тато Дік, – я не тебе мав на увазі. Як ти, люба? З тобою все гаразд?

Мама Дік вибралася зі заклинених дверей вагончика. Вона була така сама рожева й кругленька, як і її чоловік, лише вбрана в нічну сорочку та спальний чепець. Примирливо поцілувала чоловіка і, зітхаючи, почала розглядати перекинутий вагончик.

– Як думаєш, – запитала вона, – ми зможемо його знову поставити на колеса?

– Треба спробувати. У цій богом забутій місцині годі шукати сторонньої допомоги. На щастя, нічого, здається, не зламалося. Ми втрьох із цим впораємося. Малюк теж має допомогти. Де він? Ще всередині?

– Сумніваюся, – занепокоєно сказала мама Дік. – Я думала, він увесь час був з тобою.

– Ні, його не було зі мною, – сказав тато Дік.

Вони злякано перезирнулися, а тоді водночас загукали всередину вагончика:

– Гей! Малюче! Хлопче! Ти там? З тобою щось сталося? Скажи що-небудь, синку! Ти ще живий? Малюче, будь ласка, озвися!

– Тут нікого немає, – пробурчав папуга, – лише Сократ.

– Ради бога! – крикнула мама Дік і плеснула в долоні. – Тоді де він? Де моя бідна дитина? Ми загубили його в дорозі, але коли й де? Що з ним сталося?

Тоді обоє якийсь час бігали в темряві і якомога голосніше кричали на всі боки:

– Малюче! Хлопче! Малюче! Озвися, якщо ти нас чуєш! Де ти ховаєшся? Повертайся, синочку!

Але у відповідь пролунали тільки шум вітру і гуркіт грому.

Звичайно, насправді хлопця звали не Малюк. Його охрестили Гаструбель Анаксімандр Хризостомос. Ці імена походять зі старезної книги оповідань, з якої тато Дік черпав матеріал для своїх вистав. Але такі складні імена жодна людина не могла вимовити, тим паче їх запам’ятати, навіть самі батьки. Тому вони все життя називали сина просто Малюк – так він і зватиметься впродовж усієї нашої історії. Тож ви можете сміливо забути ці імена.

Мама Дік почала плакати:

– Він такий безстрашний маленький хлопчик. Сподіваюся, він не втрапить в якусь халепу…

– Ну, – сказав тато Дік, – будьмо чесними. Він найвпертіший і найнеслухняніший син, який у нас коли-небудь був.

– Але в нас більше нікого не було… – ридала мама Дік.

Тато Дік заспокійливо обійняв її і погладив по волоссю, зсунувши нічний чепець.

– Заспокойся, моя люба, – пробурмотів він, – Малюк скоро повернеться. З таким, як він, нічого не трапиться. Ми обов’язково знайдемо сина, і тоді я нарешті його покараю як слід.

– Ти цього не зробиш! – завила мама Дік. – Ти такий жорстокий батько. І взагалі – якщо його викрали розбійники?

– Та ти що, – сказав тато Дік, – ми ж навмисно виїхали затемна, щоб нас ніхто не побачив. До того ж у таку жахливу погоду жоден грабіжник не сидітиме в засідці.

– Ти сам у це не віриш! – щоразу відчайдушніше кричала мама Дік. – У цій місцині повнісінько волоцюг.

– Гаразд, але навіщо їм наш син? – невпевнено заперечив тато Дік. – Ми ж лише бідні лялькарі. Ми навіть не зможемо його викупити. Чому хтось би захотів викрасти нашого Малюка?

Мама Дік звільнилася з обіймів чоловіка й зробила крок назад. Вона геть зблідла.

– Тут, у лісах, – силувано сказала вона, – живе Родріго Розбийголова, найгірший і найжорстокіший з усіх лицарів-розбійників. Здається, у нього просто немає серця. Робить зло, бо має від цього задоволення. Йому не потрібно ніякого викупу. І якщо він нашого Малюка…

Мама Дік не могла договорити. Тут уже заплакав тато Дік. Вони тримали одне одного в обіймах, і дощ заливав їхні обличчя.

– Зникни, жахіття! – прохрипів Сократ зсередини вагончика. – Непоганий був би сюрприз. Але не варто відразу втрачати розум. Можливо, Малюк лише вийшов попісяти чи щось таке.

– У такому разі, – крізь ридання відповів тато Дік, – він зазвичай кричить, щоб ми зупинилися і його почекали.

– Але якщо ти все-таки спав, сонько, – продовжила мама Дік і затрусила своїм чоловіком, – то ти взагалі нічого не чув! І наша бідна дитина зараз блукає серед ночі.

– Ти теж спала, – покірно відповів тато Дік, – інакше б помітила, коли він вибрався.

– До дідька! – сердито проскрипів папуга. – Чи не був би хтось таким люб’язним знову поставити цей вагон на колеса? Сократ тут досі висить догори дриґом на карнизі, та ще й нічого не бачить, бо лампа погасла, і взагалі. Ми просто залишимося тут, а завтра вранці, коли сонце зійде, Сократ облетить усе довкіл – шукатиме Малюка. А ви зможете шукати пішки. Але тепер нам треба тільки чекати – може, він з’явиться сам. Тож будьте люб’язні, поставте вагончик на колеса, щоб принаймні Сократ зміг розумно мислити.

Як бачите, цей папуга був надзвичайно розсудливий птах, якого мало що могло спантеличити. Сократ належав до породи, представники якої були дуже малі й барвисті; скидався на клоуна, однак не надто любив чути це порівняння. До того ж він був справді старий, як це часто трапляється серед папуг, мав майже сто років, тобто набув невимовного життєвого досвіду.

Те, що Сократ умів так бездоганно розмовляти, було легко пояснити: він їздив країною не лише з татом Діком та мамою Дік, але й з дідусем Діком та бабусею Дік, які також були лялькарями, і прослухав усі вистави сотні разів, поки їх усі вивчив. А оскільки він був надзвичайно кмітливий, через що, до речі, і звався на честь відомого грецького філософа, то міг користуватися цим величезним словниковим запасом так само вдало, як якийсь професор.

Тато Дік знайшов міцну довгу гілку, яка мала правити за важіль. Мама Дік міцно схопилася за вагончик і підняла його. Віллі, Уллі та Доллі, три віслюки, з усіх сил почали тягнути – і за кілька спроб вагончик вдалося поставити на колеса. Той бік, на якому він лежав, був увесь у грязюці, але дощ незабаром її змив. На щастя, нічого не зламалося.

Подружжя залізло у вагончик і запалило каганець. Разом прибрали перекинуті речі й все акуратно поскладали. Тоді сіли одне навпроти одного за маленьким столиком в обідній ніші, взялися за руки й стурбовано перезирнулися. Ніхто не мав охоти лягати спати.

Мама Дік раз у раз зітхала й постійно повторювала:

– Що ж ми тепер будемо робити, тату Дік?

А тато Дік щоразу відповідав:

– Не знаю.

Нарешті Сократ обтрусив пір’я і надувся:

– Чекати й пити чай, – пробурчав він.

Справді, чогось кращого, аніж просто зігрітися чаєм, годі було вигадати.

Уллі, Доллі та Віллі стояли перед вагончиком серед дощу та бурі. Вони не опиралися, адже звикли до такого. Але цього разу схилили голови та повісили вуха.

Розділ другий в якому Малюк осаджує Здригбург

У той час, як далеко-далеко на сільській дорозі тато й мама Дік сиділи у своєму вагончику, пили чай та непокоїлися за свою дитину, Малюк продирався крізь найгустіші лісові нетрі. Тоді на землі ще існували справжні первісні ліси з тисячолітніми деревами, з ярами, куди ніколи не ступала нога людини, з ліанами та болотами, де вгору-вниз танцювали мандрівні вогні. А величезний ліс, про який ітиметься в цій історії, називався Страхолісом, адже був надто моторошним.

Казали, що там мешкали не лише ведмеді та гігантські змії, але й лісові духи, злі гобліни та всілякі інші чудовиська. Однак передусім тут жив Родріго Розбийголова – найстрашніший серед усіх лицарів-розбійників, і це про нього мама Дік згадувала з таким страхом. Родріго Розбийголова ховався у своєму неприступному замку десь серед Страхолісу.

Ніхто в цілій країні не наважувався вимовляти його ім’я інакше, окрім як за зачиненими дверима й пошепки, бо навіть згадувати про Родріго Розбийголову було страшно. Переказували чимало легенд про жорстокість і злість цього нелюда. Однак передусім розповідали неймовірну історію про його надзвичайну нездоланну силу в бою. Навіть найсміливіші воїни й відчайдухи були готові до найшаленіших пригод, аби лише обійти Страхоліс десятою дорогою.

Попри це – чи, точніше, через це – Малюк вирішив розшукати Родріго Розбийголову.

Необхідно одразу пояснити такий дивний намір, інакше у вас може виникнути хибне уявлення про Малюка, і ви вважатимете його надзвичайно хоробрим або навіть героєм.

Але він ним не був. Бо хоробрий лише той, хто боїться, проте долає свій страх. А Малюк узагалі не знав, що таке страх, тому йому не треба було нічого долати. Боятися може лише той, хто бачить небезпеку, розуміє, що таке зло, і тому його уникає. Але про це Малюк також не знав. Він просто не міг уявити нічого такого. Словом, хлопець чинив нерозсудливо і помилявся. Він не мав поняття, як виправити помилку. Чув: хто не вміє розрізняти добро і зло, назавжди залишиться дитиною. Але Малюк цього не хотів, він прагнув подорослішати, саме тому й втік і тепер прямував до Родріго Розбийголови, який, безсумнівно, був експертом зі зла.

Буря іще лютувала, дощ лив невпинно, шугали блискавки й гримів грім, а через штормовий вітер у всьому лісі зчинився переполох. Малюк був невідповідно вбраний для своєї експедиції. Маленький худорлявий хлопчик одягнув костюм арлекіна, який мама Дік зшила йому з усіх клаптиків, що залишилися після пошиття костюмів для маріонеток. Маленькі кольорові шматки оксамиту, шкіри, золота, хутра, шовку, фетру або вовни. Звичайно, костюм уже наскрізь промокнув і прилипав до тіла. Капелюха також не було, і з рудого, як у лиса, волосся стікала вода просто на обличчя з ластовинням. Блакитні очі дивилися таким поглядом, наче Малюк щойно з неба звалився.

У світлі блискавок величезні сукуваті стовбури дерев скидалися на дивні фігури з викривленими руками та ногами, на обличчя з витріщеними очима, скривленими носами та роззявленими ротами. Гуркіт і виття штормового вітру звучали наче багатоголосий хор стогонів чи загрозливих голосів. Але Малюк простував далі, анітрішки не вражений. Час від часу в темряві він ударявся головою об гілку, якої не бачив, або перечіпався об товсте коріння. Але знову вставав і сміливо продовжував свій шлях. Подекуди вітер з коренем вивертав дерева, вони з гуркотом падали й ламали інші дерева. Малюк перелізав через товсті стовбури, що лежали на його шляху, і пробирався крізь хащі.

Одного разу його нога потрапила в щось, і це щось його схопило. Малюк тягнув і тягнув ногу, однак не міг звільнитися. Скидалося на те, що його схопила коренева рука, бо інакше стопа не могла потрапити поміж ці пазури. Малюк тягнув і тягнув ногу з усіх сил, але воно не здавалося. Можливо, це був один зі злих кореневих гномів.

– Слухай, – крикнув Малюк, – відпусти мене, я йду до пана Родріго Розбийголови!

Щойно хлопець промовив це ім’я, як його нога звільнилася. Невже розбійника бояться навіть лісові духи та дерева? Чи це був лише збіг обставин?

Не встиг Малюк пройти й десяток кроків, як могутня блискавка вдарила саме в те місце, де він щойно стояв.

– Це призначалося мені? – запитав Малюк. – Не найприємніша відплата за те, що я всього лише вимовив його ім’я.

Навіть моторошні дерева, здавалося, налякалися такої безтурботності Малюка. Їхні обличчя раптом стали доволі обуреними, здавалося, ніби вони перешіптувалися одне з одним.

– Гаразд, – сказав Малюк, – більше не буду.

І він спокійно побрів далі.

За якийсь час шторм нарешті вщух, лише вітер віяв і ганяв хмари повз повний місяць, тому було то світло, то темно. Але внизу, на землях Страхолісу, де Малюк шукав свій шлях, мало що було видно. Величезні крони дерев ледве пропускали бліде світло.

Аж раптом вітер ущух і запала мертва тиша. Було чутно лише, як скрапує вода з листя. Зі землі підіймався туман. Нічні тварини, які досі ховалися у своїх норах, поступово виходили й звідусіль спостерігали своїми блискучими очима за маленьким мандрівником, який так відчайдушно вдерся на їхню територію.

Земля ставала дедалі болотистішою, і в багатьох місцях росли величезні гриби. Деякі з них були більшими за Малюка. Шлях пішов догори, а дерева стали світлішими. Час від часу навіть можна було побачити місяць крізь їхні крони.

Після того як Малюк довго підіймався вище й вище, він раптом почув тріск серед тиші, а тоді ще й ще. Хлопець рушив на шум і побачив під великим кущем ліщини ведмедя, який ласував горіхами.

– Привіт, ведмедю! – сказав Малюк і підійшов до нього. – Залиш трохи для мене. Я голодний.

Ведмідь повернувся, загарчав і звівся на задні лапи. Він був чи не втричі більший за Малюка й здивовано дивився на крихітного хлопця в дивному яскравому костюмі.

– Я не збираюся тобі зашкодити, – сказав Малюк.

Чи то ведмідь уже був ситий, чи його настільки спантеличило таке нахабство, але він знову спустився на чотири лапи й із бурчанням побрів геть.

Малюк приязно подивився вслід і крикнув:

– Дякую!

Тоді зібрав усі горіхи, які міг знайти, напхав ними широкі кишені й знову рушив у путь, дорогою лускаючи горіхи.

Місяць уже перемістився ген далі, коли перед Малюком несподівано розступився ліс, і хлопець побачив голу скелясту гору, яка височіла, уривчаста й зазубрена. На найвищій вершині в блідому світлі виднівся замок. Він був такий моторошний, що лише від його вигляду будь-хто заціпенів би зі страху – будь-хто, окрім Малюка, який задоволено кивнув і захоплено свиснув. Він був упевнений, що нарешті прибув до потрібного місця: лицар-розбійник Родріго Розбийголова мешкав у Здригбурзі на Жахгорі в Страхолісі.

Замок був зведений із чорних кам’яних блоків і мав п’ять веж різної висоти, усі якісь криві й перекошені. Нечисленні вікна, що виходили назовні, – адже зовнішні стіни переходили прямо у вертикально похилі скелі, – скидалися на порожні очниці. Тут не було рову, лише з одного боку виднілися ворота, але знизу не можна було зрозуміти, відчинені вони чи зачинені. Загалом цей замок здавався дуже занедбаним.

Малюк почав підійматися на гору. Стежка була вузькою, скелястою і без поручнів; вона звивалася довкола вершин чудернацьким серпантином. Скрізь по дорозі, де траплялося хоч трохи місця, Малюк натикався на могили – кам’яні хрести навскіс стирчали із землі. На могильних плитах зміг розібрати написи на кшталт:

Тут похований лицар Богуміл Загрозир, якого убив Родріго Розбийголова після триденної битви.

Мандрівнику, остерігайся подальшого шляху!

Або:

Тут спочивають насилу зібрані кістки велетня Унтама Менувеля, якому не пощастило розчарувати Родріго Розбийголову.

Мандрівнику, негайно ноги в руки!

Або:

Та дещиця, що залишилася від тринадцяти бандитів з банди берсерків, що перейшли дорогу Родріго Розбийголові, лежить тут, у квітковому горщику.

Чужинцю, тікай негайно!

Коли Малюк підіймався, то кілька разів спотикався об черепи та купи кісток, що лежали навкруги. Якось йому навіть довелося пройти повз решітку з людських скелетів, що були прикуті до скелі заіржавілими ланцюгами та з шоломами на головах. Очевидно, це був цілий лицарський загін, але Родріго Розбийголова покарав його за спробу відвідин без запрошення.

Когось іншого таке вшанування, імовірно, наштовхнуло б на думку, що вдома таки набагато приємніше й комфортніше, а отже, настав час повернутися. Але не Малюка.

Коли він нарешті дістався до вершини, то побачив, що шлях закінчується на одному зубці скелі. До воріт замку через глибоку прірву вів розвідний міст. Цей міст був настільки прогнилий, а величезні ланцюги – настільки іржаві, що здавалося більш ніж сумнівним, чи він узагалі витримає, якщо ви на нього ступите. До того ж величезні ворота були зачинені.

Малюк поставив ногу на дошку мосту. Вона затріщала й заскрипіла, щось відвалилося й упало в безодню. Але Малюк рушив далі. Одного разу йому довелося перестрибнути діру між дошками. Ця конструкція гойдалася вгору-вниз, і ланцюги рипіли. Та нарешті хлопець опинився перед брамою.

Посередині висів дверний молоток у формі пики чорта з товстим залізним кільцем у роті. Малюк порухав кільцем і кілька разів постукав. Він почув, як шум моторошно озвався луною всередині замку, хоча там було тихо як у вусі. Хлопець постукав ще раз, цього разу сильніше. Тоді гукнув, приклавши долоні до рота:

– Гей, вітаю! Пане лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово, дозволите мені зайти, будь ласка?

Ніхто не відповів, і ніхто не з’явився. Малюк ще стукав якийсь час, але марно. Згодом він утомився, бо врешті був на ногах цілу ніч. Його очі майже заплющилися.

«Можливо, – сказав він собі, – Родріго Розбийголова просто вийшов у справах. Він точно невдовзі повернеться, інакше б залишив записку на дверях, “Я у відпустці” чи щось таке. Тому просто сяду тут і трохи почекаю».

Малюк вмостився в кутку біля воріт і наступної миті спокійно заснув.

Розділ третій в якому лицар-розбійник Родріго Розбийголова ледь не знаходить зброєносця

Однак лицар-розбійник Родріго Розбийголова нікуди не поїхав. Він узагалі нікуди не їздив і ніколи не виходив у справах. Ні, він був удома й чудово чув стукіт. Але за будь-яку ціну не хотів відчиняти.

Насправді Родріго Розбийголова цілковито відрізнявся від того образу, в який вірили люди. Він дійсно був майже два метри на зріст, мав богатирську поставу, і його обличчя обрамляла кудлата чорна борода, але це була лише зовнішність. Насправді він би й мухи не скривдив. Як то кажуть, мав вигляд злого собаки й душу маргаритки.

Усі історії про його страшну лютість і злість були лише чутками, які він сам поширив серед людей. І вони, звісно, ці чутки перебільшили, ще й барв додали. Лицарю-розбійнику то було лише на користь, адже він прагнув якомога гіршої слави. Однак все це було лише прикриттям, за яким він ховався, щоб йому дали спокій.

Адже Родріго Розбийголова був не лише вразливий, але й дуже боязкий. Життя здавалося йому сповненим небезпек, а світ – повним лиходіїв, які хотіли лише напасти, пограбувати або навіть забити його до смерті. Зупинити їх можна було лише – як він гадав – змусивши боятися його більше, ніж він їх. І цей спосіб дотепер насправді допомагав йому вести доволі безтурботне, хоча й досить самотнє життя.

Багато років тяжкої праці пішло на те, щоб виготовити та встановити всі ті хрести та надгробки. Під ними взагалі ніхто й ніколи не лежав. Родріго виготовив скелети, кістки та черепи з гіпсу й глини в майстерні, яку створив спеціально для цього.

На жаль, ці скульптурні шедеври не були надто довговічними. Під дощем та снігом вони часто м’якнули або кришилися, тож доводилося цілими днями ремонтувати їх або майструвати нові, домальовувати збляклі написи або вирівнювати могильні хрести. Звичайно, ніхто не мав бачити лицаря-розбійника за цим заняттям, інакше правда вийшла б на яв. Тож найкраще було робити все це в темряві. Була лише одна проблема: Родріго Розбийголова так боявся темряви, що навіть десять коней не витягнули б його із замку вночі. Лише при яскравому сонячному світлі він наважувався вийти назовні, щоб зремонтувати скелети й поновити написи.

До речі, Родріго Розбийголова успадкував замок Здригбург від своїх предків, які дійсно були досить злими лицарями-розбійниками. Бувши останнім зі свого роду, він жив у замку один, але займав лише його маленьку частину. У велетенських лицарських залах, коридорах та на сходах уже кілька десятиліть ніхто не бував. Він замкнув усі двері, бо боявся привидів.

На подвір’ї замку Родріго Розбийголова вирощував картоплю та овочі, ними й харчувався. Жив у маленькій світлій кімнаті на південній вежі – єдиній, яка добре збереглася й була придатна для життя. У цій кімнаті стояло його ліжко, у відкритому каміні він готував їжу – здебільшого овочевий суп, і переважно займався своєю улюбленою справою: вирощуванням кактусів. Маленькі кулеподібні кактуси полюбляв найбільше, ніби це були його діти. У кожного кактуса було своє ім’я, і Родріго міг годинами ніжно їх розглядати. Лицар-розбійник відчував внутрішнє споріднення з кактусами, адже вони були такими невибагливими й непомітними, і ще передусім тому, що на них розквітали найкрасивіші й найніжніші квіти, які лише можна уявити. Однак змусити кактуси цвісти міг лише ретельний догляд, що вимагав багатьох років терпіння.

До речей, які допікали вразливій душі Родріго Розбийголови, належали грім і блискавка. Під час вчорашньої страшної бурі він усю ніч просидів на ліжку, обклавшись подушками, і з блідим обличчям чекав на свій кінець. Він одягнув броню, щоб принаймні мати поважний вигляд, якщо його до себе покличуть предки. Натягнув до підборіддя свою товсту ковдру й під час кожної блискавки вкривався з головою в шоломі. Коли шторм нарешті стихнув і відступив, він – виснажений, але вдячний своїй милостивій долі – знову занурився в подушки, але не зміг заснути.

Аж тут раптом пролунав голосний стукіт у ворота замку. Пан Родріго Розбийголова прокинувся зі свого напівсну, а його чорна борода стала дибки зі страху. Ще жодного разу за ці роки не траплялося такого, що хтось наважувався підійти до Здригбурга. І той, хто зробив це о нічній порі та після такої бурі, міг належати лише до найгіршого виду. Це був напад, пан Родріго був у цьому впевнений. Він сидів тихо, як миша, бо лише так сподівався обдурити кровожерливу орду. Якщо вдавати, що його тут немає, то, можливо, вони повірять і заберуться геть.

Решта ночі минула в страху, але коли настав ранок і страшний стук усе ніяк не повторювався, Родріго охопила надія і водночас переповнила цікавість. Він захотів перевірити, чи не зможе за слідами впізнати того, хто хотів його відвідати.

Лицар-розбійник спустився гвинтовими сходами, перетнув подвір’я до воріт і обережно відсунув затвор – товсту дубову балку. Стулка воріт зі скрипом відчинилася, і він визирнув у шпарину одним оком, але нічого не побачив. Але тут раптом на двері доволі грубо натиснули ззовні, і від подиву пан Родріго аж роззявив рота.

У ворота ввійшов змоклий хлопчик у барвистому костюмі та з рудим скуйовдженим волосся. Він схопив величезну лапу лицаря, енергійно потряс її і сказав з найсерйознішим у світі обличчям:

– Ну нарешті. Ви, мабуть, дуже добре виспалися. Доброго ранку, пане лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! Відтепер я ваш новий зброєносець. Мене звати Малюк. А ще я дуже голодний. Коли сніданок?

Він кілька разів голосно й безсоромно чхнув.

– Ну, ну, – сказав Родріго, збентежений. – Ага. Ну. І що?

– У вас же немає іншого зброєносця? – запитав Малюк.

– Ні, – відповів Родріго, – принаймні мені про це не відомо.

– Ага, – задоволено відказав Малюк, – отже, я вам потрібен.

– Зовсім ні, – відповів Родріго. – Гей, залишайся тут! Стій? Ти куди?

Малюк уже пройшов повз нього у двір замку й задоволено огледівся.

– Мені тут подобається, – сказав він. – Де моя кімната?

– Слухай, Малюче, – крикнув Родріго, – іди геть звідси, негайно! Тут тобі не дитячий майданчик, ні і ще раз ні.

– Дійсно, – сказав Малюк, – саме тому мені так тут подобається.

І він знову чхнув.

– Ти б не міг чхати далі від мене? – запитав Родріго. – Якщо ти застудився, я не хочу заразитися.

– Про мене не турбуйся, – відповів Малюк.

– Тобі слід повернутися додому й вжити ліки, – запропонував лицар-розбійник, – інакше можеш захворіти на пневмонію.

– Це мене не лякає, – сказав Малюк і почав підійматися гвинтовими сходами до кімнати пана Родріго. Той намагався не відставати й вже захекався.

– Хто твої батьки? – запитав він.

Малюк зневажливо знизав плечима.

– А, вони! Я не повернуся до них. Ніколи.

– Чому?

– Батьки мене не розуміють. Вони такі добропорядні, дріб’язкові, справжні обивателі. Я ж походжу з роду графів Ниткосмиків.

– Ніколи не чув про таких, – пробурмотів Родріго, – і що тобі не подобається?

– Вони завжди говорять: «це непристойно», «це не можна», «не роби цього» і «не роби того». Я більше не хочу брати участі в цих церемоніях. Завжди бути чемним – це жахливо нудно. Я б хотів бути вільним хлопцем, щоб мене всюди боялися, як вас, – ви наганяєте дрижаків на всіх мандрівників і лицарів.

– Ну так, але… – втрутився Родріго, та Малюк продовжив:

– Ви мій найкращий приклад для наслідування, пане Родріго Розбийголово. Всі мені завжди говорили: якщо ти так поводитимешся, то зможеш стати лише лицарем-розбійником. Тож я ним і стану.

– Ну, це не так просто, – намагався заперечити Родріго.

– Я знаю, – відповів Малюк, – але я вже все вирішив, і мою думку не змінити, бо я надзвичайно впертий. До речі, можна звертатися до тебе на «ти» або називати «дядьком Родді»?

– Ні, – прохрипів лицар, – у жодному разі!

– Гаразд, дядьку Родді, – безтурботно продовжив Малюк, – тож ми погодилися. Я залишуся тут. Тож я, Малюк, тепер твій зброєносець.

Тим часом вони вже дісталися кімнати Родріго. Малюк одразу підійшов до кактусів на підвіконні.

– Що це за чудернацькі шишки?

Він постукав по одному пальцем.

– Ой! – скрикнув Малюк, випадково перекинувши горщик, і той розбився. Родріго Розбийголова зібрався на силі. Він набрав у свої величезні груди повітря й заревів:

– Це була Туснельда, найніжніша з усіх! Геть звідси! Ти мені тут не потрібен! І ти більше не чіпатимеш мої кактуси, зрозумів?

– Нічого страшного, – заспокійливо сказав Малюк, – не хвилюйся, дядьку Родді, лише тому, що я легенько вколовся. Я не постраждав.

– Зате я постраждав! – Родріго сопів і завертав очима. – І якщо ти зараз не підеш звідси, хлопче, я викину тебе своїми руками!

Він схопив Малюка, щоб виконати свою погрозу, але раптом збентежився і зупинився:

– Ти гориш, дитино, – сказав він, – слухай, у тебе жар! Ти, мабуть, сьогодні сильно застудився, – Родріго поклав руку на хлопцеве чоло. – Так, без сумніву. Ану покажи язик!

Малюк висунув язик.

– Ти дуже хворий, – сказав Родріго. – Тобі треба в ліжко. З цим не можна жартувати.

– Але я не піду в ліжко.

– Підеш, і негайно.

– Ні.

– Це ми ще побачимо.

– Не хочу й не буду!

– Зброєносець повинен підкорятися своєму лицареві в будь-якому разі, незалежно від того, що йому наказано. Коли я кажу «стрибай у вікно», ти стрибаєш у вікно. Коли я кажу «іди в ліжко», ти йдеш у ліжко, зрозумів?

Малюк із сумнівом подивився на Родріго.

– Це правда, чи ти просто хочеш мене надурити?

– Це правда, даю своє чесне лицарсько-розбійницьке слово! Якщо ти не готовий слухатися, то не зможеш стати зброєносцем.

– А якщо я буду слухатися, то стану?

– Ну… ну гаразд, най так буде, – сказав Родріго.

Малюк мовчки зняв мокрий одяг. Родріго постелив постіль, і хлопець відразу вклався в ліжко. Малюк навіть дозволив зробити холодний компрес на шию й без сперечань випив ромашковий чай з медом, який лицар-розбійник йому приготував.

Протягом наступних ночей Родріго Розбийголова спав, сидячи у своєму старому кріслі з підголівником. Це було не надто зручно, але ж то ненадовго, казав він собі. Щойно хлопчик знову стане на ноги, то він якось його позбудеться.

Цілими днями Малюк і Родріго розповідали один одному про пригоди, які нібито пережили, і так брехали, що в кімнаті у вежі аж згиналися струхнявілі балки. Спершу Малюк розповідав про різноманітні хитрощі та капості, яких він, звісно, ніколи не робив. Він просто хотів показати, що в ньому приховані задатки справжнього безсовісного лицаря-розбійника.

Потроху Родріго також розійшовся і вигадував найдивовижніші історії, в яких він сам завжди був найголовнішим і найстрашнішим героєм. Він розповідав про сміливі пограбування князівських екіпажів, коли він власноруч перемагав лицарські загони; про проникнення в королівські скарбниці, в яких у його руки потрапляло безліч мішків із золотом та діамантами; про турніри, в яких він аж трьох найнебезпечніших супротивників нанизав на спис, як сосиску; про гру в карти, в якій йому вдалося перехитрити самого диявола; про дику їзду на морському чудовиську, якого сам і приручив, та про нестримну пиятику з трьома крижаними велетнями, які жили на Північному полюсі, яких він споїв та обібрав до нитки.

Малюк слухав і не міг наслухатися. Його очі блищали, а вуха палали, і не від лихоманки (якої вже давно не було), а від захоплення. Він раз у раз повторював:

– Дядьку Родді, ти справді найвеличніший. Хотів би я одного дня стати таким, як ти.

Очевидно, Родріго Розбийголові захоплення молодого гостя йшло на користь. Він справді розквітнув від свого вихваляння. Цей Малюк починав подобатися йому дедалі більше.

«Насправді він непоганий хлопчина, – подумав Родріго про себе, – шкода, але все одно доведеться позбутися його якомога швидше, інакше він знайде мою гіпсову майстерню і розбовкає про це по всіх усюдах, тоді моїй поганій славі настане кінець».

Однак сказати було легше, ніж позбутися хлопчини. У будь-якому разі Родріго обережно замкнув двері своєї гіпсової майстерні й носив ключа при собі вдень і вночі. Коли через кілька днів Малюк повністю одужав, лицар дав йому ключі від усіх інших дверей замку, щоб той міг його оглянути. Зв’язка була настільки велика й важка, що Малюк насилу її носив. Однак йому таки вдалося відчинити одні замкнені двері за іншими. Тож хлопець оглянув зали та кімнати, в яких лежав пил завтовшки як палець, а між меблями звисала павутина. Малюк бродив довгими галереями та коридорами з напівгнилими гобеленами та картинами предків, хоча на цих полотнах уже навряд чи можна було щось побачити. Звичайно, він також відчинив усі шафи та скрині й дослідив їхній вміст. І зрештою опинився в колишній зброярні.

Тут уздовж стін у рамках стояли й лежали незліченні кольчуги, шоломи, нарукавники, наголінники, щити, мечі, колючі булави, алебарди, піки, турнірні списи, кинджали, кольчужні рукавиці та інші речі, які належали до спорядження лицарів-розбійників.

Малюк відчув, як його серце забилося швидше. Оскільки в кімнаті не було вікон, він узяв смолоскип і уважно вивчив цей арсенал. Багато обладунків були вже занадто іржаві, щоб ними можна було скористатися, але врешті хлопець знайшов повну броню з мечем і щитом, які все ще були міцні та пасували саме йому. Потрібно було їх лише як слід почистити та змастити. Малюк втиснувся в залізні обладунки, надягнув шолом, підперезався мечем, повісив на руку щит і замаршував залами й коридорами, аж відлуння кроків розійшлося замком. Тоді підійнявся гвинтовими сходами й увійшов до кімнати у вежі, де Родріго Розбийголова саме вовтузився зі своїми кактусами.

Лицарю-розбійнику спершу перехопило подих, бо Малюк опустив забрало шолома, щоб він не міг його впізнати.

– Дядьку Родді, – сказав Малюк, і його голос озвався луною, – подивися, що я знайшов.

– А, це ти! – полегшено зітхнув Родріго, який уже думав, що бачить привид серед білого дня.

– Це тепер належить мені, – твердо сказав Малюк і підняв забрало. У цю мить Родріго Розбийголові спало на думку, як відправити хлопчика додому.

– Ні, – сказав він, – тобі спочатку треба стати лицарем. Але ти навіть не пройшов випробування на зброєносця.

– Випробування на зброєносця? – перепитав Малюк. – Це як?

Родріго сів у своє крісло з підголів’ям і пояснив:

– Якщо ти справді хочеш стати зброєносцем лицаря-розбійника, то повинен спочатку довести, що зловісно на це налаштований.

– Так і є, – сказав Малюк і постарався набути зловісного вигляду.

– Ну, це може сказати кожен, – сказав Родріго, – але ти повинен пройти випробування і довести, що нічого не боїшся і не відступиш перед жодним злочином. Тобі доведеться вчинити якомога небезпечніший злочин самостійно й без сторонньої допомоги – а тобі цього, звичайно, не хочеться.

– Хочеться, – відповів Малюк, – буде зроблено. А що мені робити?

Родріго почухав за вухом.

– Я не можу цього сказати, тобі доведеться придумати це самостійно. Саме в цьому й полягає випробування. Бачиш, це дуже складно, занадто складно для такого, як ти. Тож послухай моєї поради й облиш цю затію.

Хлопчик мовчки зняв обладунки разом з мечем і щитом. Родріго радісно кивнув, думаючи, що досягнув своєї мети.

– Я вирушаю негайно, – рішуче сказав Малюк.

– Зажди, мій хлопчику, – розгублено пробурмотів Родріго, – що це означає? Куди ти зібрався?

– Ну, пройти випробування, як ти й сказав, дядько Родді.

– Але… – Родріго раптом став дуже нещасливим. – Але ти ж несерйозно. Це ж не якась там недільна прогулянка.

– Сподіваюся, ні, – відповів Малюк, – а ці речі залишатимуться тут, поки я не повернуся. Нікому іншому вони не дістануться. Обіцяєш?

– Ну, гаразд… – вичавив Родріго, – якщо ти не передумаєш по дорозі.

Лицар-розбійник уже сам проклинав себе за цю ідею. Схоже, ніщо не могло знеохотити цього хлопчика.

– Ти пишатимешся мною, дядьку Родді, – запевнив Малюк і потиснув лицареві руку. – До побачення. До швидкої зустрічі!

Родріго стурбовано глянув у його обличчя, вкрите ластовинням, і зо два рази ковтнув слину, перш ніж сказати затинаючись:

– Як?.. Що?.. Ти хочеш піти вже? Прямо зараз?

– Чим швидше я почну, – відповів Малюк, – тим швидше повернуся.

Родріго не знав, що ще можна сказати. Він просто мовчки чухав свою кудлату чорну бороду.

Разом спустилися до воріт. Лицар відчинив їх і випустив Малюка.

– Послухай, – сказав він захриплим голосом, – можливо, я не мав згадувати про це випробування. Якщо дозволиш, я подарую тобі броню. Що ти про це думаєш?

Малюк похитав головою.

– Так не можна, дядьку Родді. Я хочу стати справжнім лицарем-розбійником. Як ти.

– Малюче, – сказав Родріго, – мушу визнати, ти досить незвичний хлопчина.

– Я знаю, – сказав Малюк і вдарив себе в груди, – не турбуйся про мене.

Хлопець помахав рукою на прощання, обернувся і пішов звивистою скелястою доріжкою вниз із Жахгори, не озираючись. Якби він подивився ліворуч і праворуч, міг би помітити, що багато черепів трохи розм’якли, бо Родріго Розбийголова останнім часом не міг їх відремонтувати. Але Малюк був занадто занурений у свої думки про випробування для статусу зброєносця лицаря-розбійника.

Родріго Розбийголова спостерігав за хлопчиком, поки його строкатий клаптиковий костюм не зник поміж скель. Тоді він глибоко зітхнув.

– Ну, – пробурмотів він під ніс, – принаймні я його позбувся. Це головне. Я щасливий.

Але повертаючись у Здригбург і зачиняючи за собою хвіртку, щасливим він не здавався.

Розділ четвертий в якому Здригбург знову опиняється в облозі, а Родріго Розбийголова хоч-не-хоч виходить у світ

З першими променями четвергового ранку тато та мама Дік вирушили на пошуки свого впертого сина Малюка. Вони залишили вагончик – будинок на чотирьох колесах з яскраво розмальованими стінами та написом «Ляльковий театр тата Діка» – на розбитій дорозі на краю Страхолісу. Віслюкам Доллі, Віллі та Уллі вони дозволили пастися між коліями дороги.

У сонячному світлі ця доріжка здавалася привітнішою, ніж у вугільно-смолясто-воронячо-похмуру ніч, зі свистячим штормовим вітром, вистукуванням дощу, яскравими блискавками та ревінням грому. Де-не-де сонячне світло навіть підморгувало в калюжах, ніби попередня ніч була тільки невеличким жартом погоди, а зникнення Малюка – лише поганим сном.

Але Малюк і того ранку не лежав у своєму вузькому ліжечку над широким батьківським ліжком Діків, і навіть при свіжому сонячному світлі раннього четвергового ранку Страхоліс здавався не менш похмурим, ніж був у штормову ніч у середу.

Тому тато й мама Дік не наважувалися надто заглиблюватися в ліс. Вони боялися загубитися в найгустіших хащах, спіткнутися об корінь, натрапити на лісового духа чи, у найгіршому разі, на лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, тому не спускали очей з дороги та вагончика. Насправді вони навіть не наважувалися переступити край лісу, тому кричали щоразу голосніше.

– Малюче! – кричали вони. – Хлопче! – гукали вони. І залежно від того, хто з батьків кричав, а хто зберігав свій голос – вони вигукували в ліс суворі погрози чи порожні обіцянки. Тато Дік погрожував ляпасами, якщо Малюк не з’явиться негайно на цьому ж місці. Мама Дік спершу обіцяла йому млинці, а потім і власного коня, якщо він нарешті повернеться.

Щоразу з лісу ніхто не озивався. Ні в четвер, ні в п’ятницю, й у суботу також ніхто. Якщо крики мами й тата Діків узагалі до чогось і призвели, то це до щоранкових стогонів болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів Страхолісу – адже набридливі крики лунали щоранку.

Звичайно, папуга Сократ також чув крики тата й мами Діків. Іноді зблизька, а іноді здалеку – залежно від того, над якою частиною Страхолісу він пролітав. Сократ був лише маленьким папугою, уже немолодим і звиклим подорожувати на карнизі лялькового театру, замість користуватися власними крилами, але продемонстрував неабияку витривалість і в четвер, і в п’ятницю. Лише в суботу, після короткої незручної ночі на буку, який обдувало вітрами, він зізнався сам собі, що не зможе знайти Малюка лише за допомогою своїх крил.

– Сократ повинен скористатися головою, – сказав він собі, і після цих слів його осяяло вранішнє сонячне проміння, аж яскраве пір’ячко почало переливатися кольорами. На мить дійсно здавалося, ніби папуга вийшов на похмуру арену Страхолісу як відомий клоун, щоб додати трохи блиску в невеселі циркові номери болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів.

Сократ вирішив не марнувати жодної хвилини. Він не лише був надзвичайно розсудливий, а й справді активний птах. Тож папуга полетів над верхівками дерев Страхолісу, більше не вдивляючись у густі зарості. Він більше не шукав ані яскравого костюма Малюка, ані його рудого волосся. У Сократа був план – і для його здійснення спочатку потрібно було повернутися до лялькового театру на краю Страхолісу.

Знайти цей шлях було нескладно. Сократу потрібно було лише прямувати на дедалі хрипліші вигуки тата й мами Діків, які лунали цієї суботи так само, як у п’ятницю та четвер. Залишати все без змін тато й мама Діки вміли найкраще, бо ніколи не відступали ані на крок від шляху, яким одного разу пішли. Так вони й стали лялькарями – просто пішли шляхом бабусі та дідусі Діків, бо ті були лялькарями. Сократ давно підозрював, що так мало фантазії й стільки інерції – не найкращі передумови для лялькового театру тата Діка. У будь-якому разі, лялькові вистави тата Діка були найнуднішими зі всього, що він коли-небудь бачив.

Папуга залишив їх обох стояти на краю дороги й кричати. Пролетів над головами Діків і влетів прямо в ляльковий вагончик, а потік повітря від його крил змусив маріонеток затанцювати. Чарівник, що звисав зі стелі, вдарив свого сусіда, дракона. А на рамі біля карниза Сократа принцеса штовхнула короля, який втомлено звисав на мотузках.

Того суботнього ранку Сократ не сів на своє звичне місце на карнизі. Натомість він приземлився на обідній стіл й дзьобом витягнув із полиці стародавню книгу оповідань – ту древню книгу, з якої тато Дік черпав історії для своїх лялькових вистав, хоча й не міг як слід втілити їх у життя. Книга бухнулася об стільницю, ніби хтось ударив у барабан. І коли пил нарешті осів, Сократ знову з’явився й почав гортати сторінки.

Його гострий дзьоб перегортав сторінку за сторінкою. Сократ оглядав рядок за рядком своїм проникливим папужим поглядом. Якщо не вдалося знайти Малюка в Страхолісі, подумав він, можливо, вдасться розшукати його в цій книзі оповідань. Бо навіть якщо безстрашна, вперта дитина, безумовно, була особливою – Малюк точно не був першим хлопчиком, який вирушив у світ у пошуках щастя! Повинні бути й інші історії про таких бешкетників, як він, і книжка дасть Сократу підказку, як розвиватиметься історія Малюка. І якщо він знайде цю підказку, – думав собі кмітливий папуга, любитель перспективних думок, – то, можливо, зможе підстерегти Малюка на наступній зупинці його шляху.

Малюк має зникнути в першому розділі своєї історії! Тоді він у другому, а можливо, навіть у третьому розділі, непомічений, прямуватиме вдаль! Щонайпізніше в четвертому розділі Сократ уже буде тут як тут і підстерігатиме Малюка на вирішальному перехресті – адже він правильно передбачив розвиток історії й просто пропустив кілька розділів! Щоправда, перевага в часі для Малюка могла значно збільшитися за три довгі дні.

Сократ перегортав сторінки з дедалі більшим шаленством. Усі вистави, які він коли-небудь бачив, закарбувалися в нього в пам’яті, але папуга навіть не уявляв, скільки сюжетів ніколи не потрапляли на сцену. Він знав сотні історій, але в книзі зберігалося ще кілька сотень. Половина з них Сократу точно б не знадобилася: замість розповіді про те, як хтось раптово вирушив у дорогу, вони розповідали про те, як хтось раптово з’явився.

Але навіть та половина, яка могла йому знадобитися, містила безліч можливостей, і це збивало з пантелику. Незабаром у Сократа закрутилася голова. На сторінках книжки траплялися Малюки, які зустріли добру фею й могли загадати три бажання, перше з яких відносило їх на інший кінець світу. Були Малюки, які потрапляли до чорта в пекло, – Сократ цілком міг очікувати такого від свого Малюка, однак це було малоймовірно: навряд чи ворота в пекло розташовувалися в Страхолісі. Інші хлопці підіймалися на гору й потрапляли в печеру велетня, ще інші шукали чашу, чарівний фонтан чи зачарований замок зі сплячою принцесою. І немало з них, як зауважив Сократ, шукало лицаря, щоб стати його зброєносцем, перш ніж вирушити в подорож до своєї чаші, свого фонтану чи своєї сплячої принцеси.

І це, здавалося, пасувало Малюкові – такому малому, як він був! Сократ, який тривалий час схилявся над книгою оповідань, випростався. Тепер йому треба як слід помізкувати!

Хіба мама Дік не переставала – хоч і прикриваючи рот долонею – розповідати про лицаря-розбійника, на ім’я Родріго Розбийголова, який жив тут, у Страхолісі? І хіба він, Сократ, під час своїх пошуків не бачив здалеку кілька кривих веж на гірській вершині?

Хіба одне не пасувало до іншого – навіть якщо лицар був не благородним лицарем, а лицарем-розбійником? Малюк, подумав Сократ, не був би надто скрупульозним. На відміну від своїх батьків, які завжди робили все однаково, Малюк переважно робив усе трохи інакше. І лицар-розбійник, мабуть, якраз йому пасував!

Рішення Сократа було непохитне. Він залишив книгу оповідань на столі – вона йому ще знадобиться. Тоді вилетів до тата й мами Діків, щоб перебрати на себе командування. Ляльковий театр тата Діка поїде до лицаря-розбійника Родріго Розбийголови!

* * *

Так і сталося, бо папуга Сократ умів бути дуже переконливим. Віслюки Доллі, Віллі та Уллі були запряжені, тато та мама Дік, зітхаючи, залізли на козли, а Сократ задоволено сидів на олов’яному димарі, що стирчав із загостреного даху лялькового вагончика. Сидячи нагорі, папуга скидався на барвистий стяг.

– Но! – зрештою крикнув він.

Але нічого не сталося. Віслюки Доллі, Віллі та Уллі схилили голови так, ніби знову заснули. А тато і мама Діки? Незрозуміло, чи вони взагалі сиділи на козлах. Можливо, вони потайки втекли якнайдалі в тріскучих пальтах та шелестливих вбраннях, аби лише не зустрітися з лицарем-розбійником Родріго Розбийголовою? Сократ не міг цього знати, бо з його жерстяного посту не було видно козлів.

– Но! – закричав він іще раз. – Господи Боже! Но! Хіба ви не чуєте Сократа?

Попереду вагончика один з осликів смикнув вухом, ніби відганяючи надокучливу муху.

У душі Сократа здіймалася червона папужа лють. Вони поїдуть у Страхоліс! Як і чому, він щойно детально пояснив, і ні тато, ні мама Дік не суперечили його плану. Натомість дивилися на Сократа з широко розплющеними очима й кивали, не дихаючи. То чому вони зараз не їдуть?

– Єфреме Емануелю Діку! – прохрипів Сократ зі свого димоходу. – Ти там раптово оглух?

Як ви вже правильно здогадалися, Діки не втекли в далечінь. Їх просто настільки скував страх, що тато Дік ледве роззявив рота.

– Я чую тебе, Сократе, – нарешті видихнув він, і жалісливий вітер відніс його тремтячий голос до Сократа. – Я просто не знаю, чи це дійсно хороша ідея – поїхати до лицаря-розбійника Родріго Розбийголови в Страхоліс. Можливо, варто ще трішки почекати. Малюк може будь-якої хвилини…

Одним помахом крила Сократ відправив решту фрази тата Діка за вітром. Вона була такою ж передбачуваною, як і його лялькові вистави.

– Ми вже прочекали три дні, Єфреме Емануелю Діку! – прохрипів він. – І з кожною годиною, яку ми тут простоюємо, Малюк віддаляється від нас дедалі більше. Ви хочете повернути сина чи ні?

– Звичайно, хочемо! – крикнула мама Дік з козлів.

– Звичайно, хочемо! – крикнув тато Дік. – Але ми навіть не знаємо, чи він справді в цього лицаря-розбійника. Який маленький хлопчик добровільно переїхав би до лицаря-розбійника?

– Малюк, чорт забирай! – прохрипів Сократ на своєму димарі. – Малюк добровільно переїхав би до лицаря-розбійника! Хіба ви не знаєте власного сина?

На козлах унизу запала тиша. Сократ не відчував нічого, крім безпорадності, – тато й мама Дік дійсно не знали свого сина. Малюк і Діки були занадто різні. Малюк нічого не боявся, а тато й мама Діки боялися майже всього. Малюк хотів, щоб все змінилося, а Діки хотіли, щоб усе залишалося таким, як є.

– Но? – прохрипів Сократ, коли йому здалося, що Діки думали вже досить довго.

– Но, – пробурмотіли мама й тато Діки, бо, хоч Малюк і відрізнявся від них, вони любили свого сина.

Ляльковий театр тата Діка гуркотів щоразу розбитішими стежками. Він підстрибував на дедалі товстіших кореневищах, минав дедалі вузлуватіші дерева, і коли одне, особливо похмуре, простягнуло свої викривлені ручища до Сократа, навіть розсудливому птаху стало моторошно. Тисяча очей спостерігала за ними, поки вони глибше й глибше занурювалися в Страхоліс, і сотні тисяч крапель вистукували страхітливий ритм, бо після негоди, в якій зник Малюк, Страхоліс досі був мокрий від дощу. Час від часу Сократу навіть здавалося, що десь чхає кореневий гном чи кашляє застуджений болотний друд, але ніхто не зачіпав ляльковий театр тата Діка. Навіть великий ведмідь, якого Сократ помітив у найгустішій хащі, пропустив їх із миром. Щойно помітивши ляльковий вагончик, він злякано сховався за величезним грибом.

«Ліворуч!» або «Праворуч!» – командував Сократ зі свого димаря, коли лісові стежки зрідка перетиналися, тому ляльковий театр тата Діка впевнено прямував до Жахгори, поки високо на чорній скелі не показалися п’ять веж Здригбурга. Як ви знаєте, – але ні Сократу, ні Дікам про це не було відомо, – лише одна з них була заселена.

Ляльковий театр тата Діка зупинився. Можливо, віслюки не хотіли йти далі. А можливо, Діки просто втратили рештки хоробрості. Сократ би це зрозумів. Папуга оглянув круту стежку, що огинала вершини й вела до замкової брами. Дотепер він бачив Здригбург лише здалеку. Зблизька чорні стіни та порожні вікна були в тисячу разів страшнішими.

І сюди, подумав Сократ, Малюк видирався сам уночі, у темряві, крізь несамовитий дощ та завивання вітру? Невже це найімовірніший поворот історії? Але історії не завжди мають бути ймовірними. Сократ як слід подумав і усвідомив, що чимало хороших історій зовсім неймовірні. Однак вони передають неповторну атмосферу, тому папузі зразу уявилося, що такий хлопець, як Малюк, міг піднятися крутою стежкою лише сам і лише в бурхливу ніч. Тільки саме така була б історія Малюка в давній книзі оповідань.

– Чого ви чекаєте? – прохрипів Сократ.

Ляльковий театр тата Діка покотився вгору, у вагончику захиталися маріонетки.

Коли Сократ подивився праворуч, його погляд упав у бездонний яр, в який ляльковий вагончик міг звалитися будь-якої миті. Коли він дивився ліворуч, його погляд зупинявся на незліченних могилах. На краю дороги стояли один за одним хрести, й оскільки стежка була такою крутою, а вагончик таким повільним, Сократ мав час прочитати кожну епітафію.

«Тут похований лицар Богуміл Загрозир», – читав він.

«Тут спочивають насилу зібрані кістки велетня Унтама Менувеля», – читав далі. І відразу після цього вагончик прогримів повз мізерні останки тринадцяти членів банди берсерків та чотирнадцятиголового дракона. «Дванадцять голів, – писало на могильній плиті, – Родріго Розбийголова відрубав відразу після сніданку, а решту дві – перед обідом».

Діки на козлах невпинно скиглили, а в Сократа пір’я вже стало дибки. Він ніколи не читав таких страшних історій, як на цих надгробках. Насправді йому здавалося, що він не гуркоче гірською стежкою, а перегортає сторінки книги. Невже цей Родріго Розбийголова, думав папуга-книголюб, був лицарем-розбійником-книголюбом?

– Ай! Ой! Як страшно! Як жахливо! – кричали Діки, коли вагончик проминав цілу решітку людських скелетів. Скелети були іржавими ланцюгами прикуті до скелі, а на їхніх черепах ледве трималися шоломи. Діки на козлах не могли не відвертатися – настільки страшним було це видовище. Однак Сократ вдивлявся в скелети щоразу пильніше. Він би хотів помилитися, але скелети на ланцюгах скидалися на маріонеток на особливих нитках. Коли ляльковий театр тата Діка викотився на розвідний міст, папуга задумливо розрівняв своє пір’я. Вони доїхали до великої замкової брами. Звичайно, вона була замкнена. Натомість дошки розвідного мосту тріщали так, ніби щохвилини могли проломитися.

– І що тепер? – до Сократа долинув зляканий голос тата Діка.

– Тепер ти повинен постукати, Єфреме Емануелю Діку, – сказав папуга. – Я в цьому не мастак. Стукоту крил майже не чути.

Тато Дік, похитуючись на обм’яклих ногах, рушив прогнилим розвідним мостом, незграбно перестрибнув прогнилу дошку й мало не знепритомнів, коли побачив дверний молоток у формі пики чорта.

– Ну ж бо! – прокричав Сократ зі своєї оглядової позиції. – Припускаю, на нас там чекають.

Тато Дік постукав настільки тихо, наскільки можна постукати залізним кільцем, і коли стук моторошною луною рознісся у дворі замку, він був ладен зомліти.

Відповіді не було. Ніхто не з’явився.

– Малюче? – покликала мама Дік з козлів, але так тихо, що її почув хіба Сократ на своїй жерстяній трубі.

«Невже і Малюк стояв тут, марно чекаючи, поки його впустять? – запитував себе папуга. – Як розвинулася історія і що буде далі?» Що Малюк робив перед замкненою брамою – незрозуміло. Однак те, що робити йому самому, було очевидним. Раз він уже має крила, може так само легко ними й користуватися.

– Чекайте на мене тут! – прохрипів Сократ до Діків, а тоді без особливих зусиль перелетів через ворота.

* * *

– Малюче? – кричав Сократ, поки його погляд блукав овочевими грядками Родріго Розбийголови у дворі. Папуга не вірив своїм очам. У давній книзі оповідань не було нічого про лицаря-розбійника, який вирощував картоплю у своєму лицарському замку.

– Малюче? – знову прокричав Сократ і, оскільки відповіді не пролунало, сів прямо посеред квасолі Родріго Розбийголови. Його пильні папужі очі блукали від вежі до вежі. Більшість із них здавалися доволі зруйнованими, лише південна вежа була трохи обжитою.

– Благородний лицарю? – спробував звернутися Сократ. – Пане Розбийголово Здригбурзький із Жахгори?

Відповіді не було, але папуга почув брязкіт у старій стайні неподалік овочевої ділянки. Сократ звільнився з бобових вусиків і побрів на звук. На щастя, двері стайні були відчинені.

– Лицарю Розбийголово? – знову гукнув Сократ.

Усередині знову щось загриміло й до того ж заскрипіло. Ніби хтось намагався зігнути металевий лист плоскогубцями.

Сократ попрямував на шум у стайню, в якій давно не стояли бойові коні. Натомість приміщення переобладнали під майстерню. На довгому столі купчилися бліді черепи та скелети, а біля нього стояла невеличка діжка з водою та розпочатий мішок гіпсу.

Сократ пурхнув на стіл і застромив гострий дзьоб у ще вологий м’який череп. Він був зроблений з гіпсу. Жодна кістка на столі не була справжньою. І якщо всі кістки на столі несправжні, зробив висновок Сократ, то черепи та скелети на скельній доріжці теж несправжні. І якщо черепи та скелети на скельній доріжці несправжні, то написи на надгробках також вигадані. І якщо написи на надгробках вигадані, то лицар-розбійник Родріго Розбийголова був, по-перше, досить хорошим казкарем, а по-друге – абсолютно безпечним.

Сократ підняв вимащений гіпсом дзьоб. Його гостре папуже око тепер зосереджувалося на великій, навіть величній шафі.

– Ви не могли б вийти, лицарю Розбийголово? – прохрипів він, бо зауважив, що тихий скрегіт і брязкання долинали саме з цієї шафи. Звідти знову загриміло, і лише тоді пролунала відповідь.

– Краще ні, – донісся голос із шафи. – Але якщо інакше ніяк…

Двері шафи прочинилися, і всередині, між усілякими черпаками та іншими інструментами, Сократ побачив Родріго Розбийголову, із білими від гіпсу руками та в поспішно натягнутому шоломі.

– Хто ти такий? – запитав він, з очевидним полегшенням від того, що непроханий відвідувач був не лицарем, що володіє мечем, а яскравим птахом. Сократ ударив себе в груди й представився:

– Мене звуть Сократ, і я шукаю Малюка. Я припускаю, що він запропонував стати вашим зброєносцем. Це можливо?

З несподіванки Родріго Розбийголова, який щойно хотів вилізти зі свого сховку, з грюкотом звалився назад у шафу.

– Звідки ти знаєш? – запитав він, раптово збліднувши, ніби побачив привида.

– Можна сказати, я прочитав про це в стародавній книзі оповідань, – не без гордості відповів Сократ. – Але залишмо це. Бо Малюк, на жаль, не може залишатися вашим зброєносцем. Я тут з його батьками. Вони хочуть його повернути, що ви, звичайно, розумієте.

– Звичайно, розумію! – крикнув Родріго Розбийголова, який цього разу успішно вибрався з шафи, і – майже двометровий, чорнобородий і вкритий гіпсом – болісно глянув на Сократа. – На жаль, Малюка тут уже немає.

– Перепрошую? – тепер дивуватися довелося Сократу.

Однак за здивуванням одразу ж виникнув смуток. Він на крилах свого розуму слідував за Малюком до Здригбурга, лише щоб дізнатися від цього вкритого гіпсом розвідника картоплі, що Малюк уже пішов далі? Це було проти правил! Історії в книзі оповідань не передбачали такого повороту подій! Безстрашний Малюк, який запропонував служити безстрашному лицарю-розбійнику, мав, будьте люб’язні, залишатися з цим безстрашним лицарем-розбійником! Але Сократ відразу помітив, що щось тут було не так. Бо хоч би яким безстрашним був Малюк, Родріго Розбийголова здавався доволі боязким. Він нарешті повністю виліз зі свого сховку в шафі.

– Куди ж він подівся? – прохрипів Сократ, раптово виснажений від такої прикрості.

– О! – Родріго Розбийголова опустився на замазаний гіпсом стілець і сховав обличчя в перемазаних гіпсом руках. – Малюк пішов, щоб самостійно й без сторонньої допомоги вчинити якомога небезпечніший злочин! – прокричав він, здавалося, мало не плачучи. – Що я наробив!

І тоді, поки Сократ неспокійно блукав серед черепів на столі, Родріго Розбийголова розповів йому всю історію, оскільки його мучила совість, і, з одного боку, розказувати було важко, а з іншого – викликало полегшення. Він розповів, як Малюк постукав у ворота замку в ту штормову ніч і як він, лицар-розбійник Родріго Розбийголова, не впустив його просто зі страху, тож Малюк під дощем та вітром захворів. Тоді лицар-розбійник зізнався, як доглядав за Малюком, допоки той видужав, і розказував йому різноманітні вигадані історії лицарів-розбійників. І нарешті надламаним голосом розповів, як спокусив Малюка пройти випробування, тобто вчинити найнебезпечніший злочин самому й без сторонньої допомоги, – лише щоб його позбутися.

– О! – крикнув Родріго Розбийголова, закінчивши оповідь. – Яку вину я на себе узяв!

Йому навіть не спадало на думку, що лицарям-розбійникам інакше й не годилося. Лицарі-розбійники були по своїй суті винними.

– Гм, – гмикнув Сократ між черепами на столі. – Ви гадаєте, що могли б змусити Малюка передумати?

Родріго Розбийголова розкуйовдив свою чорну бороду.

– Я намагався! – завив він. – Але цей хлопчик…

– …надзвичайно впертий, – прохрипів Сократ. – Я знаю, – він обійшов найближчий штучний череп. Тоді рішуче зупинився. – Ми все одно повинні спробувати! Слухай, розбійнику, ми будемо разом переслідувати Малюка. Ми маємо перешкодити небезпечному перебігу його історії!

Лицаря-розбійника із жаху мало не заціпило:

– Разом? – хрипко перепитав він. – Любий Сократе, я ніколи не покидаю Здригбург.

– Цього разу доведеться, – суворо відказав папуга. Він уже взяв усе у свої руки, хоча, строго кажучи, ніяких рук не мав. – Твій ляльковий вагончик, розбійнику, – звернувся він до Родріго Розбийголови, – чекає перед брамою.

Розділ п’ятий в якому Малюк перетворюється на страшенне чудовисько

Поки лицар-розбійник Родріго Розбийголова втискався в обладунки, Малюк пробирався крізь найгустіші хащі Страхолісу. Як ви знаєте, він вирушив у дорогу, аби вчинити якомога небезпечніший злочин. Як ви здогадуєтеся, Малюк лише дуже приблизно уявляв, яким може бути цей злочин. Адже хлопця спонукала не жадібність, яка керує більшістю лицарів-розбійників. Ним рухало бажання стати зброєносцем Родріго Розбийголови й, зрештою, стати таким самим, як лицар-розбійник. Звичайно, вийшло непорозуміння, адже Малюк не хотів ані вирощувати овочі на подвір’ї замку та кактуси на південній вежі, ані тим паче ховатися від світу за саморобними черепами. Він хотів кататися на морських чудовиськах, споювати крижаних велетнів і зіграти в карти з дияволом – як Родріго Розбийголова, який існував лише у вигаданих історіях самого Родріго Розбийголови.

Правда, морські чудовиська, крижані велетні та диявол поки що теж існували лише в оповіданнях Родріго Розбийголови. У будь-якому разі в Страхолісі їх не було. Окрім ведмедів та довжелезних змій, кількох мандрівних вогників та звичних нічних тварин, там зустрічалися хіба болотні друди, кореневі гноми та гобліни. І спраглий до пригод Малюк не шукав їх, можливо, тому що болотні друди, кореневі гноми та гобліни хоч і поширені в темних лісах, але їх рідко можна зустріти в історіях, які любив Малюк.

У той день чи не найбільше постраждали кореневі гноми, бо неуважний Малюк постійно наступав їм на голови. Він також збив гобліна, хоча гадав, що просто відгинає гілку вбік. І коли вигук болотного друда застеріг його не вступати в ретельно викопану болотну яму, Малюк його не почув. Він занадто поринув у мрії про морських чудовиськ, крижаних велетнів і диявола, до того ж обдумував свій якомога небезпечніший злочин. Можливо, йому варто, як і Родріго Розбийголові, напасти на княжу карету й самостійно перемогти загін лицарів? Або йому слід проникнути до королівської скарбниці й винести мішки із золотом та діамантами?

Малюк іще обдумував подальші варіанти злочинів, тому не почув дуже пронизливий вереск друда й провалився в надто чорну, навдивовижу глибоку болотну яму. Хлопець одразу зник. Болото з бульканням зімкнулося над його рудою головою. Але не варто думати, що на цьому історія Малюка закінчиться, бо місцевий болотний друд за жодних умов не хотів ділитися з кимось своїм болотом. Він швидко виштовхнув хлопчика, і той, відсапуючись, опинився на лісовому ґрунті. Спершу Малюк намагався віддихатися, а тоді здивовано оглянув себе. Він був з голови до ніг укритий болотом. З яскраво забарвленого костюма арлекіна, якого пошила мама Дік, не виднілося ні клаптика, і коли Малюк торкнувся своєї голови, то не намацав волосся – лише густий шар бруду, який був настільки липким, що годі було віддерти його навіть від щік.

– Чудово, – сказав собі Малюк. – Якщо дядько Poдді не дозволив мені піти в обладунках, то цей липкий бруд повинен стати моєю бронею.

Малюку це здавалося цілком доречним для лицаря-розбійника, оскільки лицар-розбійник не міг бути чистим. Було немислимо, щоб лицар-розбійник дозволив мамі Дік засунути його в таз для вмивання, як це доводилося терпіти Малюку, перш ніж він пішов у лицарі-розбійники. І Малюку настільки сподобалася ця думка, що він продовжив свій шлях через Страхоліс і нарешті, весело посвистуючи, дійшов до його краю. Він раптово опинився на пагорбі перед красивою долиною. Хоч куди глянеш – не побачиш стрімких скель, схожих на ті, що купчилися біля Жахгори, або похмурих велетенських дерев і підступних болотних ям, як у Страхолісі.

Натомість Малюк дивився на пологі пагорби та стежки, що звивалися поміж них, а обабіч на тихому вітрі хиталися густі кущі. Якусь мить тому верхівки дерев Страхолісу затьмарювали шлях Малюку, а тепер сонце жовтіло на блакитному небі й доброзичливо освітлювало зелені луки.

У своєму яскравому костюмі арлекіна Малюк чудово вписався б у цей пейзаж, натомість у нових обладунках з болота він більше скидався на чудовисько Страхолісу – ніби чорні скелі Жахгори породили його під час каменепаду, а друди вигодували його своїми прокляттями.

Однак Малюк уже майже забув, що був повністю покритий брудом. Він розглядав краєвид свого майбутнього злочину, наче красиво загорнутий подарунок, і навіть не здивувався, коли побачив на гребені пагорба карету, ніби хтось викликав її спеціально для нього.

– Чудово, – сказав собі Малюк. – Тож питання мого якомога небезпечнішого злочину вирішено.

І Малюк кинувся схилом донизу.

Карета, що наближалася, і справді була немов з історії, яку вигадав Родріго Розбийголова, тож вона найкраще пасувала до задуму Малюка. Родріго Розбийголова у своєму старому кріслі з підголів’ям не міг уявити її гарнішою. Карета була пофарбована в князівський білий колір, в упряжці – четверо князівських білих коней. Карету супроводжував загін лицарів у мерехтливих обладунках.

– Я насаджу цих лицарів на спис, як сосиски! – сказав собі Малюк, біжучи й навіть не задумуючись, що жодного списа в нього немає.

Радісне передчуття Малюка посилювалося з кожним кроком, коли він наближався до карети. Напад на неї здавався тим привабливішим, чим краще він її бачив. Позолочені спиці коліс, що так невтомно крутяться! Витончено викувані ліхтарі біля козлів! Прошита золотом вуздечка напруженого білого коня! Величний прапор, що тріпотить над одним із лицарів! А чи не вишита на ньому королівська корона?

Переможний вигук Малюка пролунав над луками, стежками й зеленими пагорбами, та поринув угору, у блакитне небо. І, звичайно, його крик долинув до карети: до загону лицарів, які її супроводжували, до візника на козлах та його помічника, а також до двох слуг, які чіплялися до сходинок ззаду карети, як це сьогодні роблять сміттярі на сміттєвозі. Але це, звичайно, абсолютно недоречне порівняння.

Лицарі, візник, його помічник та двоє слуг бачили Малюка, який мчав назустріч. Але чи бачили вони власне Малюка? Чи бачили вони маленького хлопчика, який утік з лялькового театру батьків, щоб стати зброєносцем у боязкого лицаря-розбійника, і впав у глибоку болотну яму на шляху до випробування? Звичайно, ні! Вони побачили чорне чудовисько, що мчало назустріч і кричало, ніби одержиме.

– Ха! – кричало це чудовисько, наближаючись ближче й ближче та зовсім не втомлюючись. – Я наколю вас, як сосиски!

Що б ви зробили в такій ситуації? Опустили б забрало і витягли меча? Сміливо поскакали б у бік цього чорного чудовиська, яке нестримно кричало й вимахувало руками?

Лицарі, візник, його помічник та двоє слуг цього не зробили, бо, як вам, мабуть, відомо, люди в середні віки були страшенно забобонні. Вони вірили, що можуть впізнати того, хто вийшов із пекла, і коли його зустрічали – тікали.

Саме це й зробили лицарі, візник, його помічник та двоє слуг. Лицарі дали остроги коням, а візник, його помічник та двоє слуг тремтячими руками випрягли коней з карети, хутко застрибнули на них та поскакали вслід за лицарями.

Малюку не залишалося нічого іншого, як кричати їм услід:

– Гей! Ви боягузи! Слабаки! Ганчірки! Слизняки! Не тікайте! Прийміть бій! Поверніться, чорт забирай!

Він кричав так довго, поки від утікачів не залишилася хмарка пилу на горизонті, зрештою зникла й вона. Через страх перед вкритим брудом хлопчиком вони заїхали так далеко, що ніхто з цієї історії більше їх не бачив.

Коли утікачі назавжди зникли, Малюк засмутився, бо не знав, що робити далі. Чи є сенс грабувати карету зараз, коли її покинули? Нападати на карету без охорони – це, безумовно, не можна назвати небезпечним злочином. Малюк вилаявся так, що мама й тато Діки збліднули б. Тоді в ньому, наче допитливий паросток, проросла цікавість.

– Нехай буде так, – сказав він собі, адже ніколи не позбувався мужності надовго. – Випробування не вдалося, але карету все-таки можна оглянути. Можливо, я знайду в ній щось корисне. Головне, щоб це не були скарби – я не зможу ними скористатися. Якби ж я їх чесно награбував!

Малюк попрямував до карети, трохи скуто, бо чорний бруд, що вкривав його з голови до ніг, уже почав висихати.

Карета була ще розкішнішою, ніж йому здавалося. На сонці вона яскраво виблискувала, наче самоцвіт, а на дверях викрашалася та сама корона, що й на вже обвислому прапорі. Це, безсумнівно, була королівська корона – від цієї думки всередині Малюка знову закипіла лють, яка щойно вгамувалася.

Якби втекли якісь князівські лицарі, мабуть, хлопець зміг би це пережити. Однак не вступити в бій з королівськими лицарями – це справжня невдача.

Проклинаючи усе на світі, Малюк розчинив двері карети.

– Багато ж тобі знадобилося часу, щоб мене знайти! Ти завжди такий повільний?

Малюк стулив рота ще до того, як з нього вирвалося останнє прокляття. Не те щоб він злякався, – Малюк ніколи не лякався, – але він був здивований, побачивши в кареті маленьку принцесу. Дівчина, без сумніву, була маленькою принцесою – це було видно з її вбрання: довгої бірюзово-зеленої сукні та срібної діадеми в мерехтливому білявому волоссі. Але насамперед це можна було зрозуміти з її докірливого погляду, який одразу пробуджував у Малюка потребу щонайскромніше та щонайбагатослівніше вибачитися.

Але за що? Він ще нічого не зробив з цією принцесою. І хіба він винен у тому, що її лицарі, візники та слуги безчесно втекли? Це злило його навіть більше, ніж її!

– Хто ти? – запитав Малюк замість того, щоб вибачитися, як наказував її погляд.

– Я принцеса Філіппа Аннегунде Роза, – сказала вона. – А якщо хочеш довідатися, у чому ти мені перешкодив, я люб’язно повідомляю, що їхала до свого семиюрідного дядька, короля Кіліана Останнього. Своїх дітей у нього немає, тому він обрав мене престолонаступницею. Він думає, що помре найближчим часом.

– О, – сказав Малюк. – Він хворий?

Хлопець спитав не через співчуття. Пограбування покинутої карети хворого короля здавалося йому ще безпечнішим, ніж здорового. Його напад не мав ніякого сенсу!

– Узагалі-то, ні, – сказала Філіппа Аннегунде Poза, поправляючи свою діадему. – Він просто занадто меланхолійний.

Малюк збентежено поглянув на неї великими світло-блакитними очима на вкритому брудом обличчі.

– Це означає «похмурий», – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Я ніколи не буваю похмурою. А ти?

Малюк похитав головою, від чого кілька шматочків бруду полетіло в карету.

Принцеса зняла один зі своєї сукні.

– Скажи, ти що, ніколи не миєшся? – запитала вона.

– Я впав у болото, – сказав Малюк і захотів вибачитися за свій одяг. При цьому ще хвилину тому йому подобалися його обладунки із засохлого болота.

– Твоє щастя, – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Якби ти не був вкритий цією смердючою штукою з голови до ніг, мій ескорт би не втік від тебе.

– Моє горе, – сказав Малюк, який лише тоді зрозумів цей взаємозв’язок. – Бо я насправді хотів вступити в бій з твоїм ескортом. Я хотів насадити лицарів на свій спис, як сосиски. Візника та слуг, звичайно, ні, – він випростав спину й висунув уперед свої заболочені груди.

– Твій спис? Який ще спис? – запитала принцеса.

Під шаром бруду Малюк почервонів, ставши таким, як його волосся.

– Неважливо, – сказав він. – Деталі не варті й обговорення. Я прямую здійснити якомога небезпечніший злочин, щоб стати зброєносцем небезпечного лицаря-розбійника Poдрігo Poзбийгoлoви.

– Ну, – сказала принцеса. – Тоді ніщо не стоїть на твоєму шляху. Зрештою, ти зараз тримаєш у полоні спадкоємицю короля Кіліана Останнього.

– Боюся, цього недостатньо, – сказав Малюк. – Якби я зміг поборотися з твоїм ескортом, це було б щось. Але що небезпечного в балаканні з тобою?

Схоже, принцеса все зрозуміла.

– Звичайно, ти міг би поборотися зі мною, – сказала вона, трохи подумавши. – Але я не маю наміру зробити тобі таку послугу. Принцеси нікому не роблять послуг, за жодних обставин.

Малюк знову похитав головою, цього разу з повного розуміння, і з нього на сукню принцеси знову посипалося кілька шматків бруду.

– Але ти міг би викрасти мене, – продовжила Філіппа Аннегунде Poза. – Викрадення здається мені цілком принцесійним. А викрадення мене – це достатньо небезпечно?

Вона почистила сукню від нового бруду.

– Не знаю, – Малюк так замислився й насупився, що з його чола звалився шматок бруду, завбільшки як долоня. – Ти вважаєш достатньо небезпечним викрадення принцеси, яка сама придумала цю ідею?

– Це не має значення, – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Пам’ятай: я племінниця короля, який є моїм семиюрідним дядьком. Усі лицарі країни спробують мене звільнити. До того ж можна попросити викуп. Тоді це не просто викрадення, а ще й шантаж. Скажи, як тебе звати?

– Малюк, – відповів Малюк і знову відчув бажання попросити пробачення – цього разу за ім’я, яке звучало не надто лицарсько-грабіжницьки.

– Мої друзі називають мене Фліп, – сказала Філіппа Аннегунде Роза.

– Я не твій друг, – сказав Малюк. – Я твій викрадач.

– Але ти можеш мене так називати, – сказала Фліп. – Рушаймо? – вона підібгала край довгої сукні й вийшла, з карети.

– Хвилинку! – Малюк відчув себе заскоченим. При цьому йому сподобалася ідея викрадення принцеси, і Фліп йому теж сподобалася. Найбільше захоплювало те, що вона не збиралася ні з чим миритися.

Чи потрібно лишити якийсь знак, перш ніж вони вирушать? Малюк швидко ступив до карети, занурив палець у ще вологий бруд на животі й почав писати:

ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!

Ці слова зрештою залишилися брудними великими літерами на білій кареті, і Малюк задоволено розглядав свою роботу.

Розділ шостий в якому до придворного чарівника Рабануса Рохуса прилітає поштова ворона і в якому з’являється меланхолійний король та гудіпанський дракон

Рабанус Рохус, чарівник при дворі короля Кіліана Останнього, стояв на зубчастому даху своєї чаклунської вежі, яка розташовувалася в темному куті королівського парку. У вежі було темно й вогко, і що далі, то темніше і вогкіше ставало. Адже чаклунська вежа придворного чарівника Рабануса Рохуса не лише здіймалася в небо, вона ще й сягала глибоко під землю, де Рабанус Рохус ховав свої таємниці. Там, у другому від землі погребі вежі, жив таємний дракон, але про нього йтиметься трохи пізніше.

Наразі Рабанус Рохус пильнував не дракона, а ворону. Крізь свою підзорну трубу він бачив, як вона наближається. Ворона була доволі потріпана й, знесилена після тривалої подорожі, зрештою, погойдуючись, приземлилася на одному зі зубців чаклунської вежі.

– Ти повільна скотина! Хіба не могла летіти швидше? – докоряв Рабанус Рохус. Із настовбурченою козлиною борідкою та розхристаною мантією він поспішив до ворони, грубо схопив її і зірвав із воронячої ноги маленький дерев’яний циліндр. – Якщо так триватиме, – відрізав він, – дуже скоро тебе замінять голуби. І ніхто ніколи не дізнається, що колись існували поштові ворони. Можливо, це й на краще. Тоді принаймні забудуться всі неприємності, які ми мали з вами.

Він відпустив ворону, яка хутко повернулася до зубців, і поспіхом розкрутив дерев’яний циліндр. Усередині був крихітний лист, що його крихітними літерами написав один зі шпигунів Рабануса Рохуса. Поки поштова ворона впорядковувала своє пір’я, щоб незабаром непомітно зникнути, Рабанус Рохус узявся розшифровувати листа. Читав і з кожним словом похмурішав.

– Філіппа Аннегунде Роза? – вигукнув Рабанус Рохус. – Офіційно обрана спадкоємицею трону? І вже в дорозі сюди? – він у гніві зім’яв крихітний лист і почав крокувати вгору-вниз між зубцями вежі. – Чому я дізнаюся про це лише зараз? Як можна тримати таке важливе рішення в таємниці від мене? Як узагалі можна тримати щось у таємниці від мене?

Рабанус Рохус здійняв руки до неба, ніби воно за це відповідало, а його гнівний погляд упав на королівський палац Кіліана Останнього в іншому кінці парку. Зі своїми білими башточками та червоними дахами він аж виблискував на світлі й дивився великими вікнами на мальовничий замковий ставок, де латаття купалося в променях сонця.

Однак Рабанус Рохус не помічав цієї краси. Він бачив лише силу, яка панувала над замком, замковим ставком, полями, луками, довколишніми селами та всіма людьми, які там жили. Рабанус Рохус так жадав цієї сили, що часто не міг заснути вночі або, якщо таки засинав усупереч усім сподіванням, знову прокидався від бажання стати королем. Тоді він, усе ще вбраний у свою чорну нічну сорочку та нічний ковпак, поспішав босоніж на вершину вежі до своєї підзорної труби, щоб спрямувати її на вікна королівської спальні та подивитися, чи король Кіліан нарешті не помер за ніч. Бо, як ви вже знаєте, король був дуже меланхолійним, і Рабанус Рохус щиро сподівався, що незабаром він помре від своєї похмурості.

Тоді – уявляв чарівник своїми безсонними ночами – його оберуть новим королем, бо, крім Філіппи Аннегунде Рози, у короля Кіліана не було родичів, а Філіппа Аннегунде Роза була дитиною, та ще й дівчинкою. І в темне середньовіччя, щоб ви знали, коронування на королеву не було чимось само собою зрозумілим. Натомість частіше траплялося, що придворний фокусник коронувався королем за відсутності королівських синів.

Але й цієї ночі король Кіліан не помер. Того ранку підзорна труба Рабануса Рохуса показала те саме, що показувала йому щоранку: млявого короля в могилі з подушок, який ледве знаходив сили, щоб його одягли слуги.

– Філіппа. Аннегунде Роза! – лютував Рабанус Рохус і стукав зім’ятим листом об зубець вежі. – Чому саме Філіппа Аннегунде Роза, а не я? Хіба не придворному чарівнику належить успадкувати трон короля? Хіба цей похмурий кит не обіцяв мені цього? Ну почекай, королю Кіліане! Ну почекай, Філіппо Аннегунде Розо!

І з цими словами Рабанус Рохус, розмахуючи димливим смолоскипом, поспішив темними гвинтовими сходами своєї похмурої вежі, глибше й глибше, тоді як його прокляття відлунювали від вологого, блискучого каменю сходової клітки. Ціллю Рабануса Рохуса був другий від землі підвал – кругле, темне, як смола, підземелля, в якому відпочивав таємний дракон.

Звали таємного дракона Вак. Він народився за давніх часів у далеких гудіпанських вулканічних полях. Вилупився зі смоляно-чорного яйця на задимленому камені з лави під горою, що вивергала вогняну кашу, і пів вічності нудьгував на березі смердючого сірчаного озера. Скупий Гудіпан не мав нічого для такого дракона, як Вак. Там навіть не було драконячого міста.

Отож одного димного, сірчаного ранку Вак здійнявся в небо в пошуках щастя в чужому краю. Він перелітав засніжені вершини, жаркі пустелі, глибокі ущелини та густі ліси, поки нарешті в канаві занепалого містечка не побачив чарівника, який навіть не вмів як слід чаклувати. Мабуть, ви вже здогадуєтеся, ким був цей нездібний до чарів чаклун: звичайно, ніхто інший, як Рабанус Рохус, сидів у канаві обірваний, настільки ж розчарований і розгніваний своїм станом, яким був Вак у своєму забутому богом вулканічному полі Гудіпан.

Хоч би й хотів, та годі було сказати, що вони стали друзями, але однозначно уклали угоду в тій канаві. Вак пообіцяв Рабанусу Рохусу таємно позичити свої сили. Натомість Рабанус Рохус пообіцяв Ваку те, про що мріють усі дракони: золоті скарби, на яких можна лежати. Ви повинні знати, що дракони неймовірно кмітливі в одному. Вони добре знають, що «належати» походить від слова «лежати». Тому драконам скарби потрібні лише для того, щоб на них лежати.

Проте дотепер свою обіцянку виконав лише Вак, але не Рабанус Рохус. За допомогою дракона Рабанус Рохус став чарівником при дворі Кіліана Останнього, і саме цей двір він іноді перелітав уночі на загальне захоплення. Ніхто не знав, що летючий Рабанус Рохус насправді сидів на таємному летючому драконі. Бо Вак був чорним, як ніч, і його жовті очі виблискували, як зорі на нічному небі. Хто про нього не знав, не міг бачити його в темну ніч.

І ніхто не знав, що чарівний вогонь, який часом виринав із димаря Рабануса Рохуса, насправді виходив із горла Вака. У той час дракон, як і майже завжди, сидів у другому від землі підвалі вежі Рабануса Рохуса й плював вогнем у камін, а високо над ним, на вершині вежі, чарівник вимахував тонкими руками й начебто заклинав свій чарівний вогонь.

Це було потрібно для репутації Рабануса Рохуса, але не мало ніякого значення для Вака. Замість лежати на золотих скарбах, він лежав на твердій, холодній, до того ж вогкій підлозі підвалу й часом роздумував, що за таких обставин міг залишитися і на своєму гудіпанському вулканічному полі. Його настрій там був не гіршим, ніж зараз.

Вак, чорний, як ніч, дракон, випустив хмарку смердючого диму. Він почув кроки на сходах. Вогняний спалах осяяв сходову клітку. Наближався Рабанус Рохус, і Вак примружив жовті очі – частково через підозру, а частково тому, що його засліплювало світло від смолоскипа. Він знову провів багато годин у найтемнішій пітьмі.

– Ваку, друже! – крикнув Рабанус Рохус. Зі смолоскипа в його руці крапала смола.

Чорна луска Вака заблищала у світлі полум’я. Жовте око грізно розплющилося. Довгий драконячий хвіст, товстіший за десяток удавів, загрозливо метався по підвалу.

– Чого тобі треба, Рабанусе? – зрештою прогримів Вак, змусивши чарівника зачекати кілька страшних хвилин. – Хочеш нарешті допомогти мені дістатися до скарбів? Сьогодні, Рабанусе?

Хоч би як загрозливо звучав голос дракона, Рабануса Рохуса налякати було не так легко. І якщо він таки відчував страх, – наприклад, страх знову опинитися в канаві, – то цього не помічав, бо його постійний гнів був сильніший за увесь страх. Малюк не боявся, бо не знав зла. А Рабанус Рохус не боявся, бо постійно відчував злість.

Вак випустив особливо смердючу хмарку диму й чекав, поки Рабанус Рохус перестане кашляти.

– Незабаром, – зрештою прохрипів чарівник із мерзенним присмаком сірки в роті. – Незабаром я допоможу тобі знайти твій скарб, мій любий Ваку, але не сьогодні. Дещо стало нам на заваді, мій любий. Дехто встав між тобою та скарбом короля.

– Хто? – запитав Вак із вулканічним гарчанням. – Хто насмілився?

– Філіппа Аннегунде Роза, – сказав Рабанус Рохус зі сльозами на очах.

Другий від землі підвал тепер був цілковито наповнений їдким димом.

– Вона єдина родичка короля, то Кіліан зробив її принцесою і спадкоємицею престолу проти моєї волі.

Вак зневажливо зашипів. Білий дим гніву виринав із його ніздрів.

– І ти знаєш, Ваку, – продовжував Рабанус Рохус, – я маю стати королем, перш ніж зможу віддати тобі скарб. Король Рабанус! Рабанус Єдиний! – тепер палали не лише очі Вака, але й Рабануса Рохуса, і не лише через гудіпанський дим.

– То стань уже нарешті королем, Рабанусе! – прогарчав дракон, і те гарчання своїм звуком скидалося на каменепад. – Невже той нещасний Кіліан сьогодні знову прокинувся? Ти дивився в замкову щілину у свою трубу, Рабанусе?

– Щойно прокинувся, – запевнив чарівник, придушуючи черговий напад кашлю. – Він живий. І саме зараз це добре, друже. Бо його наступницею би стала Філіппа Аннегунде Роза, розумієш? Тому ми мусимо якнайшвидше прибрати її з дороги.

Вак припинив випускати дим. Він підняв свій могутній драконячий череп, що досі сонно покоївся на його могутніх лапах.

– Саме так! – вигукнув Рабанус Рохус. – Ти маєш прибрати її з дороги! Мій друже… – чарівник нахилився вперед і трусонув козлиною борідкою, – …ти викрадеш її ще сьогодні вночі. Вона прямує сюди. Тобі доведеться її дожидатися. Я…

Рабанус Рохус якраз збирався почати описувати князівську карету, яку послали за принцесою, коли його перебив пронизливий звук ріжка. Ріжок сповіщав про полювання, і, як придворний чарівник, Рабанус Рохус був зобов’язаний супроводжувати свого короля. Не те щоб Кіліан Останній обожнював їздити на полювання, – Кіліан нічим у своєму житті не займався охоче, – але Рабанус Рохус все одно мусив іти з ним. Чарівник тихо вилаявся.

– Я повинен повертатися до замку, – сказав він таємному дракону. – Любий друже, я скоро повернуся!

Чарівник поспішив до сходової клітки із запаленим смолоскипом. У густому димі він незабаром перетворився всього лиш на тінь.

– Сьогодні вночі, Ваку! – до дракона долинуло його прощання. Тоді кроки Рабануса Рохуса стихли, і Вак знову занурився у своє звичне невдоволення.

* * *

Рабанус Рохус спішив до королівського замку через парк, під величними деревами та повз блискучий замковий ставок, в якому на листі лілій сиділи товсті жаби, а гордий лебідь плавав колами. У розхристаному пальті та з розтріпаною козлиною борідкою, чарівник піднявся сходами на замкову терасу, повз трьох вишикуваних сурмачів, що мали за обов’язок повідомляти маленьке королівство про плани короля на дозвілля.

Проте, як ми вже згадували, вийти на полювання цього чудового дня аж ніяк не було планом короля Кіліана Останнього. Радше придворний медик Кіліана Падрубель прописав королю полювати. Придворний медик Падрубель вірив у сприятливий вплив занять і свіжого повітря. Полювання мало стати ліками проти понурості Кіліана.

Рабанус Рохус зустрів придворного медика Падрубеля перед прикрашеними дорогоцінностями подвійними дверима в покої Кіліана. Від цієї зустрічі настрій чаклуна ані на йоту не покращав – Рабанус Рохус не міг терпіти цього придворного медика. Коли Рабанус Рохус був нетерплячий, Падрубель був стриманий і виважений. Якщо Рабанус Рохус затівав щось погане, Падрубель завжди виступав за добро. І, як ви тепер, мабуть, можете здогадатися, Падрубель відчував недовіру до Рабануса Рохуса. На думку придворного медика, придворний чарівник надто часто цікавився станом здоров’я короля Кіліана, однак ніколи не здавався по-справжньому занепокоєним, а радше щоразу виявляв надмірну цікавість. Так було й сьогодні.

– Любий Падрубелю! – крикнув Рабанус Рохус на бігу. – Ви все ще чекаєте короля? Він сьогодні особливо нездужає?

Довкола королівського замку знову затрубили королівські ріжки. Падрубель терпляче почекав, поки вони затихнуть, і пригладив свою розкішну сріблясто-сиву бороду. Він був мудрий чоловік і мав такий вигляд, який часом буває в мудрої людини. У будь-який час він міг позувати скульптору, щоб той зліпив бюст, призначений для вестибюля університету.

– Король сьогодні ледве встав із ліжка, – зрештою відповів Падрубель своїм заспокійливим голосом, – але загалом не інакше, ніж зазвичай. Він має незабаром з’явитися.

І в цьому – як і у своїй недовірі до Рабануса Рохуса – придворний медик Падрубель мав рацію. Прикрашені дорогоцінностями подвійні двері до покоїв Кіліана відчинилися, й один із королівських слуг з’явився на порозі.

– Король Кіліан Останній! – крикнув він, ніби це не було очевидно. Адже в коридорі виднівся король Кіліан, уже одягнений у мисливський дублет. Король важко ступав, спираючись на свого улюбленого слугу. За відчуттями Рабануса Рохуса, їм знадобилася ціла вічність, щоб дійти до порога. Зрештою Кіліан постав у дверях між двома слугами. Він був маленький і круглий, носив біляву перуку, що відблискувала рудим, а його бліді обвислі щоки вже були намазані червоним барвником зі щитівок.

Король Кіліан підвів очі, щоб відразу їх опустити. Тоді його губи беззвучно заворушилися, а підборіддя впало на груди.

– Я ПОГАНО ПОЧУВАЮСЯ! – у ту ж мить вигукнув улюблений слуга Кіліана, високий, міцний хлопець із надзвичайно великими вухами, що допомагали йому якнайкраще розуміти мову короля. Адже Кіліан Останній так тихо говорив через свою глибоку меланхолію, що його навряд чи розумів хтось, крім його улюбленого слуги. Так при дворі з’явився звичай, що улюблений слуга перекладав нечутний шепіт Кіліана безумовно чутним ревом.

– Я ГАДАЮ, ЩО МОЯ ХВОРОБА НЕ ДОЗВОЛИТЬ МЕНІ СЬОГОДНІ ВИЇХАТИ НА ПОЛЮВАННЯ, ЛЮБИЙ ПАДРУБЕЛЮ! – продовжував кричати улюблений слуга Кіліана, виструнчившись і не дивлячись ні на кого, навіть на придворного медика, до якого щойно шепотів Кіліан Останній. – ОЙ ЛЕЛЕ! Я МУШУ ЛЯГТИ! – продовжував кричати слуга. – Я СЬОГОДНІ ТАКИЙ СЛАБКИЙ! – слуга прокашлявся, а тоді закричав іще голосніше: – ТАКИЙ СЛАБКИЙ!

Тепер ви, мабуть, очікуєте, що король розвернеться, щоб повернутися до могили з подушок у своїх покоях, але ніхто з присутніх на це не сподівався, а найменше сам король Кіліан. Він звик, що його переконають у зворотному, і дозволяв це в будь-якому разі, що дуже рідко буває з королями. Але король Кіліан Останній передусім був не королем, а пацієнтом.

– Поїздка на полювання буде вам на користь, ваша величносте, – сказав придворний медик Падрубель. – Як ваш особистий лікар, я мушу наполягати на цьому.

Кіліан відповів на це втомленим, ледь помітним кивком. Усе нагадувало ретельно підготовлену гру, яка повторювалася щоразу, коли відбувалося полювання. Король Кіліан протестував, і цей протест не приносив йому користі. Слуги почали обережно тягнути короля на подвір’я, де зрештою за допомогою звичних рухів посадовили його на мисливського коня.

– ОЙ ЛЕЛЕ! БІДНА ТВАРИНА! – проревів слуга, вкладаючи поводи в руки свого короля. – Я ВІДЧУВАЮ, ЩО ВІН ТАК САМО НЕ ХОЧЕ НА ПОЛЮВАННЯ, ЯК Я.

І з цими словами все товариство під звуки сурми рушило з подвір’я: придворний чарівник Рабанус Рохус, придворний медик Падрубель, слуги та король, який зі стражденним обличчям та зсунутою з голови перукою звисав зі свого щедро прикрашеного сідла.

Розділ сьомий в якому і короля, і Родріго Розбийголову охоплює жах – хоча і з різних причин

У той самий час, хоча й в іншому місці, Родріго Розбийголова відчував те саме, що король Кіліан. Так, як король Кіліан не хотів залазити на коня, Родріго Розбийголова не хотів сідати в ляльковий вагончик Діків.

Як ви вже знаєте, лицар-розбійник ніколи нікуди не їздив. Саме тому, перш ніж папуга змусив його поспішно вирушити в дорогу, він навіть не уявляв, які страхи приховує така подорож.

Родріго хвилювався з приводу Здригбурга, який мав стрімголов покинути. Чи полив він кактуси? Чи були гіпсові кістки на скельній доріжці в достатньо страхітливому стані? Чи міг він через поспіх полити кактуси занадто сильно? А як там ворота? Він їх замкнув? Чи ні?

Родріго Розбийголова вже збирався попросити маленького кольорового папугу повернутися, щоб перевірити. Але тоді він подумав про Малюка й про те, що їм треба поспішити, щоб не дати хлопцеві скоїти найнебезпечніший злочин, і лицар-розбійник вирішив не повертатися. Під іржавим шоломом із нещільним забралом, яке на досаду Родріго закривалося в найменш відповідні моменти, виступали краплини поту. Ворота! Тепер він уже був упевнений, що вони залишилися відчинені. І це при тому, що він боявся грабіжників навіть більше, ніж розбійників у Страхолісі!

Родріго Розбийголова підняв забрало, яке знову з голосним брязканням закрилося, визирнув у вікно лялькового вагончика й подивився на ліс, який саме проминали, – за кожним деревом очікував побачити банду грабіжників. Тоді він подивився на Сократа, який гортав велику книжку й не хвилювався навіть через найглибші вибоїни та найвузлуватіші корені, на яких підстрибував ляльковий театр тата Діка.

Це була дійсно неспокійна подорож, і Родріго Розбийголова збентежився, – вдруге чи втретє, – що його захитає в дорозі. Здавалося, навіть почав відчувати нудоту. Однак точно сказати розбійник не міг, адже його стара броня муляла й тиснула, тому було надзвичайно складно визначити причину нездужання.

Родріго Розбийголова обирав обладунок поспіхом. Без сумніву, у збройній кімнаті міг знайтися більш підхожий, але принаймні йому вистачило розуму, щоб не вийти взагалі без обладунків. На жаль, він забув свій меч і щит, тому страждав не лише від нездужання, але й від того, що відчував себе беззахисним. Оскільки Сократ, що схилився над своєю книжкою, не здавався створінням, яке могло захистити його, Родріго Розбийголову, у разі небезпечної ситуації. І двоє Діків на козлах, найімовірніше, були настільки ж перелякані, як і він сам.

Мама Дік із жаху затулила рот долонею, коли побачила Родріго Розбийголову, який вийшов із воріт замку в скрипучих обладунках, а тато Дік навіть сховався від нього. Строгий Сократ був змушений витягнути тата Діка з-під двоярусного ліжка, перш ніж зміг представити їх одне одному.

– Це лицар-розбійник Родріго Розбийголова, але він цілком безпечний, – прохрипів папуга, і хоча Родріго не хотів, щоб тато й мама Діки його боялися, ці слова йому теж не сподобалися. Він мав погану репутацію, яку міг втратити, і перелякався – вчетверте чи вп’яте, – що погана репутація в подорожах руйнується так само швидко, як вичерпується вміст гаманця.

Однак метою цієї поїздки був не він, а сміливий Малюк, тому розбійник подолав страх і сором’язливість – хай уже що буде, те й буде – й звернувся до Сократа, який гортав книжку.

– Мабуть, це дуже цікава книжка. Ти від неї майже не відриваєшся.

Чесно кажучи, Родріго Розбийголова навіть трохи заздрив. У ту мить він би охоче сховався в якійсь історії. Вдома в Здригбургу він нерідко таке робив, бо історії частіше були приємнішими за реальність. Але найбільше він любив історії, які вигадував самостійно. Тоді можна тримати всі нитки у своїх руках й не турбуватися про те, що буде далі.

Родріго Розбийголова кинув майже тужливий погляд на маріонеток, що звисали зі стелі лялькового вагончика. Якби він був у кращому становищі – не сповнений страху і закутий у незручних обладунках, – у нього б навіть з’явилося бажання з ними погратися.

– Я читаю не для задоволення, – сказав Сократ. – Я працюю.

– О, – сказав лицар-розбійник. – Пробач. Не хотів тобі заважати.

Набридливе забрало знову впало. Родріго Розбийголова неквапно повернув його на місце.

– Нічого, – сказав папуга, уже більш примирливо. – Я однаково нікуди не просунувся. Усе так заплутано!

Родріго Розбийголова не знав напевне, що на це відповісти. Він не розумів, хоче папуга це обговорювати чи ні. Тож трохи поміркував, перш ніж знову подолати свою сором’язливість.

– Що заплутано? – зрештою тихо запитав він.

– Історія Малюка! – одразу прохрипів Сократ і почав кружляти довкола книжки на кухонному столі. – Я намагаюся її передбачити. Здогадатися, як вона розвиватиметься далі. Хочу дізнатися про все раніше, ніж це станеться з Малюком. Щоб підстерегти його в певний момент його історії, перш ніж він досягне цієї точки. Розумієш? – папуга зупинився й подивився на лицаря-розбійника своїми маленькими чорними очима. – Га?

– Ти намагаєшся з’ясувати, що Малюк робитиме далі? – запитав Родріго Розбийголова, трохи поміркувавши.

– Саме так! – прохрипів Сократ і продовжив кружляти навколо товстої книжки.

– А який стосунок, – запитав Родріго Розбийголова, – має до цього книжка?

Він міцно тримав своє забрало, бо вже підозрював, що воно ось-ось знову впаде. Ця частина маршруту здавалася надто вибоїстою. Ляльковий вагончик підстрибував так, наче перетинав поле застиглої лави.

Погляд Родріго Розбийголови знову впав на численних маріонеток, що звисали зі стелі в ляльковому вагончику й у цю мить хиталися, наче на ланцюговій каруселі.

Сократ пояснив усе коротко, по-своєму. Він розповів лицарю-розбійнику про давню книгу оповідань, з якої тато Дік брав матеріал для своїх п’єс і з якої походило багато складних імен Малюка, які ви вже щасливо забули.

– Але як може історія Малюка існувати в цій книзі, якщо вона відбувається зараз? – запитав Родріго Розбийголова.

– Усі історії схожі, – відповів папуга, знавець мистецтва. – І вони схожі на те, що відбувається насправді.

Якби Сократ мав вказівний палець, то зараз би його підняв. Однак він підняв одну ногу, щоб перелічити на пальцях можливі продовження історії Малюка.

– По-перше, – сказав Сократ, – Малюк зустріне чорного лицаря. Це часто трапляється в оповіданнях про лицарів. І відтоді, як з’явився ти, лицарю-розбійнику, на мою думку, ми маємо справу з лицарською історією.

Родріго Розбийголова опустив забрало на згадку про чорного лицаря. Це принаймні на мить приховало його блідість. Розбійника жахало уявлення про чорного лицаря. Пригнічений, він знову підняв забрало.

– Друга можливість, – сказав Сократ, – Малюк захоче когось пограбувати. Гадаю, це дуже ймовірно, адже він хоче вчинити серйозний і небезпечний злочин.

Родріго Розбийголова стурбовано кивнув. Лише він був винен у цьому плані Малюка.

– Тоді, звичайно, – продовжував Сократ, – виникає питання, що він захоче вкрасти.

– Можливо, якийсь скарб? – сором’язливо припустив Родріго Розбийголова. Ця відповідь напрошувалася сама собою, але вона здалася йому занадто очевидною. У хороших історіях, принаймні таким був його досвід, часто траплялися речі, які не можна було передбачити.

– Чудово! – каркнув Сократ. – Я теж так гадав! Тож припустімо, він краде скарб. Наступним питанням було б: у кого він краде цей скарб? Пам’ятай, це має бути не лише серйозний, але й небезпечний злочин!

Родріго Розбийголова охоче почухав би собі голову, як це робить багато людей під час думання. На жаль, він був у шоломі й мусив обійтися без цього.

– Скарб, – задумливо повторив він і кивнув, замість почухати голову. – Скарби часто охороняють злі гноми.

– Блискуче! – Сократ поворухнув пальцем ноги. – Злий гном! Або…

Погляд Родріго Розбийголови знову піднявся до маріонеток, що звисали зі стелі, під якими був чорний, як ніч…

– Дракон! – крикнув лицар-розбійник, а тоді нажахано здригнувся. Невже бідний Малюк наважиться зайти в печеру дракона? Невже вони – він, Сократ, Діки, ляльковий вагончик – також на шляху до печери дракона?

– Ти випадково не знайомий з драконом, до якого ми можемо вирушити? – запитав Сократ. – Або зі злим гномом?

Родріго якомога сильніше похитав головою, від чого забрало знову ковзнуло вниз.

– Шкода, – сказав Сократ, і крізь вузьку щілину в забралі Родріго побачив, як папуга, хитаючи головою, знову схилився над своєю старовинною книжкою. – Як, чорт забирай, – пробурмотів Сократ, – розгортатиметься ця історія?

* * *

Невдовзі ляльковий театр тата Діка доїхав до краю Страхолісу – як і раніше Малюк. Тато Дік зупинив віслюків Доллі, Віллі та Уллі на пагорбі, уже добре знайомому вам. Дзвіночки, що звисали на вуздечках та поводах трьох осликів, від яких корінні гноми, болотні друди та гобліни Страхолісу майже з’їхали з глузду, затихли. Каструлі, сковорідки та дерев’яні ложки перестали брязкати всередині лялькового вагончика. І навіть ляльки-маріонетки, що звисали зі стелі та рамок, застигли на місці – наче вони теж не знали, що робити далі. Це був особливий момент, і Сократ, вперше за довгий час відірвавшись від своєї книги оповідань, відчув, що це вирішальна мить.

– Відчини мені двері, – сказав він Родріго Розбийголові, і, щойно лицар-розбійник у скрипучих обладунках піднявся з широкого ліжка мами й тата Діків й виконав прохання Сократа, маленький яскравий папуга вилетів із тих самих дверей, із яких у штормову ніч середи зник Малюк.

Правда, Сократ долетів лише до свого оглядового майданчика – жерстяного димаря на даху лялькового вагончика. Звідти його суворий папужий погляд упав на ту саму милу долину, на яку вже дивився Малюк. І, як і Малюк, Сократ розглядав пологі пагорби та стежки, що звивалися над ними, а обабіч стежок тихий вітер розхитував густі кущі. І, як і Малюк, на одній із доріжок Сократ помітив білу королівську карету.

Однак карету вже не тягли четверо королівських білих коней. Її також більше не супроводжував загін лицарів. Жодне з чотирьох коліс із золотими спицями не оберталося, і на козлах ніхто не сидів. Натомість дишель висів без діла, а карета стояла без руху. Очевидно, її покинули.

Сократ довго й детально вивчав її зі свого оглядового пункту – ще довше й детальніше, ніж мама, тато Дік і озброєний Родріго Розбийголова, які тим часом мовчки підійшли до краю пагорба. Мабуть, усі четверо думали про одне: ймовірно, про безстрашного Малюка та його серйозний і небезпечний злочин.

Сократ першим оговтався зі загального заціпеніння.

– Залишайтеся тут, – прохрипів він до Діків. – А ми, – це адресувалося лицарю-розбійнику Родріго Розбийголові, – оглянемо карету зблизька.

Із цими словами папуга полетів униз із пагорба, а Родріго Розбийголова після недовгого вагання рушив слідом.

Лицарі-розбійники не вміють літати, а Родріго Розбийголова у своїх обладунках ледве пересував ноги. Зі скрипом і брязкотом, з обмеженою видимістю через слабко прикріплене забрало, він спустився схилом. Родріго Розбийголові на шляху до цієї занедбаної карети бракувало меча, щита та своїх кактусів. Заради Бога! На що він погодився?

Коли розбійник нарешті дістався до карети, – спітнілий, задиханий, у тісних обладунках, – Сократ уже кілька разів облетів її і, якщо Родріго Розбийголова правильно зрозумів його погляд, зробив дивовижне відкриття.

– Поглянь на це, – прохрипів Сократ, і цього разу прохрипів не лише тому, що папуги зазвичай хриплять. Цього разу його голос був дійсно захриплий.

Папуга приземлився на закуте в обладунки плече Родріго Розбийголови, і вони разом обійшли карету й витріщилися на один її бік.

ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!

Так було написано брудними великими літерами на білій кареті, і, читаючи, Родріго Розбийголова відчув, як його серце шалено забилося. У ньому піднявся оголений страх, його забрало впало, але в лицаря й так уже почорніло в очах.

Боже мій! Його ім’я стояло на кареті, яка, очевидно, була місцем серйозного злочину. Це не можна було порівняти з надгробками на його скельній стежці. Ніхто не хотів помститися Родріго Розбийголові за вбивство лицаря Богуміла Загрозира, бо лицаря Богуміла Загрозира ніколи не існувало. Однак ця карета належала тому, хто існував насправді, – і, як Родріго Розбийголова здогадався з огляду на пишний герб, цей хтось був королем. Звичайно, він би не запросив Родріго Розбийголову на ромашковий чай з медом, якби дізнався, чиє ім’я хтось написав на його пограбованій кареті.

Якби Родріго Розбийголова був іншою людиною, він би негайно зірвав папугу з плеча й витер написане на кареті його пір’ям. Однак чоловік, яким був Родріго Розбийголова, лише закричав:

– Сократе! Благаю! Мені потрібна хустка!

Як ви можете здогадатися, папуга хустки не мав. Але все одно було занадто пізно. Щойно Сократ підвів лицаря-розбійника Родріго Розбийголову до замащеного боку карети, він побачив групу вершників, яка наближалася до них. Це міг бути загін лицарів чи мисливців – у будь-якому разі, вирішив розсудливий папуга, залишатися перед каретою занадто небезпечно. Того, кого на цьому місці застануть вершники, одразу ж запідозрять у пограбуванні карети – особливо якщо він випадково виявиться Родріго Розбийголовою, та ще й лицарем-розбійником за професією.

– Сюди хтось іде! – прошипів Сократ. – Швидко! Ми маємо сховатися, перш ніж вони нас побачать!

Він здійнявся з плеча Родріго Розбийголови і якомога швидше полетів до найближчих кущів.

Родріго Розбийголова, все ще зайнятий жахливим посланням на стінці карети, погано розумів, що відбувається. Він підняв забрало, побачив вершників, які наближалися до нього, і кинувся за папугою, знову клацнувши забралом. Адже Сократ мав рацію. Якщо на кареті вже писало «Родріго Розбийголова», справжньому Родріго Розбийголові перед каретою робити було нічого!

– Швидше, розбійнику! – він почув хрип Сократа за найближчим кущем, не придумав кращого виходу зі своєї ситуації й стрибнув туди, брязкаючи обладунками. Упав на живіт і зі скрипом опинився за кущем – зі зсунутим шоломом та в зім’ятих обладунках.

– Ш-ш-ш! – зашипів Сократ. Коли Родріго Розбийголова нарешті звільнився зі свого шолома, він побачив барвисте оперення папуги поміж гілок куща. – Вони майже тут, – прохрипів Сократ.

Родріго Розбийголова почув стукіт копит. Розбійник зі скрипом випростався, щоб визирнути з-за кущів, й папуга одразу зміряв його гнівним поглядом. Розсудливий Сократ нарахував одного, двох, трьох, чотирьох, п’ятьох коней. Схоже, ці вершники були мисливцями. Й оскільки Сократ, подорожуючи країною в ляльковому вагончику, звик тримати очі й вуха відкритими, а іноді розумів усе краще за вуличних співаків, які передавали новини в часи середньовіччя, то навіть запідозрив, ким були вершники.

Сократ уже чув про Кіліана Останнього, відомого своєю похмурістю. І якщо цей товстий маленький король, який так ослаблено звисав зі свого сідла, був Кіліаном Останнім, то худорлявою фігурою, одягненою у все чорне, мав бути придворний чарівник Рабанус Рохус, який нібито вмів викликати чарівний вогонь і літати крізь вугільно-смолясто-воронячо-похмуру ніч.

Двох інших людей Сократ прийняв за слуг, а третім, чоловіком з пишною срібною бородою, міг бути лише відомий медик Падрубель. Цей Падрубель, як Сократ чув на багатьох ринкових площах, роками намагався вилікувати меланхолію короля Кіліана.

Чотирьох коней зупинили, а кінь бездіяльного короля Кіліана просто тупцював на місці. На мить запала тиша – поки вершники оглядали карету й читали брудний напис. Після цього навіть спостережливому Сократу було важко прослідкувати за всім, що відбувалося.

– Ваша величносте! – скрикнув один зі слуг. – Це ж карета, яку ви послали за принцесою Філіппою Аннегунде Розою! Очевидно, що принцесу викрали!

Тоді другий слуга, хлопець з велетенськими вухами, раптом дуже голосно вигукнув: «О!», бо король Кіліан із таким самим, але набагато, набагато тихішим вигуком «О!» без свідомості звалився з сідла. Щойно закінчивши переклад, другий слуга вистрибнув зі сідла і поспішив до непритомного короля, до якого також поспішно наближався медик Падрубель. Сократ побачив, як медик витягнув з кишені пляшечку, відкоркував її й потримав під носом стражденного короля.

Король Кіліан опритомнів, але ненадовго. Видихнувши кілька слів, він знову знепритомнів. Королівська голова вже опустилася на королівську шию, коли придворний слуга з великими вухами заревів і переклав королівські слова таким чином:

– О БОЖЕ! МОЯ ФЛІП! У РУКАХ ЖАХЛИВОГО РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВИ!

Можете собі уявити, що відчували папуга та лицар-розбійник у своєму сховку. Родріго Розбийголові було так само страшно, як королю. Йому було надзвичайно шкода – короля, принцесу й навіть нещасного Малюка – і ще більше страшно. Натомість Сократ не знав, що робити зі своєю люттю. Гіршого повороту для цієї історії годі було уявити. Це було найгірше з найгіршого: Сократ ніколи не уявляв такого. У своїй спробі передбачити історію Малюка він не очікував появи викраденої принцеси, меланхолійного короля чи чарівника, який потайки потирав руки в тіні карети.

Розділ восьмий в якому принцеса Фліп дізнається таємницю Родріго Розбийголови

Якби Малюк повів викрадену принцесу найпростішим шляхом до Здригбурга, він, без сумніву, зустрів би ляльковий театр тата Діка на вузькій стежці Страхолісу.

Ще здалеку він би почув дзвони на віслючих вуздечках, а дещо пізніше побачив би, як ляльковий вагончик котиться по різних вузлуватих коренях. Він упізнав би маму та тата Діків на козлах, а тоді, після того як мама Дік обійняла б його, а тато Дік потай витер би сльозу радості, він, на свій подив, натрапив би на закутого в обладунки Родріго Розбийголову всередині вагончика.

Це збігалося б з уявленням Сократа, оскільки воно зробило б історію Малюка набагато коротшою та простішою. Але Малюк був типовим Малюком: він не любив легких шляхів.

Він тримав за руку принцесу Фліп і пробирався крізь Страхоліс шляхом, яким до нього ще ніхто не ходив, натомість Діки спрямовували ляльковий вагончик єдиною стежкою через Страхоліс, яка була хоч трохи протоптана. Тому сталося так, що Малюк і Родріго Розбийголова розминулися. Ляльковий вагончик безперешкодно прогуркотів до тієї самої карети, яку раніше залишили Малюк та принцеса Фліп. Ви вже знаєте, що там пережили Родріго Розбийголова і папуга Сократ, знавець історії. Однак вам ще не відомо, що пережили Малюк і Фліп.

Ну, насамперед вони рознервували болотних друдів, кореневих гномів та гоблінів, які поступово почали вважати колись покинутий Страхоліс головною магістраллю. Деяким друдам Малюк вдруге наступив на голову, Фліп навіть вправніше за Малюка недбало відпускала гілки, які збивали гоблінів з ніг. Дорогою через Страхоліс вони настільки захопилися розмовою, що пропускали всі прокляття друдів повз вуха.

Малюк, як ви, мабуть, можете здогадатися, розповідав про лицаря-розбійника Родріго Розбийголову. Сповнений захоплення, він розказував Фліп те, чим раніше поділився лицар-розбійник. Він розповів про гру в карти, в якій Родріго Розбийголові вдалося перехитрити самого диявола. Про шалену їзду Родріго Розбийголови на морському чудовиську, а також про легендарну пиятику Родріго Розбийголови з трьома крижаними велетнями з Північного полюса.

Однак Фліп була безстрашною слухачкою. Вона вислухала всі історії до кінця й посміялася з морського чудовиська, крижаних велетнів і навіть диявола.

– То ти повірив, – зрештою запитала вона Малюка, – в усі ці історії?

Посеред Страхолісу, лише за крок від друда, що булькав у своєму болоті, Малюк раптово зупинився. Від збентеження він не міг іти далі, його немов розполовинило.

Хлопець хотів заспокоїти принцесу врівноваженим тоном: мовляв, така людина, як він, не вірить у морських чудовиськ та крижаних велетнів, хоча Малюк таки вірив.

Водночас Малюк хотів вірити в лицаря-розбійника Родріго Розбийголову навіть більше, ніж у морських чудовиськ чи крижаних велетнів. Тому хлопець вирішив не переконувати принцесу ні в чому, а сердито заревів на неї, на невдоволення болотного друда, що булькав неподалік.

– Ти називаєш Родріго Розбийголову брехуном? – заревів Малюк, брудне обличчя якого стало червоним, як його вогняно-руде волосся. – Забула, що я його зброєносець?

Розумна Фліп не засміялася лише тому, що не хотіла образити Малюка більше, ніж, мабуть, уже образила.

Але вона не могла мовчати, коли на неї кричать. Тому сказала:

– По-перше, ти зовсім не зброєносець Родріго Розбийголови. Ти збираєшся ним стати. По-друге, я не казала, що Родріго Розбийголова бреше. Я сказала, що він розповідає різноманітні історії. Це не те саме, – Фліп схрестила руки на грудях.

– Не те? – спантеличений, перепитав Малюк, опустивши плечі. Хоча він і був сином лялькаря, але ніколи про це не задумувався.

– Ні, – відповіла Фліп і примирливо взяла Малюка під руку, тягнучи його далі. – Людина, яка бреше, навмисно говорить неправду про те, що в реальності цілком інакше. Якщо ж хтось розповідає історію, то, навпаки, говорить правду, навіть якщо трохи перекручує реальність. Він говорить правду складним чином. Хоча іноді сам цього не знає.

Малюку потрібно було все обдумати, але, як це часто траплялося, ці роздуми його далеко не завели. Побачивши п’ять похилих веж Здригбурга, він призабув свої думки щодо правди й брехні, натомість продовжив роздумувати про морських чудовиськ, крижаних велетнів, лицарів-розбійників і викрадених принцес.

І, побачивши ці п’ять похилих веж Здригбурга, він уявив, як стоїть перед Родріго Розбийголовою і представляє йому принцесу. Адже Малюк страшенно пишався Фліп. Він уже давно забув, що вони щойно сперечалися.

Хлопець з принцесою підіймалися вузькою скелястою стежкою, яка химерними поворотами оповивала Жахгору. Малюк зосереджувався лише на воротах до замку. Фліп споглядала скелети, прикуті до скель, і моторошні кам’яні хрести та могильні плити по дорозі. Добре, що вона обговорила з Малюком питання правди, брехні та історій, бо зараз читала написи на надгробках, наче книгу. Й оскільки принцеса була не лише безстрашною слухачкою, але й безстрашною читачкою, то насолоджувалася страшними історіями Родріго Розбийголови.

Вона уявила собі велетня Унтама Менувеля, якого Родріго Розбийголова начебто поховав у Жахгорі. Міркувала, якою зі своїх чотирнадцяти голів полюбляв думати дракон, що його чотирнадцять разів обезголовив Родріго. Вона запитувала себе, чому лицаря Загрозира називали Загрозиром, і дивувалася дивній ідеї Родріго Розбийголови поховати рештки всієї банди берсерків у квітковому горщику.

– Твій лицар-розбійник любить квіти? – зрештою запитала Фліп, коли вони дійшли до прогнилого розвідного мосту.

– Він вирощує кактуси, – відповів Малюк, особливо не задумуючись. – Навіть дає їм імена, – він поплескав по яскравому костюмі арлекіна, хоча це було марною справою після його купання в болоті друдів. – Бідну Туснельду, – пояснив хлопець, – я випадково перекинув. На щастя, дядько Родді зміг її врятувати. Хоча вазон розбився.

– Так, так, – сказала кмітлива Фліп і рушила за Малюком через скрипучий розвідний міст. Вони разом перестрибнули через провалену дошку й стали перед великими воротами.

– Ось, – гордо мовив Малюк, – тут я спав. Через це мало не захворів на пневмонію. Але дядько Родді приготував мені ромашковий чай і вклав мене в ліжко.

– Так, так, – знову сказала кмітлива Фліп і дивилася, як маленький хлопчик потягнувся до дверного молотка у формі пики чорта. Ще до першої зустрічі з Родріго Розбийголовою вона вважала його на диво незвичним лицарем-розбійником. Лицарі-розбійники, які піклувалися про Малюків до їхнього видужання, вирощували кактуси та виписували страшні історії молотком і стамескою, без сумніву, не були звичайними.

Малюк покрутив товсте залізне кільце в пиці чорта й постукав. Стук рознісся луною по замку. Окрім цього звуку, у замку було тихо як у вусі. Тож Малюк гукнув у складені рупором долоні:

– Гей! Дядьку Родді! Це я, Малюк! Я повернувся зі свого складного та небезпечного злочину! Я навіть привів його зі собою! Нам можна зайти?

Але відповіді не пролунало, і вам краще за Фліп та Малюка відомо, чому ніхто не з’явився.

– Може, тут відчинено, – сказала Фліп і безцеремонно штовхнула ворота. Стулка воріт зі скрипом відхилилася.

Малюк не міг припинити дивуватися.

– Як дивно! – вигукнув він. – Дядько Родді ніколи не забуває зачинити ворота. Зв’язка його ключів настільки важка, що я ледве зміг її носити!

Цього разу Фліп не сказала «так, так». Натомість, поки Малюк слухняно зачиняв ворота замку, вона дивувалася овочевому городу Родріго Розбийголови на внутрішньому подвір’ї.

– Дядьку Родді? – знову погукав Малюк через свої складені рупором долоні. Ніхто все одно не відповів, і хлопець винувато повернувся до Фліп. – Можливо, він занудьгував, чекаючи мене, і сам хутко вирушив вчиняти злочин. Упевнений, він не хоче втрачати форму, – Малюк озирнувся. – Ну, це не має значення. Я тут добре орієнтуюся, – із цими словами він узяв Фліп за руку й піднявся з нею гвинтовими сходами до кімнати Родріго Розбийголови в південній вежі.

Діставшись до вежі, Фліп замилувалася кактусами, а Малюк готував ромашковий чай, щедро додавав меду і, на своє щастя, знайшов учорашню смажену картоплю. Малюк із Фліп поїли й відпочили, а тоді, оскільки Родріго Розбийголова все ще не повернувся, Малюк вирішив показати Фліп Здригбург, перш за все збройну кімнату з шоломами, щитами, мечами, булавами та рукавицями.

І оскільки поруч розміщувалася гардеробна кімната, Фліп скористалася нагодою й змінила свою бірюзово-зелену сукню на стару розбійницьку куртку та штани. Вони здавалися їй практичнішими з огляду на майбутні пригоди.

Однак Малюку її новий одяг був не до вподоби.

– Ти більше не схожа на принцесу, – поскаржився він. Ніхто не повинен думати, що він викрав звичайну дочку розбійника.

Але Фліп зуміла його заспокоїти.

– Не хвилюйся, – сказала вона. – Я принцеса з голови до ніг, незалежно від того, у чий одяг вбрана.

І вона мала цілковиту рацію. На відміну від тата Діка, який був лялькарем лише тому, що не зміг придумати нічого іншого, і на відміну від Родріго Розбийголови, який лише зображав лицаря-розбійника, бо не наважувався бути кимось іншим, і на відміну від Рабануса Рохуса, який лише вдавав, що був чарівником, бо інакше не міг втілювати свої зловісні плани, Фліп не була принцесою через відсутність фантазії, страх чи, звичайно, злісний намір. Вона була принцесою, бо їй це подобалося. І вона була нею завжди кожною частинкою свого тіла. Це було найкраще.

Малюк сором’язливо вибачився й придушив усмішку, бо йому дуже сподобалася відповідь Фліп. Тоді узяв її за руку, щоб водити по Здригбургу, дзвякаючи зв’язкою ключів. Вони бродили запиленими покоями та довгими галереями, проходили повз напівзігнилі гобелени та затемнені портрети предків і надовго зупинилися в залі зі сценою, згори донизу завішаному павутинням – тут жорстокі предки Родріго Розбийголови колись змушували вуличних співаків та лялькарів розважати їх під, час розгульних бенкетів. Однак потріпана завіса не відкрилася. Малюк із Фліп нарешті опинилися на сонячному подвір’ї.

– І що тепер? – запитав збентежений Малюк. Він був, розчарований тим, що лицар-розбійник Родріго Розбийголова після стількох годин іще не з’явився.

– А тепер подивімося на конюшні, – запропонувала Фліп і зникла в тому єдиному місці, яке Родріго Розбийголова завжди ховав від допитливого Малюка: у гіпсовій майстерні!

Спочатку Малюк не розумів, де перебуває. Він стояв на місці, чухаючи руду голову, висохлий бруд з болота друда сипався на підлогу, а Фліп вивчала секрети Родріго Розбийголови: гіпсові черепи, гіпсові ребра та все потрібне для їхнього виготовлення. Принцеса зазирнула в діжку й засунула палець у розкритий мішок із гіпсом. Вона відчинила величну шафу, в якій Родріго Розбийголова ховався від папуги Сократа, знайшла всілякі лопатки та інші знаряддя праці й роздумувала над їхнім призначенням. Раптово вона все зрозуміла, однак не знала, як сказати про це Малюку.

Тим часом Малюк узяв зі столу гіпсовий череп, при створенні якого Родріго Розбийголова зазнав невдачі. Він усе крутив його у своїх брудних руках і вголос роздумував, чи це може бути зморщеним черепом дракона, якого Родріго Розбийголова вбив у сміливій битві.

– Сумніваюся, – тихо сказала Фліп. – Гадаю, за життя цей череп був мішком гіпсу.

Малюк кинув на неї відсутній погляд. Тоді перелякано поклав череп на стіл і зробив крок назад.

– Малюче, – сказала Фліп, – ти зараз маєш бути дуже сильним, бо тобі не сподобається те, що я збираюся сказати. Хоча гадаю, що це тобі, навпаки, сподобається.

Малюк раптово відчув настільки великий клубок у горлі, що не міг вичавити ні слова.

– Малюче, – знову почала Фліп, бо те, що вона мала сказати, було непросто вимовити. – Усі черепи та кістки, які ти тут бачиш, твій дядько Родді виготовив сам.

Безстрашний Малюк подивився на принцесу широко розплющеними очима.

– Так само, як і скелети на скельній стежці, – продовжила Фліп. – Усі вони зроблені з гіпсу й були виготовлені в цій майстерні. А всі могили по дорозі, любий Малюче, порожні. Дракон, банда берсерків, лицар Загрозир… твій дядько Родді вигадав їх усіх.

Малюк опустився на замащений гіпсом стілець, на якому незадовго до цього сидів Родріго Розбийголова.

– Дядько Родді взагалі не вбивав лицаря Богуміла Загрозира? – розчаровано запитав він.

Фліп похитала головою.

– І велетня Унтама Менувеля?

Фліп знову похитала головою.

– І не їздив верхи на морському чудовиську? – Малюк поступово почав розуміти. Він усвідомлював масштаби вистави, яку розіграв Родріго Розбийголова.

Фліп із жалем насупилася.

– Любий Малюче, – сказала вона. – Я бачу, твій дядько Родді ховається за вигаданими жахіттями, щоб йому дали спокій. Він просто вдає із себе справжнього лицаря-розбійника.

– То й крижаних велетнів він не споював? – запитав Малюк.

– Ні, – тихо відповіла Фліп. – Але він урятував кактус Туснельду, хоча її горщик розбився на друзки. І він доглядав за тобою, щоб ти не захворів на пневмонію.

Малюк знизав плечима, сидячи на забрудненому гіпсом кріслі.

– А що з випробуванням на зброєносця? – запитав він. – І моїм справжнім і небезпечним злочином?

– Не знаю, – відповіла Фліп. – Але, можливо, Родріго Розбийголова просто не придумав нічого іншого. Ти ж дуже рішучий, правда? Можу уявити, як ти йому докучав. І що йому робити з таким войовничим зброєносцем? Тож він швидко придумав тобі випробування. Хто знає, можливо, він зараз шкодує про це?

Малюк кивнув, схиливши голову. У своєму брудному костюмі арлекіна він скидався на дуже сумного клоуна.

– Але, Фліп! – не минуло й миті, як хлопець знову різко здійняв голову. Сум змінився досі невідомим Малюку відчуттям.

Його зазвичай сміливе серце затріпотіло.

Неприємне відчуття зводило шлунок.

У грудях ставало дедалі тісніше, а пальці раптово затремтіли.

Хоча Малюк цього й не знав, але він уперше в житті злякався!

Злякався за Родріго Розбийголову!

– Але, Фліп! – гукнув він іще раз, і цього разу слова зачіпалися за його язик. – Якщо дядько Родді не працює лицарем-розбійником, то я не мав писати його ім’я на кареті! Тоді я вчинив справді небезпечний злочин на його честь, хоча він сам не вчиняє ніяких небезпечних злочинів, а набагато охочіше вирощує кактуси! Тож зараз він вирушив не на розбій, а…

Можливо, Малюк хотів сказати «заарештований» або «втік», точніше дізнатися вже не вдасться, бо, перш ніж він встиг закінчити своє речення, крізь внутрішній дворик пронісся глибокий суворий голос. Хтось стояв перед воротами замку й кричав.

– Лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! Відчиніть ворота й віддайте принцесу Філіппу Аннегунде Розу!

Очі Малюка розширилися від жаху. Фліп нахилила голову й із цікавістю слухала. Якщо вона правильно розуміла, за воротами стояли лицарі короля й хотіли її звільнити. Нічого іншого, думала вона, і не мало відбуватися, коли зникає принцеса.

– Лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! – знову пронеслося внутрішнім двориком. – Ми прийшли за наказом короля Кіліана Останнього! Відчиніть ворота й здавайтеся! Ми – непереможний лицарський загін!

– Але ворота навіть не зачинені! – затнувся Малюк.

Йому більше не хотілося насаджувати на спис королівських лицарів, як сосиски. Він би охочіше попросив у них помилувати Родріго Розбийголову! Що він наробив! В яку історію втягнув дядька Родді! На щастя, дядька Родді тут не було. Малюк усе ще міг усе виправити. Він зіскочив з крісла.

– Спокійніше, – сказала Фліп. – Вони ж не знають, що ворота не зачинені.

– Але вони незабаром дізнаються! – крикнув Малюк. – Фліп! Я негайно піду до брами з тобою й здамся лицарям короля. Я не хочу втягувати дядька Родді в халепу!

– Він і так у халепі, – сказала Фліп. – Зрештою, саме він підбурював тебе до цього вчинку. До того ж я не хочу, щоб тебе арештували. Мабуть, вони кинуть тебе в підземелля. Ти цього хочеш?

Лицарі короля Кіліана стукали в браму. На щастя, вони стукали по зачиненому на засув боці.

Малюк похитав головою. Тоді знову опустився на замащене гіпсом крісло. Він не знав, що страх може паралізувати. Не дивно, адже він не знав про страх узагалі нічого.

– Але що нам тоді робити? – запитав він.

– Вежі, – сказала Фліп із рішучістю, яка буває лише в безстрашних Малюків та впевнених у собі принцес. – Я не можу уявити, щоб твій дядько Родді та його предки не були готові до такого вторгнення. Десь обов’язково має бути таємний другий вихід!

Бувши принцесою, Фліп бачила чимало замків зсередини, і вони мали таємні виходи. Адже більшість власників середньовічних замків вела небезпечне життя. Для цього бути лицарями-розбійниками було необов’язково.

Фліп узяла заціпенілого із жаху Малюка за руку. Тоді витягла його з гіпсової майстерні через внутрішній дворик в єдину похилену вежу, в якій жив Родріго Розбийголова.

Саме вчасно, адже щойно Фліп затягнула Малюка вниз сходами до підвалу, лицарі короля Кіліана увірвалися на подвір’я. Використовуючи таран і як слід розмахнувшись, вони прочинили ворота замку, і, оскільки брама не була зачинена, це призвело до того, що вони впереміш повалилися на город Родріго Розбийголови. І поки лицарі, з купою піску в обладунках, спромоглися підвестися, Фліп і Малюк уже були в глибині підземних коридорів Здригбурга. Вони не мали смолоскипів і йшли крізь вугільно-смолясто-воронячо-похмуру темряву, що пахла мохом і цвіллю.

– Звідки ти знала, що тут є таємний вихід? – запитав Малюк.

– Я цього не знала, – відповіла Фліп. – Але могла таке припустити. З більшості замків можна вийти через підвал. Чим темніший такий вихід, тим краще. Ніхто не має бачити, як ти прокрадаєшся звідти, – сказавши це, принцеса провела свого викрадача довгим темним тунелем його першого страху, поки нарешті не з’явилося світло. Зрештою вони опинилися на свободі, вибравшись із завалів каміння та скель.

Фліп має рацію в усьому, подумав Малюк, бо вони опинилися в глибокому яру, порослому чагарником: за ними виднілися чорні скелі Жахгори, на яких стояв Здригбург, а перед ними – дикі зарості Страхолісу.

Щойно опинившись на свіжому повітрі й відчувши сонячне світло на щоках, Малюк став майже таким, як раніше. Так воно буває зі страхом: якщо він вами заволодів, то контролює все. Якщо його позбутися, то він стає нічим.

– А тепер, – сказав Малюк, – будемо шукати дядька Родді. Він, без сумніву, ще не заарештований, тому ми можемо його попередити.

І вперше відтоді, як увійшов у гіпсову майстерню Родріго Розбийголови, Малюк знову відчув себе зброєносцем лицаря-розбійника.

Розділ дев’ятий в якому терміново розшукують щось кумедне

Спершу настав вечір, потім ніч, і якщо ви турбуєтеся про те, де зупинилися наші друзі, то не хвилюйтеся – усі знайшли собі прихисток. Малюк і Фліп залізли до дуплистого дерева посеред Страхолісу. Звідти вони спостерігали за мандрівними вогнями, аж допоки їх не зморив сон.

– Завтра буде ще один день, – сказала, засинаючи, Фліп.

– І завтра ми знайдемо дядька Родді, – мовив Малюк, який навіть уявити не міг, що Родріго Розбийголова в ту мить разом зі Сократом, мамою і татом Діками сидів та радився під слабким світлом з каганця в ляльковому вагончику.

Лише королівський замок Кіліана Останнього сяяв усіма вікнами. Недарма, коли все стає догори дриґом, говорять про переполох.

По всьому замку слуги бігали яскраво освітленими господарськими приміщеннями та величними сходами. Музиканти несли свої інструменти в зал, який освітлювала тисяча свічок. Королівський астролог у північній башті писав трактат про Сатурн, наймеланхолійніше небесне тіло. Королівський кухар готував білі страви, в яких не було нічого чорного, навіть перцю. А королівський лазник поспіхом готував гарячі ванни, адже в середні віки вважали, що меланхолія – чорна, суха й холодна, тому з нею боролися білим, мокрим і теплим. Й оскільки король Кіліан після викрадення Філіппи Аннегунде Рози зазнав найгіршого нападу меланхолії у своїй довгій історії хвороби, білі страви й теплі ванни не вдавалося готувати для нього достатньо швидко. І, звичайно, оркестр у великому залі грав лише для того, щоб збадьорити короля Кіліана. Скрипалі вигравали життєствердні мелодії, а от застосування литавр мудрий придворний медик Падрубель заборонив.

Падрубель керував усім, що відбувалося в замку. Він перевірив воду у ванній і скуштував білий суп, однак страждав від сумнівів, бо королю зовсім не кращало.

Король Кіліан лежав із заплющеними очима в золотій ванні поруч із могилою з подушок. Короля нагодували білим супом, однак він не промовляв нічого, окрім «Ой леле», а його вірний слуга щоразу це перекладав ревучим гучним «ОЙ ЛЕЛЕ!». Тоді королівське зітхання відлунювало залами та сходами й долинало до кожного закутка господарських приміщень, і слуги, кухарі, лазник та астролог обмінювалися стурбованими поглядами. «Чорна жовч!» – змовницьки бурмотіли вони.

Бо так було в середні віки, немислимо задовго до того, як ваші бабуся з дідусем були дітьми. Не існувало ні терапевтів, ні психологів, як не існувало й електричного світла, і коли хтось був повсякчас сумним і пригніченим, казали, начебто в його тілі забагато чорної жовчі.

Мудрий медик Падрубель не був у цьому цілковито впевнений і призначив білий суп і гарячу ванну лише тому, що вони не могли нашкодити. Сам він більше вірив у цілющий вплив мистецтва. Падрубель уже роздумував прочитати королю щось вголос задля лікування, і бажано читати щось кумедне. Але ще остаточно не вирішив. Він крокував туди-сюди королівськими покоями й трохи обурився, коли його роздуми перервав королівський слуга, який сказав, що до короля відвідувач.

– Королівський придворний фокусник Рабанус Рохус! – проголосив слуга.

Рабанус Рохус, одягнений у чорне, наче та найчорніша жовч, убіг у королівську спальню, привітав придворного медика Падрубеля за всіма правилами, а тоді, потираючи руки, нахилився над золотим чаном, в якому лежав меланхолійний король Кіліан. Той був майже непритомний.

– О! – сказав Рабанус Рохус, щосили намагаючись приховати свою радість від споглядання страждань короля. – Бачу, йому дійсно настільки погано, як кажуть, – він обернувся і лукаво подивився на срібну бороду Падрубеля. – Це правда, що він уже бореться зі смертю, придворний медику Падрубелю?

Медику, якому Рабанус Рохус завжди здавався підозрілим, захотілося відразливо відвернутися, адже той аж дихав жадобою влади. Придворний чарівник, здавалося, тільки й чекав, поки король помре через свою найглибшу меланхолію, тому придворний медик не міг діждатися, коли Рабанус Рохус покине королівські покої.

– Ну, мій любий Рабанусе Рохусе, – різко відповів він. – Нескладно побачити, що я саме зайнятий лікуванням. Король приймає гарячу ванну проти внутрішнього холоду своєї хвороби. Ми даємо йому біле проти внутрішньої чорноти, а тоді солодке – проти гіркоти. Тож мусите зрозуміти, що я не маю часу на балачки й повинен попросити вас якнайшвидше доповісти, чому ви прийшли сюди в цю пізню годину!

Рабанус Рохус, звісно, прийшов лише дізнатися, наскільки погано було королю. Його радісне передчуття привело його до королівських покоїв. Але виправдання завжди знайдеться, тож Рабанус Рохус одразу почав пихато крокувати туди-сюди.

– Я роздумував, шановний Падрубелю, – сказав він, – чи можу я якось допомогти королю. Не заперечуєте, якщо я спалю трохи звіробою у своєму чарівному вогні? Існує також кілька заклинань, які творять чудеса проти млявості серця.

– Промовляйте свої заклинання і спалюйте траву! – відповів Падрубель, адже схвалення, здавалося, було найкращим способом швидко позбутися чарівника, хоча він ні на мить не вірив у його замовляння та ігрища з вогнем. Падрубель вважав чарівний вогонь повною нісенітницею. Однак йому довелося визнати, що Рабанус Рохус дійсно вмів літати. Він своїми очима бачив, як той мчить нічним небом, і, попри всю недовіру, так і не зміг пояснити, як чаклун це робить.

– Чудово! Тоді я хочу негайно взятися до роботи!

Рабанус Рохус знову потер руки й, здавалося, уже збирався піти, але біля дверей знову обернувся. Зрештою, він не лише цікавився здоров’ям кволого короля, а також хотів з’ясувати щось про пошуки принцеси Філіппи Аннегунде Рози. Адже королівський генерал короля Кіліана відразу ж відправив загін лицарів до Здригбурга, до Родріго Розбийголови на Жахгорі. І ніщо не зірвало б план Рабануса Рохуса настільки, як порятунок принцеси в невідповідний час.

Ще перед нападом Малюка на карету Рабанус Рохус радів активній допомозі Родріго Розбийголови. Викравши принцесу, лицар-розбійник нарешті виконав завдання, яке Рабанус Рохус спершу призначав дракону Ваку. Тепер чарівник хвилювався, адже принцесу могли звільнити з лап Родріго Розбийголови або викупити за частину королівського скарбу, який він, Рабанус Рохус, пообіцяв дракону Ваку.

– О, і ще одне, – сказав він, уже наполовину у дверях. – Від принцеси досі ніяких звісток?

Придворний медик Падрубель усе ще хотів якнайшвидше позбутися чарівника, тому відповів відверто:

– На жаль, загін лицарів, який її шукав, повернувся ні з чим, – повідомив він. – Наші лицарі застали Здригбург порожнім. Там не було ні Родріго Розбийголови, ні принцеси.

Як ви знаєте, усе було дещо інакше, але придворний медик Падрубель цього знати не міг. Адже Малюк і Фліп вчасно втекли крізь таємний тунель зі Здригбурга, тому їх ніхто й не побачив.

– Як шкода! – збрехав Рабанус Рохус, насилу тамуючи радість, і вдруге намірився покинути покої, та знову зупинився. – І той негідник Родріго Розбийголова не вимагає викупу? – лукаво запитав він.

Терпіння Падрубеля вже уривалося.

– Ні, любий Рабанусе Рохусе, – сказав придворний медик і погрозливо підвищив голос, – викупу ніхто не просить, і я більше не маю для вас ні хвилини. Паліть свій звіробій, бурмотіть свої заклинання, але, прошу, залиште мене наодинці з королем, негайно!

Рабанус Рохус зробив це аж надто радісно, адже дізнався все, що хотів. Він згорбився, покинув покої і, вимахуючи своєю козлиною борідкою, поспішив повз замковий став з лебедями до своєї темної вежі.

* * *

Вак, чорний, як ніч, дракон, лежав у темному вологому підвалі, що був другим знизу в чаклунській вежі. Його жовті очі світилися, а довгий драконячий хвіст, товщий за десяток товстих змій, неспокійно метлявся в різні боки. Вак уже кілька годин чекав Рабануса Рохуса. Він мав завдання – принаймні так гадав відтоді, відколи чаклун востаннє з’явився в його підвалі, – викрасти принцесу. Дракона аж трусило з нетерплячки.

При цьому сама принцеса його не надто цікавила. Вак міг її викрасти, з’їсти або засипати трояндами, але головне – отримати за це скарби короля Кіліана. Він чекав на них так довго, що йому поступово захотілося засмажити чарівника Рабануса Рохуса на кінчику свого драконячого язика над своїм драконячим вогнем. З кожним днем, який Вак проводив у похмурому підвалі, і з кожною ніччю, коли він з облудним Рабанусом Рохусом облітав королівський замок із парком, дракон ставав щоразу недовірливішим. На березі свого самотнього гудіпанського сірчаного озера він колись думав, що його ошукала доля. Тепер дракон думав, що його ошукав Рабанус Рохус, котрому помститися було, безумовно, простіше, аніж долі.

Вак випустив жовту сірчану хмару й відразу почув кашель Рабануса Рохуса на сходовій клітці.

– Ваку, любий друже, – прохрипів Рабанус Рохус, щойно з’явився в другому від землі підвалі зі своїм смолоскипом. – Я прийшов пізніше, ніж очікував. Сталося дещо несподіване. Наш план змінився.

– Нічого не змінилося! – прогримів Вак, і, коли він роззявив пащу, Рабанус Рохус побачив синє полум’я глибоко в драконячому горлі. – План полягає в тому, що ти дістанеш мені скарб. Сподіваюся, нічого не змінилося, – заради твого ж блага.

– Ні, звичайно, ні! – негайно вигукнув Рабанус Рохус. – Просто дехто інший уже викрав принцесу.

– Що? – вогняний потік із пащі Вака влучив у протилежну стіну. Рабанус Рохус відчув пекучий жар, аж на чолі в нього виступили намистинки поту. – І цей дехто теж хоче скарб? – прогримів Вак. – Хто це? Я зроблю з нього відбивну своїм хвостом, запанірую в сірці, посмажу на слабкому полум’ї, а тоді…

– Не заперечую, – перебив дракона Рабанус Рохус. – Йдеться про лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, і ти можеш робити з ним, що заманеться. Але передусім ти повинен подбати про принцесу, яка опинилася в його руках.

Дракон кипів люттю. З його пащі скрапувала яскраво-червона густа лава.

– Яке тобі діло до принцеси, якщо її вже викрали, Рабанусе? – відрізав Вак.

Рабанус Рохус зробив крок убік, аби кипляча драконова слина не потрапила на його чарівницькі черевики з гострими носаками.

– Усе просто, любий друже, – відповів він. – Мене турбує доля принцеси, бо я не хочу, щоб вона поверталася. Її не можна ні звільнити, ні викупити. Тепер, коли відомо ім’я її викрадача, нас не підозрюватимуть, якщо принцеса зникне назавжди. Тому нам слід скористатися цією можливістю. Лети негайно, мій темний, як ніч, приятелю, знайди лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, а разом з ним і принцесу, а тоді…

Цього разу дракон перебив чарівника:

– …я наколю їх на язик, запанірую в сірці, посмажу і з’їм! – відрізав він.

– Як хочеш, можеш їх хоч фламбувати[1] або кинути на самотній вулканічний острів у великому сірчаному морі Гудіпан, – сказав Рабанус Рохус. – Аби вони були якомога далі звідси, розумієш, Ваку? Не можна допустити повернення принцеси до замку. Інакше король може одужати. І навіть якщо він не одужає, його трон займе Філіппа Аннегунде Роза, а не я!

– Королю сьогодні гірше, ніж зазвичай? – запитав Вак.

Рабанус Рохус огидно захихотів.

– Викрадення принцеси зломило старого кита. Можливо, Ваку, король не доживе до ранку.

Дракону подобалося це чути. Здавалося, усе незабаром закінчиться, а він зможе розпрощатися із чарівником. Тому Вак вирішив відтепер бути вдвічі пильнішим. Він не довіряв нікому, а найменше Рабанусу Рохусу. Адже коли лиходії більше не потрібні одне одному, вони зазвичай нападають одне на одного. Так було в середні віки, і сьогодні нічого не змінилося.

– Так чого ми чекаємо? – Вак здійнявся на всі чотири лапи. Він точно знайде цього лицаря-розбійника Розбийголову. У дракона попереду ціла ніч, а літав він так швидко, як вітер.

Однак спочатку йому довелося, звиваючись, подолати вузьку сходову клітку, а це неможливо було зробити швидко. Вак був величезний, і поки Рабанус Рохус ішов попереду зі смолоскипом у руці, він чув тертя драконової луски об стіни, і відчував, як гвинтові сходи тремтіли з кожним кроком дракона. Зрештою вони досягли вершини вежі й вдихнули нічне повітря, таке ж чорне, як дракон. Лише очі Вака сяяли, як пара зірок, що впали з неба.

– Припускаю, Родріго Розбийголова ховає принцесу в Страхолісі, – сказав Рабанус Рохус. – У будь-якому разі, останнім часом у своєму Здригбургу його не було. Але це нічого не означає, мій крилатий друже. Полети й туди також. Обшукай все. Ти повинен їх знайти!

Вак кивнув і розправив свої могутні зазубрені крила. Тоді на диво легким рухом злетів, навіть не попрощався й одразу злився з нічним небом.

Рабанус Рохус глибоко вдихнув. Зараз він спрямує свою підзорну трубу на королівську спальню й насолоджуватиметься стражданнями Кіліана. Але щойно він підійшов до своєї труби на вершині вежі, як почув стукіт копит у парку. Звідти лунав брязкіт мечів та щитів, і в смузі місячного світла відблискували обладунки.

– Гей, ви! – прокричав Рабанус Рохус із висоти своєї вежі. – Що ви робите там унизу?

Знизу знову задзвеніло й загриміло, і стукіт копит затих. На якусь мить лицарі в парку зупинили своїх коней, і до вежі долинув голос. Рабанус Рохус легко впізнав королівського генерала.

– Придворний лікар Падрубель послав нас по жартівників, – вигукнув генерал Рабанусу Рохусу. – Ми повинні привезти перших-ліпших. Для одужання короля терміново необхідне що-небудь кумедне!

[1] Фламбування – обробка страви палаючим спиртом. – Прим. ред.